История. Экзамен (1-10)

1. Первіснообщинний лад на території України. Трипільська культура. Перші державні утворення.

найдавніший період історії України починається з раннього палеоліту, культура якого зафіксована рядом стоянок у нижньому Подніпровї, Приазовї, на Волині та інших регіонах. У період пізнього палеоліту 40000-15000 рр. до н.е. фактично вся територія сучасної України була заселена людьми. У часи мезоліту 10000 — 7000 рр. до н.е. почалось формування первіснообщинного ладу. Перша землеробська культура на території України дістала назву трипільської від назви перших її памятників, розкопаних поблизу с. Трипілля на Київщині. Вона характеризувалася високим рівнем гончарного ремесла. Певного рівня досягла обробка заліза, міді, виробництво знарядь праці, зброї, прикрас та ін. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо на родючих ґрунтах межиріччя Дніпра i Дністра. поряд з місцевими землеробськими племенами зявляються й інші племена різного походження, рівня культурного розвитку. 3 Х ст. до н.е. в південних причорноморських степах бачимо кіммерійців. У VII ст. до н.е. кіммерійці були витіснені кочовими племенами скифiв іранського походження, якi опанували територією Північного Причорноморя, а також частково Крим. Імя скіфів стало збірною назвою для різних племен, які заселяли територію між Доном і Дунаєм. Вони займалися орним землеробством, широко культивували пшеницю, ячмінь, жито, просо. У III ст. до н.е. в результаті занепаду військової могутності скіфів у Причорноморї та Приазовї зявляються іранскі племена сарматів. Зіткнувшись з місцевими землеробським населенням, вони досить швидко втратили свої етнічні ознаки й були асимільовані.

2. Розселення словян у Східній Європі. Проблема походження, соціально-політичний устрій.

перші писемні згадки про давніх словян, які виступають під іменем венедів, зустрічаємо у працях античних авторів І і II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Вони засвідчують, що словяни у I ст. н.е. займали величезну територію від лівобережжя Середнього Подніпровя на сході до р. Ельба на заході. Наприкінці II ст. н.е. у чорноморських степах зявляються германські племена готів. Готи, які прийняли християнство, мали значний вплив на словянство, особливо в організації військової справи. Починаючи з IV ст. н.е. східнословянські племена — анти, які жили на території сучасної України, утворили своє державне обєднання. На цей же період припадає початок великої міграції народів зі Сходу, яка проходить в основному через степову частину України — гуннів IV ст., болгар V ст., аварів VI ст. та ін. У кінці IV ст. у південних регіонах України формується гуннський союз племен, який, поглинувши готів, здійснював свою експансію далеко на захід. Розпад гуннського союзу після смерті його вождя Атіли в середині V ст. посилив

полiтичну й військову активнiсть словян, які просунулись далеко на захід і південь. Їхні колонізаційні потоки дійшли до узбережжя Балтики та земель по Віслi, Одеру й Ельбі, закарпатських і дунайських земель, звідти пробилися на Балкани, влилися в чорноморські степи. 3 цим розселенням словян повязаний також процес утворення груп південних, західних та східних словян, який завершився у другій половині І тис. н.е. Східні словяни зайняли територію від оз.Ільмень до берегів Чорного моря на півдні, західні — від берегів Вісли до р. Ельби, її притоки Заале і Середнього Дунаю, південні — на Балканському півострові. словяни відігравали дедалі активнішу роль в європейській історії, вступаючи у боротьбу з Візантією і водночас зазнаючи її культурного впливу, тісно контактуючи із західноєвропейським етносом готи, кельти та ін..

3. Утворення і розвиток держави у східних словян VI-X ст.

У VI-VII ст. у Середньому Подніпровї утворилося політичне обєднання полян, яке прийняло назву Русь, або Рос. Питання про походження Русі є одним із спірних в історичній науці. Проте спроби трактувати заснування Старокиївської держави як наслідок норманського завоювання у ІХ ст. спростовані історичною наукою. Ця державність виникла задовго до утвердження династії Рюриковичіву Києві. Літописна легенда про заснування Києва братами-полянами, Києм, Щеком і Хоривом тісно повязана з конкретними історичними подіями VI-VII ст., становленням у цей період ранньофеодальної держави Русь. Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IХ ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IХ ст. — часи князювання Аскольда. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію, Чорне море дістає назву Руського. Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу почала здійснюватись при Володимирі Великому 980-1015. Він поклав край місцевим династіям світлих князів, посадивши на їх місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнословянських племен під владою Києва.

4. Розквіт Київської держави. Її соціально-економічний і політичний устрій Х-ХІІ ст.

Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IХ ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IХ ст. — часи князювання Аскольда. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію, Чорне море дістає назву Руського. Надзвичайноважливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. В процесах внутрішньої політики Київської держави важливою видається діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, спрямована на поширення влади київського князя на більшість східнословянських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.. Найвищої військової могутності Русь досягла за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії на Балканах, Візантії, печенізьких степах. Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу почала здійснюватись при Володимирі Великому 980-1015. Він поклав край місцевим династіям світлих князів, посадивши на їх місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнословянських племен під владою Києва.

5. Прийняття християнства і його рол у культурному розвитку України.

Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами. Релігійна реформа Володимира 988 р. остаточно утвердила християнство як державну релігію у Київській державі. Прийняття християнства було закономірним актом, підготовленим усім ходом історичного розвитку східного словянства, і відповідало обєктивним суспільним потребам. Християнство сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тіснішому обєднанню руських земель навколо Києва, зміцненню економічних і культурних звязків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

6. Старокиївська держава і міжнародних контекст.

Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого 1015-1054. Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет Русі з Візантією, Німеччиною, Францією, Скандинавськими країнами, Польщею та Угорщиною, про що свідчили шлюбні звязки членів княжої родини з володарями багатьох держав Європи. Володарі багатьох європейських держав вважали за честь поріднитися з могутнім київським князем. Сам Ярослав був одружений з дочкою норвезького короля, його син Всеволод — з дочкою візантійського короля Костянтина Мономаха, польський король Казимир одружився із сестрою Ярослава, а свою сестру видав за його сина — Ізяслава.

7. Поглиблення процесів феодалізації українського суспільства. Розпад Старокиївської держави.

У Х ст. тривав процес феодалізації суспільних та економічних відносин Київської Русі. Основну масу її населення становили селяни-общинники,які називалися смердами. Основною формою феодальної експлуатації селянства була натуральна, або продуктова, рента. Поступово запроваджувалося кріпацтво. Холопи раби у господарстві феодала відігравали незначну роль. У процесі розвитку феодальних відносин на Русі холопи поступово зникли як соціальна верста. Основною галуззю господарства Київської Русі було орне землеробство. З розвитком феодального укладу, перетворенням його у пануючий спосіб виробництва, утвердженням феодальних класів виникає і феодальне право. Збірником, в якому знайшли відображення основні моменти карного права і судового процесу, стала Руська правда Ярослава Мудрого. Князювання Володимира і Ярослава утворило цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення України-Русі почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. Розчленування великих ранньофеодальних імперій на ряд королівств або князівств було неминучим етапом розвитку суспільства. В звязку з цим феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зуміли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочівників, вторгнення західних феодалів. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства, суспільних інституцій, які не могли створити міцний фундамент для її тривалого існування. Основна частина панівних верств — місцеве боярство, дружина потребували державних структур у значно менших масштабах, тісніше повязаних з місцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їх привілейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись і в результаті розпалась на півтора десятка самостійних князівств.

8. Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії. Формування моноетнічної державності.

Наприкiнцi Х ст. посилився процес консолідації Галицької землі, де утвердилась династія Ростиславичів. Її найбільш визначними представниками були князі Володимир Володаревич 1124-1153 та Ярослав Осмомисл 1153-1187, які заклали підвалини політичної й економічної могутності галицької державності. Поряд із зміцненням особистої влади галицьких самовладців зростала політична опозиція боярства цієї землi, яке, посилюючись економічно, відігравало деструктивну роль усуспільно-політичному і державному житті. У 1198 р. перервалась династія Ростиславичів, і Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який здійснив обєднання Волині і Галичини в єдине Галицько-Волинське князівство. Сформувалися три центра консолідації, нових державних формувань, що спирались на моноетнічний грунт — український на півдні, білоруський на пiвнiчному заході та російський на північному сході. Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної старокиївської держави, відтепер вона розвивається на єдиній українській основі. Романа стали називати творцем першої національної української держави, що як окремий політичний організм проіснувала до кінця ХIV ст. Оволодівши Києвом, Роман обєднав у єдиній державі майже всі етнічні українські землі. Його син Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, долаючи відцентрові тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.

9. Татаро-монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма. Державотворча діяльність Данила Галицького.

Жорстокою руйнівною силою, що призвела до остаточного зруйнування старої Київської державності та встановлення тяжкого ярма над народами Сходу Європи, була татаро-монгольська навала. Однак вона не перервала боротьби за українську державність. Внаслідок неузгодженості дій руських князів і половецьких воєначальників у вири шильній битві на р. Калці 1223 їх армія зазнала поразки. Розгром на Калці значно послабив руські князівства, посіяв паніку та зневіру. Навесні 1239 р. онук Чингізхана Батий рушив на лівобережне Подніпровя. У березні після короткочасної облоги був взятий Переяславль. Восени 1240 р. Батий підійшов до Києва. Обороною Києва керував хоробрий воєвод Дмитро. Татари піддали місто страшенному руйнуванню. Всесвітнє значення боротьби нашого народу з монголо-татарами в тому, що відчайдушний самозахист наших предків ослабив та затримав навалу монголо-татар у глиб Європи. Важливими етапами дальшого утвердження Київської держави були зайняття Данилом Романовичем Києва 1240 і проголошення його великим князем Русi-України. Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, яка супроводжувалась поєднання всіх українських земель, долаючи відцентровi тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.

10. Українська державність ХІІІ — XIV ст. у європейському політичному просторі. Перехід українських земель під владу Литовської держави.

Після смерті Галицько-Волинського князя Юрія II почалася 40-річна боротьба Литви з Польщею заоволодіння Галичиною та Волинню. У 1386 р. Галичина остаточно приєднується до складу Польського королівства, а більшість території Волині увійшла до складу Литовської держави. В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами 1362 великий князь литовський Ольгерд оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. Слід звернути увагу на роль Кревської унії 1385, яка поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Великий литовський князь Ягайло зобовязався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею й українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта, підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569 р Тривалий час Литовське князiвство було ареною жорстокої боротьби різних полiтичних груп.