Культура. Экзамен (71-80)

71.Пам'ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр.. в Україні – причини і передумови встановлення

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. Стосовно української скульптури слід зазначити, що на .; її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна ' цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на про¬ект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були від-" ' хилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на .'•^. проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Крат-ко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М Манізер (1891— 1966 рр.).
Упродовж 1910–1914 рр. було проведено чотири міжна родні конкурси на кращий проект пам’ятника Т. Шевченку в Києві. Але заборона царського уряду щодо вшанування пам’яті поета призвела до затримки його спорудження.

72. Мистецькі спілки 1920-1930-х років в Україні та їхній вплив на розвиток українського мистецтва.

Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М, Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча, О. Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського.
Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими були п´єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і. Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі», Я. Мамонтова «До третіх півнів», О. Корнійчука «Загибель ескадри», «Платон Кречет» та ін.
Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), Імені!. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.
В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру, Велику роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.
Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.
Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. Були відкриті пам´ятники Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).
В духовному житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.
У 1917-1918 pp. в Україні поширюються настрої щодо розриву зв´язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автокефальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, яка підготувала і скликала 11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православний собор. Він проголосив за створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і обрав В.Липківського митрополитом. УАПЦ швидко зростала і поширювала свій вплив. У кінці 20-х років вона мала 34 єпископа, 11 тис. священиків та майже 7 млн парафіян. До неї приєдналося багато парафій США, Канади, країн Європи. Українська церква запровадила численні нововведення: використання української мови, осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз, бороди, довгого волосся), демократизація управління — надання найвищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однак вона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди.
Занепокоєні успіхами духовенства, радянські власті розгорнули проти них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи і вводячи важкі податки. Одночасно посилювалася антирелігійна пропаганда та переслідування церковників. У 1927 р. був репресований В. Липківський, а у 1930 р. церква фактично опинилася поза законом. Більшість єпископів та священиків були репресовані, УАПЦ остаточно розгромлена. Втрачала свій вплив і російська православна церква.
У 20-30-х роках в духовному житті УРСР відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Спочатку культурне будівництво здійснювалося з розмахом і проходило під знаком відродження національної самобутності, а в 30-х роках культурні надбання безжально винищувалися. Проте і в умовах тоталітаризму українська культура зробила значний крок вперед, збагативши світове духовне життя високохудожніми творами літератури і мистецтва, визначними науковими відкриттями. Поряд з цим процес культурного будівництва і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням ідей марксизму-ленінізму та побудови соціалізму.

73.Літературні процеси в Україні. Діяльність літературних об'єднань "Плуг", "Гарт", "Ваплліте", "Молодняк" та ін.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк». Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на«ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
МАРС (Майстерня Революційного Слова) — літературне об'єднання. Засноване в Києві 1924 року під назвою «Ланка», у 1926 році перейменувалося в МАРС.
До угруповання належали письменники Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Фальківський, Тодось Осьмачка,Борис Тенета, Іван Багряний, Гордій Брасюк, Марія Галич та ін. Об'єднання відкидало політичне пристосування, тому переслідувалося компартійними органами. В 1929 р. змушене було припинити існування. Учасників було репресовано.
Організація об'єднувала сім молодих київських письменників. Роль лідера припусують В. Підмогильному. Назва організації мотивувалась тим, що ланчани прагли своєю творчістю «заповнити зяючу прогалину, що утворилася в українській літературі після великих катаклізмів, і всім разом стати ланкою в розірваному ретязі». Завдання письменників організації — правдиво відбити в художніх формах добу, як вона синтезується в творчій уяві, мета організації — товариське співробітництво, взаємодопомога, захист авторських прав. Формами діяльності визначалися студійна робота, відстеження розвитку літератури радянських республік і літератури світової, переклад на українську мову найкращих зразків світової літератури, участь у поточній пресі УРСР, влаштування прилюдних вечірок, диспутів. 7 листопада 1926 року «Ланка» реорганізувалася в МАРС (Майстерню революційного слова). Метою організації було об'єднання революційних письменників і критиків Києва, а завданням — боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. До організації увійшли: Антоненко-Давидович, Брасюк, Галич, Качура, Косинка, Підмогильний, Плужник, Тенета, Фальківський,Ярошенко. Пізніше долучились Дмитро Тась та Іван Багряний. 1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпадається. Від 1934 року учасники організації, за винятком М. Галич, були репресовані і тривалий час замовчувані.
Плуг — спілка селянських письменників в Україні. З 1931 — Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року.
Ініціатор створення і єдиний голова «Плугу» — Сергій Пилипенко, його активні члени — Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік, Іван Кириленко,Олександр Копиленко, Докія Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко та інші. З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що завдання «Плугу» — «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку».
Члени «Плуга» висвітлювали життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-"пролетарську" орієнтацію інших літорганізацій, допомагаючи знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.
З іншого боку, плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.
Молодняк — організація комсомольських письменників (1926—1932). До якої входили у Харкові — Павло Усенко, Леонід Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч,Я. Гримайло, Григорій Мізюн, Дмитро Гордієнко та інші; у Києві — Божена Коваленко, Олександр Корнійчук, Микола Шеремет, Анатолій Шиян, П. Кодесник, Андрій Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал.
«Молодняковці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату. Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями. Цьому угрупуванню можна протиставити об'єднання МАРС.
І організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. У той же час своєю агресивною прокомуністичною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців, виступами проти ВАПЛІТЕ, організація сприяла деморалізації українського письменства.
«Гарт», союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші.
Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту. Гарт проіснував до 1925 року. Після смертіБлакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.
Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1926 до 28 січня 1928. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко. До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші.
В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін. Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися»

74. Творчість українських композиторів: Л.Ревуцького, Б.Лятошинського, В.Косенка, М.Вериковського, Г.Хоткевича, К.Богуславського та ін.

Ревуцький Левко Миколайовичнародився 20 лютого 1889 у селі Іржавець на Чернігівщині.Музична обдарованість Левка виявилася рано. У нього був абсолютний слух, за що його жартома називали "камертоном". З чотирьох років він уже імпровізував на фортепіано. Першими його вчителями були мати, Олександра Дмитрівна, та її подруга, піаністка О.Мельникова, що приїздила на відпочинок до Іржавця. Згодом сім'я Ревуцьких переїхала до Прилук, де Левко вступив до гімназії. А з 1903р. Лев Ревуцький продовжує навчання в Києві, у приватній гімназії Валькера. Одночасно навчається у музичній школі М.Тутковського, в класі метра української класичної музики Миколи Лисенка. Маститий композитор помітив неабияке музичне обдарування учня. Спілкування з великим композитором залишило глибокий слід у душі Ревуцького.Перші композиторські спроби Ревуцького належать до 1907-1908рр. Це романси та фортепіанні п'єси, в яких відчувався вплив творчості С.Шопена та С.Рахманінова, проте проявлялися і яскраві паростки власної особистості.В 20-ті роки відбувається остаточне формування музичного стилю Ревуцького. Композиторські задуми охоплювали в той час різноманітні теми і жанри, великі і малі музичні форми. Проте головний інтерес композитора викликала народна пісня. Загалом він створив понад 120 обробок українських народних пісень та пісень інших народів (сольних і хорових), що складають збірки: "Галицькі пісні", "Сонечко", "Козацькі", "Єврейські", "Балкарські" та ін.
Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський(*22 грудня 1894, за новим стилем: 3 січня 1895, Житомир — †15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І.Шамо, В.Сильвестров, І.Карабиць, Є.СтанковичЗ ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — для фортепіано, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913.У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич..Твори:струнний квартет ор. 1, d-moll,романси «Проклятое место» (на слова Ф. Ґеббеля), «Цветок самоубийцы» (Г. Гейне), «На кладбище» (І. Буніна), цикл «Лунные тени», «Камыши», «Подводные растения» (К. Бальмонта), перша опера композитора «Золотий обруч» за історичною повістю І. Франка «Захар Беркут», Друга симфонія (1935 р.). опера «Щорс» тощо.
Віктор Косенконародився 24 листопада 1896 р. в Петербурзі у сім’ї генерал-майора. Невдовзі Косенки переїжджають до Варшави, де пройшло дитинство та юнацькі роки майбутнього композитора і піаніста. Тут розпочинається і його музичне становлення. По-перше, в атмосфері батьківського дому, де завжди співали українські народні пісні, виконували фортепіанні твори Ф. Шопена, Ф. Шуберта, П. Чайковського та інших; по-друге, в атмосфері яскравого музичного життя Варшави, де хлопець відвідував оперний театр, різноманітні концерти, чув гру видатних піаністів Ф.Бузоні, Й. Гофмана, С. Рахманінова, Ф. Крейслера та спів Ф. Шаляпіна, Л. Собінова, А. Нежданової, С.Крушельницької.Він пише чимало фортепіанних творів і романсів (багато з яких присвячує своїй дружині), інструментальних п’єс, музику для вистав «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги та «Любов під в’язами» О’Нейля . Раїса Канеп (названа донька) так згадувала про композитора: «Манера писати у нього була дещо своє рідна. Він або ходив, або лежав на канапі — думав. Потім брав нотний папір і записував. Вже після цього підходив до рояля і програвав».Більшу частину свого життя Віктор Косенко провів у Житомирі.Тут написав найкращі свої романси, етюди, п’єси, музику до театральних вистав. Зокрема, у меморіальному музеї В.С. Косенка в Києві зберігається рукопис композитора “Музика до  п’єси І.А. Кочерги “Фея гіркого мигдалю”".Косенко створив симфонічну «Молдавську поему», яку так і не зміг почути. Вона прозвучала лише в наші дні.Яскравий представник вітчизняної романтичної музики першої пол. ХХ ст., основоположник провідних жанрів української фортепіанної і камерної музики. Його „11 етюдів у формі старовинних танців”, „24 дитячі п’єси”, цикли романсів на вірші О.Пушкіна, О.Блока, М.Лермонтова, Ф.Тютчева, П.Тичини, „Класичне тріо” для скрипки, віолончелі і фортепіано, віолончельна соната, „Героїчна увертюра” і „Молдавська поема” для симфонічного оркестру увійшли до класичного надбання української музики.
Михайло Іванович Вериківський- Видатний композитор, диригент, педагог, учений, заслужений діяч мистецтв України, він увійшов в історію вітчизняної музичної культури як один з яскравих, самобутніх і активних її творців. М.І.Вериківський володів особливим почуттям причетності до глибинних джерел національного мистецтва. Був першим у відкритті багатьох жанрів в українській класичній музиці. Народився М.І.Вериківський у старовинному мальовничому містечку Кременці (на Тернопільщині) у багатодітній сім'ї. Всю родину об'єднувала любов до народної пісні. Всі діти (їх було семеро) володіли добрими голосами, а батьки підтримували та розвивали їхні музичні захоплення. У цій атмосфері зростав і маленький Михайлик.М.Вериківський прийшов у музику в двадцяті роки як композитор, диригент, учений, педагог. Його творчість різноманітна за жанрами, хоча в ній помітно переважає вокальна музика, що є давньою традицією для України. Окреме місце в доробку митця посідають обробки народних пісень, хорові композиції, пов'язані з дитинством, коли він співав у архієрейському хорі рідного Кременця. Саме в жанрі церковної музики були зроблені перші творчі спроби, а згодом, уже в часи навчання в Київській консерваторії (вступив туди 1914 р.), ншисані фантазія для хору "Гайдамаки", два хорові реквієми — пам'яті М.Леонтовича та пам'яті М.Лисенка. На особливу увагу заслуговує "Реквієм пам'я"і Леонтовича", ствсрений як безпосередній відгук на жорстоке вбивство композитора.Першою значною композицією Михайла Івановича, підґрунтям для якої були хори початку 20-х, стала ораторія "Дума про дівку-бранку, Марусю Богуславку".
З-поміж багатьох українських письменників першої половини XX ст. Гнат Мартинович Хоткевич вирізнявся тематикою творчості, своєю універсальністю і життєвою своєрідністю. Окрім письменницького обдарування в його особі втілювалась ціла низка талантів, здібностей та зацікавлень. Неперевершений бандурист, автор підручників гри на цьому інструменті, організатор театрів і диригент капели бандуристів, науковець і перекладач творів Шекспіра, Мольера, Шиллера, Гюго, редактор журналу, організатор страйку залізничників у Харкові. А разом з тим — людина надзвичайної працьовитості, обізнана з різними сферами життя й науки.Хоткевич є автором близько 600 музичних творів — романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур. Його «Поема про Байда», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Осінь», «Софрон», «Нечай», «А в полі корчомка», «Про смерть козака бандуриста», «Про Богдана Хмельницького» сьогодні вважаються народними. та ін. Хоч чимало композицій Г. Хоткевича були видані за його життя, в 1931 році вони всі були заборонені і виключені з виконавської практики, тож на сьогодні більшість його творів забуто.
Костянти́н Євге́нович Богусла́вський(*1895, Павлівка — †1943) — український композитор, співак, хормейстер. Опери («Турбаївське повстання», дитяча «Годинник»), музична комедія «Кум» та «ніч проти Різдва,» понад 300 пісень; музичний редактор Харківської радіостудії; репресований 1937.Народився в селі Павлівка Старобільського повіту Харківської губернії. 1922 — 1933 працював керівником хору Школи червоних старшин у Харкові. На початку 1920-х років виступив як автор перших українських радянських масових пісень («12 косарів», «Слава волі», «Рік за роком»), створив багато популярних червойоармійських пісень («Червоноармійський марш», «Юнацький марш», «Чапаєвська пісня», «На лінкорі» та ін.), написав велику кількість пісень і хорів для школярів, обробок українських народних пісень. Богуславський є автором струнного квартету на народну тему «Комарик», дитячої опери-гри «Андрійко-козак», кількох музкомедій. Більшість його пісень відзначається бойовим запалом, вольовою пружністю ритмів, за характером мелодики вони дуже близькі до української народної творчості.

75. Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, О.Довженко), театр «Березіль».

Лесь Ку́рбас(1887 - )український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини.Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

«Березі́ль» - один із перших українськихрадянськихтеатрів. Назва театру походить відназвипершоговесняногомісяця — березня. Датою народження театру 31 березня 1922 року. У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький. Нові нестандартні сюжети вистав, а також цікаво поставлені вже знайомі глядачу твори, дивні декорації – все це надавало «Березілю» неповторності і цікавості. Можливо, у ті часи люди не дуже добре розуміли деякі задумки діячів цього театру, бо це була настільки нова практика, навіяна бурхливим, неспокійним життям, але вистави кожен раз проходили з аншлагом.Усе мистецтво було пронизано напруженістю, певною стихією почуттів, а потім навіть відчаєм, тож у виставах «Березілю» чітко простежуються естетика авангарду, експрессіонізму.В різні роки в театрі працювали Д.Антонович, А.Бучма, М.Крушельницький, О.Середюк. Н.Титаренко, Н.Ужвій, С.Шагайда, В.Чистякова, Й.Гірняк, Л.Сердюк, І. Мар’яненко, Ф.Радчук С.Федорцева, Л.Радчук,М.Покотило, Є.Бондаренко, Л.Криницька та інші актори.. Першим сценічним художником «Березолю» став видатний художник Вадим Меллер.Вистави: «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «МакленаГраса» (1933).

Олександр Довженко (1894-1956 pp.) поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.ьНа всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» О. Довженка — одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.Довженка називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам митець казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Його кінопоеми «Звенигора» (1928 р.) та «Арсенал» (1929 p.), кіноповість «Земля» (1930 р.) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944 р., 1961 p.), «Поема про море» (1956 p., 1958 p.), «Зачарована Десна» (1956 p., 1957 p.). Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що пояснюють невмирущість його творчості: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».

 

76.Український мистецький авангард та його доля в 30-ті роки.

Поняття «український авангард» введено у вжитокпаризькиммистецтвознавцем А. Наковим для виставки, улаштованої в Лондоні 1973 року. Авангард є прямим породженнямновихритмівжиття, прискоренихтемпівзмін, величезних, емоційних та психологічнихперевантажень.

Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона ж стала його останнім притулком. У Харкові навколо українського поета Семенка зібралися залишки радянської футуристичної армії. Його журнал «Нова генерація»(1927—1930)— останній голос радянського авангарду. Там співробітничали Асєєв і Маяковський, Брик і Третьяков, Шкловський і Матюшин, Ейзенштейн і Вертов, Татлін і Малевич, грузинські футуристи і численні європейські художники.

Авангарду було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.

77. Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос.

Період 1919–1939 рр. характеризується активною полонізацією краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьбаУВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші. Стріле́цькі пісні́ — пісні, створені в легіоні Українських січових стрільців 1914—1918 (маршово-бойові, жалобні, любовні й жартівливі). Головні творці стрілецьких пісень: Михайло Гайворонський, капельмайстер оркестри УСС,Роман Купчинський і Левко Лепкий. Стрілецькі пісні є в хорових і сольних обробках низки українських композиторів. 

78. Літературні групи Галичини та їх представники в міжвоєнний період.

По-справжньому стрілецька епопея творилася у Львові вже у повоєнний чи, радше, у міжвоєнний період. Почалася вона з літературної групи "Митуса", яка виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни і з вояками польського генерала Галлера, захищаючи Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), проголошену 1 листопада 1918 р. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини. На жаль, проіснувала вона недовго, тільки один рік, випустивши чотири номери журналу з однойменною назвою. Але її роль у розвитку української літератури на західноукраїнських землях важко переоцінити. Вона була першою організацією у повоєнний час, яка проклала тісний міст між західноукраїнським і східноукраїнським берегами нашої літератури.

Письменники католицької орієнтації створюють наприкінці 1922 р., коли розпалася група "Митуса", угруповання "Логос". До нього входять молоді письменники Григор Лужницький (Меріям), Олександр-Микола Мох (Орест Петрійчук), Степан Семчук, Василь Мельник (Лімниченко) та Роман Сказинський. До "Логосу" приєдналися історик Теофіл Коструба, публіцисти Осип Назарук, Петро Ісаїв та ін. "Логосівці" ставили перед собою завдання активізувати культурно-освітню працю серед населення, яке важко переживало поразку визвольних змагань 1917-20 pp. Ця праця мала базуватися на національній та християнській ідеях. "На їхню думку, - пише сучасний дослідник "Логосу" Я. Грицков'ян, - будувати суспільні відносини в державі можна тільки на християнській основі, християнській філософії, бо лише вона дає змогу заспокоїти людські прагнення, діяти в єдності, доходити до стану гармонії. Основні пункти програми групи "Логос" поставали, отож, з опозиції до матеріалізму і комуністичних ідей, із прагнення діяти й творити згідно з католицькою етикою..."¹¹. Члени "Логосу" друкували свої твори також у видавництві "Добра книжка" (серія "Бібліотека "Логосу"). Як творче об'єднання "Логос" проіснував до 1930 p., а журнал "Поступ" - до 1931 р.

Літературна творчість "логосівців" охоплює передусім поезію. В їх творах, як і в "митусівців", переважала поетика символізму, а основними мотивами були національно-патріотичні та мотив єднання з Богом. 

Нарешті, назвемо ще одну групу, що формувалася за трохи нетрадиційним принципом, - "Дванадцять" (1935-39). Як згадував її організатор, поет і журналіст Анатоль Курдидик, "це було таке собі клубно-товариське об'єднання молодих поетів і письменників, редакторів і журналістів, для яких не було місця в інших тодішніх, - назвім його сучасним терміном, - "естеблішментських" організаціях такого ж типу.

Друга світова війна, що почалася вступом радянських військ до Львова, перервала літературний процес, який складався протягом кількох десятиліть. Частина українських письменників емігрувала, частина залишилася в місті. Крім цього, у Львові було багато єврейських і польських письменників, і в 1939 р. створено львівську організацію Спілки радянських письменників України, організатором якої був Петро Панч.

79. Українське образотворче мистецтво Галичини: Іван Трупі, Олекса Новаківський, Петро Холодний.

Надзвичайно багатим на імена було й українське образотворче мистецтво. He  торкаючись творчості російських, польських, угорських та австрійських митців, які жили й творили в Україні або писали твори на українські сюжети, можна назвати багатьох національних художників, які відзначились у цей час. їхній високий творчий рівень засвідчили виставки. Перша з них відбулась у Полтаві в 1903 p. i присвячувалась відкриттю пам'ятника I. Котляревському. У ній брали участь відомі митці - Федір Кричевський, Сергій Васильківський, Павло Мартинович. Наступного року планувалася виставка у Чернігові, але її заборонив губернатор. Лише в 1906 p., теж у Полтаві, при відкритті Полтавського будинку земства провели чергову виставку. Земський будинок - чудова пам'ятка української наддніпрянської архітектури. Його було збудовано за проектом Василя Кричевського, а розписано й орнаментовано С. Васильківським. Його ж кращі полотна - «Ромадановський шлях», «Козак Голота», «Вибори полковника» - прикрашали зали будинку. 1909 р. Сергій Васильківський і Микола Самокиш видали чудовий «Альбом української старовини», в якому текст до малюнків написав видатний історик Дмитро Яворницький. У 1911 р. в Київському художньому музеї відкрилася чергова виставка українських художників з Галичини та Наддніпрянщини, де показали свої твори О. Мурашко, I. Труш, М. Івасюк, М. Самокиш, О. Сластьон, I. Їжакевич, О. Новаківський і багато інших. Багато талантів дала земля Західної України. Найвідоміший галицький художник Іван Трупі за життя намалював понад 6 тисяч різножанрових творів - портретів, пейзажів, натюрмортів, сюжетних полотен.

Талановитим і темпераментним експонентом краківського постімпресіонізму був уродженець зазбручанського Поділля Олекса Новаківський. Перед українською публікою Новаківський уперше виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки» (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою збірною виставкою у Кракові (1911). Коли ж 1913 він переїхав із Кракова на постійний побут до Львова, то завоював собі галицьку публіку неподільно. Перша львівська збірна виставка Новаківського, укладена 1921, була його великою перемогою. Особливо сердечно сприйняла митця польська критика, що знайшла в ньому українського представника краківської школи.

Петро Холодний — маляр-імпресіоніст з нахилом до ліризму і неовізантист, живописець, художник-монументаліст, графік, проектант ужиткового мистецтва, педагог, за фахом фізик-хімік. Після ліквідації УНР Петро Холодний разом з її урядом емігрував до Західної Галичини. Але вже в 1921 р. переїхав до м. Миколаїв на Львівщині, а в 1922 р. — і до самого Львова. В тому ж році за ініціативою емігрантів зі Сходу України у Львові був створений Гурток діячів українського мистецтва — ГДУМ, який очолив Холодний. Гурток об'єднував у собі художників, літераторів та архітекторів і проіснував до 1927 р. Львівський період був найбагатший у творчості Холодного. Тут він почав малювати ікони, виконував розписи стін і проектував вітражі. У 1931 р. у Національному музеї у Львові відбулася посмертна виставка робіт художника, на якій було показано більш ніж 350 експонатів за десять років його праці у Львові.

80. Наука та освіта, преса і радіо, театр і кіно, образотворче мистецтво під час Другої світової війни

 Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. І слід зазначити, що українська культура і її творці виявилися на висоті свого покликання: вони все підпорядкували завданням розгрому ворога. В складних умовах війни культура стала могутнім знаряддям у боротьбі проти фашизму та його людиноненависницької ідеології.
Наука
З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби. М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.
Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.
Освіта
У роки війни понад 30 українських вузів працювали в евакуації. Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І. Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін. Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.
Преса. Радіо
Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників. У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин.
Театр та кіно
Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів. Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм В. Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії. Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів.
Образотворче мистецтво
Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму.