1-26

1.       Українська мова – національна мова українського народу. Питання періодизації. Поняття літературної мови. Мовна норма та її соціальне значення.

-ук. мова разом з рос. І білорус належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї;

- сформувалася на основі середньонадніпрянських говорів(пом’як вимова «т» у дієсловах типу робить).

- присвоює деякі риси(грам, лек, фон особливості) інших діалектів Пд-східного наріччя(твердий р на кінці слів – косар, писар, тв.. ш – лоша, пристаний н між голосними – у нього)

- з XII ст.. – почали зароджуватися найважливіші фон і грам особливості укр.-ої мови.

- у XIV-XVI ст. – вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – м укр.-ої народності.

- з кінця XVIII ст. – поч. скл-ся норми нової укр.-ої мови з появою творів І.П. Котляревського, Є.П.Гребінка, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко(слобожанські говори), Т.Г.Шев(Пд Київщина) – синтезує мову народу і літературну.

- 1863р. – циркуляр Валуєва про заборону укр. Мови

- 1876р – царський указ про заборону друку укр. мовою.

- після Жов рев здобула визнання.

- пік розвитку за часів радянського союзу.

Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими формами її є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова - це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю,   унормованістю, стандарнтністю, розвиненою системою стилів. Основна ознака то, що вона є унормованою формою загальнонародної мови. Основоположником став Тарас Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Норма - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення (фрази), тощо.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

орфоепічні норми (вимова);

 Наприклад: (молод'ба)

лексичні норми (слововживання);

графічні (запису звуків на письмі);

орфографічні норми (написання слів);

пунктуаційні норми (вживання розділових знаків)

стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування)

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей

Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов’язковим кожного мовця.

2.       Фонетика як розділ мовознавства. Одиниці фонетики. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика. Поняття фонеми. Співвідношення понять «фонема» і «звук»

Фонетика (від гр. звуковий) – розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови: творення звуків, їхні акустичні властивості та функції, установлює закономірності звукових змін, що відбуваються в мовленнєвому потоці. Фонетика також вивчає поділ слова на склади, наголос та інтонацію.

Серед безлічі природних звуків вирізняють звуки людської мови, що утворюються за допомогою мовного апарата. Для розуміння й висловлення думки важливими є лише ті, що розрізняють значення слів та їхніх форм.

Кожен звук мови твориться мовним апаратом людини і сприймається на слух. Артикуляція (від лат. аггісиїагіо – розчленування) – це робота тих чи інших органів мовлення (гортань, голосові зв’язки, язик, піднебіння, зуби, губи тощо) у процесі творення та вимови звуків.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!

Звук найменша мовна одиниця, за допомогою якої творяться, розпізнаються і розрізняються слова та їхні форми.

Основні фонетичні одиниці і засоби:

 Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний.

 Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми).

 Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами.

 Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно.

 Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом.

Сила видиху (експірації) неоднакова у різного роду звуків: вона найсильніше у глухих приголосних (тому вони й називаються fortes - сильні), слабше у дзвінких приголосних (lenes - слабкі), ще слабше у сонорних і, нарешті, сама слабка у голосних. В "слабкості" голосних і більшості сонорних приголосних легко переконатися, якщо вимовляти їх без голосу.

інший звук, він характеризується певними фізичними і акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.

По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище – це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини. І нарешті звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.

Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів. Свої думки ми виражаємо за допомогою слів, пов’язаних у речення. А слово будуємо із звуків.

Фонема - це найменша одиниця звукової системи тієї чи іншої мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови. (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться із звуками людської мови і реалізуються в них.

3.         Система голосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація голосних.

Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і при­голосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

За місцем творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]) Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених на­лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Примітка. Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

4.    Система приголосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація приголосних

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які).

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твердих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як­шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в небагатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосними: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

5.    Зміни звуків у потоці мовлення. Позиційні та комбінаторні зміни звуків (загальна характеристика)

Артикуляція ізольованого голосного звука, як і вимова приголосного, складається . з трьох фаз: екскурсії, витримки і рекурсії. У мовному потоці ці фази артикуляції» виявляються по-різному: екскурсія і рекурсія властиві такту чи цілій фонетичній фразі, а не звукам; навіть витримка не залишається незмінною.

 Зміни у вимові неізольованих голосних звуків сучасної української літературної мови зумовлюються кількома чинниками, найважливішими серед яких є: консонантне оточення, наголошеність/ненаголошеність, темп мовлення тощо.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

Редукція голосних буває кількісною та якісною.

Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним.

 Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Для сучасної української мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним [зоуз?л'а], [ко'ж^х], а [е] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково [еи].

Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'зт], дуб[дуп], друг [друк];

       Як протезу можна кваліфікувати німецький Knacklaut - гортанний проривний звук, який з'являється перед [а] на початку слів типу Arbeit "робота", однак цей звук на письмі не позначається.

Оскільки протеза - поява приголосного перед голосним, а не перед будь-яким звуком, то її можна розглядати і як комбінаторну зміну.

Комбінаторні зміни звуків,  результат впливу навколишніх звуків в мовному потоці. — зміни, що є результатом пристосування вимови певного звука до сусіднього. К. з. з. можуть відбуватися між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними (акомодація), та між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголосними (асиміляція). Звук при цьому зазнає змін в одній лише фазі (напр., поява і-подібного призвука на початку голосного у в слові "люди" ) або змінюється загалом (напр., оглушування дзвінких приголосних перед глухими — nop. вимову з у словах "збирати" і "зцідити"). До К. з. з. належать також дисиміляція, метатеза та інші зміни.

6.     Найтиповіші чергування голосних і приголосних при словотворенні і словозміні.

При словотворенні та словозміні найтиповішими є такі чергування приголосних:

u група приголосних -ЦЬК- змінюється на -ЧЧ- при творенні іменників з суфіксом -ИН- : козацький-козаччина, вояцький-вояччина, Вінницький-Вінниччина;

u групи приголосних -СЬК-, -СК- змінюються в -Щ-: міський-міщани, полтавський-Полтавщина, піску-піщаний, віск-вощина;

u групи приголосних -СЬК-, -ЗЬК- змінюються на -Щ-, -ЖЧ-: волоський-волощук, водолазький-Водолажченко;

u у вищому ступені порівняння прикметників та прислівників Г, Ж, З перед Ш змінюються на ЖЧ, а С+Ш=ШЧ (Щ): високий-вищий, низько-нижче, дорогий-дорожчий, вузько-вужче, АЛЕ: легко-легше.

Окремо зупинимося на змінах приголосних при творенні слів з суфіксами -СЬК-, -СТВ-. Перед цими суфіксами деякі приголосні змінюються, змінюючи при цьому й самі суфікси:

u К, Ч, Ц + СЬК, СТВ = ЦЬК, ЦТВ: козак-козацький-козацтво; ткач-ткацький-ткацтво; молодець-молодецький, молодецтво;

u Г, Ж, З + СЬК, СТВ = ЗЬК, ЗТВ: боягуз-боягузький-боягузтво, Париж-Паризький, Прага-Празький;

u Х, Ш, С + СЬК, СТВ =СЬК, СТВ: волох-волоський, птах-птаство, товариш-товариський-товариство, Полісся-поліський.

Інші приголосні перед суфіксами СЬК, СТВ не змінюються: студент-студентство-студентський, марксист-марксистський, людина-людський-людство, брат-братський-братство тощо.

Спрощення в групах приголосних.

Для зручності вимови при збігові декількох приголосних підряд один зі звуків випадає, тобто спрощує вимову. В українській мові спрощення зберігається й на письмі.

Так, у групах приголосних -ЖДН-, -ЗДН-, -СТН-, -СТЛ- випадають середні приголосні звуки: тиждень - тижневий, проїзд-проїзний, область-обласний, честь-чесний, щастя-щасливий. АЛЕ: кістлявий, пестливий, зап’ястний, хвастнути, хвастливий, шістнадцять, хворостняк.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ: ці слова вимовляються так, як пишуться.

ПРИМІТКА: Спрощення на письмі не відбувається в словах іншомовного походження компост-компостний, форпост-форпостний, контраст-контрастний, баласт-баластний, хоча у вимові звук Т спрощується.

Спрощення відбувається в групах приголосних -ЗКН-, -СКН- при творенні дієслів: бризки-бризнути, брязкіт-брязнути, писк-писнути, тріск-тріснути. АЛЕ: випуск-випускний, виск-вискнути.

Уподібнення приголосних

Серед фонетичних явищ досить поширеним є уподібнення звуків (у мовознавстві це називається АСИМІЛЯЦІЯ). Це уподібнення звуків у мовному потоці під впливом наступного чи попереднього звука.

Уподібнення за дзвінкістю.Попередній глухий звук набуває дзвінкості, якщо за ним іде наступний дзвінкий: молотьба (звучить молодьба), вокзал (звучить воґзал), боротьба (звучить бородьба).

Уподібнення за глухістю.

Попередній дзвінкий перед наступним глухим звучить глухо: нігті-ніхті, кігті-кіхті, легкий-лехкий.

Уподібнення за м’якістю.

Під впливом наступного м’якого приголосного м’яко вимовляється й попередній приголосний звук: пісня-[п і с?н?а], селянський - [с е л?а н?с?к и й].

АЛЕ: не уподібнюються за м’якістю звуки Б, П, В, М, Ф, а також Ж, Ч, Ш, Щ, Г, К, Х, Ґ та Р.

До найбільш поширених чергувань голосних можна віднести такі:

а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській мові, в жодній з інших слов’янських мов не відбувається.

б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.

Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графічно є) виступає закономірно.

• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умови, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голосними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Наприклад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шостий ([и] <- [ы]); крайок, копійок.

7.     Спрощення в групах приголосних

Українська мова славиться своєю милозвучністю, яка досягається уникненням скупчення кількох приголосних. В більшості випадків в словах зустрічається, в основному, два приголосних звуки підряд. Однак при утворенні похідних слів суфіксальним способом (тобто шляхом додавання суфіксів) на межі кореня і суфікса почали збігатися три і більше приголосних. Для зручності і милозвучності вимови деякі з приголосних в таких групах почали опускати (не вимовляти). Це явище частково закріпилося в графіці і отримало назву спрощення в групах приголосних.

Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення:

- ждн – жн (тиждень – тижневий);

- здн – зн (проїздити – проїзний);

- стн – сн (честь – чесний);

- стл – сл (стелити – слати)

- слн – сн (ремесло – ремісник)

- стц – сц (містити) – місце);

- лнц – нц (сонце – від «сълньце»);

- рдц – рц (серденько – серце);

- сткл – скл (скло від стъкло);

- рнч – нч (горно – гончар;

- скн – сн (тріск – тріснути);

- зкн – зн (бризкати – бризнути).

Увага: на письмі спрощення спрацьовує лише для української лексики.

Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк, зап’ястний і похідних від них.

Увага: в словах іншомовного походження і у винятках спрощення приголосних відбувається лише у вимові, тобто спрощення треба показати лише у фонетичній транскрипції. Наприклад: зап’ястний – [запйáсниǐ]; студентський [студéнс'киǐ]. Цей факт слід враховувати при розв’язанні завдань на кількість звуків і букв, а також на голосні/глухі приголосні.

8.       Подвоєння приголосних

Подовження приголосних д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч після голосного перед [я, ю, є, і] відбувається:

1.    В усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): зілля, зіллям, у зіллі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі. Але: сторіч, знань, знарядь.

Якщо в родовому відмінку множини закінчення -ів, то подовження зберігається: відчуття – відчуттів, відкриття – відкриттів.

2. Перед [я, ю, є, і] в усіх відмінках деяких іменників 1-ї відміни (чол. і жін. роду): суддя, судді, суддею, суддю, суддів; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею; стаття, статті, статтею (але – статей).

3. Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду (III відміна), основа яких у називному відмінку закінчується одним м’яким або шиплячим приголосним: зав’язь – зав’яззю, повінь – повінню, відстань – відстанню, ніч – ніччю, Січ – Січчю, суміш – сумішшю, подорож – подорожжю.

Якщо в називному відмінку однини основа закінчується на два приголосних, губний або р, то подовження не відбувається: радість – радістю, кров – кров’ю, матір – матір’ю.

4. У прислівниках типу зрання, навмання, попідтинню.

5. У формах теперішнього часу дієслова лити: ллю, ллєш, ллють.

9.    Явища асиміляції у системі приголосних. Типи асиміляції.

Асиміляція – уподібнення одного звука іншому, здебільшого сусідньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м’якістю. СУМ властива здебільшого регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м’якістю, рідше за способом і місцем творення. За дзвінкістю може відбуватися в межах одного або на межі двох слів(дзвінкий шумний впливає на попередній глухий, перетворює його на відповідний дзвінкий: боротьба, вокзал, отже). За глухістю : а)префікс або прийменник оглушується перед дальшим глухим приголосним; оглушення префікса з- перед глухими к, ф, п, т, х на письмі передається написанням с-: спитати, скажу, стиха. Прийменник з перед названими глухими вимовляється як с, на письмі не змінюється; б) кінцевий дзвінкий приголосний з у прийменниках і префіксах типу роз-, без- здебільшого оглушується перед дальшим глухим, особливо перед с; на письмі зміна не передається: розписка, безпечний, але розсада, безславно; в) дзвінкий приголосний г оглушується перед глухими к, т у словах нігті, кігті, легко, вогко. Асиміляція за способом і місцем творення частіше відбувається при швидкому темпі мовлення: з чого-[шчого], сердиться-[серддиц’а]. За м’якістю : передньоязикові д, т, з, с, ц, л, н, дз перед наступними м’якими пом’якшуються: український, пісня, кузня, повість. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають, оскільки вони й самі не повністю м’які: двір, твір, збір. Перед пом’якшеними м’яку вимову можуть мати лише свистячі с, ц, з, дз.

10. Дисиміляція

Дисиміля́ція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу творення. Дисиміляція може відбуватися з голосними і з приголосними.

Розрізняють також поняття:

графічна дисиміляція — розподібнення, відтворене на письмі. Напр. в укр. мові: рушник, вести.

дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими.

контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних звуків.

прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.

регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.

В українській мові дисиміляція є виявом історичних змін. Тому розрізняють дисиміляцію синхронічну і дисиміляцію діахронічну.

В усній мові процеси дисиміляції можуть кваліфікуватися як ненормативні. Напр.: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор).

11. Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної української літературної вимови

Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію. Порушення нормативної вимови спричиняють: діалектне оточення, змішування норм близькоспоріднених мов, іноді письмо(слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжностей між вимовою і написанням). Основні норми літературної вимови :1)голосні звуки - чітке і виразне звучання у наголошеній позиції так само чітко вимовляються а, у, і в ненаголошеній позиції(писанка, вечір, яблуко). Проте перед складом з наголошеними у, і ненаголош. о у вимові наближається до у: зозуля, голубка, тобі. Ненаголошений е наближається до и, так само ненаголошений и наближається у вимові більшою чи меншою мірою до е: веселка, зерно, зимовий, дивовижний; 2)приголосні звуки – дзвінкі приголосні б, г, г’, д, д’, з, з’, дз, дз’, ж, дж у мовленнєвому потоці зберігають свою дзвінкість: у кінці слова (народ, друг, ніж), у середині слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса (стежка, шибка, рибка)!виняток: легко, вогко, нігті, кігті! Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, чере- перед глухим приголосним кореня (розквітати, розпис, безкоштовно). Глухі приголосні перед дзвінкими в сер. слова піддаються впливові дзвінких (молотьба, вокзал). Різну артикуляцію мають гортанний г і проривний задньоязиковий г’ звуки. Г’ властивий деяким власне українським та іншомовним словам (ґудзик, ґанок, ґедзь). Африкати дж, дз, дз’ вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікс й кореня буквосполучення дж, дз вимовляються роздільно, як два окремі звуки: підживити, відзначати. Шиплячі приголосні ж, ч, ш, дж вимовляються твердо, пом’якшуються тільки перед і та коли подовжуються: очі, узбіччя, подорожжю, розкішшю. Твердо вимовляються губні приголосні б, п, в, м, ф у всіх позиціях, напівпом’якшено лише перед і, у словах іншомовного походження і перед йотованими.

12. Поняття графіки. Одиниці графіки. Український алфавіт. Співвідношення звуків і букв.

Графіка - це система усіх писемних та друкованих знаків, за допомоги яких передається усне мовлення.

Основу графіки української мови становлять літери (букви).

Літера - "писемний або друкований графічний знак у складі алфавіту для позначення на письмі звуків, їхніх варіантів та деяких сполучень"

Сукупність літер, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом (абеткою, азбукою).

Українська абетка складається з 33 літер, за допомоги яких позначається 38 фонем (звуків).

Літери бувають друковані й писані, великі й малі. Кожна літера абетки має свою назву.

Сучасний У. а. складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки. Письмо, яким ми користуємося, було створене понад 1100 років тому для старослов'янської мови. З часом воно змінювалося, удосконалювалось, а українські вчені пристосували його до звукової системи нашої мови. Але не повністю: деякі способи позначення звуків залишилися такими, якими вони були в давнину (традиційний принцип правопису). Через те букви в українській мові не завжди відповідають певним звукам.

1. Для звуків [д͡ж] і [д͡з] немає окремих букв. Їх позначаємо буквосполученнями дж і дз: ходжу, дзвоник. Такі буквосполучення треба читати, як один нероздільний звук: [ход͡жу], [д͡звоник].

Як два звуки буквосполучення  дж і дз читаються лише тоді, коли д належить до префікса (від-, під-, над-, перед-, серед-), а ж або з — до кореня: підживити, переджнивний, відзначити, Середземний.

2.    Буквами щ та ї передаємо завжди два звуки — [шч] і [йі]: щука, їжак, в'їзд.

Буквосполучення шч в українській мові не вживається, замість нього пишеться буква щ: Мелашка — Мелащин, блиск — блищати.

3.    Букви я, ю, є:

а)    безпосередньо після приголосних позначають один звук [а], [у], [е] і м'якість попереднього приголосного: ляк [л'ак], люк [л'ук], ллє [л'л'е];

б)    в інших випадках — два звуки [йа], [йу], [йе]: яр [йар], баюра [байура], б'є [бйе], портьєра [порт'йєра].

4.    Буквою ь позначаємо м'якість приголосних: блакить [блакит'], льон [л'он], каньйон [кан'йон].

13. Поняття орфографії. Орфограма, тини орфограм. Принципи української орфографії.

Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі усного мовлення в писемній або друкованій формі. Орфограма – це правильне написання, це насамперед букви, для написання яких треба застосувати певне правило. Орфограми бувають буквенні: 1)ненаголошені е, и в корні слова: весна, життя; 2)велика чи мала буква: Земля-земля; 3) написання сумнівного приголосного: легкий, просьба; 4) подовження та подвоєння приголосних: навчання, лимонний; наявність чи відсутність літери: сторіччя-сторіч, баский-баскський; та небуквені: 1) дефіс: по-київськи, темно-зелений, з-поміж; 2) апостроф: м’ята, сузір’я; 3) перенос слова: хо-джу, три-ста; 4) роздільне написання: будь ласка, все одно, поки що, на жаль; 5) разом: улітку, попід, пів вікна. Орфографічне правило – це коротка й чітка рекомендація для певного написання як зразкового.

Принципи української орфографії: 1) фонетичний – написання слова точно відображає його вимову ( вода, калина, треба); 2) морфологічний – написання слова розходиться з його звучанням (просьба, безжурно, на річці); 3) традиційний (історичний) – написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем (яблуко, левада, лимон, бароко); 4) смисловий (диференційний) – написання однозвучних слів залежить від їхнього значення: написання великої чи малої літери (Роман-роман), написання слів разом чи окремо (на пам'ять – на пам'ять).

14.    Склад. Закони українського складоподілу.

Слова в українській мові поділяються на склади. Склад - це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря: кни-га, по-ле, га-зе-та, на-го-лос, Ін-тер-нет.

 Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, причому один з них повинен обов'язково бути голосним. У зв'язку з тим, що саме голосні звуки утворюють склад, їх називають складотворчими.

 У залежності від кількості складів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові: день, о-ко , ма-ту-ся, се-стра,о-пе-ре-та.

 Склад, що закінчується на голосний звук, називають відкритим (а-рі-я, ка-ли-на).

 Склад, який закінчується на приголосний звук - закритим (ліс, май-дан).

 Існує декілька правил поділу слів на склади:

 Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу (о-лень, жи-то).

 Якщо між голосними є кілька приголосних, то звуки в, р, л, й, що стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них, - до наступного (зір-ка, май-ка).

 Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта - до наступного складу (кис-лий, стер-ти).

 Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л,  відходять до наступного (про-сте-жи-ти, се-стра).

 Подовжені приголосні відходять до наступного складу: жи-ття, на-сі-ння

15.    Наголос. Типи наголосу в українській мові.

Наголос - це вимова одного із складів з більшою силою.

 Наголос завжди падає на голосний звук у складі, напр., чудо'во, бi'гати, вече'ряти.

 Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним; усі інші голосні і склади - ненаголошеними (у слові вi-тер склад ві- наголошений).

 Наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші.

 Наголошеними можуть бути різні за порядком склади (рiч-ка, пе-ре-рва).

 Наголос може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при зміні форми цього слова (нога' - но'ги).

 За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів (за'мок - замо'к, му'ка - мука' ) та їхні граматичні форми (стi'ни - називний відмінок множини і стіна'- родовиий відмінок однини).

 Більшість слів в українській мові має один наголос, але складні слова можуть мати два і навіть більше наголосів (багатомільйонний).

Смисловий наголос - це вимова одного із слів чи словосполучення в реченні з посиленням голосу (^ Це я' хотів піти звідси - не хтось інший, а саме я)

16.       Предмет і завдання словотвору. Основа твірна, непохідна і похідна Похідні слова, їх ознаки.

Словотвір (дериватологія) - розділ мовознавства, який вивчає процес творення похідних слів, його механізм. Похідні слова творяться не довільно, а за певними правилами (законами, моделями). Отже, словотвір - це вчення про словотворення, яке служить збереженню і поповненню словникового складу мови, забезпечуючи процес номінації.

Предметом вивчення словотвору є розгляд способів творення слів, класифікація похідних слів з урахуванням їхньої словотвірної структури та словотвірного значення, визначення продуктивності способів словотворення.

До завдань словотвору належить також вивчення усіх словотворчих засобів мови.

17.    Словотвірний тип. Продуктивні і непродуктивні словотвірні типи

С л о в о т в і р н и й т и п — це основна одиниця класифікації похідних слів. Під словотвірним типом розуміють модель похідних слів (дериватів), що належать до однієї частини мови і характеризуються такими словотвірними ознаками: 1) похідністю від слів однієї частини мови; 2) спільним способом словотвору; 3) спільним словотвірним значенням; 4) тотожним словотворчим формантом. Так, дієслова біліти, чорніти, зеленіти належать до одного словотвірного типу, тому що вони: а) походять від прикметників; б) характеризуються суфіксальним способом словотвору; в) мають спільне словотвірне значення — виділятися за кольоровою ознакою; г) утворені за допомогою дієслівного суфікса -і-. Словотвірний тип, що є незамкненим рядом похідних і поповнюється новотворами, називається п р о д у к т и в н и м типом. Прикладом продуктивного словотвірного типу можуть бути віддієслівні іменники на -анн(я), що позначають опредметнені дії, процеси (виховання, змагання, виконання, читання тощо). Якщо словотвірний тип утворює кількісно обмежену групу слів, то він може бути схарактеризований як н е п р о д у к т и в н и й . Наприклад, назви людей за зовнішніми чи внутрішніми ознаками їх, утворювані суфіксом -ун, становлять замкнений, непродуктивний тип: веселун, хитрун, щебетун, говорун, літун, хапун.

 Із втратою словотвірної продуктивності окремим типом (чи підтипом) стає непродуктивним і словотворчий афікс, який з

 часом може перетворитися на мертву морфему (наприклад, суфікс -к- у словах тонкий, близький).

 У словотвірній системі сучасної української мови спостерігаються випадки поступової втрати продуктивності афікса в одному словотвірному типі, і навпаки, зростання його словотвірної активності в іншому. Так, продуктивний у минулому суфікс -івн(а) в утвореннях на позначення дочки за фахом або соціальним станом батька (бондарівна, лимарівна, сотниківна, царівна, князівна та ін.) став зовсім непродуктивним, але в назвах людей за прізвищем або прізвиськом батька він і нині є досить продуктивним у розмовному стилі і закріпився, зокрема, в іменах по батькові: Дорошівна, Митяхівна, Кудряшівна, Іванівна.

18. Способи словотвору сучасної української літературної мови. Загальна характеристика

Розділ мовознавчої науки, який вивчає способи творення слів, називається словотвором,– це основне джерело збагачення мови. Поняття словотвору: основа: непохідна(немотивована) – не має афіксів і не мотивується іншим спільнокореневим словом (ліс, школа); похідна(мотивована) – має афікс і мотивується іншим словом (лісок, школяр); твірна – основа, від якої утворюється нове слово (похідне): ліс-лісок, школа-школяр-школярський. Твірною основою може бути словосполучення (східнослов’янський). Твірні основи бувають вільні і зв’язані (такі, що в позамовній дійсності не виступають самостійно, а лише з афіксом; словотворчий формант – афікс, який утворює похідну основу; словотвірне значення – це часткове значення, додане слову словотворчим формантом, яке він реалізує і в інших структурних словах (бандура + -ист = бандурист; у іменниках біг, хід реалізуються значення узагальненої дії); словотвірний ланцюжок – більше, ніж 2 слова, що перебувають у відношенні послідовної похідності: школа-школяр-школярський; словотвірне гніздо – сукупність словотвірних ланцюжків, що мають одне й те саме вихідне слово: школа – шкільний-пришкільний / школяр-школярка-школярський;

І.Неморфологічні – спосіб творення слів шляхом переходу з однієї частини мови в іншу:

1) морфолого-синтаксичний – це перехід слів з однієї ч-ни мови в іншу(черговий, старий-який? хто?, весною-чим7 коли?);

2)лексико-синтаксичний – злиття словосполучень в одне слово(чимдуж, сьогодні-цього дня); 3)лексико-семантичний – надання слову додаткових значень (супутник – друг – космоб’єкт).

(11. Морфологічні способи словотвору сучасної української мови) ІІ.Морфологічний :

1) складання:

- основоскладання(поєдн кількох основ слів за доп інтерфіксів о, е або без них): двогодинний.

- словоскладання(поєднання кількох слів з їхньою незмінною формою): салон-перукарня.

- абревіація(для творення вик-ся осічені основи): філфак, медсестра, КПІ.

2) афіксальний: скорочення твірного слова – ходити-хід, починати-почин, зелений-зелень.

3) афіксальний:

- префіксальний (високий – зависокий); - суфіксальний (сонце – сонечко, розум – розумний); - префіксально-суфіксальний (свічка-підсвічник, тиша-затишок, час-сучасний);    - постфіксальний/-ся, -сь, -но, -небудь/ (умивати-умиватися, хто-небудь).

19.    Морфологічні способи словотвору сучасної української мови

1.Префіксальний: бігти — прибігти, писати — підписати, дописати, переписати, записати.

2. Суфіксальний: слухати — слухач, день — денний, вікно — віконний, говорити — говоріння.

3. Префіксально-суфіксальний: ліс — пролісок, вода — підводник, земля — підземний.

4. Безафіксний: блакитний — блакить, пробігати — біг, приїзд — їзда, бігати — біг.

5. Складання слів та основ: телефон, автомат — телефон-автомат; лід і ходити — льодохід; фото, монтаж — фотомонтаж.

6. Складання скорочених основ: заробітна плата — зарплата, професійна спілка — профспілка, Організація Об’єднаних Націй — ООН.

7. Зрощення слів: маловідомі — маловідомий, перекоти поле — перекотиполе.

8. Перехід однієї частини мови в іншу: майбутнє (яке?) покоління — близьке (що?) майбутнє.

20. Морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний способи словотвору сучасної української мови

Найпоширенішим є морфологічно-синтаксичний спосіб, який ще називають переходом однієї частини мови в іншу. Суть його досить проста, слово не зазнає змін в написанні чи звучанні, просто змінюється роль, яку воно відіграє в реченні, а також його значення. Наприклад, порівняймо два речення:

1. Український військовий корабель увійшов в гавань.

2. Кирило завжди мріяв стати військовим.

У в обох реченнях вживається слово «військовий», однак значення воно має різне. В першому випадку це прикметник, який є означенням до іменника «корабель». У другому випадку «військовий» - це іменник, що має значення - - особа, що служить у війську, в реченні слово – частина складеного присудка. Як бачимо «військовий» з прикметника перейшло в іменник і також змінилася його синтаксична роль. Саме тому цей спосіб словотвору ще називають морфологічно-синтаксичним.

Найчастіше переходять:

- прикметники, дієприкметники в іменники (вчений, майбутнє, пальне, поранений, військовополонений тощо).

При переході прикметників в іменники утворюються:

1. Назви осіб ( коханий, зустрічний, перехожий).

2.

Назви приміщень ( варенична, учительська).

3. Назви тварин (хордові).

4. Військові назви (передова).

5. Назви страв (перше, друге, холодне).

6. Абстрактні назви (сучасне, громадське).

7. Терміни (дзвінкий, приголосний, пряма).

- дієприкметники в прикметники (лежачий, освічений, стиглий, печений);

- іменники в прислівники (повернеться весною; кругом темрява);

- числівники в іменники (одна книжка – залишилася одна)

- займенники в сполучники (Що ти хотіла? – Я побачила, що комп’ютер зламався).

Лексико-синтаксичний спосіб словотвору полягає в зрощенні словосполучень в одне слово при збереженні слів повністю, на відміну від основоскладання, коли опускаються закінчення. Порівняймо: перекотиполе і другорядний. Перше слово створено лексико-синтаксичним способом (перекоти поле), а друге – основоскладанням  (другий ряд).

Лексико-семантичний спосіб – це надання слову нового значення з часом. Наприклад, первісне значення слова «запорожець» – козак, що перебуває на Січі. У двадцятому столітті це слово отримало значення – мешканець Запоріжжя, і, врешті, - назва автомобіля.

21.    Завдання словотвірного й морфемного аналізу

22. Предмет морфеміки. Морфемна структура слів. Типи морфем української мови

Морфеміка – розділ мовознавства, що вивчає склад(будову) слова. Найменшу значущу частину слова називають морфемою У сучасній морфеміці виділяють два підрозділи – морфонологію та морфонотактику. Морфонологія вивчає морфему як парадигматичну одиницю та альтернування фонем у форфемі. Морфонотактика вивчає морфему як синтагматичну одиницю, тобто характер поєднання морфем у складі словасловоформи. Види морфем: кореневі – обов’язкова частина слова (молодий, молодь, молодість; весна, провесна, весняний); службові – префікс, суфікс, закінчення, постфікс, інтерфікс.

1)Корінь – спільна ч-на споріднених слів. Буває:

-вільний: дубовий – може використовуватись тільки один корінь дуб як слово(більшість слів);

- зв’язаний: вулиця – без дод. Морфем не вик-ся.

2) Основа слова – ч-на слова без закінчення. Буває:

- похідна – крім кореня має ще кілька сл. твір афіксів: вулиця.

- непохідна – не має словотвір афіксів- дуб.

- вільна –це о., в якій корінь може звільнятися від словотвір. афіксів: дубовий.

- зв’язана – не може звільнятися від словотворчих афіксів: взуття.

- чиста – не може мати закінчення.

3) Закінчення – може бути нульовим тільки в змінних словах.

Зак-ня немає у інфінітивах: читати, незмін ім.: таксі, прислівник: тихо, дієприсл: читаючи.

4) Постфікс – це морфема, яка стоїть в кінці слова після закін-ня чи формотвор. суф.: умиватися, якийсь, ч-ки –бо, -но, -то, -от, -таки.

5) Інтерфікс – з’єднувальний голосний(о,е): літопис.

Формотворчі/Словотворчі афікси

Формотворчі: дієприкм(прочитаний), 

дієприсл(читаючи), інфінітив(читати), ступ. порівняння(найглибший),

док. вид дієслів(прочитати),

часові суф(прочитав), зворотно-середній спосіб дієслів(митися).

Словотворчі: люди за фахом діяльності – таксист.

24.

Термін морфеміка має два значення – онтологічне та гносеологічне. Морфеміка — це морфемна підсистема мов, система морфемморфів — найменших значеннєвих одиниць, будівельних компонентів словасловоформи. Морфеміка – це розділ граматики, що вивчає систему морфемморфів і морфемнуморфну структуру слівсловоформ; формальні та семантичні відношення морфемморфів між собою і зі словомсловоформою як цілісним утворенням.

 Поступове нагромадження мовних фактів, розбудова теоретичних та методологічних положень мовознавчих наук, усвідомлення мови як цілісної системи зі своєю структурою та елементами – мовними одиницями й тими відношеннями, які їх зв’язують, спричинило, з одного боку, зміну акцентів щодо визначення рівня мови відповідно до мовної одиниці, яка конститує цей рівень мови морфологічний – морфемний, а з другого – виокремлення спочатку в межах морфології, а потім і як цілком самостійного – розділу словотвір. І найостаннішим відгалуженням від морфології є морфеміка як розділ мовознавства, який, щоб уникнути небажаної термінологічної омонімії з підсистемою мови, можна назвати морфемологією.

Морфемологія має власні об’єкт дослідження – морфемна підсистема мови як об’єктивна дійсність; предмет дослідження – морфемаморф як основна одиниця і як компонент морфемної структури словасловоформи, а також морфемна структура словасловоформи як послідовність морфемморфів, побудована за певними правилами сполучуваності окремих їхніх типів і класів; одиниці морфеміки – елементарні морфемиморфиі комплексні морфемніморфні структури слівсловоформ; проблематику дослідження: 1. види морфемморфів за роллю і місцем у словісловоформі, зі їхньою функцією, а поширенням у мові, за походженням тощо; 2. значення морфеми, типи морфемморфів за значеннямлексичне значення, граматичне значення, словотвірне значення різновиди ГЗ і СЗ; 3. співвідношення лінійнихсинтагматичних та нелінійнихпарадигматичних одиниць морфемного рівня: словословоформа, основаосновоформа, морфемаморф; 4. принципи виділення у словоформах лінійних одиниць – морфів і правила ототожнення їх у парадигматичну одиницю – морфему; 5. сукупність морфемнихморфних структур слівсловоформ, закони їхнього конструювання та розподіл за частинами мови.

26.

Морфема – це найменша знакова одиниця мови, яка виділяється у слові і реалізується у морфах. Рівень мови.

 Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Корені та афікси [ред.]

Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

Класифікація афіксів [ред.]

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найпоширеніші в мовах світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня.

Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).

В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне значення.

Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а всю граматику виражають постфіксами. В деяких інших мовах, наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка), використовуються префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до яких належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з перевагою останніх.

Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси — службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад). Конфікси — комбінації префікса з постфіксом, які завжди вживаються спільно, оточуючи корінь (як, наприклад, в німецькій мові ge-lob-t — «хвалений»). Інфікси — афікси, що вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-go) . Трансфікси — афікси, які, розривають корінь, що складається лише з приголосних, і визначають граматичне значення слова (характерні для семітських мов, наприклад, для арабської).