Мілорд Павич

Мілорд Павич «Хозарський Словник»

З цієї книги дізнаєшся, що таке любов. Любов – значить їсти однією виделкою і пити вино з вуст коханої людини, як то робили Петкутин із Калиною. А потім… з’їсти свого коханого, не бажаючи ні з ким ділитися. Такою, принаймні, можна побачити любов у романі-лексиконі Мілорада Павича.

Для нас із вами «Хозарський словник» мусить бути цікавим як мінімум із трьох причин: по-перше, хозари – частка руської історії (т.зв. «козари» згадуються в «Повісті врем’яних літ» під 965 роком), по-друге – в тексті можна відчитати таку болючу для українців проблему меншовартості, і врешті, величезна цінність самого тексту – постмодерної каші з цитат, метафор і абсурду. Мова тексту часто позбавлена логіки, що наближує словник до творів Йонеско і Беккета. В більшості випадків неможливо уявити більшість із того, про що пише Павич: «У Аверкія одне око скоромне, а друге – пісне, а усі зморшки на його обличчі зав’язані вузлом над бровами», або те, як людей «перуть і ґлянцують», а потім сушать на «пахучому вітрі» з Босфору й відбілюють під грецьким сонцем… Ця мовна особливість робить текст повільним для сприйняття, кожна метафора й кожен алогізм вимагає зупинки для того, щоб читач зміг «смакувати» текст, а зрештою – оцінити.

 Книга не має видимої фабули, її неможливо переказати. Це радше величезний каталог сюжетів і мотивів, позичених ланцюжком авторів скрізь, де тільки можна – з міфології, апокрифів, повір’їв, Біблії, житій, літописів, наукових текстів тощо. Для роману-лексикону Павича затісними є будь-які жанрові рамки. Це текст, що постійно обманює, обіцяючи мудрість, але ховаючи цю мудрість подалі від профанів. Його можна порівняти хіба що зі змією, що ковтає свій хвіст і ховає всередині істину. За формою «Хозарський словник» – радше відкритий гіпертекст із купою посилань, що не вимагає негайного прочитання від першої до останньої сторінки. На те він і словник, щоб відкривати його в потрібний момент і читати (чи навіть опрацьовувати) окремі статті. Книга має дві обкладинки («чоловічий» і «жіночий» примірники), що різняться хіба що за кольором малюнка, а також три частини, три різні ракурси одного питання – християнський, ісламський і гебрейський.

Мілорад Павич є фахівцем з історії сербського бароко, що виразно проявилося в його тексті. Вірний бароковій традиції, автор-Павич відмежовується від свого тексту цілим ланцюжком авторів (так само незадовго перед ним зробив У.Еко в «Імені рози»): спочатку, мовляв, були усні вірші Атех, які потім «рекламували» хозарськомовні папуги, записав ці вірші Аврам Бранкович, від якого їх «вивчає» Теоктист Нікольський, а потім цей Теоктист надиктовує Даубманусові, який нібито 1691 року видає тримовний «Lexicon cospi», а вже близький сучасному читачеві Мілорад Павич люб’язно «перевидає» «Хозарський словник» таким, який він, мовляв, був у Даубмануса, трохи доповнивши його даними про д-ра Сука Ісайла. Варто було б застерегти того читача, який готовий сприймати на віру все, що Мілорад Павич подає в оболонці «історичного документа». За такого прочитання текст ризикує лишитися герметичним, незрозумілим, а автори – брехунами й містифікаторами. Єдине, що лишається, – блукати лабіринтами по-бароковому постмодерного тексту поміж міфами й історично можливою правдою, поміж фантазією автора/авторів і всіма відомими світовими мотивами. На межі всіх цих смислів роман постає як історія народу, що втратив себе, втративши власну мову, власну віру, відмовившись від назви. Як спроба оновити епос народу, який по суті такого епосу не мав. «Хозарський словник» можна розглядати і як спробу віднайти втрачену національну ідентичність через звернення до найдавнішої історії. Якщо взяти до уваги, що Мілорад Павич за походженням серб і написав свій текст сербською мовою, то цей погляд може бути особливо актуальним сьогодні, в пору розквіту постколоніальних студій.

 Уважний читач, без сумніву, віднайде для себе безліч питань зі сфери метафізики, втім, усі вони переважно крутяться навколо кількох головних. Наскільки взаємопов’язаними є національна й релігійна ідентичності? Як втрата мови й письменності, втрата гордості зі свого походження неминуче призводить до вимирання нації? Щоб знайти відповіді, замало просто прочитати книжку. «Хозарський словник» вчить читати поміж рядками, читати «пробіли», як говорить сам текст, які є «прозорою і непомітною істиною», напротивагу чорним літерам – тим місцям, де наші погляди «не занурюються глибше поверхні».

 Щоб отримати найбільше задоволення чи навіть ту бартівську насолоду від тексту, слід читати повільно, смакуючи кожну фразу, як дороге вино. Коли трапляються статті, відмічені знаком  (а значить, стаття про цю людину/подію є в усіх трьох частинах словника), обов’язково перечитувати всі три статті. Якщо не полінуєтеся зіставити й порівняти, може вийти цікава забавка. Приміром, кожна з трьох частин про хозарську царівну Атех говорить, що ця жінка захищала їхню віру в хозарській полеміці. Відповідно, згідно з червоною книгою, хозари прийняли християнство, тоді як у зеленій вони стають мусульманами, а в жовтій з якогось дива приймають юдейську віру. І все це завдяки старанням Атех!

 Роман-лексикон Мілорада Павича можна назвати криницею мудрості втраченого й забутого народу, збірником афоризмів, притч, фантастичних житій, «маленьких і кусючих, як бджола» епіграм, можна назвати й цікавою постмодерною містифікацією – цінність тексту від того анітрохи не применшиться. Ні для кого не є секретом, що попри величезну, насправді романну, кількість персонажів «Хозарського словника», головною дійовою особою є Текст. Я би додала: Текст у взаємодії з Читачем. Дозволю собі погодитися з Севастом Никоном: важливішою є віра споглядання, слухання й читання, аніж віра малювання, співу чи писання. Іншими словами, не надто важко скласти роман-словник, але важливіше дозволити читачеві самому з’єднати ті слова в одне ціле й отримати саме той Текст, якого гідний читач.