21-22

21.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.

Що ж таке екзистенціалізм? Екзистенціалізм-це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Центральними проблемами цієї філософії є:

1. Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює, вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку - це існування зовнішнє. У такому існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користуються терміном "екзистенція". Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою.

2. Проблема буття людини та буття світу - центральна проблема екзистенціальної філософії. Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера - основна праця "Буття і час", у Сартра - "Буття і ніщо" та ін. Як же розуміють буття екзистенціалісти і як це поєднується з проблемою людини? На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, не залежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Світ для людини існує оскільки, остільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, нема сенсу говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості.

3. Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи? Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною самої себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її як обмеження. Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним", відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб насамперед змінити своє ставлення до нього.

Ідеї екзистенціалізму мали і мають великий вплив на різноманітні течії сучасної філософської думки. Під впливом цієї філософії розвивалась франкфуртська школа (Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів (Ж. М. Бенуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.), що виникли в 70-ті роки XX ст. у Франції, та ін.

Екзистенційне буття людини є, !!за Гайдеггером!!, принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальну роль серед якого набувають часовість та історичність). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» — теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Різновидом часовості виступає так званий світовий час), який є спільним для всіх людей часом і тому датований (поділений на дні, місяці, роки тощо) часом — це час людського співбуття. Іншим різновидом часовості виступає вульгарний (об'єктивний) час. Це, так би мовити, «чисте тепер», оскільки цей час орієнтований на нескінченність, вічність. У межах вульгарного часу людина вважає себе ніби «безсмертною»: «У мене ще є час, я ще зроблю те, те, і те...». Нарешті, ще один різновид — історичний час. (Цілісне людське існування простерте між народженням і смертю)

22.

Світ створений Богом являє собою ієрархію творінь, від мінералів, що існують, рослин, що живуть, тварин, що відчувають, до людини - вершини ієрархії, царя природи, єдиної істоти, яка має безсмертну душу, створену Богом при народженні людини.
Душа людини - творіння Бога. Августин відкидає попереднє існування душ і їх переселення. У тварин і рослин душі немає. Душі є тільки у людей. Створена з нічого душа є вічною. Останнє обґрунтовується тим, що душа існує поза простром, не має частин і тому - неруйнівна. Не існуючи в просторі, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу - це лінія. Час має три модуси (минуле, майбутнє і теперішнє), у ньому можливе також виникнення нового, тобто творчість.
Так з новою концепцією часу у Августина пов'язана і концепція душі. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. З минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім - чекання, з теперішнім - увага. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.

Історію Августин мислить не у замкнутій циклічності, а в лінійності, поступовому русі до того часу, коли переможе благодать, а люди знайдуть стан,приякому не будуть грішити.

Августин : «Но в чем состоит сущность первых двух времен: т. е. прошедшего и будущего, когда и прошедшего уже нет, и будущего еще нет? Что же касается до настоящего, то, если бы оно всегда оставалось настоящим и никогда не переходило из будущего в прошедшее, тогда оно не было бы временем, а вечностью. А если настоящее остается действительным временем при том только условии, что через него переходит будущее и прошедшее, то как мы можем приписать ему действительную сущность, основывая ее на том, чего нет? Разве в том только отношении, что оно постоянно стремится к небытию, каждое мгновение, переставая существовать…
Теперь ясно становится для меня, что ни будущего, ни прошедшего не существует и что неточно выражаются о трех временах, когда говорят: прошедшее, настоящее и будущее; а было бы точнее, кажется, выражаться так: настоящее прошедшего, настоящее будущего. Только в душе нашей есть соответствующие тому три формы восприятия, а не где-нибудь инде (т. е. не в предметной действительности). Так, для настоящего прошедших предметов есть у нас память или воспоминание (memoria); для настоящего настоящих предметов есть у нас взгляд, воззрение, созерцание (intuitus), а для настоящего будущих предметов есть у нас чаяние, упование, надежда (expectatio). Говоря таким образом, я не затрудняюсь в понимании тройственности времени, оно становится тогда для меня ясным, и я признаю его тройственность…
Можно измерять время только текущее (cum praeterit), а прошедшее, равно как и будущее, которых нет в действительности, не могут подлежать нашему наблюдению и измерению.»

19-20

19. Простір і час як форми присутності людини у бутті.                

Коли людина повертається до свідомості із забуття й одразу не може збагнути, що з нею коїться, вона звертається по допомогу до тих, хто при цьому присутній. Що ж кажуть у подібних випадках? «Де я?», «Котра година?». Отже справжня ствердність людини в бутті найперше передбачає визначеність щодо її місця знаходження та її положення в часі. Й щоб локалізувати у світі будь – яку подію, достатньо мати відповідь тільки на два питання: «Де?» та «Коли?». Іншими словами, простір і час є найзагальнішими формами буття. Без них воно не має дійсної визначеності, не стає загальною умовою достотного існування.

Найважливішими формами буття є простір, час, рух, системність. Простір – форма буття матерії, що виражає протяжність складових об’єктів, їх будову із елементів та часток. Це те, що є спільним всім переживанням, що виникають завдяки органам почуття. Простір нашого світу має три виміри. Тому його називають тривимірним. На протязі багатьох століть обговорювався тільки «абстрактний простір» геометрії. З XVII ст. перед фізикою, що тільки розвивалася, постало питання про «фізичний простір», про його існування. Велику роль у філософських дискусіях відіграє питання про сприйняття простору та часу.

Простір – бік руху, співвідносний з другого боку – часом.

Простір сам по собі ще не є рухом. Тільки спільно з часом він стає рухом. З іншого боку простір не існує поза єдності з часом, тобто поза рухом. Таким чином, простір що розглядається окремо, - це тільки абстракція реального простору.

Структура простору виражається у системі визначень.

Простір перш за все єдність протяжності та розташування. Протяжність виражає безперервно – кількісний аспект простору. Розташування виражає дискретно – кількісний аспект простору. Цим аспектам простору співвідносяться тривалість та порядок часу – аспекти часу.

Протяжність поділяється на обмежену та безмежну. Обмежена протяжність в різних аспектах характеризується наступними поняттями: довжина (ширина, глибина, висота, відстань), площа, об’єм.

Одиниці вимірювання протяжності є метр, сантиметр, кілометр та ін.

Розташування – є відмінність і тотожність місцин. Місце грає таку ж роль у системі просторових субкатегорій, яку момент – у системі субкатегорій часу. Відмінність місцин виражається в понятті рядоположенності. Остання – момент розташування.

Місце – вічко простору, де знаходиться або відбувається щось, звідки або куди рухається щось. Слово «місце» використовується в різноманітних контекстах. Один тільки перелік різних вживань слова вказує, наскільки різноманітний зміст категорії «місце». Далі, простір є єдність симетрії та асиметрії. Це – друге визначення простору. Симетрії та асиметрії в системі субкатегорій часу відповідають оборотній і необоротній. В системі субкатегорій руху у часі їм співвідносяться збереження та зміна, в системі субкатегорій руху в просторі – спокій та переміщення.

Складні органічні форми простору: до них належать біологічний простір та людський (соціальний) простір. Останній ще дуже мало вивчений. Але вчені вже оперують цими поняттями. Визнають їх особливий статус, незводимість до неорганічних форм простору. Так, наприклад, вони активно використовують поняття життєвого простору. Це поняття отримало широку відомість та мало дурну славу завдяки ідеї fix німецьких нацистів про необхідність розширення життєвого простору. Але тепер вчені чудово розуміють наукову значимість цього поняття. Біологи досліджують його матеріалі поведінки тварин. Теж саме вчені роблять при вивченні людської поведінки. Вони, зокрема, з’ясували, що кожній людині необхідний свій мінімум життєвого простору.

Поняття життєвого простору не вичерпує всього змісту поняття людського простору. Важливе значення мають також поняття внутрішнього середовища людського організму та внутрішнього світу людини як суб’єкта, індивіда, особи.

Поняття соціального простору, мабуть, є приватним або залежить від розуміння людського простору, оскільки суспільство не є особливою реальністю, що стоїть над людиною, в яку останній входить як частина в ціле. Суспільство є реальність людських відносин.

Час – це форма буття матерії, що виражає тривалість проходження процесів, послідовність заміни станів у процесі зміни та розвитку матеріальних систем. Це форма виникнення, становлення, руйнування в світі а також його самого із всім тим, що до нього належить. Об’єктивний час, вимірюваний відрізками шляху небесних тіл, потрібно відрізняти від суб’єктивного, який оснований на усвідомленні часу. В незвичайних станах свідомості преображається лінійність часових послідовностей. В один і той самий час можуть виникати сцени із різних історичних контекстів. Вони можуть виглядати значуще пов’язаними між собою за емпіричними характеристиками. Лінійний часовий інтервал, керуючий у повсякденному досвіді, не має тут значення, та події із різних історичних контекстів з’являються групами, якщо в них присутній один і той самий тип сильної емоції або інтенсивного тілесного відчуття. Змінені форми свідомості пропонують багато емпіричних альтернатив лінійного часу та трьохмірного простору, які характеризують наше повсякденне існування.

Час – бік руху, співвідносна з простором. Сам по собі час ще не є рухом. Тільки спільно з простором він стає рухом. З іншого боку, час не існує за межами єдності з простором, тобто за межами руху. Звідси видно, що час, що розглядається окремо, - тільки абстракція реального часу.

Час виражається в системі визначень – понять. Перш за все час є єдність тривалості та порядку часу. Тривалість виражає безперервно – кількісний аспект, порядок часу – дискретно – кількісний аспект часу.

Тривалість ділиться на конечну (часове, що приходить) та безкінечну (вічність, що не приходе, безсмертя). Конечна тривалість характеризується наступними поняттями: мить, момент, секунда, хвилина, година, день, доба, тиждень, місяць, рік, століття, ера та ін.

Порядок часу є тотожність, різність та протилежність  моментів. Приватним випадком порядку часу є послідовність. Остання виражає тільки різність або протилежність моментів часу.

Порядок часу або часовий порядок включає крім послідовності тотожність, оборотність моментів часу (одночасність, одномоментність).

Момент – вічко часу, в якому перебуває або відбувається щось, звідки або кути змінюється щось. Момент – часове поняття; в русі у часі (зміні та збереженні) йому співвідноситься стан.

Тривалість та послідовність виражаються у понятті «плин часу». Останнє означає перехід від одного моменту часу до іншого. «Плину часу» у системі субкатегорій простору співвідноситься шлях (дорога, траєкторія та ін.).

20.Полемічність питання про свободу. Свобода і свавілля.

В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і и духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.

У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.

В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи. Свобода і свавілля завжди в історії філософської думки розглядалися в певному зв'язку. Характер цього зв'язку в різні часи уявлявся теж по-різному - від прямого ототожнення до протиставлення. Ототожнення свободи і свавілля приводило інколи взагалі до заперечення самої свободи. Розрізнення ж цих феноменів частіше всього схилялося до відриву одного від іншого, при цьому свавілля бачилося як щось формальне, негативне, нижче і яке становило загрозу свободі. У результаті принцип свободи як один з основних принципів буття людини у світі опинився розірваним на дві частини, кожна з яких неначебто існувала і функціонувала по-своєму. Такий підхід призвів до того, що позитивний, змістовний момент у визначенні свободи, витіснив її початковий негативний момент. Ф. Гаєк підкреслює, що можна справедливо говорити про різні типи свободи, "свободу від" і "свободу для"; хоча у нашому розумінні "свобода" є одна, вона відрізняється ступенем, але не типом.

Отже, враховуючи і донині існуючу думку, що свавілля повинно бути взагалі відкинуто як випадковість, як антипод свободи, ми все-таки ставимо питання: чи не є свавілля компонентою свободи?

На те, що свавілля є фрагментом, частиною, моментом у складі дійсної свободи, вказує Б. Вишеславцев. Він підкреслює, що свобода є перш за все свавільність вибору, що ігнорування свавілля тягне за собою нерозуміння зла, бо цим самим ігнорується проблема переходу від першої свободи до другої. Подальше ігнорування свавілля означає його недооцінку, заперечення і подавления заради свободи в добрі.

соф� h � � �� �= це особистісна життєва основа філософії. Воно зростає з фундаментального філософського настрою. Кожна людина відчуває потребу у філософуванні настільки, наскільки вона охоплена філософським настроєм. Але саме собою філософування є випадковим, суб'єктивним, фрагментарним і непрофесійним. 

 Головна відмінність філософії від філософування полягає в тому, що філософія перетворює випадковий філософський настрій в систематичний і методичний роздум, який здійснюється на підставі логіки, застосовує структурний аналіз. Унаслідок окультуреної засвоєнням традицій філософської діяльності отримують філософські знання, що становлять зміст філософії.  Філософування як усвідомлення і осмислення суб'єктивних настроїв закінчується постановкою нових загальних питань, які стосуються вже не ситуативно-житейських предметів, а ідеальних об'єктів високого рівня загальності — природи, суспільства, духу, світу в цілому

16-18

     16-18

16. Класична і посткласична стратегія філософствування про буття.

Класична стратегія філософствування спостерігалась в античності, що властива Стародавній Греції і Стародавньому Риму, розвивалася на протязі 1000 років і поділялася на чотири періоди:

1.              від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. — докласичний, або до сократівський;

2.              класичний, тривалістю 100 років;

3.              з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;

4.              з І ст. по VI ст. має назву «римський»

Докласичний період представлений мілетською школою, Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Мілетці Фалес, Анаксімандр, Анаксімеи (VI ст. до н.е.), як майже всі античні філософи, займались пошуком першооснов буття. За першооснову вони приймали різні предметноконкретні форми буття — воду (Фалес), повітря (Анаксімен) або щось невизначене («апейрон» Анаксіімандра). На відміну від мілетців Піфагор (580-500 рр. до н.е.) першоосновою буття вважав число. Саме завдяки числу поняття «космос » втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Левкіпа та Демократа (V- IV ст. до н.е,). Якщо Левкіп більше уваги звертав на світобудову, то Демокріт зосереджував увагу на людині. Вони вважали, що першоосновами світу є атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атоми вічні, незмінні, тотожні самим собі, не мають частин; різної форми, число їх нескінченне. Атоми розрізняються за порядком і положенням в просторі. Вони вічно рухаються, їх скупчення утворюють речі. Душу атомісти розглядали як сукупність певної форми атомів (круглих та слизьких), при цьому заперечували її безсмертність. 

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються так звані «софісти» (платні вчителі «мислити, говорити і робити»), най-видатніщі серед них — Протагор,І'оргій, Гіппій. Вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Спільне в їхніх поглядах — раціональне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.).У центрі роздумів Сократа — людина як моральна істота. Відмовляючись від пізнання природи, Сократ ставить головне завдання — виховати людину доброчесною і здатною творити добро. Для цього людина повинна знати, що є . добро, і має пізнати себе. Самопізнання можна досягти методом іронії, ставлячи перед співбесідником такі питання, відповіді на які він шукав би сам. Сократ вимагає всебічного обговорення будь-якого предмета з метою визначення (дефініції) поняття. Він звернув увагу'на те, що, якщо немає поняття, то немає і знання. 

Учнем і послідовником Сократа був творець першої послідовної системи філософського ідеалізму, засновник філософської школи — Академії — Платон (427—347 "рр. до н.е.). Платон виходив з того, що існує світ речей і світ ідеальних предметів (ідей). Ідеї — це незмінні, вічні, нематеріальні сутності, прообрази матеріального світу; знаходяться вони в поза-просторовому середовищі. Предмет, річ є приблизним втіленням тієї чи іншої ідеї. Ідеї являють собою «повноту буття ». Що ж до матерії, то вона є вічним небуттям, але таким предметним «нічим», яке активно взаємодіє з буттям ідей. Результатами цієї взаємодії є речі чуттєвого, матеріального світу. Платон вважає, що причиною взаємодії ідей і матерії є світова душа. 

Учнем Платона був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який піддав критичному осмисленню концепцію Платона. У вченні Аристотеля платонівські ідеї перетворюються з моделей, зразків у сутності, які притаманні самим предметам, речам. Кожна річ має свою сутність, їх Аристотель називає сутностями першого порядку. Сутність найвищого порядку — Бог (він же вічний двигун, Космічний Розум). Еллінізм має свою довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. до н.е.) історію. В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна та неоплатонівська.

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком.

Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук.

Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

17. Альтернатива "буття-небуття" у системі відношень життя людини.

Важливе значення для глибокого розуміння взаємозв'язку людини і світу має категорія буття.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вельми перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб'єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. Як же сам Мартін Хайдеггер вирішує проблему буття! У праці «Буття і час» ставить вимогу поновити питання про буття, залишене, на його погляд, європейською філософією в її витлумаченнях сущого на другий план - у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття було і залишається головною справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти, Мартін Хайдеггер визначає його як «Dasein»: тут - буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень. За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися, завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому сущому, що називають існуванням. Буття - своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. 

Французький екзистенціаліст Жан-Полъ Сартр (1905-1980 pp.) відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. 

18. Екзистенціалістська версія буття й тема "відповідальності за буття".

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.

13-15

13. актуалізація моральних проблем – це не тимчасове захоплення, а вираження потреб часу, що зумовлене, з одного боку, чинниками соціального порядку, а з іншого – іманентними законами розвитку самого філософського знання. При цьому зазначається, що в західноєвропейській літературі питання моралі розглядається переважно як предмет теоретичного інтересу, тоді як у Росії цей інтерес викликаний міркуванням практичного порядку [15: 4] й повинен аналізуватися з урахуванням того місця, яке займає в її інтелектуальній історії етико-соціологічна проблематика

14. Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є суще, а не навпаки - ніщо?" - це запитання М. Гайдепер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос" - буття, суще). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею.

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі.

М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про "суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про > реальне та > позамежне, про > часткове та > всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття.

Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.

15. Онтологія- вчення про буття як таке; розділ філософії, в якому вивчаються фундаментальні принципи, загальні сутності і категорії сущого.

Античність дала нам поняття людського дому, дому буття як Космосу. Космос — це була гармонічна частина навколишнього світу, що характеризувалася рисами художнього твору, кінцева (не нескінченна), тобто пропорційна людським можливостям. І як говорив Аристотель, «нескінченність — це те, в чому жити не можна». Жити можна тільки в кінцевому, подібному до грецького полісу. Це був космос, як уперше знайдений дім буття людини. Після того, як розвиток науки показав, що ми живемо в нескінченному світі, Всесвіт виявився місцем, що не пiдходить для того, щоб оголосити його домом буття людства. Такий дім шукали в царстві Бога-людини, тобто Христа. Та подальший розвиток науки, який ішов увесь час лінією відкриття в нескінченному великому і малому, привів до того, що формою, домом буття людства може бути тільки історія. Людину створила не природа, а Історія. І Історія є домом буття людини. Цю ідею вперше у всій її повноті усвідомив Гегель, і надалі її було прийнято і марксистською філософією, і філософською антропологією ХХ століття.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична  філософія  за  своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.                                                  ,

По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм (від грецької monos - один), дві субстанції - дуалізм (від латинської - dualis - двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм (від латинської - pluralis - множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

 В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції: як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб'єкт та іи. В античній філософії називалися різні субстанції, наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав її як основу, невіддільну від індивідуальності речі. Пізніше англійський філософ Френсіс Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її з формою конкретних речей. Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин. «Під субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється само через себе, тобто те, виявлення чого не має потреби у вияві іншої речі, із якої повинно було б утворитися.

�М � � � `�> �' �ичності й самокритичності як вищих ознак філософської культури мислення. В.А. Босенко («Всеобщая теория развития». – К., 2001. – 470 с.) розглядає сутність теоретичної культури мислення та місце в ній «зовнішньої» і справжньої діалектики.

можна сформулювати три основні постулати, яким підпорядковується мислення і на які фактично орієнтується традиційна філософія. Перший постулат - “паралелізму” звучить так :дійсність - не суперечлива, джерело помилок - у міркуваннях, у мисленні. Другий постулат - “автономності”: у мисленні, не звертаючись до інших форм досвіду і життя, можна вирішувати основні проблеми, одержувати знання, знаходити внутрішні стимули для власного розвитку. Відповідно до третього постулату - “єдності”: мислення одне і єдине, не може існувати багатьох і різних мислень. Вже Аристотель намагався створити правила і норми мислення, єдині для всього мислення, потім для свого часу цю ж задачу намагалися вирішити інші філософи.

     2.Яким чином філософія входить у структуру життєдіяльності кожної людини?

Фiлософiя осмислює об'эктивну реальнiсть не саму по собi, а у вiдношеннi "людина - оточуючий свiт".
Питання про позитивну чи негативну роль філософії не має чіткої та вичерпної відповіді. Показником цього може бути сама цивілізація, яка періодично об'являє філософію нікому не потрібною «гімнастикою розуму». Але ось парадокс: скільки б не проголошували остаточну загибель філософії, скільки б не приводили доказів її повної непотрібності, інтерес до філософії не тільки не зберігається, а й зростає, особливо в переломні епохи.

Людина філософствує тому, що вона людина. Будучи свідомою істотою, людина теоретизує, філософствує, вона не може чинити по іншому, тому що це є самий універсальний і необхідний спосіб її духовного існування.

Потреба в безпосередньому застосуванні філософії виникає тільки тоді, коли від готових «рецептів» доводиться переходити до створення нового бачення світу, нових висхідних принципів діяльності.

Таким чином, призначення філософії для людини виражається в слідуючих моментах. Вона:

1. руйнує звичні стереотипи мислення, виступаючи проти обмеженості здорового глузду, за критичний перегляд всього звичного, загальноприйнятого;
2. формує свободне, нестандартне мислення, мислення по аналогії;
3. виховує увагу (та повагу) до інакомислення;
4. служить теоретичною базою для розумної орієнтації людини у світі;
5. формує методику пошуку відповідей на так звані вічні питання.

3.Позначте відмінність між філософією й філософствуванням.

Філософія (грец. philosophia — любов до мудрості) — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія — це логічно перетворена індивідуальна пристрасть.

Філософувати - займатися філософськими проблемами; міркувати, роздумувати на філософські теми. Міра так би мовити "гуманістичної насиченості” тої чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософування

Філософування — це особистісна життєва основа філософії. Воно зростає з фундаментального філософського настрою. Кожна людина відчуває потребу у філософуванні настільки, наскільки вона охоплена філософським настроєм. Але саме собою філософування є випадковим, суб'єктивним, фрагментарним і непрофесійним. 

 Головна відмінність філософії від філософування полягає в тому, що філософія перетворює випадковий філософський настрій в систематичний і методичний роздум, який здійснюється на підставі логіки, застосовує структурний аналіз. Унаслідок окультуреної засвоєнням традицій філософської діяльності отримують філософські знання, що становлять зміст філософії.  Філософування як усвідомлення і осмислення суб'єктивних настроїв закінчується постановкою нових загальних питань, які стосуються вже не ситуативно-житейських предметів, а ідеальних об'єктів високого рівня загальності — природи, суспільства, духу, світу в цілому

10-12

10. Світогляд, коло світоглядних питань, роль філософії у формуванні світоглядної культури індивіда
У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості.
Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням, людським ставленням до явищ дійсності;
б) предмет світогляду — відношення "людина — світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через нескладовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Світогляд - невід'ємна складова життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку. Головними серед них є такі :"Що таке людина?", "Що таке світ?", "Якими мають бути принципи стосунків людини зі світом?", "Наскільки вільною є людина в виборі способу ставлення до світу?". Коротко світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце в світі.

Світогляд людини - форма регуляції її життєдіяльності. Проявом важливої ролі світогляду в житті людини є синонімічність виразів: "мати світогляд" та "бути особистістю".

Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих в суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу.

Для більш повного та глибокого розуміння світогляду доцільно зосередити увагу на змістовній та рівневій структурах.

В змістовному плані основними компонентами світогляду є такі основні компоненти: знання, цінності та переконання В ході розгляду місця та ролі кожного з компонентів варто зосередити увагу на пошуку відповіді на питання: "Чому головним серед них є переконання?".

Коли ж мова йде про рівневі структури світогляду, то в основу покладені форми узагальнення світоглядного змісту. Основними серед них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. На своєрідності кожної з них варто зосередити увагу в ході осмислення світогляду.

Якщо ми розглянемо в найзагальнішому вигляді існуючі в історії людства світоглядні позиції, то крім їх розмаїття можна також помітити і наявність спільних рис. Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це - міф, релігія та філософія. Всі вони е формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.

Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світогляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

- забезпечення духовного зв'язку поколінь;

- фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

- спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина - частина природи; як світ надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.

За способом свого існування філософія є перш за все засобом фіксації і формою існування глибинних життєвих смислів і поривань. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи інший спосіб служити справі визволення людини чи з під влади забобонів та невігластва, чи від страху смерті, чи з рабства власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне в своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра - ось що вічно відшукувала, звеличувала й стверджувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії. Один з поширених хибних стереотипів стосовно природи філософського знання є зближення та ототожнення його з наукою. Для того, щоб зрозуміти своєрідність філософського бачення світу необхідно зосередити увагу на відмінності прояву в науці та філософії спільного для них обох моменту - спрямованості на пізнання загального. Науку воно цікавить як загальне в чистому вигляді, само по собі, безвідносно до людських оцінок та інтересів. Що ж стосується філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, тобто пізнає загальне виходячи з надій, вірувань і цілей людини. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знанням "зацікавленим", "небайдужим", тобто - світоглядним. Демократична організація суспільства передбачає вільний вияв філософією властивого їй потенціалу як необхідну умову забезпечення духовної і соціальної різноманітності.

Демократія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.

Нормальним слід вважати такий стан речей, котрий передбачає запит суспільства до філософії йде не від верхніх ешелонів влади, а коли він пов'язаний зі світоглядними пошуками індивідуальності в світі, який відповідно влаштований.

11. Історичні типи формування світоглядних орієнтацій.

Світогляд це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини і його відношення до цього світу, а також засновані на цих поглядах переконання, почуття, ідеали, що визначають життєву позицію людини, принципи поводження і ціннісні орієнтації. На ранніх стадіях розвитку суспільства в людей почав формуватися міфологічний світогляд. Це була перша спроба людини пояснити походження й устрій світу, поява людей, тварин, причини стихійних явищ, визначити своє місце. Міфи зв'язувалися з обрядами, звичаями, містили моральні норми і естетичні уявлення, сполучили реальність і фантазії, думки і почуття. У міфах людина не виділяла себе з природи. Пізніше, із розвитком товариства в людей початок формуватися релігійний світогляд. Він відрізнявся від міфічного вірою в існування надприродних сил і їхньої чільної ролі у світобудові і житті людей.

Філософський світогляд орієнтується на раціональне пояснення світу. Загальні уявлення про природу, суспільство, людину є предметом теоретичного розгляду і логічного аналізу. Філософський світогляд успадкував від міфологічного і релігійного сукупність питань про походження світу, його будівлі, місці людини і т.п., але відрізнялося логічною упорядкованістю, систематизацією знань, характеризуючись прагненням теоретично обґрунтувати положення і принципи.

В історико-філософській літературі дуже часто вживається таке розташування, чи порядок цих категорій: на першому місці стоїть міфологія, на другому релігія і на третьому — філософія. Такий порядок має відображати еволюцію світогляду. Адже згідно з такою логікою речей, міфологія дає початок релігії, а релігія — породжує філософію. Звичайно,можна погодитись, що в цьому є частка істини, але приймати цю тезу беззастережно не можна. Згадані форми суспільної свідомості краще розглядати як окремі самостійні сутності, які, однак, дуже тісно пов'язані між собою незалежно від простору і часу їх існування

Філософські вчення були пов'язані з тою чи іншою сферою філософської науки,але загалом вони стосувались трьох речей: 1) загальна наука про буття; 2) загальна наука про пізнання; 3) загальна наука про вартості. Поділ філософії на ці три частини був зроблений в античності. Його визначили ще у IV ст. до н. e. грецькі вчені з платонівської Академії. Такий поділ філософського знання існує і понині.

Перша із цих філософських наук була названа метафізикою і онтологією, друга — епістемологією і гносеологією, & третя отримала назву аксіологія. Ті назви,хоча і грецького походження,є пізнішими за часом. Греки поділяли філософію на фізику, тобто філософію природи (слово «фізика» грецького походження і означає «природа»), логіку і етику. Таким чином, фізика була наукою про буття,логіка — наукою про пізнання,етика — наукою про вартості.

Але розгляньмо спочатку міфологію. В історико-філософській літературі існує багато визначень міфу. Донедавна домінувало,так би мовити,просвітницьке розуміння сутності міфу як первісного наївного способу причинного пояснення явищ навколишнього світу. З таким визначенням сьогодні важко погодитися. Адже розповідаючи про щось, міф виражає не пізнавальні потреби первісного людського колективу, а його емоційний стан і прагнення. Останні передбачають певний спосіб поведінки, зокрема драматизацію уявної події і пов'язаного з нею ритуалу.

Визначальною особливістю міфу є ототожнення суб'єктивного, уявного і дійсного,імені і предмету,частини і цілого. Міф усе оживляє і одушевляє. Він наповнений фантастичним,чудесним і чарівним. Для міфу не існує нічого неможливого. Те,що уявляється і переживається у міфі,є справжньою реальністю. Так,3евс — верховний бог грецького міфу — не тільки означає грім,блискавку,світовий порядок,але сам представляє цей грім, блискавку і всезагальний порядок. Чудесне народження Афіни з голови Зевса - це реальна подія,а не художній вимисел. Геліос (Сонце) — жива істота,що рухається по небу у вогняній колісниці. Існує тісний зв'язок між міфами,що складають ідейний зміст релігійних вірувань, та ритуальною практикою (молитвами, жертвоприношеннями і т.п.)

Міфологічні образи, на відміну від поетичних і взагалі художніх образів, не умовні. Коли, скажімо, кінь Ахілла, набувши дару мови, обіцяє своєму панові скору загибель,то для міфосвідомості пророцтво коня є справжньою метаморфозою, що не містить у собі умовно-поетичного, казкового чи алегоричного моменту.

Картина світу,створювана міфосвідомістю не розчленована,як було сказано, на суб'єктивне і об'єктивне — вона єдина і цілісна. Раціональне ж пізнання зароджується з моменту розрізнення суб'єктивного (бачення, уявлення, фантазії, надання переваги) і (астрономічних, метеорологічних), стали на шлях пошуку єдиного першоначала у світі різноманітних речей і явищ. Вони змінили не тільки термінологію космогонії,але і її зміст.

Тема або зміст космогонічних міфів — це галузь уявного, а не реального,сфера фантастичного,а не дійсного. Міфопоетичні легенди — «драматичні», емоційно насичені, а перші натурфілософські вчення — тверезі ідеї,що висуваються першими філософами,емоційно нейтральні. Важливо відзначити, що перші грецькі мислителі перейшли від питання про те,з чого виник світ,до питання про те,що лежить в основі речей. Вони відмовились від міфотеологічних уявлень про те,як був створений світ і хто підтримує світовий порядок речей, і стали на шлях раціонально-наукових поглядів про світ як процес,що саморегулюється.

Отже, у діях перших грецьких філософів можна вбачати джерела сучасного позитивізму,котрий нівелює справжню філософію. А відтак пізніше вся історія філософії буде розвиватися «хвилеподібно». З одного боку,вона буде ставити більший акцент на ідеальному знанні, з другого — на реальному. Разом з тим у філософії будуть періоди, коли рівновага ідеального та реального буде дотримана. Саме у такі періоди спостерігається розквіт філософії.

Але родоначальники грецької філософії і науки не знали ні чисто матеріального начала, ні чисто ідеальної сутності. Основне питання філософії ставилося ними не як питання про відношення духу до матерії, а як питання про відношення всезагального першоначала до різноманітності речей і явищ.

Лише з грецького мислителя Парменіда філософія остаточно стає на власний шлях розвитку, знаменуючи собою відкриття понятійно-логічного мислення і його перевагу над міфосвідомістю.

Якщо ми можемо говорити про певну і, ми б сказали, відносну перевагу філософії над міфологією, то говорити про якусь перевагу філософії над релігією не можна. Адже релігія — це особлива форма суспільної свідомості, яка пронизує фактично усі форми свідомості. Вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства,систему емоційно-образних уявлень і переживань, вартостей, норм життя, моральних ідеалів. Релігія культивує такі високі гуманістичні норми, як любов, добро, терпимість, співчуття, милосердя, почуття обов'язку, справедливості. Вона відрізняється від міфології тим, що у релігії засвоєння світу здійснюється через його роздвоєння на земний, природній,що сприймається органами чуттів людини,і потойбічний — «небесний», надприродній і надчуттєвий.

Щодо філософії та релігії, то вони дуже тісно переплітаються між собою і часом буває дуже важко відділити їх одне від одного. Ідея Бога проходить через усю історію філософії. У ній немає жодного мислителя,який би так чи інакше не обговорював цієї ідеї. І це обговорення почалося ще в Арістотеля,якщо не раніше. Адже Арістотель почав вести мову про філософію як про метафізику, тобто про те, що перебуває за межами природи, як про надприродне. Цей великий енциклопедист грецької науки чи не вперше вводить навіть термін «теологія» На нинішній день права громадянства набула релігійна філософія.

Безперечно,мав рацію Дм.Чижевський,котрий писав,що філософія завжди цікавилась питаннями про основу всякого буття,про «найвище буття», про «абсолютне буття». Цим «абсолютним буттям» є Бог. Інтерес до цієї проблеми,як до однієї з основних проблем філософії, мусив привести філософію в ЇЇ історичному розвитку до постійного контакту з богословським мисленням — дійсно,філософські течії дуже часто черпали свої питання та відповіді на них зі сфери релігії. Зокрема, початки філософських медитацій виросли з релігійних уявлень: грецька філософія вийшла, виросла з коріння грецької релігійності. І пізніше вона живилась з того самого джерела. В той час, коли греки не утворили ще богослов'я як науки (цьому не сприяв і «адогматичний», позбавлений певних релігійних догм характер грецької релігії), грецька філософія була тим ґрунтом, на якому виросли та розквітли найвищі досягнення грецької побожності та грецької релігійної думки: ми мусимо просто дивуватися, як в часи поганського політеїзму саме філософи дійшли до найвищих релігійних ідей, до ідеї монотеїзму, до ідеї створення світу, до ідеї божественного проводу. Крім того, грецькі філософи, щоправда, використовуючи почасти релігійні вчення грецьких таємних,містичних культів (містерії), поставили перед людиною античного світу ті питання,на які саме християнство дало відповідь,зокрема,питання про «викуплення» людства...

Філософія, з другого боку, виробила той апарат понять, який зробився необхідною передумовою всіх наук, в тому числі і богословської. Тому богословські ідеї усіх часів перебували у тісному зв'язку з сучасною їм філософією. Основи цілої системи понять європейської філософії були вироблені грецькою філософією. Тому вони чималою мірою спричинились до розвитку богословської науки усіх часів; великі грецькі філософи (Платон та Арістотель зокрема) мають у богословській науці навіть ще більше значення, аніж у філософії нашої сучасності.

Отці та вчителі Церкви, також як і видатні богослови пізніших часів, не раз засвідчили це значення філософії для богословської науки. Досить згадати тільки те, що роздуми про значення античної філософії знайдемо у творах,наприклад, Климента Александрійського чи Августина, або у пізніших християнських богословів та філософів усіх християнських визнань, наприклад, у Томи Аквінського або в українського філософа Григорія Сковороди. З повним правом вчені називали декого з грецьких філософів «попередником християнства». До таких думок Дм. Чижевського додаймо, що і римська філософія багато сприяла розвиткові теологічної науки. Візьмемо навіть Лукреція Кара, вже не кажучи про Цицерона, Сенеку, Марка Аврелія чи Епіктета. Всі вони чимось наближали християнську філософську думку.

12. Структура світогляду.
Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:
– світовідчуття. Це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;
– світорозуміння. Це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;
– світосприйняття. Це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів (сприйняттів).
Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.
Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.
За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий (професійний, класовий, національний тощо), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).
За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний і т. д.
За ступенем теоретичної "зрілості" – стихійно-повсякденний ("житейський") і теоретичний (філософський).