Мілорд Павич

Мілорд Павич «Хозарський Словник»

З цієї книги дізнаєшся, що таке любов. Любов – значить їсти однією виделкою і пити вино з вуст коханої людини, як то робили Петкутин із Калиною. А потім… з’їсти свого коханого, не бажаючи ні з ким ділитися. Такою, принаймні, можна побачити любов у романі-лексиконі Мілорада Павича.

Для нас із вами «Хозарський словник» мусить бути цікавим як мінімум із трьох причин: по-перше, хозари – частка руської історії (т.зв. «козари» згадуються в «Повісті врем’яних літ» під 965 роком), по-друге – в тексті можна відчитати таку болючу для українців проблему меншовартості, і врешті, величезна цінність самого тексту – постмодерної каші з цитат, метафор і абсурду. Мова тексту часто позбавлена логіки, що наближує словник до творів Йонеско і Беккета. В більшості випадків неможливо уявити більшість із того, про що пише Павич: «У Аверкія одне око скоромне, а друге – пісне, а усі зморшки на його обличчі зав’язані вузлом над бровами», або те, як людей «перуть і ґлянцують», а потім сушать на «пахучому вітрі» з Босфору й відбілюють під грецьким сонцем… Ця мовна особливість робить текст повільним для сприйняття, кожна метафора й кожен алогізм вимагає зупинки для того, щоб читач зміг «смакувати» текст, а зрештою – оцінити.

 Книга не має видимої фабули, її неможливо переказати. Це радше величезний каталог сюжетів і мотивів, позичених ланцюжком авторів скрізь, де тільки можна – з міфології, апокрифів, повір’їв, Біблії, житій, літописів, наукових текстів тощо. Для роману-лексикону Павича затісними є будь-які жанрові рамки. Це текст, що постійно обманює, обіцяючи мудрість, але ховаючи цю мудрість подалі від профанів. Його можна порівняти хіба що зі змією, що ковтає свій хвіст і ховає всередині істину. За формою «Хозарський словник» – радше відкритий гіпертекст із купою посилань, що не вимагає негайного прочитання від першої до останньої сторінки. На те він і словник, щоб відкривати його в потрібний момент і читати (чи навіть опрацьовувати) окремі статті. Книга має дві обкладинки («чоловічий» і «жіночий» примірники), що різняться хіба що за кольором малюнка, а також три частини, три різні ракурси одного питання – християнський, ісламський і гебрейський.

Мілорад Павич є фахівцем з історії сербського бароко, що виразно проявилося в його тексті. Вірний бароковій традиції, автор-Павич відмежовується від свого тексту цілим ланцюжком авторів (так само незадовго перед ним зробив У.Еко в «Імені рози»): спочатку, мовляв, були усні вірші Атех, які потім «рекламували» хозарськомовні папуги, записав ці вірші Аврам Бранкович, від якого їх «вивчає» Теоктист Нікольський, а потім цей Теоктист надиктовує Даубманусові, який нібито 1691 року видає тримовний «Lexicon cospi», а вже близький сучасному читачеві Мілорад Павич люб’язно «перевидає» «Хозарський словник» таким, який він, мовляв, був у Даубмануса, трохи доповнивши його даними про д-ра Сука Ісайла. Варто було б застерегти того читача, який готовий сприймати на віру все, що Мілорад Павич подає в оболонці «історичного документа». За такого прочитання текст ризикує лишитися герметичним, незрозумілим, а автори – брехунами й містифікаторами. Єдине, що лишається, – блукати лабіринтами по-бароковому постмодерного тексту поміж міфами й історично можливою правдою, поміж фантазією автора/авторів і всіма відомими світовими мотивами. На межі всіх цих смислів роман постає як історія народу, що втратив себе, втративши власну мову, власну віру, відмовившись від назви. Як спроба оновити епос народу, який по суті такого епосу не мав. «Хозарський словник» можна розглядати і як спробу віднайти втрачену національну ідентичність через звернення до найдавнішої історії. Якщо взяти до уваги, що Мілорад Павич за походженням серб і написав свій текст сербською мовою, то цей погляд може бути особливо актуальним сьогодні, в пору розквіту постколоніальних студій.

 Уважний читач, без сумніву, віднайде для себе безліч питань зі сфери метафізики, втім, усі вони переважно крутяться навколо кількох головних. Наскільки взаємопов’язаними є національна й релігійна ідентичності? Як втрата мови й письменності, втрата гордості зі свого походження неминуче призводить до вимирання нації? Щоб знайти відповіді, замало просто прочитати книжку. «Хозарський словник» вчить читати поміж рядками, читати «пробіли», як говорить сам текст, які є «прозорою і непомітною істиною», напротивагу чорним літерам – тим місцям, де наші погляди «не занурюються глибше поверхні».

 Щоб отримати найбільше задоволення чи навіть ту бартівську насолоду від тексту, слід читати повільно, смакуючи кожну фразу, як дороге вино. Коли трапляються статті, відмічені знаком  (а значить, стаття про цю людину/подію є в усіх трьох частинах словника), обов’язково перечитувати всі три статті. Якщо не полінуєтеся зіставити й порівняти, може вийти цікава забавка. Приміром, кожна з трьох частин про хозарську царівну Атех говорить, що ця жінка захищала їхню віру в хозарській полеміці. Відповідно, згідно з червоною книгою, хозари прийняли християнство, тоді як у зеленій вони стають мусульманами, а в жовтій з якогось дива приймають юдейську віру. І все це завдяки старанням Атех!

 Роман-лексикон Мілорада Павича можна назвати криницею мудрості втраченого й забутого народу, збірником афоризмів, притч, фантастичних житій, «маленьких і кусючих, як бджола» епіграм, можна назвати й цікавою постмодерною містифікацією – цінність тексту від того анітрохи не применшиться. Ні для кого не є секретом, що попри величезну, насправді романну, кількість персонажів «Хозарського словника», головною дійовою особою є Текст. Я би додала: Текст у взаємодії з Читачем. Дозволю собі погодитися з Севастом Никоном: важливішою є віра споглядання, слухання й читання, аніж віра малювання, співу чи писання. Іншими словами, не надто важко скласти роман-словник, але важливіше дозволити читачеві самому з’єднати ті слова в одне ціле й отримати саме той Текст, якого гідний читач.

С.Беккет «В очікуванні Год

Явище абсурдизму С.Беккет «В очікуванні Годо»

Бунт авторів «театру абсурду» — це бунт проти будь-якого регламенту, проти «здорового глузду» й нормативності. «Не мати інших меж, окрім технічних можливостей машинерії, інших норм, окрім норм моєї уяви», говорив Е. Йонеско. Фантастика у творах абсурдиз-му змішується з реальністю (росте труп, що вже понад 10 років лежить у спальні, в йонесківській п’єсі «Аме-, дей, або Як його позбутися»; без видимих причин сліпнуть і німіють персонажі С. Беккета; людською мовою говорять звірі («Лис-аспірант» С. Мрожека). Змішуються жанри творів: у «театрі абсурду» ми не знайдемо «чистих» жанрів, тут панують, за визначенням самих драматургів, «трагікомедія» («Чекаючи на Годо» С.Беккета) і «трагіфарс» («Стільці» Е.Йонеско), «антип’єса» («Голомоза співачка» Е.Йонеско) і «псевдо-драма» («Жертви боргу» Е.Йонеско). Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне — трагічне, а трагедія — сміховинна. Ж. Жене зауважував: «Я гадаю, що трагедію можна описати так: вибух реготу, що переривається риданням, яке повертає нас до джерела всякого сміху — до думки про смерть». У творах «театру абсурду» поєднуються не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом — елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно). В них можливі найпарадок-сальніші сплави та поєднання: п’єси абсурдистів можуть відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: подієвість зведена до абсолютного мінімуму («Чекаючи на Ґодо», «Ендшпіль», «Щасливі дні» С. Беккета). Замість драматичної природної динаміки, на сцені панує статика, за висловом Йонеско, «агонія, де немає реальної дії». Зазнає руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать один одного, промовляючи «паралельні» монологи («Пейзаж» Г. Пінтєра) в пустоту. Тим самим драматурги намагаються вирішити проблему людської некомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму — передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що веде до вживання одних лише мовних штампів і кліше («Голомоза співачка» Е. Йонеско), а в підсумку — до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого!) на жахливих тварин («Носороги» Е. Йонеско). Часто виникнення творів «театру абсурду» пов’язували з філософією екзистенціалізму, перш за все — з творчістю А. Камю. Абсурдисти, подібно до автора «Чуми», відчували абсурдність людської екзистенції в абсурдному хаотичному світі.(теорияпро абсурдизму на всякий случай)  

 «Театр абсурду» з його болем за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й некомунікабельності вже став класикою світової літератури. Чекаючи на Годо (1953). Однією з найзнаменитіших творів абсурдистської драми є трагікомедія Семюеля Беккета (1906—1989) «Чекаючи на Годо». Вона, як і багато інших п’єс Беккета («Ендшпіль», «Щасливі дні», «Розв’язка», «Звук кроків», «Приходять та ідуть», «Три тіні» та ін.) презентує не послідовні події та зміни, ними викликані, а певну статичну ситуацію. «Чекаючи на Годо», за словами анлійського критика К.Тайнена, «це драматургічний вакуум… В ній немає сюжету, немає кульмінації та розв’язки; немає ні початку, ні середини, ні кінця». Трагікомедія С.Беккета являє собою повну відсутність як самої дії, так і її місця й часу. А побудова п’єси має циклічно-замкнену структуру: другий акт майже повністю повторює перший. Обидві дії, немов два однакових замкнених кола, мають аналогічне завершення: стомлені безплідним очікуванням пана Годо, який, можливо, не більше, ніж міф, і статичною бездіяльністю, герої драми Владімір і Естрагон, хочуть піти, але не рушають з місця. Місце дії, точніше «бездії», Беккетової трагікомедії не тільки не визначено. Його взагалі, за словами одного з персонажів, «важко описати». «Вона ні на що не схожа, — говорить про цю місцевість Владімір. — Тут нічого немає». Час для героїв п’єси вже давно зупинився. Протягом довгих років він свідомо вбивається ними. «Учора ввечері, — говорить Естрагон, — ми розмовляли про сірого бичка. Ми вже півсторіччя тільки про нього й говоримо». Дія ж «Чекаючи на Годо» відсутня, оскільки дійові особи упродовж двох актів створюють лише її ілюзію. Так само, як і ілюзію очікування, ілюзію розмов, ілюзію самого життя. Всі їхні мовчанки і балачки (самі герої визнають, що їм «нема про що говорити»), ігри та спроби повіситись, богословські бесіди та клоунади — лише різні способи змарнувати час. Час, що плине повз них: «все змінюється, всі крім нас», як констатує Естрагон. Усі ці негативні структурні ознаки драми (зруйнований сюжет, відсутність місця й часу, самої драматичної дії) чудово ілюструються висловом Естрагона: «Нічого не відбувається, ніхто не йде, ніхто не приходить…» Владімір і Естрагон чекають на Годо, і це чекання роками вже просто перетворилося на звичку. Вони навіть не пам’ятають, про що вони просили Годо, ім’я якого Естрагон до того ж постійно забуває. «Щось на зразок благання, — намагається пригадати він. — Прохання якесь». Наприкінці кожного акту з’являється хлопчик — вісник Годо. Він сповіщає скоромовкою: «Пан Годо казав, щоб я вам сказав, що сьогодні ввечері його не буде, але він обов’язково прийде завтра». Відсутність Годо у творі породжує різні інтерпретації. Давно помічено, що ім’я Годо (Оосіоі) схоже на зменшувальне ім’я Бога — Сой (як П’єр — П’єро, Шарль — Шарло). Деякі критики трактували п’єсу Беккета як містеріальне дійство, де Годо виступає як синонім Бога. А прихід Годо розглядають як рятівний прихід Бога. Надія на прихід Годо, на спасіння є слабкою, але вона все ж існує. Годо розглядали і як синонім смерті (Тосі). Проте ким би не був таємничий пан Годо, чекання на нього — це надія на прихід якогось абсолюта, що звільняє за відповідальність за власне існування. Тут Беккет наближується до проблематики екзистенціалізму. Однак якщо герої Сартра чи Камю приймають відповідальність на себе і діють, роблячи свій вільний вибір, герої Беккета пасивні, їх відповідальність проявляється не у дії, а в чеканні.  Безкінечному пасивному чеканню Владіміра і Естрагона протиставлено в п’єсі нібито діяльний рух іншої пари персонажів — Поццо і його раба Лаккі. За контрастом з «прип’ятими» Владіміром і Естрагоном, Поццо і Лаккі, здається, рухаються з якоюсь метою. Однак, таке протиставлення — лише удаване та ілюзорне. Беккет зображує, що і пасивне очікування на одному місці, і активна діяльність при суворо розрахованому часі ні до чого не доводять. Безкінечний рух Поццо і його слуги є таким же безглуздим і по суті не менш статичним, ніж чекання на одному місці. Ця пара також по-своєму вбиває час. Недаремно у другому акті Поццо,що раніше постійно дивився на свій годинник, осліп, а Лаккі, який у першому акті міг за наказом свого хазяїна думати уголос, тепер німий. У своїх драмах Беккет постійно вдається до зображення різних форм пасивності, нерухомості. «Чекаючи на Годо» С.Беккета — це водночас і трагедія людини у світі, ворожому і незбагненному, і комедія двох волоцюг, Владіміра і Естрагона, які розважають глядачів жартами у стилі коміків з мюзик-холу чи клоунів з цирку (недаремно перший режисер п’єси Роже Блен пропонував авторові поставити її у цирку, зі справжніми клоунами). Це також притча про життя, що воно уявляється сучасній людині.

Маніфести нового роману А.Роб-Гріє «За новий роман»

Стиль Роба-Ґріє в його перших романах можна охарактеризувати як «речизм» (фр. chosisme). Оповідь зумисне знеособлена й одноплощинна. Головним мотивом стає нав'язливий опис предметів, що повторюється, неживих речей, якихось випадкових побутових деталей, здавалося б, абсолютно зайвих і таких, що відтісняють розповідь про події і образи персонажів. Проте, поступово стає ясно, що ніякої події і не відбувається, а опис предметів навколишнього світу примушує поставити питання про те, що таке буття. Єдине, що можна стверджувати про світ романів Роба-Ґріє — це світ існує. Все, що є у світі — це знаки, але не знаки чогось іншого, не символи, а знаки самого себе. Тобто, Роб-Ґріє рішуче пориває з метафорою і антропоморфізмом. Прозу Роба-Ґріє часто називають загадковою й незрозумілою, не зважаючи на зовнішню спрощеність і знеособленість, і не випадково з'явився стійкий вираз «романи-лабіринти Роба-Ґріє». Від «речизму» Роб-Ґріє перейшов до «ігрових» текстів, що використовують міфологеми масової культури, архетипи підсвідомості. В романах Роб-Ґріє посилюється присутнє і в ранніх творах пародійне начало — письменник пародіює поліцейські, любовні, колоніальні романи, порно-пригодницькі фільми, а також модні інтелектуальні стереотипи. До цього періоду слід віднести роман-детектив «Проект революції в Нью-Йорку» (1970), роман «Топологія міста-примари» (1975). Так, в «Проекті революції в Нью-Йорку» з нарочитою незворушністю описуються, зокрема, жахливі тортури, які проробляються над дівчиною, потім ця ж сцена повторюється, варіюючись багато разів, так що вже незрозуміло,чи йдеться про ту саму дівчину, чи вона одна і хто її мучителі. Серійності набуває ключового статусу в поетиці Роба-Ґріє. У зв'язку з цим цікаво пов'язати стилістику письменника з філософською концепцією серійного мислення.

Новий роман" ( фр. Le nouveau roman ) Або "антироман" - назва літературного напряму у французькій прозі, сформованого в кінці 1940-х - початку 1960-х років і протиставив свої твори соціально-критичного, з розгалуженим сюжетом і безліччю персонажів, роману бальзаківського типу, який було прийнято вважати однією із стрижневих традицій французької літератури. Бальзаку "нові романісти" протиставили Флобера, Кафку, Вірджинію Вулф, "Чуму" Альбера Камю, "Нудоту" Сартра. Камю і Сартр підтримували "нових романістів", Сартр використовував для їх характеристики термін "антироман" (передмова до роману Н. Саррот "Портрет невідомого", 1947).Саме слово "новий роман" вперше вжив критик Еміль Анріо (газета "Монд", 22 травня 1957) в рецензії на щойно з'явилися романи "Ревнощі" Альона Роб-Гріє і "Тропізми" Cаррот. Крім перерахованих, до даного літературного напряму зараховують Мішеля Бютора, Маргеріт Дюрас, Робера Пенже, Жана Рікарду, КлодаСимона. Визначальними для саморозуміння прихильників "нового роману" виступили такі тексти-маніфести, як есе Наталі Саррот "Ера підозри" ( 1956) та збірка статей Алена Роб-Гріє 1956 - 1963 років "За новий роман" ( 1963). Важливою віхою в становленні нової школи став авторитетний симпозіум "Новий роман: вчора та сьогодні" в містечку Серізі-ла-Салль ( 1971)

В естетиці нового роману важливе місце посідає експеримент: традиційна класична техніка розповідної прози усувається, натомість застосовуються прийоми безгеройної і безфабульної розповіді. Виник жанр, де йдеться про способи написання твору, — «роман про роман», «передроман», що складається з міркувань автора, як він пише чи як його слід було б писати, щось середнє між есе і романом («Ревнощі», «У лабіринті» А. Роб-Грійє; «Золоті плоди» Наталі Саррот). Новий роман протиставляє себе і в аспекті змалювання людини за зразками класичного роману. Внаслідок цього структура роману А. Роб-Грійє виповнюється нагромадженим зображенням самоцінних речей, важливих не тим, чиї вони, а тим, що вони існують. Речі у його творах панують над людьми. І сама людина перетворюється на річ. Цей напрям називають школою речей, шозизмом (фр. chose), тобто фетишизацією предметів, нібито важливіших і стабільніших за людину, наділених містичною владою над спустошеною особою і тому усунутою із центру роману, очищеного від людських емоцій та ідей.

В. Пелевін «Чапаєв і Порожнеча»

В. Пелевін «Чапаєв і Порожнеча»

Сюжет

Действие романа охватывает два периода — Россия 1918—1919 годов и середины 1990-х. Центральный план повествования — взаимоотношения Василия Чапаева и поэта-декадента Петра Пустоты (впоследствии сам автор признался, что совмещение таких «несовместимых» личностей стало одной из главных задач, поставленных перед ним). Второстепенные планы — линия Сердюка, втянутого в войну японских кланов Тайра и Минамото и предпринявшего впоследствии попытку самоубийства; а также линия Марии и Арнольда Шварценеггера. В символическом плане обе линии соответствуют возможному будущему России — так называемому «алхимическому браку» с Востоком (в реальности Сердюка) или с Западом (реальность Марии). Последняя, четвёртая, линия символизирует логику сверхчеловека в лице бандита Володина. Все четверо — Пётр Пустота, Сердюк, Мария и Володин пребывают в психиатрической лечебнице, где проходят курс реабилитации по методу Тимура Тимуровича Канашникова. В начале повествования Тимур Тимурович объясняет только что прибывшему Пустоте, что его методика реабилитации заключается в «совместном галлюцинаторном опыте» — четверо больных, находясь в одной палате, объединены единой целью выздоровления.

Важным «надсюжетным» персонажем выступает Григорий Котовский, которому отводится роль «демиурга». Согласно мифологии романа, именно на нём лежит ответственность за судьбу современной России; ближе к финалу в диалоге с водителем Пётр Пустота говорит о «злоупотреблении Котовского кокаином», и очевидных последствиях этого пристрастия.

Сам Пустота полагал, что реален мир революционной России, а психбольница — лишь сны его воображения, однако Чапаев (представленный в романе как бодхисаттва и постепенно становящийся буддийским учителем Пустоты) пытается убедить Петра, что нереальны оба мира. Роман построен как череда «вставных историй», вращающихся вокруг центрального сюжета: пути Петра Пустоты к неожиданному просветлению (сатори), добиться которого ему помогает Чапаев.

Краткое содержание романа

Одна из фундаментальных вещей Пелевина построена вокруг одного из самых фундаментальных психологических образов, вокруг архетипа квадрицы. В одной палате психиатрической больницы лежат четверо больных. Каждый поочередно рассказывает свою историю или, точнее, не историю, а описывает свой мир. В одном из миров соответствующий персонаж вступает в алхимический брак с Западом (психический больной Просто Мария - с Шварценегером). В другом - в алхимический брак с Востоком (Сердюк - с японцем Кавибатой). Один из миров - это мир главного героя, Петра Пустоты, который вместе с Василием Ивановичем Чапаевым и с Анной воюет на Восточном фронте (центральный мир повествования). Четвертый мир (рассказчик - свихнувшийся бандит Володин) сам распадается на четыре составляющие части личности рассказчика: внутренний подсудимый, внутренний прокурор, внутренний адвокат и "тот, кто от вечного кайфа прется". Повторная четверица как бы усиливает центральную символику произведения для тех читателей, которые не поняли её из символической фигуры четырех больных в одной палате.

Архетип четверицы, несмотря на формальную простоту сюжета (сумасшедший выписывается из больницы, потому что переживает прозрение, хотя и не то, на которое рассчитывал врач, а именно: больной приходит к выводу, что этот мир иллюзорен), придает произведению глубину, многоплановость.

В тексте обильно представлена и символика, так сказать, второго ряда. Например, фрагмент: "Мы оказались на идущей в гору грунтовой дороге. С левого её края начинался пологий обрыв, а справа вставала выветрившаяся каменная стена удивительно красивого бледно-лилового оттенка", - представляет собой цепь символов, являющихся в сновидениях, которые называют великими сновидениями. Обрыв слева тут означает бессознательное человека, каменная гора справа - это сознание. Подъем символизирует сложность погружения в бессознательное (мешает сознание).

Конечно, Пелевин сам не придумывает всю философскую подоплеку своего произведения. Это же художественный текст. Явным заимствованием являются манипуляции барона Юнгерна с Петькой; они удивительно точно повторяют ритуалы Дона Хуана, учителя Карлоса Кастанеды.

В качестве параллельного сюжета повествования Пелевин намеренно берет жизнь и мысли Василия Ивановича Чапаева. Тут автор совмещает простоту затертых до дыр народной молвой анекдотических образов с философской глубиной и задушевностью бесед этих же персонажей книги. Это противопоставление подготавливает читателя к восприятию основного конфликта произведения, конфликта между реальностью и представлением о ней. Существует ли реально этот мир? Он не более реален, чем тот Василий Иванович, который живет в анекдотах.

Если Айвазовский расписывается на обломке мачты, болтающейся среди волн, то у Пелевина мы встречаем своеобразную подпись, описание стиля писательской работы. В сцене знакомства Петра Пустоты со своей медицинской картой автор по сути дела говорит не о персонаже повествования, а о себе самом, что "его мысль, "как бы вгрызаясь, углубляется в сущность того или иного явления". Благодаря такой особенности своего мышления в состоянии "анализировать каждый задаваемый вопрос, каждое слово, каждую букву, раскладывая их по косточкам".

В книге "Чапаев и Пустота" есть немало любопытных и нравоучительных мест. Мне больше всего запомнилась как бы рекомендация автора, как литератору вести себя с некоторыми критиками: "Будучи вынужден по роду своих занятий встречаться со множеством тяжелых идиотов из литературных кругов, я развил в себе способность участвовать в их беседах, не особо вдумываясь в то, о чем идет речь, но свободно жонглируя нелепыми словами..."

ИНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТЬ  В РОМАНЕ  ПЕЛЕВИНА «ЧАПАЕВ И ПУСТОТА»  КАК СПОСОБ СОЗДАНИЯ ПОСТМОДЕРНИСТСКОГО ТЕКСТА

Книги Пелевина – настоящая энциклопедия интеллектуальной и духовной жизни России конца ХХ – начала ХХIвв. Его тексты предъявляют серьезные требования к интеллекту и эрудиции читателя. Далеко не каждый даже образованный человек способен расшифровать все интертекстуальные отсылки в его произведениях. Это самые разные мифы и архетипы, различные религиозные традиции и философские системы, всевозможные мистические практики и магические техники. Миф с учетом всех его форм, вариаций и трансформаций от классической мифологии до современной социально-политической – непременный атрибут художественного творчества Пелевина. Прием писателя – разоблачение старых мифов, создание новых и сталкивание их между собой – характерен для многих авторов мифологического романа в ХХ веке: Ф. Кафки, Дж. Джойса, Т. Манна, Г.Г. Маркеса, Х. Борхеса, Дж. Апдайка [3].

Свой роман «Чапа́ев и Пустота́», написанный в 1996 году, Пелевин характеризует как «первое произведение в мировой литературе, действие которого происходит в абсолютной пустоте».

По мнению А. Закуренко, в романе «Чапаев и Пустота» мы наблюдаем явление деперсонализации     героев.     Героями     становятся     «определенные           рациональные / иррациональные сгустки авторской воли». Современный герой есть бегство от традиционного героя «с четко описанной физической оболочкой, личностным набором движений и жестов и индивидуальной внутренней жизнью» [4]. Персонаж растворяется в пространстве вне- и безличностного мира, бежит от своего «Я» к другому, где другое – совсем не обязательно личность.

Главный герой романа «Чапаев и Пустота» страдает «раздвоением личности», причем ложная, с точки зрения врача, личность есть личность истинная с точки зрения Чапаева и самого Пустоты. Раздвоение позволяет герою быть попеременно то пациентом сумасшедшего дома в Москве 1990-х годов, то поэтом и комиссаром в период Гражданской войны. Чапаев – «один из самых глубоких мистиков» – выводит Петьку из мира несовершенной реальности, где остаются со своими видениями соседи по палате – Володин, Сердюк и просто Мария. Композиция романа представляет упорядоченную смену «видений» каждого из пациентов дурдома и «реальности», представленной как врачом-психиатром Тимур Тимуровичем, так и Чапаевым, Котовским, Анкой, бароном Юнгерном. Вторая реальность противопоставлена первой. Излечение Петьки соответствует эпизоду «гибели» Чапая в уральских волнах. В финале вечно живой Чапаев вывозит Пустоту из современной Москвы на броневике на другой берег – во «Внутреннюю Монголию». Сам Пустота полагал, что реален мир революционной России, а психбольница – лишь сны его воображения, однако Чапаев (представленный в романе как бодхисаттва и постепенно становящийся буддийским учителем Пустоты) пытается убедить Петра, что нереальны оба мира. Роман построен как череда «вставных историй», вращающихся вокруг центрального сюжета: пути Петра Пустоты к неожиданному просветлению (сатори), добиться которого ему помогает Чапаев.

Как отмечает в своей статье А. Закуренко, «в буддизме достижение Нирваны связывают с преодолением реки». Для обозначения «переправы к Нирване» используется специальный термин «парамита» («то, что перевозит на другой берег»); по-китайски это звучит еще отчетливей: «достижение другого берега», где другой берег – метафора Нирваны. Чапаев расшифровывает слово Урал, как Условная Река Абсолютной Любви – таким образом, «…его смерть в уральских волнах есть всего лишь переход к нирване. Поэтому в финале романа Чапаев вновь жив» [4].

Интертекстуальность – это способ порождения собственного текста и утверждения своей творческой индивидуальности через выстраивание сложной системы отношений с текстами других авторов.

В «Чапаеве и Пустоте» присутствует несколько видов интертекста. Существуют просто упоминания тех или иных культурных реалий. Порой они бытуют в тексте на уровне читательских ассоциаций. Так, в разговоре Барболина и Жербунова о пирожках с мясом можно увидеть следы былички, в настоящее время существующей как страшная история из детского фольклора («С чем пирожки-то?... Говорят, тут люди пропадают. Как бы не оскоромиться»  –«А я ел… Как говядина» [6, с. 28]). Иногда же они  ассоциируются у  героя с теми или иными явлениями. Так, размышляя над песней ткачей, Петр Пустота находит в ней «что-то скандинавское»: «Этот заиндевелый темный вагон перед нами – чем это не молот Тора, брошенный в неведомого врага! Он неотступно несется за нами, и нет силы, способной остановить его полет!» [6, с. 115].  Но чаще всего чужие тексты являются предметом разговора или созерцания, например поэма А. Блока «Двенадцать», о которой Петр Пустота обменивается мнениями с Брюсовым, или маленькая трагедия «Раскольников и Мармеладов», в которой читатель легко улавливает звучание А.С. Пушкина и Ф.М. Достоевского, а Петр Пустота еще и шекспировского «Гамлета».

Но все чужие тексты, вплетенные в ткань повествования, оказываются теснейшим образом связанными между собой, несмотря на кажущуюся их разнородность.

Помимо отсылок к художественному опыту других писателей, в исследуемом нами романе переработка чужого материала идет и иным путем. Порой это не просто присвоение «чужого», а превращение его в «свое», органическую часть нового мироздания. Слова, фразы, отрывки текста романа приобретают новое смысловое наполнение. То или иное явление словесного творчества, подчиняясь центробежному принципу матрешки, облачается новой материей, сквозь которую проступают прежние черты, и мы видим, как старые сюжеты, старые тексты, сохраняя свою самобытность, самодостаточность, еще раз создаются как уже некая иная, завершенная реальность, вбирающая в себя и свой первоначальный смысл и новый.

Так, в роман входит старая казачья песня «Ой, да не вечер…». Но, сохраняя свой прежний культурный контекст, на глазах читателя текст песни наполняется новым, неведомым до сих пор содержанием. Петр Пустота становится свидетелем исполнения этой песни группой «бородатых мужиков в косматых желтых папахах», сидящих у костра посреди степи, в устах которых «Ой, да не вечер…» превращается в ритуальную песню, смысл которой мужиками в желтых папахах трактуется в духе основных положений «тибетской книги мертвых».

Казалось бы, можно говорить о простом удвоении. Но если раскрыть меньшую из представленных двух матрешек, то обнаружится, что еще в ХVIIвеке текст песни, полностью сохранив лексический состав, изменил свое содержание. «Ой, да не вечер…», известная как песня о безымянном герое-разбойнике, в ХVIIвеке стала восприниматься как песня о деяниях Стеньки Разина. В настоящее время она относится к песням, примкнувшим к Разинскому циклу и воспринявшим имя Разина. Имя Разина как бы вводится мифологическим сознанием в готовую форму безымянной песни. Таким образом, в романе песня используется автором и осознается читателем как элемент художественного языка. Это превращение осуществляется, по Ю. Лотману, «…ценой утраты непосредственной реальности и переведения ее в чисто формальную, «пустую» и поэтому готовую для любого содержания сферу» [5, с. 422]. Песня, как и другие цитаты в романе, стала элементом языка, в котором «играют гены» разных культурно-исторических эпох.  Старые, давно созданные формы, давно написанные тексты, проходя через сознание героев и автора, как бы заново рождаются, подвергаясь некой трансформации.

Роман Д. Фурманова «Чапаев» тоже входит в ткань пелевинского повествования в качестве объекта цитирования. Так, произнесенная у В. Пелевина Василием Ивановичем речь на вокзале перед отправлением эшелона является цитатой из фурмановского романа, скомбинированной из реплик разных людей:

«Над площадью разносились слова Чапаева:

– только бы дело свое не посрамить – то-то оно, дело-то!... как есть одному без другого никак не устоять… А ежели у нас кисель пойдет, – как она будет война? … Надо, значит, идти – вот и весь сказ, такая моя командирская зарука»[6, с. 95].

Вплетается в ткань нового художественного целого у В. Пелевина и роман Ф.М. Достоевского «Преступление и наказание». Сюжетная линия Петра Пустоты фактически дублирует сюжетную линию Родиона Раскольникова: преступление (убийство Фон Эрнена), наказание (пребывание в психиатрической больнице) и возрождение (отъезд во Внутреннюю Монголию).

Итак, мы видим, что любая цитата в пелевинском романе объемна и завершена, имеет вид полноценного текста и содержит в себе суть романа, как капля воды несет в себе содержание всего океана или как любой фрагмент мифологической системы не «характеризует целое, а отождествляется с ним». Роман Виктора Пелевина в результате предстает как некий гипертекст, в пространст

22-23

22 Причини англійської рефолюціі. Розстановка сил

             У кінці 16 - початку 17 ст. в Англії відбувається інтенсивний розвиток господарства, передусім в аграрній галузі. Тюдоровські реформи призвели до концентрації землі в руках «грошових людей» - сільського дворян-джентрі і власників мануфактури. Обгороджування громадських угідь з метою розведення овець і торгівлі вовною і м'ясом давали їм прибуток і в той же час позбавляли джерела існування найбідніших селян, які поповнювали ряди безробітних. У селі розповсюджувалася велика капіталістична оренда землі, створювався значний прошарок фермерів. Інтереси цих нових шарів суспільства приходили в суперечність з феодальним правом і підкоренням земельних володінь в якості рицарського держання королеві.

            У промисловості відбуваються істотні зміни, в формах організації і розподіли праці, розвивається мануфактура. Промислове виробництво все ще тісно пов'язане з сільським господарством, завдяки цьому складається тісний союз буржуазії з новим дворянством - джентрі. Ці численні сільські господарі, які одночасно були і комерсантами, і промисловцями, утворять головну опозиційну силу правлячому режиму. Їх невдоволення посилюється при королях династії Стюартов - Якові I (1603-25) і Карлі I (1625-49), правління яких відмічене кризою англійського абсолютизму. Англійська монархія, що спиралася на аристократію, феодальне дворянство і англіканську церкву, для поповнення скарбниці роздає монополії на випуск товарів, що гальмує розвиток промисловості і торгівлі і викликає невдоволення. Для боротьби з незадоволеними корона вводить надзвичайні суди Зоряної палати і Високої комісії.

             Опозиція монархії виражається насамперед в протесті проти її ідейної опори - англіканскої церкви. Ще у XVI ст. серед нових класів починається релігійне рушення пурітанизму (від англ. Pure - чистий), що прагнув до очищення церкви від обрядів, що дорого коштують і таїнств, від влади єпіскопів, від церковних судів. Велику роль зіграв англійський переклад Біблії, що нелегально ввозився з Женеви. Нарівні з кальвіністською пресвітеріанською церквою з'являється безліч нонконформистських сект і рухів, що об'єднувалися загальною назвою «індепенденти» (незалежні).

             У 1628 парламентська опозиція виклала свої вимоги в «Петиції про право». У відповідь Карл I розігнав парламент і протягом 11 років правив одноосібно за допомогою своїх фаворитів - графа Страффорда, намісника Ірландії, і архієпіскопа У. Лода. Він без згоди парламенту встановлював нові податки, штрафи і побори. У 1639 р. Шотландія, незадоволена наступом на її права і релігійну свободу, розпочала війну проти Англії. Для збору коштів на ведення війни Карл I вимушений був зізвати спочатку Короткий (13 квітня - 5 травня 1640 р.), а потім Довгий парламент. Останній відкрився 3 листопада 1640 і відразу ж висунув ряд рішучих вимог королеві. Цей час вважається початком Англійської революції.

              Програма буржуазно-дворянської опозиції містилася в «Петиції про коріння і гілках», що вимагає знищення єпископата (грудень 1640), і «Великої ремонстрації» (грудень 1641). У виконання її парламент скасував суди Зоряної палати і Високої комісії в липні 1641, відмінив довільні податки. У травні 1641 починається суд над графом Страффордом. Під тиском широкої народної маси Карл I підписав смертний вирок своєму фавориту, який був страчений 12 травня 1641. У жовтні починається повстання в Ірландії проти панування англійців. У січні 1642 Карл I намагається арештувати п'ятьох вождів парламентської опозиції, але народ вкриває їх в лондонському Сіті. На початку  1642 король від'їжджає на північ і починає збирати війська. Парламент  приймає «Дев'ятнадцять пропозицій» королеві, де

вимагає посилення влади парламенту, але король        

     Олівер Кромвель           відкидає їх і 22 серпня 1642 оголошує війну парламенту;

                                          починається громадянська війна..

23 Основні етапи революціі

Принцип вільної конкуренції і вільного підприємництва став тому однією з головних вимог буржуазії в революції. Раннє проникнення капіталістичних елементів в село привело до розвитку капіталістичної оренди і появи класу капіталістичних орендарів, з одного боку, і сільських робочих батраків — з іншою. Англійське дворянство розкололося на дві групи, одна з яких — «нове дворянство», пристосувавшись до умов капіталістичного виробництва, вступила в союз з буржуазією. Селянське землеволодіння в Англії виявилося під загрозою зникнення; звільнення копігольда і перетворення його в фрігольд було основною умовою збереження в Англії селянства як класу.

  Одна з найважливіших особливостей А. б. р. — своєрідна ідеологія, драпіровка її класових і політичних цілей. Це було останнє революційний рух в Європі, проходівшєє під середньовічним прапором боротьби однієї релігійної доктрини проти іншої. Штурм абсолютизму в Англії почався з штурму його ідеології, етики і моралі, які втілилися в доктрині напівкатолицькою державною англіканській церкві . Буржуазні революціонери виступали як церковні реформатори — пуритан . Проповіді пуритан заклали основи революційної ідеології — ідеології народного антифеодального повстання. До початку 17 ст сформувалися два основний перебіг пуританізму — перебіг пресвітеріан і індепендентов.

  Королям з династії Тюдоров удавалося маскувати абсолютизм парламентськими формами правління, але вже Стюарти — Яків I [1603—25] і Карл I [1625—49] — вступили в конфлікт з парламентом, що особливо загострився при Карле I. З 1629 в Англії встановився беспарламентський режим, що втілював занепадницьку форму абсолютизму. Разом зі своїми радниками графом Страффордом і архієпископом Лодом Карл I став здійснювати «твердий курс» в Англії, Шотландії і Ірландії, який викликав незадоволеність і обурення і підсилив еміграцію за океан, до Північної Америки. У Ірландії продовжувалося пограбування ірландських землевласників; політика «церковної одноманітності» в умовах панування католицизму в країні, гнобленій завойовниками іноземців, гранично загострювала відносини. У Шотландії спроба ввести «церковну одноманітність» привела в 1637 до загальнонаціонального повстання проти Карла I — до створення т.з. Ковенанта, а в 1639 до англо-шотландської війни, в якій англійський абсолютизм потерпів поразку. Це поразка і що спалахнули селянське і міське повстання (20—30-і рр.) прискорили початок революції. Короткий парламент (13 квітня — 5 травня 1640) відмовився надати субсидії для ведення шотландської війни. Відсутність грошей, незадоволеність не лише в народних низах, але і серед фінансистів і купецтва зробили положення Карла безвихідним. Був скликаний новий парламент, що отримав назву Довгого парламенту (3 листопада 1640 — 20 квітня 1653); у країні почалася революція.

  Довгий парламент зруйнував основні знаряддя абсолютизму: були ліквідовані надзвичайні королівські суди — «Зоряна палата», «Висока комісія», знищені всі монопольні патенти і привілеї, а їх володарі видалені з парламенту, прийнятий білль про ту, що не розпускається існуючого парламенту без його згоди. Був притягнений до суду парламенту і страчений (12 травня 1641) найближчий радник короля Страффорд. Пізніше його долю розділили архієпископ Лод і ін. радники короля. Проте вже в 1641 в парламенті виявилися розбіжності. Опасаючись, що принцип «рівності і самоврядності», перемігши в церковних справах, зможе вплинути і на політичні порядки в країні, лендлорди і крупна буржуазія зірвали рішення питання про знищення епіськопата і реорганізації церкви на початках кальвінізму. Боязнь поглиблення революції з ще більшою очевидністю виявилася в запеклій боротьбі, що розвернулася в Довгому парламенті при обговоренні т.з. Великою ремонстрациі, яка була прийнята 22 листопада 1641 більшістю всього в 11 голосів.

  Тайна перемог парламенту, до якого в серпні 1641 фактично перейшла влада в державі, полягала в тому, що за ним стояв повсталий народ (раніше всього Лондона), що зірвав, зокрема, спробу короля (січень 1642) заарештувати лідерів опозиції Піма, Гемпдена і ін. 10 січня 1642 Карл виїхав на С. під захист феодальних лордів.

  Нове дворянство (джентрі) і буржуазія вважали революцію в основному закінченою: їх головні цілі були досягнуті. Ордонанс від 24 лютого 1646 знищив рицарське тримання і всі повинності, що витікали з нього, на користь корони; тим самим крупні землевласники привласнили право буржуазної приватної власності на землі, які були до того лише їх феодальною власністю. У промисловості і торгівлі із знищенням монопольних прав частково запанував принцип вільної конкуренції; було припинено дію законодавства проти обгороджувань . Весь тягар податків на військові потреби перекладений на плечі трудящих.

  В цих умовах народні маси узяли революційну ініціативу в свої руки. Вони не лише зірвали всі плани задушення революції, але і зробили спробу обернути її в демократичне русло. З партії індепендентов виділилася самостійна партія «зрівнювачів» — льовеллеров (керівники Дж. Лілберн і ін.).

  Прагнучи подавити революційні устремління народу, парламент навесні 1647 спробував розпустити частину революційної армії. Виявившись перед загрозою роззброєння і не довіряючи індепендентським офіцерам — «грандам», солдати почали обирати т.з. агітаторів, до яких поступово переходило керівництво у військових частинах і в армії в цілому. Почався конфлікт між парламентом і армією. Загроза політичній ізоляції спонукала О. Кромвеля, що спочатку виступав за підпорядкування армії парламенту, очолити рух солдатів в армії з метою припинити її подальше польовеніє. 5 червня 1647 на загальному огляді армії було прийнято т.з. «Урочисте зобов'язання» не розходитися до тих пір, поки не будуть задоволені вимоги солдатів і забезпечені свободи і права англійського народу. Армія поряд з широкими селянсько-плебейськими масами стала основною рушійною силою революції на її буржуазно-демократичному етапі (1647—49). У червні 1647 армія захопила короля в полон, а в серпні зробила марш на Лондон, в результаті якого з парламенту були вигнані лідери пресвітеріан. Наскільки велика була пропасти між індепендентамі і льовеллерамі в розумінні цілей революції, стало очевидним на Раді армії в Патні 28 жовтня — 11 листопада 1647 (т.з. Патнейськая конференція). Вимозі льовеллеров про установу парламентської республіки (з однопалатним парламентом) і введення загального виборчого права (для чоловіків), сформульованому в їх проекті політичного устрою країни, т.з. «Народній угоді», «гранди» протиставили власну програму — т.з. «Пункти пропозицій», що пропонувала зберегти двопалатний парламент і короля, що має право вето. Конфлікт «грандів» з льовеллерамі привів до розпуску Ради. Непокора окремих полків, що вимагали прийняття льовеллерськой програми, була жорстоко пригнічена. Армія виявилася у владі «грандів». В цей час король біг з полону, вступивши в таємну змову з шотландцями.

  Незабаром після смерті Кромвеля (3 вересня 1658) цей режим потерпів крах. У 1659 в Англії формально була відновлена республіка, але її ефемерність була вирішена наперед всім ходом подій. Злякані посиленням демократичного руху буржуазія і нове дворянство стали схилятися до «традиційної монархії». У 1660 здійснилася реставрація Стюартов (див. Карл II ), які погодилися санкціонувати основні завоювання буржуазній революції, що забезпечували буржуазії економічне панування. Переворот 1688—89 (т.з. «Славна революція» ) оформив компроміс між буржуазією, що дістала з цих пір доступ до державної влади, і земельною аристократією.

14-15

14 .Зародження традиціі захисту громадян, свобод та утворення парламенту
 Сильна королівська влада, побудована Генріхом ІІ, занепадала. Ще більший удар чекав на систему державного управління, коли королем став Іоанн Безземельний (1199 – 1216 рр.). Він програв війну з Францією, намагаючись перемогти папський вплив, здобув цілком протилежний результат – відлучення від церкви і заборону богослужінь в Англії. Тому король змушений був платити данини як васал Папи Іннокентія ІІІ. Рицарство і вельможі повстали проти війни із Францією. У 1215 р. вони захопили свого монарха в полон і 15 червня добились підписання ним «Великої хартії вольностей» - документа, в якому королівська влада обмежувалась, а права підданих, навіть кріпаків, захищались.

Короля зобов’язували не переобтяжувати феодалів податками, оберігати законність, сприяти торгівлі. У 63 статтях Хартії регламентувались дії влади у судовій, майновій сферах і проголошувався принцип недоторканності особи – значний здобуток стосовно прав людини, який діє і до наших днів. Ось текст цієї 39 статті: "Жодна вільна людина не буде заарештована, ув’язнена, або позбавлена майна, або оголошена поза законом, або відправлена у вигнання, або знедолена в будь-який інший спосіб, і ми не підемо на нього інакше, ніж за законним вироком рівних цій людині та за законом країни". 
Генріх ІІІ (наступний король) роздавав державне майно наближеним, став вимагати третину прибутків підданих, готуючись іти воювати на Сицилію. Барони не витримали свавілля (того року країна мала неврожай) і зібралися на раду, названу «шаленою». Вельможна верхівка вимагала від короля припинення поборів. Дрібніші рицарі й міщани переконались, що барони відстоюють лише свої права і виступили проти них. Боротьбу проти короля і баронів очолив граф Сімон де Монфор. У 1263 р. розпочалася громадянська війна, в результаті якої граф став фактичним правителем Англії.
Рада представників утворює парламент 20 січня 1265 р. Сімон де Монфор скликав на Вищу раду представників основних станів населення – вище духовенство, знать, по двоє рицарів і міщан з великих міст. Рада зібралися у Вестмінстерському палаці, і згодом була названа «парламентом» (тобто «говорильнею») – першим у Західній Європі представницьким органом влади.
Новим королем став Едуард І (1272 – 1307 рр.), який підтримав парламентську систему, на засіданнях парламенту затверджувались податки і схвалювались закони. Згодом, у 1343 р. парламент удосконалився. Він розділився на верхню (палату лордів) і нижню (палату общин або громад). Верхня палата збирала вище духовенство та великих феодалів, а нижня була для рицарів від графств і міщан. Представники бідних верств населення не входили до парламенту. Проте він став важливим представницьким органом, де кожен депутат міг вільно висловити свої погляди на розвиток держави. Це було прогресивніше, ніж у французьких Генеральних штатах. У нижній палаті англійського парламенту спільно відстоювали позиції рицарі й міщани. Парламент видавав закони і був вищим судовим органом. Завдяки йому в Англії сформувалася станова монархія, зміцнивши централізацію влади.

15 Соц - економ та політ розвиток Англіі у 9 - 15 ст.
Старовинна феодальна сеньйорія, яка вже в XIII-на початку XIV ст. почала руйнуватися, у XV ст. повністю трансформувалася: землевласники перетворилися на рантьє, трудові повинності зникли, і з ними і зник статус селянської залежності. Селяни стали власниками постійних (передаються у спадщину) ділянок або тимчасових, але, як правило, довгострокових наділів. На перших порах селянські господарства не могли відшкодувати згортання доменіального виробництва. У зв'язку з цим в країні з кінця XIV ст. стає помітними деякі ознаки економічного занепаду: загальне скорочення оброблюваної землі, зростання пасовищ за рахунок ріллі, зниження товарної продукції села, зокрема скорочення експорту вовни. Внаслідок падіння чисельності населення, яке знову почало зростати тільки до кінця XV ст., А також зростання селянського землеволодіння дещо скорочується попит на продукцію сільського господарства. У силу цього ціни на сільськогосподарські продукти впали, а заробітна плата найманих робітників залишилася відносно високою. Породжені кризою старого панщинного мотора, ці явища співіснували з підсилюються, більш прогресивними формами виробництва-дрібнотоварним селянським господарством, а так само поміщицьким господарством нового типу, що послужили надалі базою для зародження капіталістичних відносин у селі. Ці процеси породжували і соціальні зрушення в Англійському суспільстві. Англійське селянство поділялося тепер у юридичному відношенні на дві основні категорії. Нащадки колишніх вілланів називалися копігольдерами (власниками по копії) так як документом на володіння наділом у них була виписка, або «копія», з протоколів манориального суду. 
Вони були особисто вільними людьми і за свої наділи платили лорду невисоку фіксовану грошову ренту і несли деякі повинності. Головним пережитком не вільного походження копігольдерів було те, що їхні права на наділ не охоронялися королівськими судами, і вони залишалися станово нерівноправними. 
Вільні тримачі-фрігольдери були фактично власниками землі та платили за неї лише незначну грошову ренту. Фрігольдерское володіння користувалося захистом королівських судів, а його власник мав право мав право участвоватьв виборах до парламенту, тоді як копігольдери цього права були позбавлені. 
Розбагатілі селяни з числа вільних отримали назву йоменів. 
Зміни відбувалися і всередині класу феодалів. Частина феодалів, що складалася з нащадків колишньої знаті, наполегливо тримається за панщину та кріпосну залежність отримала назву «старого дворянства». До його складу входила і значна частина лицарства-ті дрібні і середні феодали, яких криза панщинної системи ніс розорення, і які жили за рахунок служби в свитках та при дворах феодальних магнатів, завжди готові до війни і грабунку. 
Інша частина феодалів, чисельно зростала, була пов'язана з новими прогресивними явищами в економіці країни, це т.зв. «Нове дворянство». Воно утворюється з дрібно - і средневотчінних землевласників - лицарства XIII-XV ст., Які і в нових умовах займалися активною господарською діяльністю, почасти з розбагатілих селян і городян, які вкладали гроші в землю і отримували дворянські звання. «Нове дворянство» було тісно і повсякденно пов'язане з ринком. 
Боротьба нового зі старим характерна і для англійської промисловості і торгівлі. У XV столітті провідною галуззю англійської текстильної промисловості. Якщо раніше в основному вивозилася шерсть, то до середини XIV століття все більшу роль у вивезенні почало грати сукно. 

28(-) -29

29   ІНДУСТРІАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Батьківщиною є Англія

Цьому сприяв і аграрний переворот XVI — XVII ст., внаслідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне, базоване на фермерській основі, сільське господарство. Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилася сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. Аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості.

До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося формування нації — важливого політичного чинника, який мав великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому. Зовнішньоекономічні передумови промислового перевороту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній. На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які забезпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість.

Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту було географічне розташування Великобританії та природно-економічні умови країни — водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості.

Зовнішньо-економічні умови[ред. • ред. код]

Постійний попит в Європі на англійські вироби, викликаний безперервними війнами, забезпечував їм ринок збуту і теж сприяв здійсненню промислового перевороту. Не останню роль в цьому відіграла і політика протекціонізму та меркантилізму, яку проводив англійський уряд. Важливим фактором промислового перевороту був вихід на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної промисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів. Механік Джон Кей у 1733 удосконалив ткацький верстат "летючим човником". Винахідником — ткачем Джеймсом Харгривсом у 1764 була винайдена механічна прядка "Дженні", на якій можна було працювати з 16—18 веретенами. В останній третині XVIII ст. С. Кромптон створив "мюль-машину", яка базувалася на принципах роботи прядки "Дженні", але виготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона поширилася у виробництві і стала технічною основою механізованого прядіння.

Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого прядіння, але ця невідповідність була ліквідована винаходом механічного ткацького верстата Е. Картрайта у 1785 р. Він заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості з'явилися перші машини і фабрики. У 60—80-х роках XVIII ст. вони з'явилися в інших галузях промисловості.

Епохальне в історії промисловості значення мали винаходи шотландського механіка Джеймса Ватта, який у 1769 винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Ватт удосконалив її, і з цього часу парова машина стала основним джерелом енергії британської текстильної промисловості. Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. Невдовзі, після відкриття заводу парових машин (неподалік від Бірмінгема), парові машини почали застосовуватися у різних галузях промисловості. У 1820 у Великобританії працювало 320 парових машин Дж. Ватта, їхня кількість та потужність постійно зростала.

Застосування машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості. Виникло машинобудування, основу якого становили винахід і широке застосуваннятокарного верстата та свердлильної машини. Зростання промислового виробництва зумовило появу нових досконаліших та швидкісніших транспортних засобів. Наявність парової машини зробила можливим її застосування на залізничному і морському транспорті. У 1812 в Англії пущено пароплав на р. Клайд. У той же час розпочалися експерименти на залізницях. Р. Тревтик збудував декілька моделей парових повозок. Продовжив його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну паросилову установку на основі стаціонарної парової машини. Локомотив Стефенсона у 1829 пройшов перші випробування і розвивав швидкість 22 км/год. Згодом цей показник був збільшений до 48 км/год. У 1830 була збудована перша в Англії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і Ліверпуль та мала велике господарське значення. Будівництво залізниць викликало докорінні зміни в економіці Англії, створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.

Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. На середину XIX ст. Англія перетворилася у "майстерню" світу, виробляючи близько половини світової промислової продукції, і зайняла виняткове становище в світовому господарстві й міжнародній політиці.

Промислово-торговій гегемонії Англії сприяла економічна політика держави. До 1840-х років, коли індустріалізація ще не була завершена, в Англії панували високі митні збори на іноземні товари. Коли ж англійська промисловість наскільки зміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, буржуазія проголосила необмежену свободу торгівлі — так зване фрітрейдерство (від free trade — вільна торгівля). Його суть полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що завозилися в Англію, і була розрахована на взаємне сприяння, тобто зустрічну відміну чи значне скорочення мита на ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувало Англії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву імпортну сировину та продовольство.

Перемога машинного виробництва в Англії дала поштовх до формування соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.

26-27

26 Славетна революція 1688 – 1689

Скликаний у травні 1679 р. вігський парламент був розпущений королем через два місяці. На той час англійський монарх потрапив у помітну залежність від Людовіка XIV. Одержавши від нього грошову субсидію, Карл II проводив вигідну для Франції зовнішню політику. Французькі дотації забезпечували йому незалежність від парламенту у фінансових питаннях. Спираючись на джентрі, армію і церкву, король розпустив парламент і став правити одноосібно.

 У 1685 р. на престол сів Яків II, який вважав своїм основним обов’язком встановлення в Англії абсолютизму за континентальним зразком. Він став приймати на державну службу католиків, надаючи їм міністерські пости і призначаючи їх на вищі церковні посади.

 Яків II відновив скасовану Довгим парламентом Високу комісію. У своїй політиці він робив головну ставку на військову силу. За часів його правління зросла чисельність королівської армії. З її допомогою король розраховував зламати будь-який опір.

 Прокатолицька орієнтація Якова II викликала сильне невдоволення англіканської церкви. Король посягнув на її привілеї. Дворянство, в тому числі й торійське, також занепокоїлось, оскільки у разі реставрації католицизму у сквайрів могли відібрати землі, які були секуляризовані в католицької церкви ще за Генріха VIII. В опозиції королю перебувала й англійська буржуазія.

 Врешті-решт король опинився в повній ізоляції. В 1688 р. парламент звернувся до правителя Нідерландів Вільгельма Оранського (чоловіка Марії — дочки Якова II) з пропозицією зайняти англійський престол, котрий нібито став вакантним в результаті зречення Якова II. Вільгельм Оранський прийняв пропозицію, і 13 лютого 1689 р. він і Марія були проголошені правителями Англії. Ці події дістали назву «Славної революції». Державний переворот був верхівковим і аж ніяк не зачепив існуючі інститути влади.

 Юридичне переворот обґрунтовували потребою запобігти спробі Якова II порушити первісний контракт між королем і народом, підірвати конституцію королівства — основний закон країни. Парламент узаконив зміну короля і заявив, що революції взагалі не було.

 Події 1688 р. стали можливими в результаті досягнутого компромісу між буржуазією і дворянством. Для стабілізації політичного становища в країні верхівки обох класів домовились про усунення крайностей монархічного правління.

 Англійська буржуазія ще не була достатньо сильною для того, щоб, відтіснивши дворянство на другий план, панувати самостійно. Однак вона висунула умови відносно того, щоб аристократична еліта використовувала владу, яка потрапила їй до рук, на користь буржуазії.

 27 Становлення конституційної монархїї в Англіі

Конституційна монархія  отримала закріплення у двох актах парламенту:  Біллі про права 1689 р. та Акті про влаштування 1701 Білль про права визначив положення парламенту в системі державних органів. Стверджуючи верховенство парламенту в області законодавчої влади та фінансової політики, Білль проголосив незаконним: 1) призупинення дії законів або їх виконання без згоди парламенту; 2) стягнення податків і зборів на користь корони без згоди парламенту. Крім того, утримувати постійну армію в мирний час дозволялося лише з його санкції. Білль встановлював свободу слова і дебатів у парламенті, свободу виборів до парламенту, право звернення підданих з петицією до короля. Він містив спеціальна вказівка ​​про те, що парламент повинен скликатися досить часто. Згодом це положення було уточнено, і термін повноважень парламенту був визначений спочатку в 3 роки, а потім - 7 років. Акт про влаштування, що його також Законом про престолонаслідування, встановлював порядок престолонаслідування і містив подальші уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади. Особи, які вступили на англійський трон, зобов'язані були приєднатися до англіканської церкви. Подальше обмеження королівської прерогативи виразилося в тому, що судді, які призначаються короною, могли залишатися на своїх постах, "поки ведуть себе добре", і усувалися від посади тільки за поданням обох палат парламенту. Щоб зменшити вплив корони на діяльність палати, заборонялося суміщення членства в палаті громад із зайняттям посади королівського міністра (це положення було незабаром скасоване). Акт передбачив правило, згідно з яким всі акти виконавчої влади, крім підпису короля, потребували підпису відповідних королівських міністрів (контрасігнатури), за порадою і за згодою яких вони прийняті. Важливим встановленням було позбавлення короля права помилування своїх міністрів, засуджених парламентом в порядку імпічменту.  Таким чином, на межі XVII-XVIII ст. в Англії отримали оформлення найважливіші інститути буржуазного державного права: верховенство парламенту в області законодавчої влади, визнання за парламентом виключного права вотувати бюджет і визначати військовий контингент, а також принцип незмінності суддів. Разом з тим законодавство XVII-XVIII ст. не вирішило остаточно питання про взаємини влади. Дуалізм влади продовжував зберігатися: не випадково державний лад Англії XVII-XVIII ст. зазвичай визначається як дуалістична монархія. Королевська прерогатива не була як і раніше законодавчо визначена. Король зберігав право абсолютного вето щодо законопроектів, які пройшли через парламент, безроздільне право на формування свого уряду і здійснення з його допомогою своєї політики. Подання про триєдиного парламенті (король і дві палати) залишалося теоретично незмінним. Ніякої відповідальності перед парламентом король не ніс, як не несли політичної відповідальності ні Уряд Його Величності, ні так званий кабінет, який виділився з Таємної ради в складі колегії з 5-7 найбільш важливих міністрів-радників короля.. Розвиток конституційної монархії. Становлення "відповідального уряду. Головними напрямками еволюції британської монархії протягом XVIII ст., Заклали основи британської моделі парламентаризму, були подальше обмеження королівської влади і утвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої і законодавчої влади - становлення" про повідному ного уряду ". Найважливішою особливістю цих змін стало те, що вони не були, як правило, оформлені певними новими конституційними актами, а склалися в процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право формувати "уряд його величності". Англійська конституція набула завдяки цьому унікальну форму і не менш унікальне зміст , бо крім таких джерел, як акти парламенту і судові прецеденти, не менше, а часом і більш важливе значення набули виходять за рамки права і не підлягають судовому захисту конституційні звичаї (угоди), іменовані інакше "конвенціональними нормами"