История. Экзамен (41-50)

41. Перша Малоросійська колегія. Обмеження політичної автономії України.

29 квітня 1722 р. була заснована Малоросійська колегія, яка прагнула безконтрольно панувати в Україні. Вона мала контролювати усе внутрішнє життя Гетьманщини. Павло Полуботок вважав, що Малоросійська колегія зручновикористовує вади української адміністрації для її остаточної ліквідації. З перших кроків своєї дія-сті Малоросійська колегія зустріла опір усіх кіл українського суспільства. Після обрання нового гетьмана Данила Апостола було ліквідовано Малоросійську колегію і видано Решительные пункты, які повинні були нормувати майбутній суспільно-політичний устрій в Україні. Після смерті Петра І 1725 російський уряд продовжував поглинання України імперією. Ті чи інші поступки автономному устрою, що мали місце протягом усього ХVIII ст., були продиктовані тимчасовою конюнктурою міжнародної обстановки або персональними впливами і не міняли загального курсу. При цьому треба наголосити, що і в умовах посилення централізаторської політики російського царизму українські політики намагалися в міру можливості протидіяти його руйнівній силі.

42. Кирило Розумовський і основні напрямки його діяльності.

Певне помякшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни 1741-1761. Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці — Кирила Розумовського 1750-1764. Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини.(Протягом 1760—1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу: її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 осіб. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право подавати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських прагнень Російської імперії.) Він провів реформи у війстку, уніфікувавши форму, озброєння, вів у дію кодекс законів, скасував ряд обмежень економічного життя і торгівлі України. Реформи Розумовського були спрямовані на модернізацію окремих сторін соціального життя України, яка називає себе шляхтою. Маючи більш широкi політичнi права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономiї України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її піднесення і навіть домагаються зробити її спадковою у роді Розумовських.

43. Українська проблема у міжнародних відносинах наприкінці XVIII - поч. XІХ ст.

Окремі представники суспільства, глибоко усвідомлюючи весь трагізм втрати Україною політичної незалежності, звертали свої погляди на європейські країни, сподіваючись знайти там підтримку у боротьбі за державність своєї батьківщини. Але лунали лиш відмови. Проте наміри використати опозиційні рухи в україні не виключались іноземними політиками. Особливий інтерес проявляла Франція. З утвердженням у Франції влади Наполеон інтерес до укр. проблеми ще більше посилився.

44. Політичне становище українських земель на початку ХІХ ст.

З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадження загальноімперської державно-політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською владою. Жорстокий кріпосницький гніт і національне гноблення ще більше посилилися в період царювання Павла I і Олександра I. Важким тягарем на плечі українського населення лягло утримання російської армії, розквартированої в Україні. Одночасно В Україні відбувалися суттєві зміни у суспільно-політичній свідомості, повязані із зростанням соціальної ролі міської буржуазії та інтелігенції, що було властивим для всієї Європи. Саме в цьому середовищі поширюються ідеї народності, нації та її прав. Саме весь народ, а не якийсь привілейований клас, як упопередні часи, стає уособленням нації, набувають пріоритету всі ті культурні елементи, що були повязані з побутом народу, його культурою. Зазначені процеси дали поштовх українському національно-культурному відродженню, яке в свою чергу стало важливим чинником суспільно-політичних рухів в Україні, спрямованих до її соціального і національного визволення. Окремі представники українського суспільства, глибоко усвідомлюючи весь трагізм втрати Україною політичної незалежності, звертали свої погляди на європейські країни, сподіваючись знайти там підтримку в боротьбі за державність своєї батьківщини.

45. Суспільно-політичні рухи в Європі і Україна. Поширення масонства, декабристський рух, вільнолюбні ідеї в освітніх закладах.

У Україні як і в Росії спостерігалось піднесення суспільно0політичного руху. Результатом зростання ліберальних та революційних настроїв було поширення в Росії масонських лож і таємних політичних товариств. Чимало масонських лож було утворено в Україні. До найбільшої з них, заснованої у Полтаві під назвою Любов до істини, належав відомий український поет І. Котляревський. Ці товариства ставили завдання визволити Україну з-під влади російського царизму. В Україні повстання декабристів почалося 29 грудня 1985 р. однак урядові війська швидко придушили повстання. Микола I жорстоко розправився з декабристами. Декабристи були першими революціонерами, які дали поштовх формуванню нових поколінь борців проти царизму. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, повязані з імям Устима Кармалюка . Подібні до Кармалюкових селянські повстанські загони створювались й у інших регіонах України. Слід підкреслити, що український народ не втратив прагнення до свободи і незалежного політичного існування.

46. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Г.Шевченко і його роль у духовному відродженні України.

Всупереч намаганням царизму перетворити Київ на бастіон самодержавства й русифікації, місто стає органічним центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки ідеї національного відродження й соціального визволення ширилися на всі українські землі. Саме з Києвом повязані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т.Г.Шевченка. Тут у 30-40-х рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, П.Маркович, В.Білозерський та ін. У січні 1846 р. у Києві виникло таємне українське товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху в нових умовах висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. На думку братчиків, у створенні майбутнього вільного кола словянських народів провідна роль відводилась Україні, якав минулому ніколи не мала ні царя, ні пана, була просякнута козацьким духом вольності демократизму. Виняткову роль у боротьбі українського народу за національне визволення і ліквідацію кріпацтва відіграла творчість Т.Г.Шевченка, його громадсько-політична діяльність. Стихійні процеси національного відродження, повязані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у творчості Т.Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І.Франко, від часів Катерини ІІ в кожному гуртку російських діячів і письменників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців згадаємо Капніста, Каразіна, Гнєдича, нарешті Гоголя та ін.. Серед обєднань російських письменників в 40-х рр. українців вже немає, натомість українські письменники гуртуються навколо Шевченка. Під його могутнім впливом формується вся новітня українська духовність. Саме Шевченко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська політична думка не могла суттєво впливати на народ у цілому, на його рух до соціального і національного визволення. Лише велич Шевченківського духу, його незрівнянного поетичного слова, всеохоплююча історична програма обєднували всі верстви народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну.

47. Посилення соціального і національного гніту на Україні в умовах миколаївської реакції.

Виступ декабристів налякав нового царя Миколу I, який заходився змінювати самодержавно-поліцейський режим і владу поміщиків в країні. Російське самодержавство тримало під поліцейським наглядом всю країну, придушувало усі прояви інакодумства. Над усіма друкованими виданнями була встановлена найсуворіша цензура. Деспотичний царський режим включав в себе зосередження усієї влади в руках царя, усунення усіх суспільних верст від участі в політичному житті, недопущення будь-яких форм самоврядування, натомість — панування бюрократії в усіх сферах життя. Миколаївська реакція тяжко позначилась на становищі українського народу. Найгостріших форм гноблення зазнавало кріпосне селянство. Селяни фактично повністю були безправні і відбували панщину. Дещо кращими було становище державних селян, які вважалися вільними. Проте й ця категорія хліборобів терпіла знущання від державних урядовців та поміщиків, були надзвичайно обтяжені податками, рекрутською, шляховою та іншими повинностями. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, повязані з імям Устима Кармалюка. Подібні до Кармалюкових селянські повстанські загони створювались й у інших регіонах України. Під впливом революційних подій 1848 р. прокотилася нова хвиля селянських виступів на Правобережній Україні, де уряд змушенийбув запровадити надзвичайний стан. У цих тяжких для українського народу умовах частина запорізького козацтва не залишила надій повернутися на Україну. Коли розпочалась війна Росії з Туреччиною, кошовий Задунайської Січі Гладкий з кількома сотнями козаків перейшов на бік російської армії. Однак більшість задунайського козацтва залишилось у Туреччині і зазнала жорстоких репресій, з боку турецьких властей, які ліквідували Задунайську Січ. Ліквідація Задунайської Січі означало кінець існуванню останньої самостійної української політичної організації. Але незважаючи на національне поневолення і кріпосницьке рабство, в якому опинився український народ, він не втратив прагнення до свободи і незалежного політичного існування.

48. Кримська війна. Посилення селянського руху на Україні. Київська козаччина.

У 50-ті роки посилилися селянські рухи в Україні, які увінчалися масовим повстанням селян на Київщині — Київська козаччина 1855. Цей виступ, що охопив регіони, де зберігалися живі спомини про козацтво, став яскравим свідченням піднесення антикріпосницького руху в Україні. У звязку з початком Кримської війни уряд видав маніфест, який закликав усі стани добровільно формувати ополчення. Селяни Київщини, де був надзвичайно сприятливий грунт для реанімації козаччини, розпочали масово організуватись на козацький взірець , відмовляючись від панщини, вимагали від священиків, щоб вони записували їх у козаки. Ніякі погрози поміщиків й чиновників, розяснення священиків не могли запобігти зростанню антикріпосницьких настроїв. У багатьох місцях стихійно виникало селянське самоврядування, висувались ватажки, які закликали до збройного опору царським військам. На придушення руху уряд кинув значну силу карателів, які жорстоко розправлялися із повсталими. Однак й після придушення Київської козаччини виступи не припинялися. Між селянами й військами відбулось кілька збройних сутичок. Зрештою й цей селянський виступ було ліквідовано.

49. Український суспільно-політичний рух у другій пол. ХІХ ст. на шляху від культурництва до політичної боротьби.

У прямому звязку із змінами в соціальному та економічному житті відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі в Україні. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Важливу роль відіграє діяльність Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльність петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу Основа, який короткий час 1861-1862 відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурно-суспільні товариства були засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу, та його національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т.зв. хлопоманство, що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним служити українському народу і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі В.Антонович, Т.Рильський, В.Познанський, К.Михальчук та ін.. Слід виділити діяльність Київської Громади. На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. Пізніше, оцінюючи майже 60-рiчну діяльність Київської Громади, один з її активних діячів — Є.Чикаленко відзначав, що вона відіграла величезну ролю в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897 р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху. Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду указ Валуєва від 1863, Емський акт 1876 та ін.. Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став тимчасовий параліч пресових українських видань, що тривав до революції 1905 р. Але серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.

50. Назрівання революційної кризи в Російській імперії і на Україні на початку ХХ ст.

Кінець ХIХ — початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних i національних прав українського народу. Зявляються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців — обєднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління i ставали на шлях національного радикалізму. У 1896 р. у Києві було утворено українське таємне товариство Молода Україна, метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була пропаганда соціалізму i політичного сепаратизму на українській основі.Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія — Революційна українська партія РУП. Для початків її діяльності був характерним радикально-нацiональний напрям роботи, душею якої був М.Мiхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу i створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М.Мiхновським, яка відстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупiвцiв разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію Спілку, яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупiвцiв, яка гуртувалася навколо М.Порша, В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри, М.Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії УСДРП. УСРДП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України. Українська ліберальна інтелігенція, що обєднувалася в громадах та ін., утворила у 1904 р. українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину — Українську радикально-демократичну партію. Її активними діячами були Б.Грiнченко, С.Єфремов, М.Левицький, Є.Тимченко, В.Чехiвський, Є.Чикаленко. Саме УСРДП i УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.