45-88

45.                Категорія стану дієслова. Перехідні та неперехідні дієслова

Категорія стану - це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб'єкта (виконавця дії) і об'єкта (предмета, на який спрямовується дія або стан).У сучасній українській літературній мові розрізняють три стани: активний, пасивний і зворотньо-середній.

1.                   Дієслова активного стану виражають дію, що активно спрямована від суб'єкта (діяча) на об'єкт (предмет), виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: Бризки променя нетлінного золотять пожовклий лист (В. Ярошенко).Лише перехідні дієслова, що вживаються без постфікса -ся, мають значення активного стану.

2.                   Дієслова пасивного стану виражають відношення, за яких іменник, що називає суб'єкт дії, виступає додатком у формі орудного відмінка, а іменник, який означає об'єкт дії, виконує роль підмета: Де трактором нива ореться, там добре живеться (Нар. творч.). Іменник трактор -суб'єкт дії, бо він оре ниву, але виступає додатком, а іменник нива є об'єктом дії, бо її оре трактор, виконує функцію підмета.Дієслова пасивного стану творяться від дієслів активного стану за допомоги постфікса -ся: Студент пише курсову роботу - Курсова робота пишеться студентом.

3.                   Дієслова зворотньо-середнього стану виражають такі відношення, за яких дія виконується суб'єктом і на нього ж спрямовується - суб'єкт є водночас і об'єктом дії: В бризках променя купаються вже прив 'ялії квітки; листя жовкне і згортається, і знесилено схиляються пелюстки (В. Ярошенко).

Дієслова зворотньо-середнього стану означають дію:

·       що спрямована на діючу особу: одягатися, вмиватися, взуватися, голитися, фарбуватися;

·       виконувану кількома особами: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися,;

·       що виконується особою в своїх інтересах: готуватися до екзаменів, лаштуватися в дорогу;

·       як постійну властивість предмета: (собака) кусається, (кішка) дряпається,

·       що виникає під впливом іншого предмета: (лоза) гнеться, (скло) б'ється, (палиця) ламається.

Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб'єкта (діяча). До них належать:

·       неперехідні дієслова, що не виражають будь-яких відношень дії до суб'єкта: летіти, бігти, плакати, спати, пливти, стояти;

·       неперехідні дієслова, що без постфікса -ся не вживаються: боятися, намагатися, пишатися;

·       безособові дієслова з постфіксом -ся: не спиться, не сидиться, розвидняється;

·       дієслова, утворені від неперехідних за допомоги префікса і постфікса -ся, які надають їм нового лексичного значення: наплакатися (пор.: плакати), насидітися, добігатися.

Перехідність/неперехідність - загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до об'єкта.Дієслова поділяються на перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова називають дію, яка поширюється на об'єкт - конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту: спекти коровай, навчати дітей, слухати маму, пасти корову.

До перехідних належать дієслова зі значенням:

·                       конкретної фізичної дії: ліпити, будувати, шити, в'язати, фарбувати, копати, асфальтувати;

·                       інтелектуальної діяльності та мовлення: писати, додавати, говорити, казати, мовити;

·                       руху, переміщення: нести, сунути, везти, котити, штовхати. Об'єкт після перехідних дієслів виражається формою:

·                       знахідного відмінка без прийменника: слухати пісню, посадити дерево, написати твір;

·                       родового відмінка без прийменника:

а) якщо дія поширюється не на весь предмет, а лише на його частину: відсипати цукру, налити води, насипати борошна;

б) якщо перед дієсловом наявна заперечна частка не: не прочитати роману, не виконати вправи.

             Неперехідні дієслова називають дію, що не переходить на предмет: зеленіє ліс, птах летить

До неперехідних належать дієслова, що означають:

·  стан людини та довкілля: сумувати, веселитися, бідувати, світає, вечоріє, дощить, гримить;

·  динамічні процеси в рослинному світі: рости, квітнути, цвісти, в'янути;

·  професійну чи громадську діяльність людей: головувати, директорувати, маклерувати;

·  звуки тварин, комах, птахів і неживої природи: гавкати, воркотіти, шипіти, тьохкати;

Майже всі дієслова з постфіксом -ся, є неперехідними: митися, одягатися, зустрічатися, веселитися, листуватися тощо.

Чіткої межі між перехідними і неперехідними дієсловами немає. Деякі перехідні можуть вживатися в значенні неперехідних: читати книгу, писати речення (перехідні) - читати вголос, писати повільно (неперехідні).

46.                Категорія способу дієслова.  Форми вираження способів дієслів. Зв’язок категорії способу з категорією часу.

Вказує на відношення дії до дійсності. 1)Дійсний- означає дію, що вже відбулася, відбувається, відбуватиметься: читаю, ходжу. Не має спеціальних граматичних показників. Тісно пов’язана з категорією часу і виражається її граматичними засобами. Таким чином, дієслова дійсного способу відмінюються за часами, в теп і майб часі – за особами, а вминулому і давноминулому(в однині) – за родами.

 2)Умовний вир. дію, можливу за певних умов, або бажану: ходив би. Виражаються аналітичною формою, яка твориться від ф-ми мин часу і за доп умовної ч-ки би. Дієслова умовного способу з категорією часу не зв’язані.

3)Наказовий означає наказ, заклик, побажання, прохання: прийди, ходімо, (не)хай працює. Ф-ми наказ способу творяться від основ теперішнього часу + особові закінчення в однині 1ої особи а в множині 1 і 2ої особи(бери,берімо, беріть). Не мають категорії часу. Майб час дієслів може вир заклик до    виконання дії у формі !ої особи множини: Попрацюємо вдома. Наказовий спосіб може означати дію, яка має абстрактно-узагальнююче значення: З добрим поживеш – добро переймеш, а з лихим зійдешся – того й наберешся. 

47.                Категорія часу дієслова. Утворення часових форм. Зв’язок категорії часу з категорією виду

Час дієслова – це така граматична категорія, яка вир. відношення дії до моменту мовлення.                                     1) Теп час(дія відбувається в момент мовлення). Ф-ми теп часу за своєю формою – синтетичні(грам і лек значення дієслова в теп часі вир-ють одним словом). За характером голосного у закінченнях поділяють на дві дієвідміни: 1дв – 3 ос одн і 2 ос мн –е, в 3ій ос мн – у; 2дв – 2 і 3 ос одн та 1 і 2 ос мн –и-,-і-(-ї-), 3 ос мн –а-(-я-).                                                   2) Майб час(дія відбудеться після моменту мовлення). Майб час дієслів недок виду має аналітичну і синтетичну ф-ми. Є три форми: просту доконаного виду (зберу, посаджу), просту недоконаного виду (збиратиму, садитиму) і складену недоконаного виду (буду збирати, буду садити). Дієслова майбутнього часу змінюються за числами і особами (купуватиму, купуватимеш, купуватимете, купуватиме, купуватимуть).                                      3) Мин час(дія відбулася до моменту мовлення) Дієслова минулого часу змінюються за числами (хотів, хотіли), а в однині і за родами (хотів, хотіла, хотіло). Вони можуть бути як доконаного (покохав, приїхав), так і недоконаного виду (кохав, їхав). У чоловічому роді виступає суфікс -в- (ходив, гуляв) і нульове закінчення або немає суфікса і нульове закінчення (віз, ніс); у жіночому, середньому роді і в множині- суфікс -л- і закінчення -а- (була, їла), -о- (хотіло, могло), -и- (росли, могли).

4) Давньоминулий час має аналітичну форму. Утв-ся від ф-ми мин часу відмінюваного дієслова і ф-ми мин часу допоміжного дієслова бути(був ходив, була ходила).

Зв'язок категорії часу з категорією виду.  Форми теп часу в значенні майбутнього вживаються для визначення наказу виконати якусь дію: За годину перша рота займає позицію біля озера, а друга – заходить в тил ворогові.

48.                Категорія особи, числа і роду дієслів

Виражає відношення дії до дійової особи з погляду того хто говорить. Такі відношення можуть бути трьох типів, а тому в дієслові і роз­різняється три особи: перша,   друга  і  третя.

1ша особа означає, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, яка сама розповідає про свою дію, або пов'язується з групою людей, до якої належить і той, хто говорить.         2га ос означає, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, до якої спрямована мова. Ця особа виступає як співрозмовник – адресат.

3тя ос озн-є, що зміст дієслова пов'язується з дійовою особою, яка сама не бере участі в мові, а про неї розповідає той, хто шпорить.

Граматична категорія особи виражається за допо­могою закінчень, або особових форм, а саме:         Однина

1-а ос: -у (-ю): веду, роблю;

2-а ос:-еш  (-єш),  -иш  (-їш),   -и:  ведеш, знаєш, робиш, чи, веди, роби;

3-я ос:-є (-є), -ить (-їть): веде, знає, робить, стоїть.

Множина

1 -а ос:-емо  (-ємо), -имо (-їмо), -ем, -им, -імо (-ім): чо, знаємо, робимо, стоїмо, ведімо, робімо, робім;                                         2-а ос:-ете (-єте), -ите (-їте), -іть, -те: ведете, зна- робите, стоїте, ведіть, робіть, стійте;   

3-я ос:-уть (-ють), -ать (-ять): ведуть, співають. У вживанні категорії особи є деякі особливості: 1)Ф-ма 1ої  ос  мн  може  виражати граматичне знач-я   1ої  ос одн  в наукових творах, доповідях: подивимося,  що пише і цієї статті; як ми вже говорили в попередньому розділі;

2) Ф-ма 1ої ос мн іноді вживається в значенні 2ої ос одн і мн у звертанні з відтінком іронії: Як ми себе почуваємо?                                                 

3)Ф-ма 2ої ос мн при звертанні до людей може вжи­ватися в значенні 2ої ос одн (це так звана пошанна множина): Не плачте, мамо, нетреба.

4) 2га ос одн і мн без особового   займенника часто вживається   з  узагальненим  значенням,   тобто   відно ситься не до якогось одного, а до будь-якого суб'єкта дії при висловлюванні інтимних переживань, а також у прислів'ях для передачі якоїсь загальної   дії. Наприклад: Коли лежиш у полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш,   що  в ній є щось не земне,   а небесне(Коцюб.).   . Без клинка не розколеш пенька В   узагальненому  значенні  може  іноді  виступати  також і 1ша ос дієслова теп або майб часу,   хоч і рідше, ніж 2га.      За Батьківщину будем битись до загину.

5) Дієслова 3ої ос  на  відміну від дієслів 1ої і 2ої ос озн-ють не лише  дію  людей та інших істот,  а й дію будь-якого предмета: Безтрепетні руки тримають  штурвал. Якщо  суб'єкт   при   дієслові   в  третій  особі не названий і його не можна визначити з контексту,   дієслово  набирає неозначено-узагальне значення:. На нашому заводі починають працювати о 7-й годині ранку.

6)У формі мин часу і умов способу дієслова категорії особи не мають. Значення особи при таких дієслівних формах передається лексично, вживанням відповідних особових займенників: я знав, ти знав, він знав і т. д.

49.                Дієслова неповної особової парадигми. Безособові дієслова ( немає про парадигму)

Дієслова, що означають дію поза відношенням її до особи (діяча), називаються безособовими, наприклад: світає, смеркає. Безособові дієслова утворюють окремі тематичні групи. Вони виражають: а) явища природи: вечоріє, дніє, розвидняється, дощить, мрячить, смеркає; б) фізичний і психічний стан людини: морозить, нудить, хочеться (не хочеться), не сидиться, не віриться; в) модальні значення необхідності, буття — небуття: належить (вам належить оцінити), не було, немає, не стало; г) значення випадковості, незалежного від особи стану: щастить (не щастить), таланить; ґ) значення міри наявності: вистачить (вистачило), бракує (бракувало) та ін.

Безособові дієслова ніколи не пов’язуються з підметом, що позначає особу діяча, а тому значень особи і числа не виражають. Безособові дієслова не змінюються ні за особами, ні за числами, ні за родами. Вони виступають (крім інфінітива) тільки у формі теперішнього (рідко майбутнього) часу дійсного способу, історично спорідненій з 3-ю особою однини (світає, бракує, дощить), та у формі минулого часу (світало, бракувало, дощило), спорідненій із формою середнього роду.

Безособові дієслова можуть творитися від особових за допомогою постфікса -ся:лежати — не лежиться, ходити — не .годиться, спати — спиться (не спиться), їсти їсться (не їсться).

Безособового значення можуть набувати й особові дієслова у формі 3-ї особи однини, вжиті в реченні без підмета, наприклад: Пахне морем і озоном від притихлої землі (М. Рильський).

Синтаксичне вживання особових дієслів без формально вираженого підмета сприяє тому, що дієслово втрачає здатність вказувати на конкретну особу і набуває значення:

а) узагальнено-особового (у 2-й особі однини або множини, рідше — у формі 1-ї особи множини): Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом, а й думками, піснями і звичаями… (О. Довженко); Посієш вчасно — вродить рясно (Нар. творчість); Що маємо — не дбаємо, а втративши, плачемо (Нар. творчість).

Якщо в реченні є звертання, то дієслово у формі 2-ї особи вказує на означену особу, наприклад: О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! (О. Олесь). б) неозначено-особового (у 3-й особі множини та у формі множини минулого часу), наприклад: Скрізь порання: печуть, варять, вимітають, миють… (Т. Шевченко); Сіяли всю ніч (О. Гончар).

50.                Дієприкметник як форма дієслова. Перехід дієприкметників у прикметники ти іменники

Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією або станом:

намальований (такий, що його намалювали). До прикметника дієприкметник подібний тим, що

відповідає на питання який? Яка? Яке? Які?; змінюється за родами, числами, відмінками; стоїть у

тому ж роді, числі і відмінку, що й іменник, із яким пов’язаний; має такі самі відмінкові

закінчення.

Дієприкметник має такі ознаки дієслова: час: теперішній і минулий: сяючий, посинілий; вид:

доконаний і недоконаний: роблений, зроблений; здатність мати при собі залежний від нього

іменник: овіяний вітром, займенник: омріяний тобою або прислівник: прочитаний виразно.

Дієприкметник поєднує ознаки двох частин мови: дієслова та прикметника. Початковою формою дієприкметника, як і прикметника, є форма називного відмінка однини чоловічого роду. Якщо прикметники називають постійні ознаки предмета, то дієприкметники виражають ознаки, які розвиваються в часі. З цього випливає, що дієприкметник не тільки вказує на ознаку, а й виражає дію або стан, з якими ця ознака пов’язана. Тому дієприкметник — не окрема частина мови, а особлива форма дієслова. У реченнях дієприкметник найчастіше виступає означенням або присудком: Цвіла приморожена осінь. Повітря насичене несказанною ніжністю.

Деякі прикметники здатні втрачати властивості дієслова (час і вид) і переходити в прикметники. У таких випадках вони вказують на постійну ознаку і не мають при собі залежних слів. Часом дієприкметники відрізняються від прикметників наголосом: у¢чений — уче¢ний, незрі¢вняний — незрівня¢нний. У прикметники переходять дієприкметники, ужиті в переносному значенні: утрачений час. Утратили ознаки дієприкметника і перейшли в прикметники слова талий, спілий, улюблений. Дієприкметники можуть переходити в іменники: В умілого руки не болять. Від дієслів походять і пасивні дієприкметники з префіксом не- і прикметники з префіксом не- та наголошеними суфіксами -анн-, -енн-: несказанний, нездоланний.

51.                Дієприслівник як форма дієслова. Його граматичні ознаки, особливості творення і функціонування. Перехід дієприслівників в інші частини мови.

Дієприслівник — це незмінювана дієслівна форма, яка, пояснюючи головне слово, називає додаткову дію (деякі мовознавці розглядають дієприслівник як окрему частину мови). Наприклад: Враховуючи обставини, наше підприємство відкрило новий цех.

Дієприслівники близькі до дієслова, бо вони означають дію: писати —пишучи, бачити —бачачи, слухати —слухаючи, читати — читаючи. Дієприслівники близькі і до прислівника, бо вони пояснюють у реченні самостійну дію:Звернувши вбік, машина притишила хід; Зачинивши дверці, водій вийшов з машини; Привітавшись, він розповів про цікаву екскурсію.

Дієприслівники мають форму недоконаного або доконаного виду. Недоконаний вид означає, що додаткова дія не закінчена і відбувається одночасно з головною. Наприклад:Читаючи книгу, не помічаєш, як швидко летить час; Сміючись, вона розповідала про свою подорож.

Дієприслівники доконаного виду означають, що додаткова дія відбувається раніше від головної, вираженої дієсловом. Наприклад: Купивши квиток, ми пішли до музею народної культури; Прочитавши документ, ми почали активно його обговорювати.

Дієприслівники утворюються від дієслівних форм. Дієприслівники недоконаного виду утворюються від третьої особи множини теперішнього часу за допомогою суфіксів -уч, -юч, -ач, -яч: ходять — ходячи; ідуть — ідучи; бачать — бачачи; фотографують — фотографуючи.

До складу дієприслівників недоконаного виду може входити частка -сь (-ся). Наприклад: сміючись, зупиняючись, змагаючись, сподіваючись.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від форми дієслова в минулому часі за допомогою суфікса -ши (-вши). Наприклад: зробив — зробивши, побачив — побачивши, сказав — сказавши, показав — показавши, приніс — принісши, їхав — їхавши.

Дієприслівники доконаного виду також вживаються із часткою -сь (-ся). Наприклад: розписавшись, надивившись, начитавшись, піднявшись, спустившись.

У реченні дієприслівник виступає у ролі обставини часу, мети, причини, умови, способу дії. Наприклад: Під'їжджаючи до Яремні, наш автобус звернув праворуч (обставина часу); Він біг, чіпляючи ногами зрубані пеньки й кущі (обставина способу дії).

Дієприслівники іноді втрачають ознаки дієслова і набува-ють значення прислівників. Наприклад: Зал вітав делегацію стоячи. Це —дієприслівники недоконаного виду теперішнього часу. Такого ж значення можуть набувати й дієприслівники минулого часу. Наприклад: Він друкував, поспішаючи з усієї сили, невідкладні документи. На основі дієприслівника виник складений сполучник: зважаючи —зважаючи на те, що; незважаючи —незважаючи ца те, що. Наприклад: Ми продовжували свою екскурсію, незважаючи на погану погоду; Зважаючи на поганий клімат, наша група вирішила залишити ці місця.

Дієприслівники з пояснювальними словами називаються дієприслівниковим зворотом і на письмі виділяються комами.

52.                Прислівник. Розряди за значенням, походженням та структурою.

Це невідмінювана ч-на мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ступінь вияву іншої ознаки. У реченні виступає у ролі обставини. У ролі підмета і додатка прислівник буває тільки тоді, коли він субстантивується (вживається в значенні іменника), наприклад: Мене не задовольняє твоє завтра. Найчастіше прислівник відноситься до дієслова (дієприслівника, дієприкметника): По-новому живемо, Прислівник, що означає міру або ступінь якості, відноситься до прикметників і прислівників, наприклад: Надзвичайно ясний та веселий був ранок (М. В.) Прислівник може відноситись і до іменника, якщо він виступає у синтаксичній функції означення: довгий шлях уперед Морфол ознаки:                  

  - незмінність (виняток - якісні прислівники, які можуть змінюватись за ступенями порівняння: широко — ширше, найширше).

- особливі, характерні для них суфікси -о, -є (ясно, добре), суфікси -и, -ому, -ему у при­слівниках, що мають префікс по-, наприклад: по-українськи - лексична і словотворча співвід­носність їх з усіма відмінюваними частинами мови (високо — високий, внизу — низ, по-моєму — мій). Ця співвідносність дає можливість вияснити походження прислівників та їх творення.

Розряди за значенням:

Означальні:                                              

 1) якісно-означальні: голосно, дбайливо.

2) кількісно-означальні: особливо, досить, виключно.

3)   означальні способу дії: верхи, жартома, по-селянськи

Обставинні:                                                

1) місця: поблизу, довкола, вгорі, праворуч, додому,

2) часу: тепер, тоді, взимку, щоп 'ятниці,                                               

3) причини: згарячу, спересердя, зопалу, спросоння;

4) мети: навмисне, напоказ.

За структурою:                        

1)Первинні, що утворились давно і не співвідносяться з іншими частинами мови: тут, ледь, тоді, коли, поки, всюди, так, усяк, ледве.

2)Вторинні, що зберігають смисловий зв'язок з іншими частинами мови і поділяються за походженням:

1) Прислівники прикметникового походження. Утворилися від форм Н.в. сер. роду + зак-ня -о(чисте- чисто) а також від не членної форми прикм-ів у поєднанні з прийменником(здалека, згарячу, заново, помалу).

2) Прислівники іменникового походження: - прийменникове творення від  ім.-ка З./Р./М.в. одн(зверху, знадвору, щодня/вголос, навпростець, навхрест/ вночі, надалі, навшпиньках).

3) Присл-ки числівникового походження: від кількісних(двічі, тричі), від збірних – З.в. одн. з прийм(вдвоє, надвоє, удвох), від З.в. порядкових числівників(вперше, по-перше, спершу)

4) Присл. займенникового походження: від первинних стариз займенників утворилися – де, там, куди, коли, так.

5) Присл. дієслівного походження(мовчки, пошепки, дарма, жартома, лежачи, нехотя)

6) здрібніло-пестливі ф-ми прислівниківу тв.-ся за доп. форм прислівників+суфікси –еньк-, -ісіньк-, есеньк-(точнісінько, помаленьку, ондечки, недалечко).

53.                Ступені порівняння прислівників.  Співвідносність прислівників з іншими частинами мови

Прислівники на -о (-е), як і якісні прикметники, від яких вони утворені, мають вищий і найвищий ступені порівняння. Вищий ступінь порівняння має просту і складену форми. Проста форма вищого ступеня твориться за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: швидко — швидше. Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється додаванням до прислівника вищого ступеня слів більш, менш: більш доречно, менш практично.

Проста форма найвищого ступеня порівняння твориться за допомогою префікса най-: для підсилення можуть уживатися префікси як-, що-: якнайдружніше, найтепліше.

Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється додаванням до прислівників слів найбільш, найменш: найбільш дружно, найменш докладно.

При утворенні вищого ступеня прислівників відбуваються ті самі зміни приголосних, що й у прикметниках: г, к, з при сполученні з суфіксом -ш- змінюється на: жч: дорого — дорожче. С змінюється на шч (на письмі щ): високо — вище. Суфікси -ок-, -ек-, -к-, -ик- при творенні форм ступенів порівняння випадають: глибокий — глибший. Деякі прислівники вищого й найвищого ступенів утворюються від прислівників з іншим коренем: добре — краще — найкраще.

54.                Загальна характеристика прийменників як частини мови. Структурні типи прийменників. Перехід інших частин мови у прийменники

Це службова ч-на мови, яка служить для вираження зв’язків між словами в речені. не  мають   самостійно  виявленого лек-ого значення, роль їх службова: уточнюючи синтаксичні функції членів речення, допомагаючи у виявленні  керування непрямими відмінками ім.-ів, займ-ів, субстантивованих прикм-ів і числ-ів, тобто виступаючи лише в ролі виразників синтаксичного зв'язку між членами речення,— прийм-ки, таким чином, не виступають членами речення. Але  деякі   прийменники   не  втратили свого лек. значення, і ступінь вияву цього значення в   різних прийменниках   різний. Так, наприклад, більш помітне лек  значення у прийм-ів,   що   утворилися   пізніше  від  присл-ів,   ім.-ів (всередин, наприкінці,   кінець,   край,   коло,    назустріч);   менш    помітне    лек значення  у   прийм-ів   первинних, наприклад, від, до, на, в, тому   вони  «поєднують  різноманітні,   іноді   навіть суперечливі значення, що повністю  розкриваються  тільки  в складі тих словосполучень, в яких вони виступають у своїй службовій функції».

За будовою

1) прості (з однією кореневою морфемою): перед, на, коло, за, від;

2) складні(з кількома кореневими морфемами): поміж, із-за, заради, понад, поверх, обабіч, поруч;

3) складені(утворені з кількох слів): незважаючи на, слідом за, згідно з.

Перехід інших частин мови у прийменники. Сучасна укр.-ка мова постійно поповнюється новими прийменниками, які розвиваються з самостійних частин мови; деякі з них, набуваючи службової функції, втрачають своє значення як повнознач­ної частини мови; деякі, будучи співвідносними з самостійними части­нами мови, утворюють морфологічні омоніми.   Є 2 групи: відіменні і прислів­никові. 1)відіменні прийм-ки утв-ся від ім.-ів абстрактного значення. Поповнення ними відбувається двома шляхами: а) у приймен­ники переходять застиглі форми ім.-ів, утворені від Н.в.: коло хати, край села, кінець столу, круг багаття; від О.в.: протягом тижня, шляхом здійснення; б) поєднання прийм-ка з ім.-ом, який в таких випадках втрачає своє лексичне зн-ня: з приводу, за рахунок, внаслідок, з боку, в справі, в галузі, з метою, за винятком, на випадок.

Прислівникові утв-ся від тих прислівників, які в свою чергу походять від іменних частин мови: близько, вздовж, впо­перек, навколо, довкола, навкруги, навпроти, спереду, відносно, напс редодні та ін.

Порівняйте:

Танки підійшли близько.                 Танки стояли близько лісу.

55.                Загальна характеристика сполучників як частини мови. Типи за значенням та структурою

Це службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, частинин складного речення й окремих речень у тесті. Сп-ки, як і прийм-ки, не мають самостійно вираженою лек-ого значення. Особливість - виражають смислові стосунки між однорідними або з лексичного чи логічного боку зіставлюваними членами речення, а також між частинами складного речення, тоді як прийменники разом з відмінковими формами іменних частин мови виражають смислові відношеня між неоднорідними членами речення.

За структурою поділяються на:

1) невивідні, або прості(морфологічно не розкладаються на ч-ни: а, і, та, але, бо, чи.);                                                          2) вивідні(утворені від інших частин  мови.):

а) складні - утворені внаслідок об'єднання в одне слово 2ох ч-н мови, наприклад: щоб = що + б; проте — про +те;

б) складені – утв-ся поєднанням відмінкових форм займ.-ка той або якоїсь іншої повнозначної ч-ни мови з спол-ми що, щоб або прислівником як, наприклад: тому що, через те що, для того щоб, в  міру того  як, незважаючи  на те  що  та   ін.

За значенням поділяються на:            

1)Сп-ки сурядності - виявляють зв'язки синтаксично рівно­правних елементів мови: вони з'єднують а) однорідні члени, б) прості речення в складносурядному і за значенням поділяються на три основні групи—єднальні (і, й, та, також), протиставні (а, але, та, проте, зате, однак), розділові (або, то, чи, хоч).

2)Сп-ки підрядності служать для виявлення характеру залежності одного речення (підрядного) від другого (головного) і разом тим для виявлення смислових взаємозв’язків між ними. Поділяються за значенням на: 1)  причинові: тому що, тим що, бо, через те що;

2)  мети: щоб, щоби, для того щоб;

3)  наслідку: так що;

4)  умовні: якщо, як, коли б,  раз;

5)  допустові: хоч, хоча, дарма що;

6)  порівняльні: мов, мовби, немов;

7)  часові: щойно, як тільки, тільки-но, ледве, скоро, в міру того як.

56.                Загальна характеристика часток як частини мови. Структурні та функціональні різновиди часток

Службові слова, які надають цілим речен­ням, словосполученням або окремим словам семантичних, емоціонально-експресивних та  модальних  відтінків. В порівнянні із сполучниками і прийменниками, які мають певну службову функцію — виявляти відношення, що реально існують між явищами і предметами,— головною рисою часток в укр.-ій мові є їх семантико-синтаксична функція: виражати загальні логіко-смислові, емоційні і модально-вольові відтінки окремого слова, словосполучення або речення в цілому. Ч-ки не слід змішувати з модальними словами й вигуками. Мо­дальні слова більш самостійні з лексичного боку: вони виражають суб'єктивно-об'єктивне ставлення того, хто говорить, до висловленого.

Вигуки самі по собі вира­жають різні емоції і волевиявлення, тоді як частки надають певного емоційного відтінку слову, словосполученню чи цілому реченню.

Деякі частки виконують словотворчі і формотворчі функції і цим наближаються до морфем.

За значенням ч-ки поділяються на:

1) Ч-ки, що вир. Різні смислові відтінки слів і речень:                   

а) Вказівні: ось, осьде, он, онде, от, то: Ось і дворище                                       

б) Означальні - залежно від граматичних умов, можуть виступати в реченні то як означальні прислівники, то як частки. Кількісно-означальні частки — вир-ють додаткові семантичні відтінки кількісної неповноти чи приблиз­ності: майже, мало не, трохи не, ледве не: Яке тобі від цього може бути задоволення, якщо я сам знаю, що став ледве не гірше за тебе (Горьк.). Другі — визначувальні (власне, саме, якраз, якраз саме, рівно, точно, справді, дійсно) —підкреслюють вказівку на якийсь предмет для уточнення в реченні смислу того слова, до якого відноситься частка: Мотря якраз того дня полізла в піч, щоб її вимазати.   

в) Обмежувально-вивідні: тільки, лише, лиш (лишень), хоч, хоча, хоч і, хоч би, виключно. Обмежують щось єдино можливе при даних обставинах, наприклад: А у небі, як у лісі,—темнота, тільки онде біла зірочка літа (Нех.). 

г)  Підсильно-видільні: і, й, та, таки, аж, навіть, вже, ж, же, бо, наприклад: Навіть не вірилось, що в темряві за тією тишею причаївся фронт (Коз.).

2)Модальні частки

а) модально-вольові: хай, нехай, би, б, ну, давай, годі, бодай.

б) Стверджувальні: атож, еге, так. Вживаються при відповіді, яка стверджує правильність думки.                в) Заперечні: не, ні, ані.

г) Питальні: чи, хіба, невже, що за.

Частки хіба і невже не тільки виражають питання, а й надають відтінку сумніву або недовір'я, наприклад: Хіба самому написать таки посланіє до себе та все дочиста розказать? (Шевч). Невже ви поїдете в таку непо­году?

3) Емоційно-експресивні частки:

а) частки, що відтіняють емоцію вислов­лення, наприклад, частка що за: Ой, що ж то за шум учинився? (Н. тв.):                                                             

б) експресивно-підсилювальні частки (просто, адже, адже ж) та сполучення часток (от уже, куди тут, де там), які не надають нового відтінку тому чи іншому слову, а тільки підсилюють виразність мови: Куди там співати йому.

За функцією бувають:

Словотворчі - творять нові слова: аби-, будь-небудь, де-, казна-, хтозна-, -завгодно: абихто, абиякий, абикуди, будь-хто, де-небудь, дехто, казна-хто, казна-коли, хтозна-який; ч-ки би (б), же (ж), за допомогою яких утворюються сполучники якби, щоб, якже, ніж та ін.      - заперечні частки не, ні, за доп. яких утв-ся заперечні займенники й прислівники ніхто, ніщо, ніколи, ніде.                                  - частки ось, он, які надають прислівникові відтінку вказів-ності: осьде, онде.

Формотворчі творять граматичні форми:

а)  би, б, - форми умовного способу: знав би, ходила б;

б)  хай, нехай, за - описова форма наказового способу  Хай живе Радянська влада!       

в) –ся(-сь) - зворотні   ф-ми дієслова: хотілось;

г) був, була, було- ф-ми давно­минулого часу: ходив був, ходила була, ходило було.

57.                Загальна характеристика вигуків як частини мови. Розряди вигуків. Явище інтер’єктивації.

Вигук – частина мови, яка виражає різні почуття і спонукання, але не називає їх.Вигук не входить ні в самостійні, ні в службові частини мови.Вигуки не змінюються.

До вигуків відносяться: слова, що позначають миттєві дії: бах, бах, шльоп; слова, що імітують різні звуки і голоси тварин і птахів, так звані звуконаслідування: тра-та-та, бум-бум, няв-няв, гав-гав і подібні.

Класифікація вигуків:

·         За походженням:

непохідні (первородні): ай, ой та інші;

похідні (утворені від інших частин мови і синтаксичних конструкцій): дудки (Від іменника), подумаєш (Від дієслова), повно (Від прислівники), скажіть на милість (Від словосполучення) та інші;

окрему групу становлять запозичені вигуки: караул, браво та інші.

·         За складом:

прості (з одного слова): ай, ой та інші;

складні (два кореня): ой-ой-ой, ай-яй-яй та інші;

складові (з декількох слів): скажіть на милість, ух ти, ось ті раз та інші.

·         За значенням:

емоційні: ух, здорово, браво та інші;

спонукальні: агов, ну, тс, баста, цить, стоп, тпррр, бай-бай та інші;

етикетні: спасибі, здрастуйте, до побачення, будьте ласкаві та інші.

Синтаксична роль вигуків

Вигуки не є членами пропозицій.Іноді вигуки вживаються у значенні інших частин мови. При цьому вигук приймає конкретне лексичне значення і стає членом пропозиції: Ось пролунало «ау» удалечині (ау – підмет).

Розділові знаки при вигуках

1. Вигуки відокремлюються або виділяються комами, якщо вимовляються без восклицательной інтонації: Ох, пошліть за доктором! Чу, цвіркун за піччю затріщав … чу, зітхнув хтось.

2. Якщо вигук вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставиться знак оклику (як на початку, так і в середині речення): Ага! Сам зізнаєшся, що ти дурний; Гей! Сідай до мене, дружок.

3. Владно-спонукальні вигуки і звуконаслідувальні слова відділяються комою або знаком оклику: Зволь-но в хату, марш, за птахами ходити!; Стоп, машина!; Ціп, ціп! Гуль, гуль, гуль! – Ласкавим голосом запрошувала дівчина птахів до сніданку.

4. Відокремлюються або виділяються комами деякі вигукові висловлення: Слава богу, цього не сталося. До цих пір, дякувати богу, підбиралися до інших міст. Але вираз чорт знає: 1) у значенні «Невідомо»І 2) про що-небудь дуже поганому або, навпаки, хороше – комами не виділяється: Сьогодні чорт знає скільки випив; Лікарі там написали про мене чорт зна що; Чорт знає до чого хороші ці квіти!

5. Частинки про, ну, ах, ох та інші, які вживаються для вираження підсилювального відтінку, на відміну від вигуків комами не відокремлюються (слід розмежовувати частинки і вигуки за нижченаведеними правилами):

·          частинка про найчастіше вживається при окличний зверненні і перед словами да і немає: Як добре ти, про море нічне!;

·          частинка ах зазвичай вживається перед особистими займенниками ти і ви, за якими слідує звернення: Ах ти, ненажера! Ах ти, мерзенне скло! Ср: Ах так, згадав нашу вчорашню розмову;

·          частинка ну вживається з підсилювальним значенням: Ну як не подбати рідного чоловічкові!;

·          частинки, що стоять перед словами як, який і в поєднанні з ними виражають високий ступінь ознаки (у значенні «Дуже, дуже, страшно», «чудовий, дивовижний, жахливий"), комами не виділяються: Часом в кожному приємному слові її стирчала ух яка шпилька;

·          не ставиться також кома всередині цілісних сполучень ах ти, ах ви, ах він, ух ти, ех ти, ай да, ах і, ех і, ух і, агов і, ох ці, ек його і так далі: Ох ці пліткарки! Ех і танцю! Ух і кінь! Ай да Михайло Андрійович, справжній Циган! Ср: Тяжко йому, ох тяжко! Дістанеться тобі на горіхи, дістанеться!

Інтер’єктивація — перехід інших частин мови у вигуки, тобто набуття синтаксичних функцій і категоріального значення вигука (елемент думки).

Інтер’єктивуються:

·          іменники: господи, горе, лихо, жах, матінко, нене, боже, леле. Н-д: Леле! Який світ прекрасний!

·          дієслова: даруй, пробач, прощай, прошу, диви, подумаєш, буде, бувайте, нумо. Н-д: Прощавайте!

·          займенники: себе, ей.

лексикалізовані словосполучення: добридень, добраніч, спасибі. Н-д: Спасибі!

58.                Синтаксис як розділ мовознавства. Одиниці синтаксису

Си́нтаксис — розділ граматики, що вивчає граматичну будову словосполучень та речень у мові

Синтаксические одиниці - це конструкції, у яких їхні елементи (компоненти) об'єднані синтаксичними зв'язками й рівнішими стосунками.

У складі синтаксичних одиниць змінювані слова використовують у одній з своїх форм (словоформ), що у сукупності утворюютьморфологическую парадигму слова. Проте словоформи вивчаються й у морфології, й у синтаксисі, але виглядають по-різному.

Отже, словоформи є стройовими елементами синтаксичних одиниць: словосполучення, простого пропозиції, складного пропозиції, складного синтаксичного цілого, які є основними синтаксичними одиницями (4, із шостої).

Питання складі синтаксичних одиниць (скільки їх і які вони) досі однозначно не вирішено у лінгвістиці, однак у більшості вузівських підручників (див. список літератури) розглядають усіх названі вище синтаксичні одиниці.

59.                Словосполучення як синтаксичні одиниця. Синтаксичний зв’язок між компонентами словосполучення

Це структурна синтаксична одиниця, утворена поєднанням 2ох або більше слів, що поєднуються сурядним або підрядним зв'язком на позначення єдиного розчленованого поняття або єдності понять. Синтаксис розглядає лише синтаксично вільні словосполучення(в них зберігаються самостійні лексичні значення усіх компонентів). Але є ще син-но нечленовані – невільні словосполучення, що називають одне поняття і в реченні виступають як один член. Не вважаються словосполученнями:

1) сполучення підмета з присудком – це називають предикативною сполукою.

2) Поєднання повнозначного слова і службового: біля лісу.

3) складені форми ступенів порівняння прикметників: найбільш вдалий.

4) складені ф-ми майбутнього часу: буду заробляти.

5) фразеологізми: накивати п’ятами.

Ознаки словосполучення як синтаксичної одиниці:

1) як і слово: - некомунікативна одиниця, - виконує номінативну функ­цію; - характеризується певною системою форм, - є будівельним матеріалом для речення.

2) на відміну від слова: - має складнішу від слова будову, - дає розгорнуте найменування предметам і явищам, - розчленовує свою семантику на основі синтаксичного відно­шення між компонентами на окремі поняття, а отже, щоразу будується за певною моделлю (структурною схемою), здатною виражати певний тип відношень — атрибутивних, об'єкт­них, обставинних.

3) як і речення: - складаються з слів;  - характеризуються формальною організацією компонентного складу їх за структурними схемами, власти­вими мові.

4) на відміну від речення: не має таких ознак, як предикативність, модально-часова віднесеність висловленого до дійсності, інтонаційне оформлення, що характеризують речення як комунікативну одиницю. В реченні синтак­сичне словосполучення, компоненти якого звичайно функ­ціонують як два різні члени, можуть ставати синтаксично нерозкладними і виконувати роль одного члена.

60.                Типи словосполучень і способи зв’язку слів у словосполученні.

Словосполучення із сурядним зв'язком складається з граматично рівноправних компонентів: сонце і небо; не блиск, а сяйво; то дощ, то сонце. Словосполучення з підрядним зв'язком складається із головного та залежного слова. Головне слово - те, від якого ставиться питання; залежне слово - те, до якого ставиться питання: парк (який?) міський, говорити (як?) голосно, думати (про кого?) про тебе. Словосполучення є простим (елементарним), якщо складається з двох повнозначних слів, і складним, якщо утворене поєднанням більше ніж двох повнозначних слів.

За способом вираження головного слова:

1) іменникові: тиха розмова,;

2) прикметникові: приємний на смак;

3) числівникові: другий за списком;

4) займенникові: хтось із юрби;

5) дієслівні: розробив програму;

6) прислівникові: надто спокійно.

За загальною семантикою

1) атрибутивні - залежне слово

відповідає на питання означення

(який? чий? котрий? скількох? скільком? і т. д.) зелена трава,;

2) об'єктні(кого? чого? кому? чому? кого? що? і т.д.): допомогти другові;

3) обставинні(як? коли? де? куди?

чому? навіщо? іт. ін.): гуляти над річкою, налитий ущерть.

За формою підрядного зв'язку

1)узгодження - форми залежного слова уподібнюються формам

головного слова (у роді, числі, відмінку): моя земля, моєї землі, моїй

землі. – повне узгод. . Неповне узгодження: місто Черкаси, інженер

Злобіна.

2) керування - головне слово вимагає

від залежного слова певної форми непрямого відмінка: зустріти

брата, зустріне брата, зустріла брата.

-сильне(гол. Слово семантично неповноцінне і для розкриття своєї семантики вимагає обов’язково зал слово у певному відмінку: зустрів друга);

- слабке( гол. Слово семантично повноцінне, не потребує зал. Слова, щоб розкрити семантику і зал. Слово може змінювати семантику: лежить на столі/під столом/біля стола).

3) прилягання - залежне слово позбавлене форм словозміни і поєднується з головним лише за змістом: солодко спати, наважився відповісти, іти наосліп.

3алежними словами в таких словосполученнях є прислівники, дієприслівники та інфінітиви дієслів.

61.                Поширені й непоширені речення. Головні та другорядні члени речення. Їх семантика та способи вираження.

Речення, що складається тільки з головних членів, називається непоширеним. Речення, у якому є другорядні члени, називається поширеним.

Головні члени речення — це підмет і присудок.

Підмет — головний член речення, що означає дійову особу або предмет, про який говориться в реченні, і відповідає на питання хто? що? Підмет завжди пов’язаний із присудком і найчастіше виражається іменником або займенником у називному відмінку (На землю глянули тихі зорі (М. Коцюбинський)), рідше — дієсловом у неозначеній формі або числівником (Лиш боротись — значить жить! (І. Франко). «Три» у щоденнику виглядає не дуже симпатично).

Присудок — головний член речення, який характеризує підмет за дією, станом або ознакою і відповідає на питання що робить підмет? що з ним робиться? який він є? хто він такий? що він таке? Присудок завжди пов’язаний із підметом. Він найчастіше виражається дієсловом (Ліс дрімав у ранковій тиші), рідше — прикметником чи іменником (Вірний приятель — то найдорожчий скарб (Нар. тв.)).

Другорядні члени речення — це додатки, означення, обставини. Вони пояснюють або уточнюють головні члени речення й залежать від них. Другорядними називаються члени речення, що пояснюють головні або інші другорядні члени й синтаксично залежать від пояснювальних слів. Другорядні члени речення поділяються на означення, додатки та обставини.

Означення — другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета й відповідає на питання який? чий? котрий? скількох?: Візьми моє маленьке я. Скоро народився і третій син. Узгоджені означення узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку: Батьківська тепла і привітна хата давно, давно заждалася тебе. Неузгоджені означення приєднуються до означуваного іменника керуванням (народ України) або приляганням (прохання заспокоїтись).

Прикладка — різновид означення, що виражається іменником, узгодженим з означуваним іменником у відмінку й числі. Прикладка дає іншу, паралельну назву означуваному: Слався й ти, могутня Дніпро-ріка. Всіх владарка-ніч покорила.

Додаток означає предмет, який є об’єктом дії. Відповідає на питання непрямих відмінків. Додатки бувають прямими і непрямими. Прямий додаток означає предмет, на який дія спрямована безпосередньо; виражається формою знахідного відмінка без прийменника або родового відмінка: Море било й гризло його як прибережну скелю. Непрямий додаток означає об’єкт, який тільки певною мірою причетний до дії; виражається непрямими відмінками: Ніч осіння на дощ та туман багата.

Обставина — другорядний член речення, що характеризує дію або ознаку з погляду їхньої якості, кількості, інтенсивності, місця, часу, мети, причини. Обставини поділяються на такі групи:

- ступеня і способу дії (як? у який спосіб?): Іван заговорив достойно та урочисто.

- місця (де? куди? звідки?): Здалеку повіяло вогкістю, недалеко була мета.

- часу (коли? відколи? доки?): Другого дня рано небо було синє надзвичайно, садок був веселий, барвінок усміхався.

- причини (чому? через що? з якої причини?): Тарас аж крякнув з досади, спересердя.

- мети (для чого? з якою метою?): Роман наготувався стрибнути на допомогу.

- умови (за якої умови?): Отак жив Чіпка, виростав у голоді та холоді, у злиднях та недостачах;

- допусту (не зважаючи на що?): Незважаючи на малесенький вітерець, парило і робилося душно.

62.                Підмет. Структура підмета та способи його вираження

Підмет – це граматично незалежний головний член речення, що означає предмет.

Простий виражається ім.-ом або іменою частиною мова, вжитою в значенні ім.-ка уформі Н.в.:                 - виражений ім.-ом у Н.в.: Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею (М.Хвильовий).

•    вир-ий займ-ом у Н.в.: Але більш за все на світі любив_я музику (О.Довженко).

•    вир-ий інфінітивом дієслова: Не вірить людям -твій щоденний труд (М.Бажан).

•    вир-ий прикм-ом чи дієприкм-ом, які перейшли в іменники: Вартовий перестає бити у стінку, не в силі обірвати пісню (І.Багряний).

•    виражений числівником: - на піску лежать переді мною в своїй крові безсмертні двадиять шість... (В.Сосюра).

•    виражений вигуками та частками: 1 кожне "ні"— вогненне чує "так " (М.Рильський).

•    виражений стійкими словосполученнями: У центрі міста - середня школа, дитячий садок.

Складений підмет вир-ся синтаксичним словосполученням, компонентами якого можуть бути :

• ім.-ки (займ-ки) у Н.в. з ім.-ом (займ-ом) в О.в.: Ми з батьком пішли геть (О.Довженко). На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська

(І. Багряний).

! Присудок у таких реченнях

стоїть у формі множини.

• кількісні числівники або слова з кількісним значенням(багато, трохи) із ім.-ом (займ-ом) у Р.в.: Мільярди вір зариті у чорнозем, мільярди шасть розвіяні у прах (В.Симоненко).

• прізвище, ім’я по батькові людини чи іншою власною назвою: Справді за якусь хвилину пролунав дзвінок, і з'явився Юрій Олександрович Славенко -високий чорнявий молодик, рівно зачісаний, з довгастим енергійним обличчям(В. Підмогильний).

• речення: Розпочався зорепад - це серпень.

63.                Присудок. Структура присудка та способи його вираження

Це головний член двоскладного речення, який граматично підпорядкований підмету і означає його дію, стан, ознаку. Типи присудків:

1) Простий :

- виражений дієсловом у формах дійсного, умовного, наказового способів або інфінітива: І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору... (О.Гончар).

- вир-ий фразеологізмом: Це вже ви передали куті меду

(Марко Вовчок). ! Простий присудок може бути ускладненим. А він дивиться не надивиться. Вона ходить-походжає.

2) Складений:

- дієслівний, який складається з допоміжного дієслова та інфінітива: Красивим доля не поспішає важити щастя (М. Стельмах). Могла б я одягти і сірячину (Л.Костенко).

- іменний, який складається з дієслова-зв'язки (є, бути,

ставати, виявлятися, робити і т.п.) та іменної частини мови (іменника, прикметника, займенника, числівника), дієприкметника чи стійкого словосполучення: Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (П. Тичина).

! Дієслово-зв'язка може бути пропущене: Життя — така велика ковзаниця (Л.Костенко).

- прислівниковий: А канонада все ближче й ближче (М. Хвильовий).

3) Складний: утворений комбінацією різнотипних складених присудків: Сонце заходить криваво-червоне (О. Довженко). Молодиця горювала засмучена (Г. Квітка-Основ’яненко).

64.                Другорядні члени речення. Семантика та способи їх вираження

Є синтаксично залежними від головних або інших другорядних членів речення.

1) Означення – другорядний член речення, який вказує на ознаку предмета, поєднується з означуваним словом зв’язком узгодження або керування(іноді прилягання) і відповідає на питання який? чий? котрий? Типи означень:

- Узгоджене означення(набувають тієї ж форми роду, числа й відмінка, що й означуване слово, а отже, поєднуються з ним зв'язком узгодження) можуть бути виражені: прикметником,  дієприкметником або дієприкметниковим зворотом, займенником, порядковим числівником, кількісним числівником у непрямому відмінку.

- Неузгоджене означення(поєднуються з означуваним словом зв'язком керування або прилягання) можуть бути виражені: ім.-ом у непрямому відмінку , прислівником, інфінітивом: мистецтво міряти); дієприслівником: положення сидячи;

присвійними займенниками все життя їх було скорботним, словосполученням: Канделябр на дві свічі тускло горить

(М.Хвильовий).

- Прикладка — означення, виражене ім.-ом, який узгоджується з означуваним словом у відмінку й числі. Прикладка займає проміжну позицію між узгодженим та неузгодженим означенням. Прикладки бувають:

1)  непоширені(одиничні): дерева-великани

2) поширені: До літературного життя почав причащатись і молодий письменник Стефан Радченко (В.Підмогильний);

3) комбіновані: Дядько мій, Микита-чорнокнижник, швець і мрійник, славний чоловік, все життя розповідав про ніжність... (А.Малишко).

2) Додаток – це другорядний член речення, що означає об’єкт дії і відповідає на питання непрямих відмінків. Різновиди додатків:

- Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і може бути виражений іменною частиною

мови:

* у З.в. без прийменника: Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід (А.Малишко);

* у Р.в. в заперечних реченнях: Але я нікому ніколи не казав неправди і зараз не скажу.  (Григір

Тютюнник);

*у Р.в.зі словами жаль, шкода, треба: Жаль мені віку

твого...(МаркоВовчок);

*у  паралельних формах Р. та З. в-ів. із значенням частини від цілого: з 'їсти хліб, з'їсти хліба, випити  молоко - випити молока.

3) Обставина - другорядний член речення, який характеризує дію щодо способу, міри, умови, причини та інших особливостей її реалізації.

Види: - Способу дії (як? яким чином?) слухав спокійно;

- Міри і ступеня(як? наскільки?

якою мірою?)Більш за все на світі

любив він сонце (ОДовженко).

- Часу (коли? доки?відколи?) Степан вперше за цей вечір посміхнувся.

- Місця(де? куди? звідки?) 3 темного степу доноситься глуха канонада (М. Хвильовий).

- Мети (навіщо? Для чого?) підставляє для поцілунку губи

- Причини(чому?)потемніла від

чорнил

- Умови(за якої умови?)при такій погоді треба ще подумати

- Допустові(всупереч чому?)

супроти волі залишився.

65.                Односкладні речення та типи.

Мають лише один головний член, формально подібний до підмета або присудка, але не тотожний йому. Односкладні речення не потребують поповнення другим головним членом для вираження думки. Розрізняють:

I.Дієслівні:

·                     Означено-особові(точно може бути встановлений виконавець дії або суб'єкт стану). Присудок має форму дієслова 1ої або 2ої особи теп. і майб.часу або наказового способу (можливі підмети: я,ти, ми,ви).

·                     Неозначено-особові (виконавець дії та суб'єкт стану мислиться неозначено, як невизначений загал або невідома людина(Можливі підмети: вони, всі, люди, ми всі).

Головним членом виступають:

1) дієслова дійсного способу у формі 3ої ос мн теп та майб часу: Співають пісню, боже мій, мою! (Л.Костенко);

2) дієслова дійсного способу мин. часу: Весілля справляли по-старосвітському (Ю.Яновський);

3) дієслова умов. способу у формі множини: То це б сиділи в Гальки на весіллі, а не отут балакали в суді

·                     Узагальнено-особові(передає правило, пораду чи закономірність, що стосується кожного). (Можливі підмети: ти, ми, вони). Головним членом виступають:

1)  дієслова дійсного способу у формі 2ої ос одн теп та майб часу: Неправдою світ пройдеш, а назад не повернешся (Нар.те.);

2)  дієслова наказового способу: Не кажи гоп, доки не перескочиш;

3)  рідше дієслова в інших граматичних формах: Дарованому коневі в зуби не дивляться. Що маємо - не дбаємо, а втративши - плачемо (Нар, те.).

·                     Безособові(дія відбувається незалежно від виконавця або не має виконавця взагалі).

Головним членом виступають:

1)  безособові дієслова (гримить, світає, лихоманить, сниться, вистачає, бракує, щастить та ін.): Так неждано за плечима затужилось мені небом, застогнало висотою під крилом (Б.Олійник).

2)  особові дієслова в ролі безособових (у формі 3ої ос одн сер. роду): У грудях дух затисло (П. Тичина).

3)  дієслова є, було, буде, немає: І буде нам, і буде нашим внукам (Л.Костенко).

4)  дієслівні форми на -но, -то: Багато слів страшних тут наговорено (Л.Костенко).

5)  прислівники чи інші частини мови, які перейшли до розряду прислівників: Мені дійсно прикро (В. Під могильний).

·                     Інфінітивні(значення необхідності, неминучості, нездатності, спонукання).Головним членом виступає:

1) синтаксично незалежний інфінітив (без часток б, би): Тільки нам все жити - не вмирати, зерно сіять, зацвітати знов (А.Малишко).

2) синтаксично незалежний інфінітив з частками б, би: Вам тільки б сміятися.

II.Іменні-Називні: стверджується наявність предмета або явища. Головним членом виступає:

1)  іменник  у Н.в.: О слів жорстока і солодка влада!;

2)  займенник у Н.в.: Ну ось уже й ми.

66.                Речення з однорідними членами (головними і другорядними). Засоби вираження однорідності. Узагальнювальні СЛОВА при однорідних членах речення.

Виконують одну і ту ж синтаксичну функцію і залежать від одного й того ж члена речення, перебувають між собою у сурядному зв'язку.

Однорідними можуть бути:

•  підмети: Приходили сюди пани, і підпанки, і яничари;

•   присудки: я іду, і падаю, і знову спішу вперед або плетусь назад;

•  означення: Збирають світлі, золоті меди веселокрилі та прозорі бджоли.

•  додатки: Не визнаю ні любові, ні дружби, ні приятелювання;

•  обставини: А з ним за дальніми містами, за ріками і за мостами курличуть мирні журавлі.

Засоби вираження однорідності

1) інтонація: Будь-який ряд однорідних членів характеризується спільною ознакою — наявністю паузи між його членами і логічного наголосу над кожним із них.

2) сполучники сурядності — які виражають смислові відношення між од­норідними членами речення.

- єднальні: і(й), та, і...і, ні...ні мають характер переліку, який забезпечується перелічувальною інтонацією: І гребля, і вода, і стародавній млин Навік одбилися у серці ненаситнім... (Рил.).

- градаційні: посилення наростання чи, навпаки, послаб­лення значення другого компонента по відношенню до пер­шого: не тіль­ки...а й, не тільки...але й, не стільки...скільки, не те щоб...але, хоч і...але, не так і...як: Хоч і піщана земля, але родюча. - зав­жди парні.

- протиставні сполучники а, але, та {але), однак, про­те, зате, так, все ж поєднують протиставлювані чи зіставлювальні поняття: якось так випадає щоразу, що бать­ка застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу, просто серед пасовища... (Гонч.);

- розділові: або, то, чи, або...або, то...то, чи... чи: Теє слово всім давало То розраду, то пораду (Л. У).

Узагальнювальні слова при однорідних членах речення. Це назва, яка охоплює всі пере­лічувані в реченні предмети, ознаки, дії або обставини. Його значення розкривається через однорідні члени речення. Узагальнювальними словами найчастіше бувають зай­менник все, прислівники скрізь, всюди, а також інші слова з ширшим, ніж окремі однорідні члени, значенням. Узагальнювальне слово виступає таким самим членом речення, як і однорідні члени, до яких воно відноситься, і може стояти: а) або перед однорідними членами речення (тоді однорідні члени розкривають його значення): Скрізь червоно: і на небі, і на узгір'ях, і на горі (Марко Вовчок);                        б) або після однорідних членів речення (тоді воно узагальнює значення однорідних членів): Луки, гори, пишні сади — все зелене і принишкле (О. Гончар).

67.                Речення з відокремленими членами. Функції відокремлених членів. Загальні умови відокремлення другорядних членів речення.

У реченні значення якогось із другорядних членів може посилюватися, виділятися з боку смислового та інтонаційно. Такий член речення кваліфікується як відокремлений. Відокремлення — це смислове та ритмічно-інтонаційне виділення другорядних членів речення для посилення їхнього значення у семантико-граматичній структурі речення. Напівпредикативна функція -відокремлений член речення можна трансформувати в підрядну частину складного речення чи в окреме просте речення.

Загальні умови відокремлення такі:  1) порядок слів (постпозиція чи препозиція), від якого залежить відокремлення означень, прикладок, об­ставин;                                              2) обтяженість другорядного члена речення залежними словами (прикметникові, дієприкметникові, прислівни кові та порівняльні звороти), що зумовлює відокремлення означень, прикладок, обставин, додатків;                                  3) уточнююча функція членів речення, яка спричинює відокремлення означень, прикладок, обставин, додатків;                                   4) особливе смислове наван­таження (виділення) члена речення, що впливає на відокремлення означень, прикладок, обставин.

До часткових умов відокремлення належать такі: 1) сусідство не однакових за синтаксичною функцією членів речення;

2) неможливість деяких зв'язаних за змістом слів входити у синтаксичні зв'язки (наприклад, особових займенників з означеннями і прикладками).

Відокремлюватися можуть тільки ті другорядні члени речення, що не мають тісних синтаксичних зв'язків з словоформами, до яких належать. З цієї причини ніколи не відокремлюються, наприклад, прямі додатки.

68.                Відокремлені узгоджені означення, прикладки. Способи їх вираження.

Якшо означення стоїть безпосередньо перед означуваним іменником (або перед сполученням прикметника з іменником) і не має обставинного відтінку, то воно не відокремлюється: Омиті росами квітки розтулюють повіки. Не відокремлюється одиничне непоширене означення, яке стоїть безпосередньо після означуваного іменника, якщо воно не має обставинного відтінку: На київських вулицях шумних каштани давно одцвіли (М. Рильський).

В інших випадках узгоджене означення звичайно відок­ремлюється, зокрема якщо воно:

а) стосується особового займенника я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони або зворотного себе: Гордий і волелюбний, він нагадував сокола ; іноді займенник може бути пропущений: Малий, сиджу біля вікна і всього боюсь;

б) поширене й стоїть після означуваного слова: Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі ; таким відокремленим поширеним означенням може бути й вказівне слово з підрядним означальним реченням: / дівчина несамохіть материні слова згадувала, ті, що вона ще малою чула;

в)  від означуваного слова відділене іншими членами речення: Налита сонцем і вітрами, хлюпоче веслами весна;

г)  має обставинний відтінок (до нього, крім питання який?, можна поставити ще питання чом у? за якої умови? незважаючи  на що?, і стоїть воно переважно на початку речення): Стривожені світлом, звірятка заворушилися, збилися в одну купку ;

Два або більше непоширених означень після означуваного слова обов'язково відокремлюються лише тоді, коли перед означуваним словом уже є узгоджене означення: Досвітні огні переможні, урочі, прорізали темряву ночі  ;

Проте не відокремлюються означення, якщо вони за зміс­том невіддільні від слів, яких стосуються: Думка невідступна, пекуча, ятрівна заволоділа всім її єством . Без цих означень висловлювання втратило б свій основний зміст.

На письмі відокремлені означення звичайно виділяються з обох боків комами. Але якщо автор хоче надати їм особливого значення, то вони виділяються тире: Мій стан був подібний до сну — тяжкого, болючого, тим більш болючого, що без мрій .

Відокремлення прикладок

У відокремленні прикладок є багато подібного до відок­ремлення звичайних узгоджених означень. Проте для виділен­ня відокремлених прикладок частіше використовують тире.

Прикладки відокремлюються у таких випадках:

§                     Коли прикладка поширена і стоїть після власної назви: Сам Лисено, бездоганний рицар української пісні, прекрасний композитор і піаніст, зостався в моїй пам’яті як найчарівливіша людина.

§                     Коли прикладка відноситься до особового займенника: Благословенні ви, вітрила лазурові життя і юності, жадоби і любові.

§                     Коли прикладка є видовим поняттям до родового: Діти – хлопчик і дівчинка, - здивовані незвичайною обстановкою, шептались поміж себе.

§                     Коли прикладкою виступає власна назва, то вона відокремлюється лише тоді, коли має уточнююче значення: Сільський чабан, дід Свирид, показав мені…

§                     Коли прикдадка приєднується до означуваного слова за допомогою сполучників або, чи, тобто, як, переважно, навіть, на прізвище тощо: У Сквирі лікар був, на прізвище Рушилов.

Прикладки виділяються на письмі за допомогою як ком, так і тире. За допомогою тире відокремлена прикладка виді­ляється, як правило, якщо вона:

а) має уточнювальне значення і перед нею можна поставити слова а саме: Винуватці тої катастрофи — два  хлопчики літ семи-восьми та п'ятиліток-дівчинка — наче не чули сердитого материного поклику.

б)  стоїть у кінці речення і стосується іменника: Перед тобою світ — великий том розкритий. Ти живеш у Києві — прекрасному й чарівному місті.

69.                Відокремлені обставини та способи їх вираження. Уточнювальні члени речення

ВІДОКРЕМЛЕНІ ОБСТАВИНИ

Відокремлюються обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, одиничними дієприслівниками, прислівниками та іменниками в непрямих відмінках.

Відокремлюються:

·   поширені обставини, виражені дієприслівниковим зворотом, що стоять у будь-якій позиції щодо пояснюваного слова (дієслова-присудка): Заплющивши очі, він піддався сумові, що колисав душу ;

·               поширені обставини, виражені іменниками зі словами незважаючи на, на випадок, залежно від, згідно з, відповідно до та ін.: Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня.

·               непоширені обставини, виражені одиничними дієприслівниками: Поспішаючи, кудись ховаються останні тужи, й гуки довгої літньої днини.

·               Можуть відокремлюватися обставини, які уточнюють значення попередньої обставини: Життя клекотіло внизу, в глибокій долині, а тут стояла тиша.

Не відокремлюються:

·               одиничні дієприслівники, що означають спосіб дії:
Людина! Це ж яке слово! Його треба завжди говорити стоячи і кашкета скидати.

·               обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, що є фразеологізмами:
Працювати не покладаючи рук. Сидіти склавши руки. Бігти не чуючи ніг.

ВІДОКРЕМЛЕНІ УТОЧНЮЮЧІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Уточнюючі члени речення, на відміну від відокремлених другорядних членів, вживаються не для підсилення їхньої смислової ролі, а для конкретизації змісту, вираженого іншими компонентами речення.

Уточнюючі члени речення можуть бути і поширеними, і непоширеними.

Уточнюючими найчастіше бувають обставини місця і часу. Стосуються вони таких же обставин, але більш широких за значенням, уточнюють їх, відповідаючи на питання де (звідки, куди) саме? коли саме?:
Отут, (де саме?) в низенькій цій хатині, моя любов жила колись. Це було літом, (коли саме?) у жнива.

Рідше уточнюючими членами речення бувають:

·         обставини способу дії: Жваво, (як саме?) з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хатину.

·         означення: На тлі інших, (яких саме?) низеньких, будинок здається майже гігантом.

·         додатки: Кільком учням, (кому саме?) переможцям районної спартакіади, вручено призи.

Уточнюватися можуть і головні члени речення:

·                     підмети. Два його сини, (хто саме?) Андрій і Віталій, також стали офіцерами.

·                     іменні частини присудка: "Я ж робітник, (хто саме?) червонодеревник", — ніяковіючи сказав англієць;

·                     дієслівні присудки: Машини запрацювали, (що саме робили?) шуміли, скреготіли, грюкали, свистіли.

Уточнюючі члени зв'язуються з іншими членами речення за допомогою інтонації (як у наведених прикладах), а також за допомогою приєднувальних слів особливо, за винятком, крім, головним чином, у тому числі тощо: Голос його щирим відгуком забринів у селянських серцях, особливо в серцях молоді.

70.                Речення, ускладнені вставними і вставленими конструкціями. Вставні слова, їх типи за значенням, вставні речення. Звертання, їх функції в реченні, форми вираження.

Вставні одиниці - слова, словосполучення, речення – це компоненти, які виконують модальну функцію, виявляють ставлення мовця до висловлюваної думки.Вставні компоненти не пов'язані граматично з іншими словами в реченні, отже, не є членами речення. І вони можуть вживатися без сполучників або з підрядними (найчастіше як) чи сурядними (найчастіше і, а) сполучниками.

Вставні одиниці можуть передавати: 1)оцінку вірогідності висловлюваного (впевненість або невпевненість): може, мабуть, можливо, певно, напевно, видно, здається;

2)  логічну впорядкованість мовлення: однак, крім того, приміром, зрештою, взагалі, отже, зокрема;

3) емоційну оцінку висловлюваного: на лихо, на жаль, на щастя, хвалити долю, на біду, чого доброго та ін.;

4) характер висловлюваного: коротко кажучи, іншими словами, так би ;

5)  вказівку на джерело інформації: по-моєму, на мою думку, кажуть, за повідомленням..., за даними...;

6)  прагнення мовця активізувати спілкування: чуєш, знайте, бач, вірите, погодьтеся, майте на увазі.

! Не бувають вставними слова: майже, мовби, немов, наче, нібито, приблизно, причому, все-таки, адже, просто, тобто, принаймні, отож, тільки та деякі інші. Вони виступають у ролі службових частин мови.

Вставлені речення доповнюють, пояснюють, уточнюють предметний зміст основного речення, передають додаткові зауваження, не мають граматичного зв’язку з реченням,  можуть приєднуватись до основного речення сурядними та підрядними сполучниками: Там батько, плачучи з дітьми (а ми малі були і голі), не витерпів лихої долі - умер на панщині(Т.Шевченко).

Звертання - Слово або сполучення слів, які називають особу, предмет, до яких звернена мова.

Основна функція звертання — привертати увагу того, до кого звертаються, до повідомлення, тому у ролі звертань ча­сто вживаються імена, прізвища, назви осіб за спорідненістю тощо.

У фольклорі, у художніх творах звертаннями можуть бути назви тварин та неживих предметів: Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, Як іде додому! (Нар. тв.

Звертання виражається кличним відмінком у формі одни­ни чи множини: Чудна ти, дочко! Я про тебе дбаю (Л. У).

За формою вираження звертання поділяються на непоширені і поширені: Слався, людино, коли по землі Йдеш ти як ратай, сіяч, будівничий (Рил.); Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! (Т. Ш.).

Реченням, ускладненим звертаннями, властивий різний ступінь напівпредикативності. Мінімальний ступінь напівпредикативності мають інтерпозиційні звертання, виражені іменником без супровідних залежних слів: — Чого ти, сину, став такий смутний (Н.-ЛевСвоєрідний тип звертання становлять вокативні речення, які, називаючи адресата, передають модально або емоційно забарвлену думку — оклик, незадоволення, обурення, скаргу, радість, прохання, докір, переляк, заборону тощо: Лукашу!.. Ані руш! (Л. У.) — оклик; Сину?.. Ой синоньку! Ой, що ж я набідилася з отею відьмою! (Л. У.) — скарга; — Сину мій! Дитино моя! — угледівши скрикнула мати і кинулась до Петра (П. М.) — переляк; — Марійко! Ма­рійко! Годі тобі! Людей соромся... її стримує Софія й сама плаче... (Івч.) — прохання-заборона; — Ех, ти, Век­ша, Векша! Що ж ти так!.. (Івч.) — осуд.

71.                Складносурядні речення, їх головні семантико-граматичні ознаки. Класифікація складносурядних речень.

Складносурядні речення

Ознаки:

§                     Рівнозначність предикативних частин , кожна з предикативних частин виступає як відносно самостійна, зберігає значення окремого повідомлення.

§                     Предикативні частини поєднуються сполучниками сурядності.

§                     Ніколи один з його компонентів не може знаходитися усередині іншого.

Складносурядні реч. – це складне речення, що утворюється з двох або більше предикативних одиниць,в яких прості реч рівноправні за змістом і повязані сурядним сполучником.

Коми немає коли спільний другорядний член ;спільний не тільки повнозначне слово, а й не повнозначне – лише, тільки

Тире перед спол і, та(п.з.і) коли в простих реч говориться про швидку зміну подій, або 2 реч мітить у собі несподіваний наслідок, чи різке протиставлення

72.                Складнопідрядні речення, їх головні семантико-граматичні ознаки. Класифікація складнопідрядних речень

Складнопідрядним називається таке складне речення. В якому одне просте речення за змістом граматично залежить від іншого і з’єднується з ним за допомогою підрядного сполучника або сполучного слова. Наприклад: Люблю народ, якого силу ніхто не зломить у віках.
    Складнопідрядне речення складається з головного речення і одного або кількох підрядних, що пояснюють головне в цілому або один з його членів. Від головного речення до підрядного в більшості випадків можна поставити питання. Наприклад: 1. В небі ластівка мріє далека (яка?), що на крилах весну принесла. У цьому складнопідрядному реченні перше просте речення є головним, а друге — підрядним, що приєднується до головного сполучним словом що. Підрядне речення пояснює в головному підмет ластівка. Підрядне речення може стояти перед головним, після нього і в середині нього.Підрядні сполучники служать для зв'язку підрядного речення з головним і не бувають членами речення. За будовою вони, як відомо, поділяються на прості (що, як, щоб, якщо, якби, хоч, ніж, мов,чи та ін.) і складені (через те що, тому що, у зв'язку з тим що, дарма що та ін.).Сполучні слова є повнозначними словами, вони виступають членами підрядного речення. Наприклад: 1. А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Означальні – який і т.п. хто саме, що саме.Підрядні означальні речення з’єднуються з головним з допомогою сполучних слів (займенників і прислівників) який, котрий, чий, де, куди, звідки, коли і підрядних сполучників що, що, ніби, наче, як.Для виділення іменника і залежного від нього підрядного речення використовуються вказівні слова такий, той, кожний, весь та ін. Наприклад: Ті пісні любі, що несуть радість межи люди.
      До підрядних означальних близькі займанниково-означальні підрядні, що відносяться до члена речення. Вираженого займенником, вони відповідаю на питання хто саме? Що саме? Наприклад: То й дає раду, хто знає правду. 2. Що посієш, те й пожнеш. (нар. Творчість).
      Підрядні з’ясувальні речення відповідають на питання непрямих відмінків уточнюють зміст тих слів у головному реченні, які означають різні вияви сприйняття, мислення (міркувати, згадувати, вирішувати), мовлення (говорити, відповідати, просити, запитувати), почуття (радіти, бажати, щасливий, шкода). Наприклад: 1. І снилось (що?), як гаряче дихають дні. Підрядні з’ясувальні речення з’єднуються з головними сполучниками що, щоб, ніби, мов, як сполучниками словами хто, який, чий, де, куди як, часткою чи, вжитою в значенні сполучника.
      Підрядні речення ступеня і способу дії уточнюють спосіб дії або ступінь дії, про яку говориться в головному реченні, і відповідають на питання як? Яким способом? У якій мірі? Наскільки? Ці підрядні речення приєднуються до певного слова або сполучення слів у головним у реченні за допомогою сполучників як, що, щоб, ніби, мов, чим – тим та сполучних слів як скільки, наскільки. Якщо в головному реченні є вказівні слова настільки, так, такий, до того, то підрядне відноситься до них. Наприклад: 1. Здіймаючись над ніччю, заграви багряніли попереду (як?), як здиблене в небо нерухоме багряне море.
      Підрядні порівняльні речення не слід плутати з порівняльними зворотами, які не мають присудків і є членами простого речення. Наприклад: Час летів, немов на крилах, і, мов сон, життя минало.
      Підрядні речення місця вказують на місце дії, про яке говориться в головному реченні, і відповідають на питання де? куди? звідки? З головним реченням вони з’єднуються сполучними словами де, куди, звідки. У головному реченні сполучним словам відповідають вказівні слова там, скрізь, звідти, туди. Наприклад, Забудь усе й лети, куди життя несе в огні труда.
       Підрядні речення часу уточнюють час дії, про яку говориться в головному реченні, і відповідають на питання коли? З якого часу? До якого часу? Як довго? Підрядні речення часу з’єднуються з головним до допомогою сполучників і сполучних слів коли, як тільки, поки, доки, ледве, в той час як, в міру того як. У головному реченні деякими з названих сполучників і сполучних слів відповідають вказівні слова тоді, відтоді, доти. Наприклад: Ти нікуди не підеш звідси доти, доки не гратимеш вправи як слід.

Умовні – за якої умови, при якій умові.

Допустові – незважаючи на що.

Причини – чому, з якої причини, через що.

Кома – одночасність  або часова послідовність.

Крапка з комою – поширені і менш зв’язані між собою за змістом.

Двокрапка – 2-е розкриває, доповнює зміст 1-го; 2-е вказує на причину в 1-ому.

Тире – Зміст обох реч протиставляється або зіставляється; 1-е вказує на час або умову в 2-ому;  2-е виражає наслідок, результат, висновок з дії 1-го.

73.                Безсполучникові складні речення. Класифікація безсполучникових речень

Складне речення, частини якого поєднані між собою лише за допомогою інтонації — без сполучників і сполучних слів, називається складним безсполучниковим.У складному безсполучниковому реченні немає  головного й залежного речень, і все-таки між його частинами можуть бути різні смислові зв'язки. Залежно від цього складні безсполучникові речення поділяють на:

§                     речення з відносно рівноправними, незалежними одна від одної частинами: На білу гречку впали роси, веселі бджо­ли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли; між такими частинами існує зв'язок, близький до сурядного; вони, як і складносурядні речен­ня, можуть мати спільний член: При світлі волі всі краї хороші, всі води гідні відбивати небо, усі гаї подібні до Едему!;

§                     речення з відносно залежними частинами, одна з яких по­яснює, доповнює іншу: Будеш сіяти з сумом — вродить печаль; між такими частинами існує зв'я­зок, близький до підрядного; їх, щоправда не завжди, мож­на перетворювати на складнопідрядні речення: Якщо будеш сіяти з сумом, то вродить печаль.

Складні безсполучникові речення з відносно рів­ноправними частинами можуть виражати:

а) одночасність подій: Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе (Нар. творчість); такі речення становлять незамкнений ряд, предикативні частини в них
можна переставляти місцями;

б) послідовність подій: Все море зараз спузирило, водою мов в ключі забило, Еней тут крикнув як на пуп (І. Котляревський). Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло ора­ча в поле; такі речення так само становлять незамкнений ряд, але предикативні частини в них не можна переставляти місцями;

в) рівнозначність подій (у поетичному мовленні): Літа орел, літа сизий попід небесами, гуля Максим, гуля батько степами, лісами (Т. Шевченко). Не зозуля в лузі затужила, не пташина в тузі голосила, то сестричка лист писала, на сторону посилала (Ю. Федькович); такі ре­
чення, як правило, мають однотипну, паралельну побудову і становлять замкнений ряд.

Складні безсполучникові речення з відносно за­лежними частинами об'єднують по дві предикативні частини і, таким чином, становлять замкнений ряд. Вони найчастіше виражають:

а) причиново-наслідкові відношення: Не кидай іскру в солому, і сама згорить, і село спалить. Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне.

б) умовно-часові відношення: Минали дні — брат не по­вертався. Прийде осінь — у засіках буде хліб золотий .

в) з'ясувально-доповнювальні відношення: Наука — не  пиво: в рот не наллєш. Всім же ясно, навіть дітям: земля велика .

г) зіставно-протиставні відношення: Не русалонька блукає — то дівчина ходить.

Складні безсполучникові речення емоційніші, інтонаційно багатші, ніж складносурядні й складнопідрядні. Тому вони частіше вживаються в розмовному та художньому стилях, ніж у науковому й діловому.У складних безсполучникових реченнях важливу роль відіграє інтонація — саме завдяки їй передаються різні відтінки зв'язку між окремими частинами складного речення. На письмі інтонація відображається за допомогою розділових знаків: коми, крапки з комою, двокрапки, тире.

74.                Пряма мова. Непряма мова

Пряма мова — це чуже мовлення, передане дослівно, без змін: Хтось із дитям удвох. бродить різдвяним садком. Каже дитятко: "Я — Бог", трусить сніжком. Пряма мова супроводжується словами автора, що вказують, кому належить пряма мова, за яких обставин вона висловлена тощо. Тому речення з прямою мовою складаються з двох частин: слів автора і прямої мови. Ці частини об'єднуються за змістом та інтонаційно без допомоги сполучників.Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, всередині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову.

Пряма мова завжди береться в лапки. Вживання інших розділових знаків залежить від місця прямої мови і слів автора в реченні. Після слів автора перед прямою мовою ставиться двокрапка:
Він має повернутися. В хатину, де на порозі — сивий чоловік. Той сивий старець прошепоче: "Сину..."
Старий і сивий, як двадцятий вік.

Після прямої мови перед словами автора ставиться кома і тире або, якщо пряма мова є питальним чи окличним реченням, знак питання (знак оклику) і тире: "Не клопочися дарма, жінко", — хитали сивими бородами діди.
         Якщо слова автора стоять у середині прямої мови, то можливі такі варіанти розстановки знаків:

1.                   слова автора всередині прямої мови з обох боків виділяються комою і тире: "У вигляді мови, — сказав

Олесь Гончар, — дано людині великий дар" (А. Бортняк).

2.                   слова автора містяться в середині прямої мови, що складається з двох речень. У такому разі перед

другим реченням прямої мови ставиться крапка і тире: "Чому це ви радієте? — запитує Тетянка. — Сонця ж нема. Хмарно" .

Якщо слова автора, які містяться всередині прямої мови, вказують на те, що пряма мова буде продовжуватись, то після них вживається двокрапка і тире:
"Писанка ще мало досліджена, — говорить учений і додає: — Але є переконливі докази, що вона була відома ще задовго до нашої ери" (За Скуратівським).

Непряма мова — це чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання. На письмі непряма мова не береться в лапки. Речення з непрямою мовою е складнопідрядним із підрядним з'ясувальним, яке приєднується за допомогою сполучників що, ніби, щоб, чи і сполучних слів де, куди, коли, як тощо. Вибір засобу зв'язку залежить від таких умов:

·         якщо чуже висловлювання, передане непрямою мовою, було звичайним розповідним реченням,

вживається сполучник що: Василь Касіян розповідає, що в основу його малюнка покладено епізод із життя Тараса Шевченка .

·         якщо мовець, що передає зміст чужого висловлювання, хоче виразити сумнів у його достовірності,

вживається сполучник ніби; Ліхтар розхвастався, ніби він міг би засліпити сонце.

·         якщо висловлювання було спонукальним реченням, вживається сполучник щоб: Софія Петрівна

благала Аркадія, щоби він заспокоївся.

·         якщо висловлювання було питальним реченням без питальних займенників або прислівників,

вживається сполучник чи: Маруся питає, чи дружу я з Тимком Степурою .

75.                Багатозначність слова. Типи лексичних значень.

Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явмщем дійсності. Це зв’язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо.

Ядром лексичного значення є концептуальне значення. Так, наприклад, слово обличч має концептуальне значення «передня частина голови людини». Крім концептуального значення, слово може мати конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні додатки до основного значення. Наприклад: морда, пика, фізіономія – обличчя.

Контекстуальні значення – виникають у певних контекстах. Так словами котик, лапочка пестливо називають дітей чи близьких, однак таке значення в цих словах не фіксується словниками.

Денотативне значення – віднесеність слова до предмета.

Сигніфікативне значення – віднесеність слова до поняття.

Структурне значення – співвідношення слова з іншими словами в лексичній системі мови.

Пряме значення безпосередньо називають явища дійсності: красиве обличчя.

Переносне значення є вторинним, тобто похідним від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: обличчя театру.

Вільні значення. Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень. Так, зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може вільно поєднуватися з певним колом слів.

Фразеологічно зв’язані значення – значення слова, які реалізуються лише в певних сполученнях: біла ворона “який виділяється чимсь незвичайним”.

Синтаксично зумовлені значення – значення, які реалізуються тільки в певній синтаксичній позиції. Так, наприклад, значення “безхарактерна людина, телепень” у слові шляпа реалізується тільки в тому випадку, коли це слово виступає присудком.

Конструктивно зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях: грати в футбол “брати участь у грі”.

БАГАТОЗНАЧНІСТЬ СЛІВ

Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам. Наприклад, слово дзвоник це і «1. Невеличкийпредмет у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якоїпідвішено ударник, серце», і «2. Прилад для подавання звукових сигналів,що нагадують звуки цього предмета (електричний дзвоник)», і «3. Самі звукові сигнали, певні характерні звуки», і «4. Рослина з кольоровими квітками, що своєю формою нагадують маленькі дзвони».

Як правило, найбільш багатозначними є слова, що здавна існують у мові.Помічено також, що багатозначність слова залежить від частоти вживанняслова в мові. Багатозначними є, наприклад, слова давати, держати, дерти,діставати, добрий, дорога, дрібний, другий, дух і под.

Багатозначність слів здебільшого не заважає взаєморозумінню між людьми, оскільки слова при мовному спілкуванні завжди виступають у мовленні в певному контексті, в словесному оточенні і в конкретній мовленнєвій ситуації.

76.                Види переносу значень (метафора, метонімія, синекдоха).

Метафора – це тип переносного вживання слова, що грунтується на подібності тих або інших ознак, властивостей предметів на істоти або навпаки.

Метафора може бути побудована на:

§                     Подібності форми: Помережав вечір кучерявий льодяними гратами вікно;

§                     Подібності кольору: Сонце хилилось уже на захід і кривавим блиском обливадо сніжні полонини.

§                     Подібності властивості: Відомо, що за людина з Невкипілого – кремінь.

§                     Подібності вияву почуття: Думки, спогади краяли серце Костомарова.

§                     Схожості поведінки, способу дії: Втома крадеться тихо, але він втомі взяти себе не дає.

На основі метафоричного перенесення значень у художньому мовленні створюються мовні образи, наприклад: «грім оплесків», «хмара думок».

Метоні́мія – це перенесення назви з одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують між собою, перебувають в органічному зв’язку.

Назва може переноситися:

·         1) з умістища на вміст або об'єм вмісту «блюдо» - «велика тарілка», «склянка» - «посудина для пиття» і «міра рідких та сипучих мас»;

·         2) з матеріалу на виріб з нього, наприклад, «мідь» як метал і як «мідні гроші»;

·         3) з місця населеного пункту на сукупність його жителів або пов'язану з ним подію, наприклад: «З нього сміялося все село»;

·         4) з форми вираження змісту на сам зміст, наприклад: «товста книга» стосується предмета, а «цікава книга» - змісту;

·         5) з галузі знань, науки на предмет науки і навпаки, наприклад «граматика» як будова мови і як розділ мовознавства, що її вивчає;

·         6) з соціального заходу на його учасників, наприклад: «Конференція відбудеться в травні» і «Конференція прийняла важливе рішення»;

·         7) з соціальної організації на сукупність її співробітників та приміщення, порівняйте: «ремонтувати фабрику» і «фабрика страйкує»;

·         8) з цілого на частину і навпаки, наприклад: «груша» як дерево і як плід;

·         9) з емоційного стану на його причину, наприклад: «жах», «страх» і «жахлива подія»;

·         10) ім'я автора може використовуватися для позначення його творів або створеної ним моделі, стилю: «читати, видавати Толстого».

Синекдоха – тип перенесення назви частини на назву цілого, і навпаки. Як і метонімія, синекдоха грунтується на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність кількісного характеру – загальніша і конкретніша назви: Він скрізь руку має, а ми що? Стара, необачна голово! Схаменись!

77.                Зміни обсягу вторинного значення (розширення, звуження, зсув значення).

78.                Лексичні омоніми в українській мові. Полісемія та омонімія.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.Їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса «запле­тене волосся», коса «знаряддя для косіння», коса «вузька смуга суходолу в морі, річці».

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.Кожне переносне значення багатозначного слова обов'яз­ково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище — 1) «купа дров, що горить»; 2) «місце, де розкладали вогонь»; 3) «своя оселя, родина»;4) «центр, зосередження чогось».Омоніми семантичної спільності не мають: бал «оцін­ка», бал «вечір із танцями»; стан «корпус людини», стан «становище», стан «стоянка», стан «машина».

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах: бал­ка1 «дерев'яний чи металевий брус», балка2 «яр» (обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми).

Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм: баранці «молоді барани» (має всі форми однини Й множини), баранці «піна на гребенях хвиль» (має тільки форми множини).

До омонімічних явиш у мові належать також:

омофони — при однаковій вимові мають різне написання: ''   кленок — клинок, греби — гриби, мене — мине, Роман — ро­ман, Мороз — мороз; сюди слід віднести й синтаксичні омо­німи — однакові звукові комплекси, один з яких є сло вом, другий — поєднанням слів: сонце — сон це, цеглина — це глина, доволі — до волі, потри — по три, згори — з гори;

омографи — при однаковому написанні мають різну вимо­ву (різний наголос): замок і замок, дорога і дороги, обід і обід;

омоформи — мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній формі: шию (від шити) і шию (від шия); поле «лан» і поле (від полоти); варта «сторожа» і варта (від вартий).

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запози­чень.

Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.

79.                Явища, суміжні з омонімією (омоформи, омофони, омографи).

Від багатозначних слів відрізняють омоніми (від гр. homos - однаковий і опута - ім’я) - слова, які мають од­накове звучання й написання, але зовсім різні значення. Наприклад: балка - «яр з пологими схилами» і балка - «дерев’яна колода або залізний брус, що є основою перекрит­тя, настилу…», череда - «гурт свійських тва­рин (перев. великої рогатої худоби), які утримуються, пасуть­ся разом» і череда - «вид однорічних трав’я­нистих рослин родини складноцвітих, що використовуються в медицині». Наведені лексичні омоніми є повними, тобто збігаються в усіх своїх формах. Серед неповних омонімів розрізняють омофони, омофор­ми й омографи. Омофони - це слова, які вимовляються однаково, але мають різні значення й написання. Наприклад: Гончар - гончар, Роман - роман, час мине [ми(е)не] - знайти мене [ме(и)не], пресувати [пре(е)сувати] папір - при­сувати [при(и)сувати] стіл до вікна, заселяти [засе(и)л'ати] будинок - засиляти [заси(е)л'ати] нитку в голку. Омоформи - слова, що збігаються лише в одній або кількох формах. Здебільшого вони належать до різних частин мови. Наприклад: Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас – Де ж мені вас діти!(Т.Шевченко): У першому випадку діти - іменник у кличному від­мінку множини, у другому - дієслово в неозначеній формі. Інші приклади омоформ: мила дівчина - господиня мила вікна; ходи, Грицю, до роботи - він знає всі ходи й виходи. Омографи - слова, що пишуться однаково, але мають різне звучання і значення: мала щастя - мала дитина, високий насип - насип насіння, довгі коси - дівочої коси і коси траву; від зорі до зорі - вечірні зорі.

80.                Пароніми в українській мові. Структурні типи паронімів

Від омонімів потрібно відрізняти пароніми (від гр. para - біля й опута - ім’я) - слова, близькі (не однакові!) за звучанням, але різні за значенням і написанням. Напри­клад: Громадський, -а, -є. Який стосується суспільства, грома­ди чи окремого колективу; який відбувається в суспільстві або пов’язаний із суспільно корисною діяльністю: Відомий український поет і перекладач Дмитро Павличко є вод­ночас активним громадським діячем. Громадянський, -а, -є. Який стосується громадянина як члена суспільства, властивий йому: Найсвятіший грома­дянський обов’язок - захист своєї Вітчизни. До найбільш поширених паронімів належать: абоне­мент - абонент, винахідливий - винахідницький, вирі­шення - рішення, висвітлювати - освітлювати, книж­ковий - книжний, людний - людяний, талан - талант, україніка - україністика та ін.

81.                Синонімія як вираження смислової еквівалентності в слові. Джерела виникнення синонімів. Типи синонімів і синонімічних рядів.

Багатство кожної мови визначається наявністю в ній синонімів. Лексичні синоніми (від гр. synonymos - одно­йменний) - це слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають той самий предмет, явище, ознаку, процес та ін. Однакові за значенням та емоційно-експре­сивним забарвленням слова мають назву абсолютних синонімів: азбука - абетка - алфавіт, визначення - дефініція, мовознавство - лінгвістика, обрис - контур, відтінок - нюанс, іспит - екзамен, площа - майдан, лю­бий - милий, баритися - гаятися, скрізь - усюди. Вони використовуються в мовленні для того, щоб уникнути по­вторів. Ідеографічні (значеннєві) синоніми, позначаючи той самий предмет, явище, ознаку, процес та ін., відрізняються окремими елементами своїх значень: хотіти - бажати, жадати, прагнути; рішучий - твердий, незламний, непо­хитний. Синоніми, які різняться елементами значень та емоцій­но-експресивним забарвленням і є характерними для певного стилю, називаються стилістичними: їсти - уминати, трощити, глитати, жерти; зрозуміти - второпати; набриднути - остобісіти, осточортіти; дурний - дур­ноголовий, дурноверхий. Нашій мові притаманне розмаїття синонімічних засобів. Пригадаймо, як герой комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» Мокій Мазайло, переконуючи Улю в багатстві україн­ської мови, наводить як приклад цілу низку синонімів до дієслова «говорити»: «…Та ось вам на одне слово «гово­рити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…». Більшість із наведених у прикладах синонімів є загаль­но мовними, синонімічні зв’язки між ними не залежать від контексту. Слова, які виступають синонімами лише в кон­тексті, називаються контекстуальними синонімами. На­приклад: Бій палав недовго, не більше півгодини, але був він жорстокий і кривавий (О. Довженко). І вдень і вночі кипіла робота. Виділені слова є контекстуальними сино­німами до тривати. На явищі синонімії будується така стилістична фігура, як перифраза (гр. periphrasis) - мовний зворот, який опи­сово, через характерні ознаки передає зміст іншого слова. Наприклад: ліс - зелений друг, вугілля - чорне золото, цукор - біле золото і біла смерть, Великобританія - Туманний Альбіон. Це загальноприйняті, загальнозрозу­мілі перифрази. Окрім них виділяються ще й ситуативні, індивідуально-авторські, зміст яких зумовлений конкрет­ним контекстом. Синонімія лежить і в основі евфемізму (гр. euphemismos) - слова чи вислову, що пом’якшує зміст висловлю­ваного шляхом використання іншої ознаки: говорити не­правду (замість брехати), навіки спочити (замість помер­ти), у нетверезому стані (замість п’яний) і под. Морфологічні синоніми – це варіанти граматичних форм слів на позначення того самого поняття: співає-співа, літає-літа. Обидва компоненти цих синонімічних пар нейтральні з погляду літературної нормативності, але другий з обмеженим діапазоном вживання(поезія, розмовна мова). Приклади морфологічних синонімів: 1)повні-короткі, стягнені-нестягнені форми якісних прикметників: зелен-зелений, зелена-зеленая; 2)проста і складена форма вищого і найвищого ступенів порівняння: добріший-більш добрий; 3)форми дієслів недоконаного виду майбутнього часу(проста й аналітична): писатиму-буду писати; 4)відмінкові форми іменників, прикметників, займенників, числівників: давальний і місцевий відмінки(батьку-батькові, на синьому-на синім), орудний відмінок(іменем- ім’ям). Синтаксичні синоніми  - це граматично різні конструкції, що виражають ту саму думку. Такими можна вважати: 1)сполучникові та безсполучникові речення: Рада б зірка зійти, та чорна хмара заступає.- Рада б зірка зійти-чорна хмара заступає; 2)складнопідрядні й прості речення з дієприкметниковим і дієприслівниковим зворотами: На обрії устали ліси, занурені в небо по пахви, обсипані пилом роси.-На обрії устали ліси, що були занурені…; 3) пряма й непряма мова; 4) словосполучення і речення: зошит учня –учнівський зошит, високоросла людина-людина високого зросту; Я не сплю.-Мені не спиться.             Окремий різновид синонімів становлять фразеологічні синоніми-варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття: говорити-плескати язиком, ляпати язиком, молотити язиком. Багатство синоніміки в мові – одна з основ розвитку її високої культури.

82.                Поняття активної та пасивної лексики. Історизми, архаїзми.

Активна і пасивна лексика української мови — два шари лексики, наявність яких зумовлена такими основними чинниками, як поява нових слів і вихід з ужитку слів, що позначали старі явища й реалії. Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини. Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солокий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни. Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми. Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас­ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять: 1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець. 2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска. 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове. 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять­ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний. 5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя). В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­мання» (І. Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­ несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече...» (І. Котляревський). Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в худож­ніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржан­ня коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ.

83.                Лексика української мови з погляду походження

Власне українська лексика - це слова, що витворилися в українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, держава, громада, приміщення, борщ, чай, минути, гопак, будинок, кучерявий, чоботи, свита, смуга, хустина, оранка, сіяч, зайвий, вщерть, віхола, щоденник та багато інших. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншими, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець тощо.Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Такими є грецизми вишня, огірок, лимон, м'ята, левада тощо. Тільки науковий етимологічний (за походженням) аналіз може показати, з якої мови прийшло слово і що воно в тій мові означало.Більшість сучасних українських імен осіб є також запозиченнями. Втративши своє первісне значення, з грецької мови прийшли до нас і стали іменами слова: Анатолій (схід сонця), Андрій (сміливий, мужній), Артем (здоровий, повний сили), Вікторія (перемога), Віталій (життєздатний), Марина (морська), Павло (малий). Від скандинавських народів прийшли до нас імена Гліб (нащадок бога) та Ігор (захисник). Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф не характерні для слов'янських мов, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами та латинізмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. Тюркізми ж характеризуються наявністю кількох звуків а: сарай, базар, баклажан, байрак, кабан, сазан, чабан, барабан, аршин, аркан. Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт, ангіна), грецьких (алфавіт, автор, архів, азот, афоризм, анемія, автономія). Крім початкових звуків а, ф, грецькі запозичення можуть позначатися наявністю звукосполучень пс, кс (психологія, ксерокс, скелет), кореневих частин бібліо, гео, біо, люк, фон (бібліотека, бібліографія, геологія, біологія, філолог, фонетика). Такі запозичення є термінами з різних сфер суспільного та наукового життя: демократія, космос, ідея, метод, аналіз, історія, філософія, граматика, педагогіка, діалог тощо. Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта, кран, крейда, ландшафт, бутерброд, верстат, лозунг, ланцюг, солдат, майстер, сигнал. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай, тролейбус, ескалатор. Якщо слово не схоже на власне українське, то значення його також може підказати, звідки прийшло до нас це слово. Так, відомо, що музичні терміни наша мова запозичувала з італійської: анданте, акорд, композитор, піаніно, опера, соната, віолончель, соло, тріо, а назви предметів туалету, страв, побуту - переважно з французької: пенсне, жабо, кашне, манжет, пюре, рагу. Багато саме французьких слів стали в українській мові незмінюваними, вони мають у кінці наголошені голосні: бюрó, купé, шасí, лотó, мантó, турнé, гофрé. Для французьких слів характерні наголошені кінцеві звукосполучення -ер, -ор, -аж, -анс: шофéр, режисéр, актóр, гарáж, тирáж. Для англійських слів характерне звукосполучення дж та інг (инг): джем, джемпер, джентельмен, джин, мітинг, пудинг, ринг тощо. З англійської мови запозичено чимало спортивних і технічних термінів: матч, старт, фініш, теніс, хокей, футбол, аут, трест, тент. З німецької мови запозичувалися військові, технічні терміни: фронт, штат, штаб, шпигун, слюсар, рубанок, стамеска, клейстер. У сфері української науки, юриспруденції багато латинізмів: консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, еволюція, республіка, вектор, спектр. Терміни мореплавства прийшли до нас із голландської мови: флот, трос, трап, шлюпка, баркас, каюта, лоцман, бакен, матрос, гавань. На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:
а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, благо, град, злато; б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, мислитель, братство; г) префікси воз-, со-, перед-: воздвигнути, возлюбити, воздати, возрадуватися, соратник, премудрий, преподобний; д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.

84.                Лексика української мови з погляду вживання

Активна лексика - cлова, які забезпечують повсякденні потреби мовця, мають високу частоту вживання та зберігають стилістичну нейтральність: любити, стомлений, віра, дім, останній, добро, хліб, стіл, вікно, око, лоб, якийсь тощо.

Застарілі слова: - архаїзми - слова, що є застарілими синонімами до слів активної лексики сучасної укр.мови: зигзиця-зозуля, чадо-дитина, яко-як, зерцало - дзеркало, ся-ця.

- історизми - слова, що вживаються на позначення назв зниклих предметів, явищ, понять старовини та минулого: вельможа, князь, кріпак. Неологізми - нові слова, які входять у загальний вжиток. Серед них розрізняють: •   загально мовні неологізми (комп 'ютер, дискета, монітор, клонування);

•    авторські неологізми: громовиця (Л.Українка); знедуховніти, просвітлина(0.Гончар).

85.                Функціональна диференціація лексики: загальновживана лексика, термінологічна й професійна лексика, діалектна лексика, жаргонна лексика, арго

За особливостями функціонування слова в українській мові поділяються на такі, що вживаються без обмежень у спілкуванні (загальновживана лексика), та слова обмеженого вживання (спеціальна лексика). До складу загальновживаної лексики входять слова, які використовуються усіма носіями мови і позначають поняття, пов'язані з повсякденним життям: земля, вода, двері, косити, любити, тисяча, мати, совість тощо. Вживання спеціальної лексики обмежене професійною діяльністю людей, соціальними ознаками або територією проживання (діалектним ареалом).

Спеціальна лексика української мови за сферами вживання

містить:

0 діалектну лексику;

0 термінологічну та професійну лексику;

0 жаргонну й арготичну лексику.

•  Діалектизми - це слова, вживання яких обмежене територією певного наріччя (діалекту). Українська мова має три наріччя: північне, південно-західне та південно-східне. Кожному з них притаманні особливості лексичного, фонетичного, синтаксичного харак і еру.

Серед діалектизмів розрізняють:

- лексичні діалектизми, що називають поняття, для позначення яких вживаються інші назви у загальнонародній моїй: окраєць -скрайок, окрай, відліпка; волошки - васильки, блават, півень — когут;

- етнографічні діалектизми, що називають місцеві реалії, невідомі за жами території певного наріччя: крисаня, клепаня – чоловічі калюхи, колиба-курінь пастухів, трембіта- музичний інструмент;

- семантичні діалектизми, що є словами загальнонародної мови, але мають інше значення: вино - виноград, губи - гриби, хвиля - гарна шия погода.

Терміни (від лат. межа, кінець ) - слова або словосполучення, які позначають поняття спеціальної галузі науки, знання, діяльності {косинус, підмет, валентність). У межах окремих галузей терміни об'єднуються в системи з певними закономірностями внутрішньої організації - термінології. Так, існують мовознавча, математична, юридична, спортивна термінології тощо.

Професіоналізми - слова або словосполучення, які безпосередньо пов'язані з професією або родом діяльності людини і можуть бути нерозумілими за межами певного професійного середовища: петит (із друкарської справи), блокада, голковколювання, стінка (зі спортивного словника).

Жаргонізми - слова, які вживаються у процесі спілкування людей, об'єднаних спільністю інтересів, діяльністю, соціальним станом та статусом: читалка - бібліотека, хвіст – академзаборгованість.

Арготизми (від фр. - замкнутий) - слова, що умовно прийняті та втаємничені для спілкування окремої соціальної групи, яка пригне зробити свою мову (арго) незрозумілою для інших: курганити-грати, курашник - музика, дикона - десять (із лірницького арго).

86.                Класифікації фразеологізмів (класифікація В.В.Виноградова, генетична класифікація, морфологічна тощо)

Фразеологізм – це словосполучення (речення), яке за значенням дорівнює одному слову. Наприклад, пекти раків – червоніти. До того ж значення власне фразеологізму не співпадає із значенням окремих слів, що входять до його складу. «Пекти» в значенні «обробляти вогнем» і «рак» - в значенні «тварина, що належить до виду безхребетних» нічого спільного не мають із почервонінням шкіри обличчя людини через хвилювання чи сором.

                Фразеологізми роблять мовлення виразнішим. Влучнішим, дотепнішим. Єдина з ними біда – фразеологізми не мають правил, їх можна вивчити лише один по одному.

                У лінгвістиці існує проблема складу фразеології. Одні мовознавці до неї відносять лише номінативні форми, тобто словосполучення. Інші, котрі дотримуються широкого розуміння фразеології, сюди відносять й комунікативні форми – крилаті вирази у формі речень.

                Є різні класифікації фразеологічних одиниць – на семантичному, функціональному, граматичному (морфологічному і синтаксичному), історичному рівнях.  Широке визнання здобула семантична класифікація В.В.Виноградова : до уваги береться ступінь з’єднаності (злютованості) складових частин і співвіднесеність значення усього вислову з семантикою його окремих складників

                За цим критерієм В.В.Виноградов виділяє три типи фразеологізмів: фразеологічні зрощення, фразео¬логічні єдності і фразеологічні сполучення (

                Фразеологічні зрощення  -   це неподільні, нерозклад¬ні фразеологізми, цілісне значення яких не збігається зі значен¬ням окремих слів, які входять до їх складу, наприклад: дати дра¬ла — втекти, замилювати очі – обманювати,  розбити глек — посваритися, свиню підкласти – підвести когось, смалити халявки — залицятися, пекти раків — червоніти від сорому, на руку ковінька — вигідно і т. ін. До фразеологічних зрощень  також належать  мовні звороти, які містять застарілі граматичні форми, наприклад: притча во язицех — предмет багатьох розмов, звичайно з осудом; нічтоже сумняшеся— не роздумую¬чи, без сумнівів, глас вопіющого в пустині – даремні думки, марні заклики та ін.,  та застарілі слова:  бити байдики, бити баглаї  — ледарювати , дати кучми -  побити, збити з пантелику – заважати правильному рішенню.

                 Фразеологічні зрощення називають ще ідіомами ( від гр. idioma   «самобутній зворот») під якими розуміють фразеологізми з повною втратою внутрішньої форми. Пояснити, як склалося значення ідіом,  - складна етимологічна проблема.  Вислів  з’їв собаку означає  «досвідчений у якійсь справі». Вловити якийсь безпосередній зв'язок між значенням  фразеологізму і словами не можна.

                Ідіоми неможливо дослівно перекласти на іншу мову – можна лише відшукати ідіому відповідник , якщо така є, або перекласти її одним словом чи вільним словосполученням.

                Фразеологічні єдності — це стійкі, неподільні слово¬сполучення, загальне значення яких певною мірою пов'язане зі значенням слів, що входять до їх складу. Фразеологічні єдності ширші за обсягом і різноманітніші за будовою, ніж фразеологічні зрощення, й характеризуються образністю та емоційно-експре¬сивним забарвленням. Наприклад: тримати язик за зубами (мовчати), набивати кишені (наживатися),  заливатися слізьми (безу¬тішно, плакати), скалити зуби (сміятися), дивитися крізь пальці (навмисне не помічати чогось) та ін. До фразеологічних єдностей належать каламбурні вислови, прислів'я і приказки, влучні вира¬зи з літературних джерел, або крилаті слова, яким властиві лако¬нізм і афористичність висловленої думки, наприклад: звичка — друга натура; житейське море; прикусити язика; кров з моло¬ком; вивести на чисту воду; наче води в рот набрати; тиха вода греблі рве; вік живи — вік учись; вчитися ніколи не пізно; сім п'ятниць на тиждень; тринди-ринди — коржі з маком та ін.

                Фразеологічні сполучення— стійкі мовні звороти, яким властива певна самостійність складових частин. У таких зворотах одне слово центральне, інші — залежні від нього і мо¬жуть сполучатися з іншими словами, наприклад: сміх бере, зло бере, нетерплячка бере, страх бере (але не можна радість бере, задоволення бере); порушити питання, пору¬шити справу; чиста душа, чиста совість, чисте поле тощо. За будовою фразеологічні сполучення складаються з двох (справа честі, храм науки, плід натхнення, глухий кут) і більше компонен¬тів (людина великої душі, людина світлого розуму) та ін.

                 М.М. Шанський виділив ще четвертий тип – фразеологічні вирази, до яких відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням. Це:

а) прислів’я -  влучний образний вислів, часто ритмічний за будовою, синтаксично завершений, має повчальний зміст ( Хто багато обіцяє, той рідко слова дотримує. Вік живи, вік учись.);

б) приказки – образний вислів, нерідко римований, близький до прислів’я, але без повчального змісту ( Як рукою зняло. І стіни вуха мають);

в) народні примовки –жартівливі, переважно римовані вислови, що вставляються в розмову відповідно до ситуації або у відповідний контекст (Здорові будьте !  Яким вітром ?  Хліб та сіль !  Ні пуху ні пера !  Кіно й німці.)

г) крилаті вислови – поширені й загальновідомі влучні звороти, джерело яких може бути встановлене ( Всякому городу нрав і права (Г. Сковорода), А все-таки вона крутиться (Галілео Галілей);

д) афоризми  відомих політиків, письменників, діячів науки і культури – узагальнена закінчена думка і глибока думка певного автора, висловлена у відточеній, відшліфованій формі. Характерними рисами є влучність, виразність, несподіваність судження, здатність до самостійного існування. (Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка)

е) сентенція – афоризм, що має повчальний зміст( Учіться у всіх, не наслідуйте нікого (М.Горький);

є) максима – афоризм, у якому в короткій формі виражене певне моральне правило, принцип ( Коли хочеш бути щасливим, будь ним

 (Дж. Вашингтон);

ж) парадокс   - думка, що різко розходиться з усталеними поглядами і спочатку ніби суперечить собі ( Не говори своєму другові того, що не повинен знати твій ворог (А. Шопенгауер);

з) літературна цитата – фрагмент іншого тексту, що в художньому творі використовується для надання експресії (Могутній голос говорить стиха:»Нічого, брате, я не зрікаюсь, караюсь, мучусь, але не каюсь»

 (А. Малишко).

                Окрему групу фразеологізмів становлять складені терміни на зразок : неозначена форма дієслова, атомна енергія, Далекий Схід, волоський горіх, коротке замикання та ін. Такі словосполучення від інших фразеологізмів відрізняються тим, що вони не мають емоційно-експресивних відтінків.

                Інші класифікації.

                 Л.А.Булаховський здійснив класифікацію фразеологізмів за джерелами їх походження : 1) прислів’я і приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені вислови з анекдотів, жартів тощо; 4) цитати з Біблії; 5) переклади іншомовних висловів; 6) крилаті вирази письменників; 7) влучні вирази видатних людей.

                Л.Г.Скрипник пропонує генетичну класифікацію, за якою виділяє фразеологізми двох груп:

1) фразеологізми, організовані за моделлю словосполучення (рідше – речення), які за семантикою і структурою співвідносяться з окремим словом (функціонують як один член речення): танцювати під чужу дудку, без задніх ніг;

2) фразеологічні одиниці – фрази, що мають організацію простих або складних речень: Далеко куцому до зайця. Приший кобилі хвіст.

87.                Джерела фразеології. Споконвічно українські фразеологічні одиниці, запозичені фразеологічні одиниці, кальки.

Основні джерела фразеології: запозичені слова, нові терміни і поняття, поетичні неологізми, морфологічним способом додавання префіксів, слова з іншими значеннями.

Фразеологія укр.-ої мови за своїм походженням – неоднорідна. Найбільше в ній фразеологічних одиниць народного походження: прислів’я та приказки(Під лежачий камінь вода не тече), жартівливі вирази(Буває, що і слон літає).

Але, крім того, в українській літературній мові поширена фразео­логія й з інших джерел, а саме:

а)  Вирази виробничо-професійного походження: Сім раз приміряй, а раз одріж; по всіх швах (з мови кравців); виконувати завдання на відмінно (з мови учителів та учнів.

б) Переклади влучних виразів політичних діячів і вчених: Релігія — опіум для на­роду (К. Маркс). Всерйоз і надовго (В. І. Ленін). Чиста краса, чисте мис­тецтво (І. Кант).

в) Крилаті вирази українських письменників: Наша пісня, наша дума не вмре, не загине (Т. Г. Шевченко). Борітеся — поборете (Т. Г. Шев­ченко). Нехай не забувають люди, що дурень всюди дурнем буде (Л. І. Глібов).

г)  Переклади крилатих виразів російських письменників: Сидіння між двома стільцями (М. Є. Салтиков-Щедрін). Герой нашого часу (М. Ю. Лєрмонтов), Нам спокій тільки сниться (О. Блок).

д) Переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: Бути чи не бути (Шексцір). Останній із могікан (Ф. Купер).

є) Переклади російських та іншомовних фразеологічних зворотів: І носа не покажуть (з російської мови). Бути не в своїй тарілці (з французь­кої). Тут   собака  зарита   (з німецької).

є) Переклади античних ходячих висловів: Розрубати гордіїв вузол (рішуче розв'язати заплутане і складне питання). Прокрустове ложе (штучна мірка, під яку щось підганяють). Альфа і омега (початок і кінець).

ж) Окремі біблійні і євангельські вислови, засвоєні з церковно­слов'янської мови: Берегти, як зіницю ока. Содом і Гоморра. Вавілонське стовпотво­ріння. Заблудша вівця.

88.                Українська лексикографія, її історичні витоки та тенденції розвитку

Лексикографія – розділ млвознавства, який займається теорією і практикою укладання словників.

Це наука, яка має практичне застосування. Словники необхідні для вивчення рідної таіноземної мов, для піднесення культури усної та писемної мови і загалом інтелекту людини.

Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію.

Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики, розташування слів і словникових статей, типи словникових визначень, типи ілюстрацій, подача фразеологізмів, співвідношення лінгвістичної і нелінгвістичної інформації.

Практична лексикографія забезпечує навчання мови – як радної, так і іноземної, описує й нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики.

Для сучасної лексикографії характерні: розуміння лексики як системи; діалектичний погляд на значення; визначення тісного зв’язку лексики з граматикою. Опрацьовуються різні типи словників в залежності від того, кому вони адресовані. Є словники академічні, в яких інформація про слово найповніша, і навчальні, які мають на меті навчити людину, що вивчає мову, правильно використовувати слово. Є також словники для широкого використання і словники-довідники, адресовані представникам певної професії

Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и глЮемыхъ жидовьскымь эазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго эазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов'ян. слова: «Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваэємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов'ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 -- 17 ст. Перший церковнослов'ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов'ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова -- в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Серед основних проблем, вирішення яких наразі стоїть перед вітчизняною лексикографію, потрібно виділити наступні.

1.  Переважні більшість перекладів неслов'янської літератури нині робиться з російських видань – через незнання інших мов, відсутність перекладацького досвіду, брак часу тощо. За таких умов іноземно-українські словники й довідники не мають значного попиту, і їх часто замінюють російськомовні. На цьому тлі розквітло буйним квітом україно-російське словникарство.

2.  Якщо до набуття незалежності головне право на видання лексикографічної літератури мало видавництво «Наукова думка», то в наш час до справи докладають рук всі, кому не лінь. А через відсутність належного контролю за якістю виданого матеріалу та законодавчих норм про авторські права, на полицях книжкових магазинів з'являються численні видання сумнівної кості та майже неприкриті передруковки із вдалих праць попередників.

3.  Попри порівняно велику кількість назв сучасних словників, що їх видають найрізноманітніші видавництва, їхні тиражі зазвичай недостатні для забезпечення нагальних потреб, а їх лексична база нерідко значно відстає від стрімкого розвитку мови з радянських часів (а саме радянські словники найчастіше слугують фундаментом для нових видань).