МКР Европа 10-11

10. Київська держва за часів перших Рюриковичів. Її місце у європейському світі.

на північні східнослов’янські племена поширив свою владу войовничий князь-воїн Рюрик. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Одначе 879 р. той помер. Тож щоби завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він був опікуном малолітнього сина князя Рюрика – Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.

Значних успіхів вона досягнула і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. В такий же спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

У Повісті времяних літ описаний похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній у інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

У 911 році був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Ігор I Рюрикович

Наступник Олега князь Ігор I (912—945) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 році за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У 943 році ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

В роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. У 915 році вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 році порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитися в Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і у 941 році починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував у 943 році новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 році було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Загинув Ігор у 945 році під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку приводили до того, що у населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

Княгиня Ольга

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945–964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Після цього всі останні роки її правління характеризувались миром, спокоєм. Тому літопис ставиться до неї, як до наймудрішої серед людей. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об'їхала на возі і санях величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Першою серед князів навела порядок у справі організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. В цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, здійснила у 940 році важливий державний візит у Візантію, встановила з нею досить дружні стосунки, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Таким чином, у складних зовнішніх і внутрішніх обставинах вона здійснювала обережну, виважену політичну лінію, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну дипломатичну діяльність.

Святослав I Хоробрий

Значно розширилась Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря і Ольги Святослава (964–972). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, що провів все своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію у Європі і Азії.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу у 964—965 рр. Пройшовши землю в'ятичів, він наносить удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім завдає поразки Хазарському каганату. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також укріпив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і, в основному, завершив об'єднання всіх племен східних слов'ян в єдиній державі.

У результаті походу 964—965 рр. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Русичі захопили Саркел у 965 році і перейменували його Білу Вежу. Однак поразка цієї країни, що три століття стримувала навалу зі Сходу, привела до небажаних наслідків: було відкрито шлях кочівникам на захід. З цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Рось стали печеніги, що блокували торгові шляхи в країни арабського Сходу.

У 968 році починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і заволоділи Східною Болгарією. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець.

Сам Святослав у 969 році повертається на Дунай і починається його другий Балканський похід.

Та ситуація на Балканах змінилась не на користь Русі. Коли київський князь одержав ряд перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн I Цимісхій пішов з величезним військом вибивати недавнього свого союзника з Болгарії. В ряді битв візантійці були розбиті. Однак в останній, одній з найбільших, битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд з цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 року відновлював дію угод 907 та 944 рр., у результаті чого Русь повернулась до мирних і союзних відносин з Візантією.

Загибель князя Святослава від рук печенігів продемонструвала, що ці орди становили дедалі більшу небезпеку і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього її становища.

11.Християнство за часів давного середньовіччя як фактор першообєднання ранньофеодальної Європи.
Християнство на початку епохи Середньовіччя

На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному та економічному зміцненню.
Із середини IV ст. спостерігається певна відмінність у відносинах церкви й держави на Сході та па Заході імперії, зумовлена особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час па Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, внаслідок чого зріс вплив римських єпископів. Він зміцнювався кількома чинниками: по-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії; по-друге, формувався переказ про Рим як про місце перебування, проповідницької діяльності та мученицької смерті апостолів Петраі Павла, визнаних святими; по-третє, церква поширювала вчення про апостола Петра як намісника Ісуса Христа на Землі.
Саме апостол Петро був першим римським епископом. Уже в V ст. римські єпископи присвоїли собі титул глави церкви і їх почали називати панами (з грец. — батько).
Пани успадкували авторитет й апостольську благодать святого Петра. Це дозволило їм домагатися верховенства над світськими правителями. В утвердженні такої думки велике значення мало вчення єпископа Августина Аврелія (354-430). Це був видатний філоеоф-богослов, який у своїх працях заклав ідейні основи середньовічного західного християнства. Найпонуляриішою працею Августина є «Сповідь», у якій він аналізує свої вчинки іі бажання з позицій совісті — нового морального християнського поняття, яке було невідоме людині Античності.
Свое бачення проблем держави, співвідношення церкви і світської влади Августин описав у трактаті «Про град Божий». У світобудові він розрізняв небесне і земне.
Град Божий, заснований на любові до Бога, — це небесний світ, Єрусалим; град земний — зло і пристрасті, місто диявола, Вавилон. Мета людства — створення на землі граду Божого, царства справедливості, але це стане можливим, коли людина перестане грішити, матиме добро в душі й досконалість у вчинках. Для Августина людина важливіша за державу, бо лише віра й удосконалення людини наближають її до граду Божого. Згодом Августина визнали святим і стали називати Августин Блаженний.
На Заході християнську церкву очолив Пала Римський, а па Сході — Патріарх Констаиіиноиольський. Між ними не втухали безконечні суперечки й дискусії щодо першості та значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. Иа Сході тривало фактичне одержавлеиня церкви, яка залежала від волі імператора, а на Заході папа намагався підкорити світських правителів своїй владі.
 
Християнізація Європи
У Європі на поширення християнства суттєво вилинуло Велике переселення народів. У ході частих сутичок із римлянами, обопільного захоплення полонених, а також у періоди мирного спілкування відбувалося навернення до християнської віри германських племен. Одними з перших християнство прийняли вандали, вестготи, остготи.
У V-VI ст. християнство поширилося серед лангобардів на півночі Італії та серед франків, які вторглися до Галлії. Упродовж цього періоду були християнізовані кельтські племена: бритти в Британії, ігікти і скотти в Шотландії. Ірландія прийняла християнство в V ст. її християнським просвітником був єпископ ГІатрик (бл. 389-461), визнаний згодом святим. Протягом VI- VII ст. християнізувалися вожді й королі англосаксонських племен.
У IX ст. Сербія і Болгарія прийняли християнство й підпорядкувалися Константинопольському Патріархові. Чехи та поляки визнали християнство й залежність від Папи Римського упродовж IX -X ст. Під духовну владу папи потрапили й угорці, які навернулися у християнство наприкінці X ст.
Майже на два століття затяглася християнізація народів Скандинавії. Вона охоплювала період із IX до XI ст. Протягом ХІІ- XIV ст. були примусово охрещені полабські слов'яни, балтійські племена, прусси та литовці.
У середньовічній Європі християнство переважно насаджувалося державною владою. Спроби масового хрещення людей нерідко викликали більший чи менший супротив населення, яке продовжувало таємно вірити своїм поганським богам. Протест міг набувати доволі гострих, навіть трагічних форм. Таким, зокрема,  було вбивство місіонера Боніфація, який поширював        християнство серед германців.

МКР Европа 7-9

7. Розпад імперії Карла Великого.

Карл Великий помер 814 р. і похований в Ахені. Після його смерті імперія проіснувала недовго. Причини розпаду крились у самому характері держави, створеної Карлом Великим. Він силою об'єднав народи, різні за рівнем розвитку і культурою, в яких спільною була лише християнська віра. Господарство мало натуральний характер: усі необхідні речі та продукти вироблялися не для продажу, а для власного споживання. Відсутність торговельних зв'язків сприяла ізоляції окремих областей держави Карла Великого.

Графи, які управляли землями, хотіли закріпити їх за собою у спадкову власність. Навіть дрібні бенефіції володарі вважали своєю власністю. Графства і значні чи дрібні землеволодіння перетворювалися на центри політичного і господарського життя. Оскільки таких володінь було багато, а міцної системи управління у Франкській імперії не існувало, то вона почала швидко розпадатися.

За онуків Карла Великого—Людовіка Німецького, Лотара і Карла Лисого — протистояння загострилося. Два молодші брати — Людовік і Карл — не хотіли визнати імператорського титулу за старшим братом Лотаром і розпочали спільну боротьбу проти нього. Лотар не мав достатньо сил для того, щоб перемогти об'єднані війська братів, і змушений був погодитися на поділ імперії.

У 843 р. на з'їзді у Вердені онуки імператора уклали угоду про поділ імперії на три частини. Імператорський титул зберігався за Лотаром, але ніяких особливих прав щодо братів, які стали самостійними королями, він не мав. Верденський поділ імперії онуками Карла Великого започаткував три майбутні західноєвропейські держави — Німеччину, Італію і Францію.





8. Розвиток феодалізму у зах. Європі. Встановлення однонаціональної держави.

Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.
В історіографії феодальне господарство характеризується такими загальними ознаками:

• протиріччя між дрібним селянським виробництвом і великою власністю на землю;
• монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора";
• умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васально-сеньйоріальної системи;
• позаекономічний примус, особиста залежність селянина від землевласника;
• наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова);
• панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну.

Основними господарськими формами були:

• феодальний маєток,
• ремісничий цех
• і торгова гільдія.

Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.
У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три етапи розвитку:

• Перший етап (V - X ст.) - період генези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального землеволодіння і держав феодального типу.
• Другий етап (XI - XV ст.) - період утвердження феодальних відносин, розвитку феодальних міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій.
• Третій етап (кінець XV - перша половина XVII ст.) - період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та ринуарських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.
Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті.
Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені - колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків.
Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приватної власності на землю.
Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини - марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджувалася приватна власність на землю франкського короля, дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.
Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.
У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства.
Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII - IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове користування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин віддавали свою землю феодалу, потім брали її в користування, перетворюючись таким чином на залежного від феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.
Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість.
Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційного зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного.
Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефіціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.
З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння - феод, що стало остаточним утвердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодальне залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей-відробітків, натурального чиншу.
Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані імунітетні права феодалів різного ґатунку. Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося вступати на цю територію.
Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.
Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристократії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.
Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі-продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.
В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що король дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не обмежену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не землю.
Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності. Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті королівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало магнату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні перше, ні друге не були правом приватної власності на землю.
Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом З0 акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше - грішми. Котери - залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.
Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.
У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж політична роздробленість гальмувала розвиток господарства і посилювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.
У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.
Залежні селяни за своїм складом були далеко не однорідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконували різні повинності. Найбільш поширеною формою феодальної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робочою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і грошовий оброки в Х - ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.
У XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього стали хрестові походи. Викуп був дуже поширений у тих районах, що примикали до великих ремісничих і торгових центрів. Але не всі селяни змогли викупити повинності, тому що для цього потрібні були значні суми грошей.
Селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з'явилася іпотека (позика під заставу землі). Хоч певні форми феодальних повинностей в деяких країнах зберігалися до середини XIX ст., у більшості країн Європи селяни стали особисто вільними в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.

9. Утворення давньоруської держави з центром у Києві.

Джерелами наших знань про утворення східнослов'янської державності є твори візантійських істориків та письменників - Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Костянтина Багрянородного та нотатки арабських купців - Ібн Фадлана, Абу Зайда, Абу Ісхака, Лбуль Касима. А також місцеві літописи, які увійшли до "Повісті минулих літ". У науковій літературі й до сьогодні проблема визначення східнослов'янського державотворення є дискусійною, головним чином між прихильниками так званої норманської теорії та антинорманістами.

Норманська теорія створена у XVIII ст. російськими академіками німецького походження Г. Байєром, Г. Міллером та А. Шльоцером па підставі легенди Нестора-літописця про запрошення новгородцями на княжіння Рюрика. Вони стверджували, що Київську Русь Створили варяги (нормани, вікінги), оскільки слов'яни не здатні були самостійно зробити цього. Антинорманісти (М. Ломоносов, М. Костомаров, М. Грушевський) заперечували їхню версію і доводили, що утворення держави у слов'ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам в середовищі самого слов'янського суспільства.

Більшість сучасних істориків вважає, що процес державотворення у східних слов'ян пройшов такі етапи:

1) родоплемінний устрій I-V cm. н. е. (роди, племена, старійшини, Народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства). Апогею ці процеси сягнули в антів;

2)  військова демократія VI-VII cm. - союзи племен (поляни, Сіверяни) на чолі з військовими вождями - каганами, конунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3)     протодержави (союзи союзів) VII-IX ст. - Славія, Артанія, Куявія, Полунія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний, Аскольд, Рюрик);

4)  ранньофеодальна держава Руська Земля IX cm. - виникла внаслідок об'єднання Олегом у 882 р. північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії - Русі з центром у Києві.

Отже, як бачимо, єдина держава Руська Земля утворилася в результаті тривалих внутрішніх державотворчих процесів. Для її зміцнення перші князі провели такі заходи:

а)  розширення території і зміцнення кордонів (Олег - Ігор -Святослав);

б)  адміністративну та фінансову реформу (Ольга) з поділом на погости та нормуванням данини;

в)  релігійну реформу 988 р. (Володимир) запровадженням християнства;

г)  реформу правової системи (Ярослав) і кодифікацію права в "Руській правді".

Це остаточно утвердило Київську Русь як слов'янську, а не скандинавську державу.

 

МКР Европа 3-4

3. Падіння римської імперії.Велике переселення народівЗародження ранньофеодальних держав в Європі

Вперше римляни зрозуміли небезпечність варварів у II ст. до н.е., коли зіткнулися на північних кордонах імперії з тевтонами й кімврами. Особливо загрозливим було те, що воїни переселялися на територію імперії з дружинами, дітьми, нехитрим скарбом. Тоді Риму вдалося завдяки умілості полководців та реформованій армії зупинити просування варварів в глиб країни. Влада військового вождя трималася на авторитеті та силі. Він розподіляв землі і здобич. Вождь був рівний з іншими членами племені. Хоча були і винятки, коли вожді правили своїми племенами як справжні королі Впродовж останнього століття свого існування Західна Римська імперія переживала економічний спад. Вона була менш урбанізованою і мала меншу густоту населення, ніж Східна частина, водночас займаючи більшу площу й маючи більшу довжину кордонів, що потребували захисту. Візантійська імперія могла утримувати великі військові сили і платити найманцям у разі потреби, а на заході такої можливості не було. Для власних сил не вистачало людей, а тому Західна Римська імперія більше покладалася на війська із варварів під керівництвом римських полководців. Оплачувати послуги найманого війська було важко. Часто із вождями варварських найманців розплачувалися землею, що призводило до зменшення збору податків, а отже нових труднощів з оплатою військ. В 444 році гуни, найняті для захисту імперії Аецієм, об'єдналися під керівництвом амбітного Аттіли. Аттіла одружився із сестрою імператора Гонорією, вимагаючи половину імперії в якості посагу. Коли йому відмовили, він вторгся в Галлію і був зупинений тільки в битві на Каталаунських полях (451) спільними римсько-германськими військами під проводом Аеція. Настуного року Аттіла вторгся в Італію і пішов на Рим, але епідемія у війську, благання папи Римського й звістка про похід візантійського імператора Маркіяна, змусили його зупинити наступ. Ще через рік Аттіла несподівано помер.

Впродовж наступних 20 років Східна імперія кілька разів робила спроби встановити свого імператора на заході, але їй доводилося опиратися на варварських полководців. У 475 колишній писар Аттіли Орест вигнав з Равенни імператора Юлія Непота і проголосив імператором свого сина Ромула Августа. Ромул Август відмовився надати автономію Одоакру і герулам, що призвело до вторгнення. Одоакр убив Ореста, скинув Ромула Августа й проголосив себе правителем Італії. Хоча імперське правління ще певний час зберігалося в окремих закутках, проте Рим був у руках варварів, а його контроль над заходом практично закінчився.

З падінням останнього імператора зникло саме поняття — Західна Римська імперія. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше немає. В Італії було утворено нове королівство — держава Одоакра. Напівпорожня й напівзруйнована столиця половини світу байдуже та незворушно поставилася до величезної історичної події — падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший відрізок історії людства — історія Стародавнього світу

Ослаблення центрального уряду викликало втрату контролю над кордонами і провінціями.

 Для набігів на прикордонні території Римської імперії варварські племена утворювали потужні союзи. Ослабла імперія змушена була укладати з варварами мирні угоди, надавати їм землі для поселення, набирати з них легіони. І навіть деякі римські полководці в цей час мали варварське походження. У другій половині III ст. почався рух величезних мас варварів, який вчені називають «великим переселенням народів ».

Велике переселення народів

Велике переселення народів, яке змінило карту світу і відбувалося впродовж IV-VII ст., було спричинене появою в Європі гунів. Цей могутній і загадковий народ прийшов від кордонів Давнього Китаю, здолавши десятки тисяч кілометрів. Стрімко просувалися гуни до Європи, підкоряючи території й народи і посилюючи свою могутність. Страх перед навалою гунів змушував племена, що населяли територію Європи, кидати свої землі й шукати безпечних місць. Ті, хто наважувався чинити опір, були підкорені гунами і разом з ними просувалися все ближче до кордонів Римської імперії.

У 375 p., рятуючись від гунів, дозволу оселитися у межах Римської імперії попросили вестґоти. Імператор Валент погодився надати землі у Фракії (на сході Балканського півострова) і обіцяв годувати їх якийсь час. За це вестґоти зобов'язувалися служити в римському війську. Римські чиновники порушили угоду, і варвари не отримали достатньо продуктів харчування. Потерпаючи від голоду і жахливих умов, ґоти на чолі зі своїм вождем Алавівом повстали. Проти повсталих вирушила імператорська армія. У 378 р. біля Адріанополя відбулась вирішальна битва. Римляни зазнали нищівної поразки. Серед десятків тисяч загиблих римлян були імператор Валент II і 35 трибунів. Тільки третині римського війська вдалося врятуватися та закріпитися в Адріанополі.

Кілька разів вестґоти безуспішно штурмували місто. Потім вони рушили в глиб Балканського півострова, сподіваючись на допомогу одноплемінників-легіонерів. Але один з командувачів імператорської армії – Юлій наказав убивати всіхґогів-легіонерів.

Загалом римляни, намагаючись убезпечити себе від нападів варварів, застосовували щодо них політику «поділяй і володарюй». Вони підкупали вождів племен, провокували війни між варварами, декому надавали землі в межах імперії. Усе це допомагало Риму стримувати натиск варварів. І цього разу для боротьби з вестґотами римляни найняли гунів та інші племена. Їм вдалося зупинити вестґотів і на деякий час об'єднати державу під владою імператора Феодосія. Та після його смерті держава знову розпалася. У 395 р. на теренах колись єдиної імперії утворилося дві держави: Західна Римська імперія із столицею в Римі й Східна – із столицею у Константинополі. Пізніше Східну Римську імперію почали називати Візантією – від назви міста Візантій.

Зародження ранньофеодальних держав в Європі

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три етапи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального землеволодіння і держав феодального типу. Другий етап (XI - XV ст.)-період утвердження феодальних відносин, розвитку феодальних міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків. Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю. Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційно-го зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого

зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефі-ціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.

. Розвиток феодальних відносин ц варварських королівствах Європи. Франкська імперія

В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що король дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не обмежену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не землю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті королівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало магнату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні перше, ні друге не були правом приватної власності на землю.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж політична роздробленість гальмувала розвиток господарства і посилювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

 Франкська імперія

Процес становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та рину-арських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків.

Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху

до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приватної власності на землю.

Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджу­валася приватна власність на землю франкського короля, дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.

У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове користування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин віддавали свою землю феодалу, потім брали її в користування, пере­творюючись таким чином на залежного від феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й осо­бисту свободу.

Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційно-го зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого

зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефі-ціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.

З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння — феод, що стало остаточним утвердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані імунітетні права феодалів різного гатунку. Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося всту­пати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.

Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристо-кратії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послу-гувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.

МКР Европа 1-2

1. Історіографія. Проблеми історичних і культурних звязків України з Зах. Європою.
2. Україна на перехресті цивілізацій. Русь і Україна в історичній ретроспективі.

Історіогра́фія — історія історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія Хмельниччини), або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національному відношенні (наприклад, марксистська історіографія, французька історіографія). Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки. У найбільш широкому (і в менш вживаному у сучасній мові) значенні історіографією називається сама історична наука, власне опис історії, історіограф - те саме, що історик.

Історіографія - у вузькому сенсі слова це сукупність досліджень у галузі історії, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія епохи Хрестових походів), або сукупність історичних робіт, що володіють внутрішньою єдністю в ідеологічному, мовному чи національному відношенні (наприклад, марксистська, англомовна або французька історіографія) . У більш широкому сенсі слова історіографія - це спеціальна історична дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Історіографія перевіряє, наскільки вірно застосовується науковий метод при написанні історичної роботи, акцентуючи увагу на автора, його джерелах, відділенні фактів від інтерпретації, а також на стилістиці, авторських пристрастях і на те, для якої аудиторії написана ним дана робота в галузі історії

Християнська історіографія

Підвищення статусу християнської церкви в Римській імперії, починаючи з правління Костянтина I, призвело до відокремлення народжувалася нової християнської історіографії від стародавньої античної. Якщо стародавні автори воліли [джерело не вказано 1144 днів] записувати усні розповіді про історичні події, християнські автори насамперед спиралися на письмові джерела, починаючи, зрозуміло, з Біблії. У центрі їх розповіді перебували не війни і біографії політиків, а релігійний розвиток суспільства. Першим християнським істориком був Євсевій Кесарійський [2]. Християни бачили історію як результат здійснення божественного плану, в якому суспільство розвивається лінійно, а не циклічно, як це властиво, наприклад, поглядам китайських істориків. Тому в свою розповідь вони зазвичай включали короткий опис найважливіших подій минулого, після чого переходили до власне описуваної епосі [3].

У Середні століття літописання стало популярним заняттям ченців і священиків. Вони писали також про історію Ісуса Христа, церкви та її покровителів, династичні історії місцевих правителів. Як історичний жанр літопис була особливо популярна в ранньому Середньовіччі [4]. Прикладами таких літописів є «Історія франків» Григорія Турського, «Англосаксонські хроніки» і «Повість минулих літ».

Традиція написання історії розвивалася далі в епоху Відродження і зазнала серйозних змін в епоху Просвітництва, коли історична наука прийняла в цілому сучасний вигляд.

ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА ФОРМУВАННЯ КОНФЕСІЙНОГО
ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

За часів незалежності відбулось суттєве підвищення інтересу українського населення до питань релігії і церкви, що пояснюється глибинною потребою в самоідентифікації, адже релігійна культура українців формувалася протягом багатьох віків в умовах національної бездержавності. Стабільний розвиток суспільства безпосередньо залежить від поважного ставлення до культури та віковічних звичаїв народів, що населяють нашу багатонаціональну та поліконфесійну державу, тому отримання достовірних знань один про одного стало надзвичайно актуальним, чим і обумовлена необхідність з’ясування особливостей формування конфесійного простору України.

Згідно з теорією американського вченого С.Гантінгтона, висунутій у праці «Зіткнення цивілізацій», Україна розташована на межі цивілізацій [7]. Дійсно, тривале перебування українських земель у складі різних державних утворень (Литовського князівства, Речі Посполитої, Австро–Угорської, Османської та Російської імперій, Польщі, СРСР) призвело до формування специфічної структурної конфігурації цивілізаційних світів. 

Перехід наших предків від язичництва до християнства – це надзвичайно глибокий духовний переворот, пов’язаний з докорінною переоцінкою цінностей, що торкався самих основ орієнтації людини стосовно інших людей і самої себе, породжував 

абсолютно нові соціальні структури, моделі влади, авторитету, спілкування. Це спричинило довготривалі, різноманітні, часом несподівані або навіть парадоксальні наслідки для культури загалом і сприяло виходу на історичну арену нових народів, чия активність нерідко знаходила собі стимул або санкцію перед лицем носіїв старої язичницької культури саме у християнстві. 

Від початку християнізації Київська Русь зазнала впливу і Візантійської, і Римської церков. Не можна уявити собі Київську церкву, – стверджує православний богослов протоієрей Г.Флоровський, – як щось замкнене і ізольоване. В Х–ХІІ ст. вона була досить тісно пов’язана і з Царгородом, і з Афоном, і з Палестиною, причому з Заходом зв’язки були постійними і досить розвиненими [6]. Характеризуючи особливості давньоруського християнства, слід підкреслити таку його особливість, як толерантність і відкритість як до Східної, так і до Західної церков. Навіть після розколу Вселенської церкви в середині ХІ ст. на православну і католицьку, в Русі не закріпились такі відносини між людьми, як релігійна нетерпимість, ворожнеча і фанатизм. Як зазначають вітчизняні дослідники, Руська церква запозичила з Візантії культові форми та обряди, поєднала їх з давніми дохристиянськими звичаями й традиціями, але відкинула релігійну нетерпимість та цезаропапізм [5]. 

Українські землі були пограничними між католицьким Заходом і православним Сходом і перебували протягом тривалого часу в ареалі їхнього впливу. Культурним і політичним протистоянням цих двох цивілізацій пояснюється просторова локалізація та домінування на нашій території протягом століть і до теперішнього часу двох християнських церков – православної та католицької. Навіть Великий церковний розкол 1054 року суттєво не вплинув на характер руського християнства. До католиків і надалі ставилися цілком толерантно, їх було багато серед жителів Києва, вони мали свої церкви [2]. 

Ще у ІХ ст. на території сучасної України з’явився іудаїзм, який прийняли тюрки–хазари. Тоді ж сюди переселилися і караїми, релігія яких близька до іудаїзму. Вже у першій половині Х ст. в Києві діяла іудейська громада [8]. Перші вірмени на давньоруських землях з’являються задовго до створення Київської держави. А в XI ст. через падіння царства Багратунідів, руйнівні напади сельджуків та візантійську політику переслідування вірменів відбувся їх масовий вихід з батьківщини у Київську Русь, переважно на територію західної частини. Таким чином, на нашій території з’являється вірменська церква, коріння якої сягає апостольських часів і яка стала важливим чинником збереження національної самобутності вірменів в умовах діаспори.

З 1240 р. понад століття Київська Русь перебувала під монголо– татарським ігом, цей час ознаменувався спустошенням колись багатих земель, занепадом культури. Центри духовності переміщуються туди, де ще можливе об’єднання влади і народу на основі спільних цінностей. Таким центром стає Галицько–Волинське князівство. 

На роки князювання Данила Галицького припадає спроба унії православної церкви з католицькою. Данило, намагаючись протистояти монголо–татарській навалі, згодився прийняти 1253 року з рук папського легата королівську корону, але, не отримавши дієвої допомоги від Римського престолу, припинив переговори щодо прилучення своїх підданих до католицької віри.

З середини ХІУ ст. більша частина протоукраїнських земель перебуває під владою Литви, Угорщини, Польщі. 

Литовські князі встановили свою владу над більшою частиною нинішньої України. І хоч литовці були язичниками, вони не виявляли ворожості до християн. А після того, як литовський князь Ягайло прийняв латинське хрещення 1385 року, щоб одружитися з власницею польської корони принцесою Ядвігою, більшість литовців стали християнами західної традиції.

В цілому весь період після Великого християнського розколу 1054 року і аж середини та другої половини XIV ст. був часом збереження відносної толерантності до іншого віросповідання, коли не переривалися зв’язки з католицькими державами – Польщею, Угорщиною, Чехією. Наприклад, у 1364 р. патріаршою грамотою Католікоса всіх вірменів Месропа І у Львові засновано вірменську єпархію, яку через три роки було затверджено декретом польського короля Казимира Великого. Таким чином львівський храм Успіння Пресвятої Богородиці (освячений у 1363 р.) став катедральним собором і єпархіальним центром усіх вірменів Русі, Валахії і Молдови. Толерантність того часу виявлялась і щодо іудеїв, які, починаючи з другої половини XIV ст., знаходились під опікою польських королів i магнатства. 

Неповторним культурно–історичним феноменом, в якому перетиналися різні культурні, етнічні і релігійні світи, був Крим. Тут з перших століть нової ери продовжували співіснувати іудейська віра (євреї, хазари, пізніше – караїми), християнська: грецька (православна), монофізитсько–григоріанська (вірмени) і латинська (генуезці), а з другої половини ХІІІ ст. – іслам. У цьому ж столітті у Кафі (сучасна Феодосія) з’являються перші караїмські кенаси (молитовні будинки караїмів). Появу караїмів у Криму пов’язують з проникненням у степи і передгір’я Криму в УІІ ст. протоболгарських племен, підлеглих Хазарському каганату [1]. Саме кримські караїми на запрошення короля Данила Галицького оселяються у XIII ст. в Галичі та Луцьку, а 1397 року 370 караїмських родин на запрошення князя Вітовта переселяються до його резиденції в Троках (сучасне Тракай) під Вільно, де виконували обов’язки особистої охорони великих литовських князів. Більше того, у Великому князівстві Литовському караїми були єдиними нехристиянами, які користувались Магдебурзьким правом [3].

Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польщу і Литву в Річ Посполиту. Наприкінці XVI ст. сталася подія, що й сьогодні позначається на духовній культурі українського народу. У жовтні 1596 р. у м. Бересті відбулося два собори. На першому, що проходив в церкві св. Миколая на чолі з митрополитом М.Рогозою, була проголошена унія, підписана з Римським Престолом ієрархами Київської митрополії, в результаті чого утворилась греко–католицька церква. Одночасно православні єпископи провели Православний собор (антисобор) під керівництвом екзарха Візантійського патріарха, в якому взяли участь два галицьких єпископа. Православний собор ухвалив постанови, в яких виголосив «прокляття на відступників» – митрополита Рогозу та його єпископів, які «за допомогою польської влади прийняли унію». Король Сигізмунд ІІІ утвердив постанови Уніатського собору і відхилив, як неправильні, рішення Православного собору. В цілому рішення Берестейського собору про церковну унію внесли неспокій серед народу, оскільки, крім двох діючих церков – православної і католицької, – з’явилась ще одна – уніатська. Завершення роботи Берестейського собору стало не тільки днем народження нової церкви, а й початком гострої боротьби – релігійної, політичної і навіть збройної. На думку Д.Дорошенка, трагізм становища уніатської церкви виявився в тому, що православні ненавиділи уніатів, а польська римо–католицька церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності [4]. За цих умов представники місцевої української знаті масово приймали католицизм і залучалися до стандартів католицької освіченості. Це відкривало їм та їхнім нащадкам шлях до отримання вищих посад у Речі Посполитій. Завдяки такому механізму на початку ХУІІ ст. до католицької польськомовної верхівки Речі Посполитої перейшли представники практично всіх православних литовсько–українських домів, що призвело до масового окатоличення української шляхти і означало втрату української національної еліти. Український народ на цьому етапі залишився не тільки без значної частини аристократії, а й втратив значну кількість духовних провідників. В ХУІІ ст. під гаслом захисту православної віри відбувалися козацькі повстання, що вилились в національно–визвольний рух під проводом Б.Хмельницького, і носив явний антиуніатський характер. Після Переяславської ради 1654 р. уніатська церква припинила своє існування на території, що не входили до складу Речі Посполитої. 

1667 року, згідно з Андрусівською угодою, Правобережна Україна, крім Києва, що був переданий під юрисдикцію Московії, відійшла до Польщі. На Волині та Поділлі почалося відновлення унії. На її бік перейшла більшість народних мас в Західній Україні, де православна церква залишилась без своєї ієрархії та своїх провідників. На рубежі ХУІІ–ХУІІІ ст. навіть старовинні єпархії Львова (Галича) і Перемишля, що свого часу очолили антисобор і відмовились від Берестейської унії, прийняли її. Це було досягнуто завдяки активній пастирській діяльності ченців–базиліан (василіан). Галичина вступила в унію після цілого століття протистояння їй. Таким чином українські християни Польщі, що з 1595–96 рр. були розділені між двома церквами, знову об’єдналися в одну. Зміна юрисдикції Київської митрополії 1686 року започаткувала процес поступової і неухильної перебудови церковно–державних відносин на українських землях. Після прийняття присяги Москві Київського митрополита Гедеона під управління Московського патріарха перейшли найдавніші українські єпархії та монастирі.

Нові соціально–культурні обставини, що склалися в цей період, значною мірою зумовили специфіку формування етнічної і релігійної ідентичності українців. Слід зазначити, що на той час широкі верстви українського населення (селяни, козаки, городяни) ще не усвідомлювали реальну загрозу конфесійно–культурної асиміляції як виклик власній ідентичності. 

Остаточне розмежування православних і католиків призвело до формування конфесійного простору з локалізацією православ’я на більшій частині території України та католицизму – в її західній частині.

Таким чином, на етнічних українських землях відбувалася перманентна регіоналізація конфесійного простору, спричинена як «цивілізаційним розломом», що впливав на процес формування української нації, так і політичними реаліями, визначеними історичними подіями протягом багатьох сторіч.