1.
Історіографія. Проблеми історичних і культурних звязків України з Зах. Європою.
2. Україна на перехресті цивілізацій. Русь і Україна в історичній ретроспективі.
2. Україна на перехресті цивілізацій. Русь і Україна в історичній ретроспективі.
Історіогра́фія — історія історичної науки в цілому, а
також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі
(наприклад, історіографія Хмельниччини), або сукупність історичних робіт,
об'єднані в ідеологічному або національному відношенні (наприклад, марксистська
історіографія, французька історіографія). Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію
історичної науки. У найбільш широкому (і в менш вживаному у сучасній мові)
значенні історіографією називається сама історична наука, власне опис історії,
історіограф - те саме, що історик.
Історіографія - у вузькому сенсі слова це
сукупність досліджень у галузі історії, присвячених певній темі або історичній
епосі (наприклад, історіографія епохи Хрестових походів), або сукупність
історичних робіт, що володіють внутрішньою єдністю в ідеологічному, мовному чи
національному відношенні (наприклад, марксистська, англомовна або французька
історіографія) . У більш широкому сенсі слова історіографія - це спеціальна
історична дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Історіографія
перевіряє, наскільки вірно застосовується науковий метод при написанні
історичної роботи, акцентуючи увагу на автора, його джерелах, відділенні фактів
від інтерпретації, а також на стилістиці, авторських пристрастях і на те, для
якої аудиторії написана ним дана робота в галузі історії
Християнська історіографія
Підвищення
статусу християнської церкви в Римській імперії, починаючи з правління
Костянтина I, призвело до відокремлення народжувалася нової християнської
історіографії від стародавньої античної. Якщо стародавні автори воліли [джерело
не вказано 1144 днів] записувати усні розповіді про історичні події,
християнські автори насамперед спиралися на письмові джерела, починаючи,
зрозуміло, з Біблії. У центрі їх розповіді перебували не війни і біографії
політиків, а релігійний розвиток суспільства. Першим християнським істориком
був Євсевій Кесарійський [2]. Християни бачили історію як результат здійснення
божественного плану, в якому суспільство розвивається лінійно, а не циклічно,
як це властиво, наприклад, поглядам китайських істориків. Тому в свою розповідь
вони зазвичай включали короткий опис найважливіших подій минулого, після чого
переходили до власне описуваної епосі [3].
У Середні
століття літописання стало популярним заняттям ченців і священиків. Вони писали
також про історію Ісуса Христа, церкви та її покровителів, династичні історії
місцевих правителів. Як історичний жанр літопис була особливо популярна в
ранньому Середньовіччі [4]. Прикладами таких літописів є «Історія франків»
Григорія Турського, «Англосаксонські хроніки» і «Повість минулих літ».
Традиція
написання історії розвивалася далі в епоху Відродження і зазнала серйозних змін
в епоху Просвітництва, коли історична наука прийняла в цілому сучасний вигляд.
ІСТОРИЧНА
РЕТРОСПЕКТИВА ФОРМУВАННЯ КОНФЕСІЙНОГО
ПРОСТОРУ УКРАЇНИ
За часів незалежності відбулось суттєве підвищення інтересу українського населення до питань релігії і церкви, що пояснюється глибинною потребою в самоідентифікації, адже релігійна культура українців формувалася протягом багатьох віків в умовах національної бездержавності. Стабільний розвиток суспільства безпосередньо залежить від поважного ставлення до культури та віковічних звичаїв народів, що населяють нашу багатонаціональну та поліконфесійну державу, тому отримання достовірних знань один про одного стало надзвичайно актуальним, чим і обумовлена необхідність з’ясування особливостей формування конфесійного простору України.
Згідно з теорією американського вченого С.Гантінгтона, висунутій у праці «Зіткнення цивілізацій», Україна розташована на межі цивілізацій [7]. Дійсно, тривале перебування українських земель у складі різних державних утворень (Литовського князівства, Речі Посполитої, Австро–Угорської, Османської та Російської імперій, Польщі, СРСР) призвело до формування специфічної структурної конфігурації цивілізаційних світів.
Перехід наших предків від язичництва до християнства – це надзвичайно глибокий духовний переворот, пов’язаний з докорінною переоцінкою цінностей, що торкався самих основ орієнтації людини стосовно інших людей і самої себе, породжував
ПРОСТОРУ УКРАЇНИ
За часів незалежності відбулось суттєве підвищення інтересу українського населення до питань релігії і церкви, що пояснюється глибинною потребою в самоідентифікації, адже релігійна культура українців формувалася протягом багатьох віків в умовах національної бездержавності. Стабільний розвиток суспільства безпосередньо залежить від поважного ставлення до культури та віковічних звичаїв народів, що населяють нашу багатонаціональну та поліконфесійну державу, тому отримання достовірних знань один про одного стало надзвичайно актуальним, чим і обумовлена необхідність з’ясування особливостей формування конфесійного простору України.
Згідно з теорією американського вченого С.Гантінгтона, висунутій у праці «Зіткнення цивілізацій», Україна розташована на межі цивілізацій [7]. Дійсно, тривале перебування українських земель у складі різних державних утворень (Литовського князівства, Речі Посполитої, Австро–Угорської, Османської та Російської імперій, Польщі, СРСР) призвело до формування специфічної структурної конфігурації цивілізаційних світів.
Перехід наших предків від язичництва до християнства – це надзвичайно глибокий духовний переворот, пов’язаний з докорінною переоцінкою цінностей, що торкався самих основ орієнтації людини стосовно інших людей і самої себе, породжував
абсолютно
нові соціальні структури, моделі влади, авторитету, спілкування. Це спричинило
довготривалі, різноманітні, часом несподівані або навіть парадоксальні наслідки
для культури загалом і сприяло виходу на історичну арену нових народів, чия
активність нерідко знаходила собі стимул або санкцію перед лицем носіїв старої
язичницької культури саме у християнстві.
Від початку християнізації Київська Русь зазнала впливу і Візантійської, і Римської церков. Не можна уявити собі Київську церкву, – стверджує православний богослов протоієрей Г.Флоровський, – як щось замкнене і ізольоване. В Х–ХІІ ст. вона була досить тісно пов’язана і з Царгородом, і з Афоном, і з Палестиною, причому з Заходом зв’язки були постійними і досить розвиненими [6]. Характеризуючи особливості давньоруського християнства, слід підкреслити таку його особливість, як толерантність і відкритість як до Східної, так і до Західної церков. Навіть після розколу Вселенської церкви в середині ХІ ст. на православну і католицьку, в Русі не закріпились такі відносини між людьми, як релігійна нетерпимість, ворожнеча і фанатизм. Як зазначають вітчизняні дослідники, Руська церква запозичила з Візантії культові форми та обряди, поєднала їх з давніми дохристиянськими звичаями й традиціями, але відкинула релігійну нетерпимість та цезаропапізм [5].
Українські землі були пограничними між католицьким Заходом і православним Сходом і перебували протягом тривалого часу в ареалі їхнього впливу. Культурним і політичним протистоянням цих двох цивілізацій пояснюється просторова локалізація та домінування на нашій території протягом століть і до теперішнього часу двох християнських церков – православної та католицької. Навіть Великий церковний розкол 1054 року суттєво не вплинув на характер руського християнства. До католиків і надалі ставилися цілком толерантно, їх було багато серед жителів Києва, вони мали свої церкви [2].
Ще у ІХ ст. на території сучасної України з’явився іудаїзм, який прийняли тюрки–хазари. Тоді ж сюди переселилися і караїми, релігія яких близька до іудаїзму. Вже у першій половині Х ст. в Києві діяла іудейська громада [8]. Перші вірмени на давньоруських землях з’являються задовго до створення Київської держави. А в XI ст. через падіння царства Багратунідів, руйнівні напади сельджуків та візантійську політику переслідування вірменів відбувся їх масовий вихід з батьківщини у Київську Русь, переважно на територію західної частини. Таким чином, на нашій території з’являється вірменська церква, коріння якої сягає апостольських часів і яка стала важливим чинником збереження національної самобутності вірменів в умовах діаспори.
З 1240 р. понад століття Київська Русь перебувала під монголо– татарським ігом, цей час ознаменувався спустошенням колись багатих земель, занепадом культури. Центри духовності переміщуються туди, де ще можливе об’єднання влади і народу на основі спільних цінностей. Таким центром стає Галицько–Волинське князівство.
На роки князювання Данила Галицького припадає спроба унії православної церкви з католицькою. Данило, намагаючись протистояти монголо–татарській навалі, згодився прийняти 1253 року з рук папського легата королівську корону, але, не отримавши дієвої допомоги від Римського престолу, припинив переговори щодо прилучення своїх підданих до католицької віри.
З середини ХІУ ст. більша частина протоукраїнських земель перебуває під владою Литви, Угорщини, Польщі.
Литовські князі встановили свою владу над більшою частиною нинішньої України. І хоч литовці були язичниками, вони не виявляли ворожості до християн. А після того, як литовський князь Ягайло прийняв латинське хрещення 1385 року, щоб одружитися з власницею польської корони принцесою Ядвігою, більшість литовців стали християнами західної традиції.
В цілому весь період після Великого християнського розколу 1054 року і аж середини та другої половини XIV ст. був часом збереження відносної толерантності до іншого віросповідання, коли не переривалися зв’язки з католицькими державами – Польщею, Угорщиною, Чехією. Наприклад, у 1364 р. патріаршою грамотою Католікоса всіх вірменів Месропа І у Львові засновано вірменську єпархію, яку через три роки було затверджено декретом польського короля Казимира Великого. Таким чином львівський храм Успіння Пресвятої Богородиці (освячений у 1363 р.) став катедральним собором і єпархіальним центром усіх вірменів Русі, Валахії і Молдови. Толерантність того часу виявлялась і щодо іудеїв, які, починаючи з другої половини XIV ст., знаходились під опікою польських королів i магнатства.
Неповторним культурно–історичним феноменом, в якому перетиналися різні культурні, етнічні і релігійні світи, був Крим. Тут з перших століть нової ери продовжували співіснувати іудейська віра (євреї, хазари, пізніше – караїми), християнська: грецька (православна), монофізитсько–григоріанська (вірмени) і латинська (генуезці), а з другої половини ХІІІ ст. – іслам. У цьому ж столітті у Кафі (сучасна Феодосія) з’являються перші караїмські кенаси (молитовні будинки караїмів). Появу караїмів у Криму пов’язують з проникненням у степи і передгір’я Криму в УІІ ст. протоболгарських племен, підлеглих Хазарському каганату [1]. Саме кримські караїми на запрошення короля Данила Галицького оселяються у XIII ст. в Галичі та Луцьку, а 1397 року 370 караїмських родин на запрошення князя Вітовта переселяються до його резиденції в Троках (сучасне Тракай) під Вільно, де виконували обов’язки особистої охорони великих литовських князів. Більше того, у Великому князівстві Литовському караїми були єдиними нехристиянами, які користувались Магдебурзьким правом [3].
Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польщу і Литву в Річ Посполиту. Наприкінці XVI ст. сталася подія, що й сьогодні позначається на духовній культурі українського народу. У жовтні 1596 р. у м. Бересті відбулося два собори. На першому, що проходив в церкві св. Миколая на чолі з митрополитом М.Рогозою, була проголошена унія, підписана з Римським Престолом ієрархами Київської митрополії, в результаті чого утворилась греко–католицька церква. Одночасно православні єпископи провели Православний собор (антисобор) під керівництвом екзарха Візантійського патріарха, в якому взяли участь два галицьких єпископа. Православний собор ухвалив постанови, в яких виголосив «прокляття на відступників» – митрополита Рогозу та його єпископів, які «за допомогою польської влади прийняли унію». Король Сигізмунд ІІІ утвердив постанови Уніатського собору і відхилив, як неправильні, рішення Православного собору. В цілому рішення Берестейського собору про церковну унію внесли неспокій серед народу, оскільки, крім двох діючих церков – православної і католицької, – з’явилась ще одна – уніатська. Завершення роботи Берестейського собору стало не тільки днем народження нової церкви, а й початком гострої боротьби – релігійної, політичної і навіть збройної. На думку Д.Дорошенка, трагізм становища уніатської церкви виявився в тому, що православні ненавиділи уніатів, а польська римо–католицька церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності [4]. За цих умов представники місцевої української знаті масово приймали католицизм і залучалися до стандартів католицької освіченості. Це відкривало їм та їхнім нащадкам шлях до отримання вищих посад у Речі Посполитій. Завдяки такому механізму на початку ХУІІ ст. до католицької польськомовної верхівки Речі Посполитої перейшли представники практично всіх православних литовсько–українських домів, що призвело до масового окатоличення української шляхти і означало втрату української національної еліти. Український народ на цьому етапі залишився не тільки без значної частини аристократії, а й втратив значну кількість духовних провідників. В ХУІІ ст. під гаслом захисту православної віри відбувалися козацькі повстання, що вилились в національно–визвольний рух під проводом Б.Хмельницького, і носив явний антиуніатський характер. Після Переяславської ради 1654 р. уніатська церква припинила своє існування на території, що не входили до складу Речі Посполитої.
1667 року, згідно з Андрусівською угодою, Правобережна Україна, крім Києва, що був переданий під юрисдикцію Московії, відійшла до Польщі. На Волині та Поділлі почалося відновлення унії. На її бік перейшла більшість народних мас в Західній Україні, де православна церква залишилась без своєї ієрархії та своїх провідників. На рубежі ХУІІ–ХУІІІ ст. навіть старовинні єпархії Львова (Галича) і Перемишля, що свого часу очолили антисобор і відмовились від Берестейської унії, прийняли її. Це було досягнуто завдяки активній пастирській діяльності ченців–базиліан (василіан). Галичина вступила в унію після цілого століття протистояння їй. Таким чином українські християни Польщі, що з 1595–96 рр. були розділені між двома церквами, знову об’єдналися в одну. Зміна юрисдикції Київської митрополії 1686 року започаткувала процес поступової і неухильної перебудови церковно–державних відносин на українських землях. Після прийняття присяги Москві Київського митрополита Гедеона під управління Московського патріарха перейшли найдавніші українські єпархії та монастирі.
Нові соціально–культурні обставини, що склалися в цей період, значною мірою зумовили специфіку формування етнічної і релігійної ідентичності українців. Слід зазначити, що на той час широкі верстви українського населення (селяни, козаки, городяни) ще не усвідомлювали реальну загрозу конфесійно–культурної асиміляції як виклик власній ідентичності.
Остаточне розмежування православних і католиків призвело до формування конфесійного простору з локалізацією православ’я на більшій частині території України та католицизму – в її західній частині.
Таким чином, на етнічних українських землях відбувалася перманентна регіоналізація конфесійного простору, спричинена як «цивілізаційним розломом», що впливав на процес формування української нації, так і політичними реаліями, визначеними історичними подіями протягом багатьох сторіч.
Від початку християнізації Київська Русь зазнала впливу і Візантійської, і Римської церков. Не можна уявити собі Київську церкву, – стверджує православний богослов протоієрей Г.Флоровський, – як щось замкнене і ізольоване. В Х–ХІІ ст. вона була досить тісно пов’язана і з Царгородом, і з Афоном, і з Палестиною, причому з Заходом зв’язки були постійними і досить розвиненими [6]. Характеризуючи особливості давньоруського християнства, слід підкреслити таку його особливість, як толерантність і відкритість як до Східної, так і до Західної церков. Навіть після розколу Вселенської церкви в середині ХІ ст. на православну і католицьку, в Русі не закріпились такі відносини між людьми, як релігійна нетерпимість, ворожнеча і фанатизм. Як зазначають вітчизняні дослідники, Руська церква запозичила з Візантії культові форми та обряди, поєднала їх з давніми дохристиянськими звичаями й традиціями, але відкинула релігійну нетерпимість та цезаропапізм [5].
Українські землі були пограничними між католицьким Заходом і православним Сходом і перебували протягом тривалого часу в ареалі їхнього впливу. Культурним і політичним протистоянням цих двох цивілізацій пояснюється просторова локалізація та домінування на нашій території протягом століть і до теперішнього часу двох християнських церков – православної та католицької. Навіть Великий церковний розкол 1054 року суттєво не вплинув на характер руського християнства. До католиків і надалі ставилися цілком толерантно, їх було багато серед жителів Києва, вони мали свої церкви [2].
Ще у ІХ ст. на території сучасної України з’явився іудаїзм, який прийняли тюрки–хазари. Тоді ж сюди переселилися і караїми, релігія яких близька до іудаїзму. Вже у першій половині Х ст. в Києві діяла іудейська громада [8]. Перші вірмени на давньоруських землях з’являються задовго до створення Київської держави. А в XI ст. через падіння царства Багратунідів, руйнівні напади сельджуків та візантійську політику переслідування вірменів відбувся їх масовий вихід з батьківщини у Київську Русь, переважно на територію західної частини. Таким чином, на нашій території з’являється вірменська церква, коріння якої сягає апостольських часів і яка стала важливим чинником збереження національної самобутності вірменів в умовах діаспори.
З 1240 р. понад століття Київська Русь перебувала під монголо– татарським ігом, цей час ознаменувався спустошенням колись багатих земель, занепадом культури. Центри духовності переміщуються туди, де ще можливе об’єднання влади і народу на основі спільних цінностей. Таким центром стає Галицько–Волинське князівство.
На роки князювання Данила Галицького припадає спроба унії православної церкви з католицькою. Данило, намагаючись протистояти монголо–татарській навалі, згодився прийняти 1253 року з рук папського легата королівську корону, але, не отримавши дієвої допомоги від Римського престолу, припинив переговори щодо прилучення своїх підданих до католицької віри.
З середини ХІУ ст. більша частина протоукраїнських земель перебуває під владою Литви, Угорщини, Польщі.
Литовські князі встановили свою владу над більшою частиною нинішньої України. І хоч литовці були язичниками, вони не виявляли ворожості до християн. А після того, як литовський князь Ягайло прийняв латинське хрещення 1385 року, щоб одружитися з власницею польської корони принцесою Ядвігою, більшість литовців стали християнами західної традиції.
В цілому весь період після Великого християнського розколу 1054 року і аж середини та другої половини XIV ст. був часом збереження відносної толерантності до іншого віросповідання, коли не переривалися зв’язки з католицькими державами – Польщею, Угорщиною, Чехією. Наприклад, у 1364 р. патріаршою грамотою Католікоса всіх вірменів Месропа І у Львові засновано вірменську єпархію, яку через три роки було затверджено декретом польського короля Казимира Великого. Таким чином львівський храм Успіння Пресвятої Богородиці (освячений у 1363 р.) став катедральним собором і єпархіальним центром усіх вірменів Русі, Валахії і Молдови. Толерантність того часу виявлялась і щодо іудеїв, які, починаючи з другої половини XIV ст., знаходились під опікою польських королів i магнатства.
Неповторним культурно–історичним феноменом, в якому перетиналися різні культурні, етнічні і релігійні світи, був Крим. Тут з перших століть нової ери продовжували співіснувати іудейська віра (євреї, хазари, пізніше – караїми), християнська: грецька (православна), монофізитсько–григоріанська (вірмени) і латинська (генуезці), а з другої половини ХІІІ ст. – іслам. У цьому ж столітті у Кафі (сучасна Феодосія) з’являються перші караїмські кенаси (молитовні будинки караїмів). Появу караїмів у Криму пов’язують з проникненням у степи і передгір’я Криму в УІІ ст. протоболгарських племен, підлеглих Хазарському каганату [1]. Саме кримські караїми на запрошення короля Данила Галицького оселяються у XIII ст. в Галичі та Луцьку, а 1397 року 370 караїмських родин на запрошення князя Вітовта переселяються до його резиденції в Троках (сучасне Тракай) під Вільно, де виконували обов’язки особистої охорони великих литовських князів. Більше того, у Великому князівстві Литовському караїми були єдиними нехристиянами, які користувались Магдебурзьким правом [3].
Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польщу і Литву в Річ Посполиту. Наприкінці XVI ст. сталася подія, що й сьогодні позначається на духовній культурі українського народу. У жовтні 1596 р. у м. Бересті відбулося два собори. На першому, що проходив в церкві св. Миколая на чолі з митрополитом М.Рогозою, була проголошена унія, підписана з Римським Престолом ієрархами Київської митрополії, в результаті чого утворилась греко–католицька церква. Одночасно православні єпископи провели Православний собор (антисобор) під керівництвом екзарха Візантійського патріарха, в якому взяли участь два галицьких єпископа. Православний собор ухвалив постанови, в яких виголосив «прокляття на відступників» – митрополита Рогозу та його єпископів, які «за допомогою польської влади прийняли унію». Король Сигізмунд ІІІ утвердив постанови Уніатського собору і відхилив, як неправильні, рішення Православного собору. В цілому рішення Берестейського собору про церковну унію внесли неспокій серед народу, оскільки, крім двох діючих церков – православної і католицької, – з’явилась ще одна – уніатська. Завершення роботи Берестейського собору стало не тільки днем народження нової церкви, а й початком гострої боротьби – релігійної, політичної і навіть збройної. На думку Д.Дорошенка, трагізм становища уніатської церкви виявився в тому, що православні ненавиділи уніатів, а польська римо–католицька церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності [4]. За цих умов представники місцевої української знаті масово приймали католицизм і залучалися до стандартів католицької освіченості. Це відкривало їм та їхнім нащадкам шлях до отримання вищих посад у Речі Посполитій. Завдяки такому механізму на початку ХУІІ ст. до католицької польськомовної верхівки Речі Посполитої перейшли представники практично всіх православних литовсько–українських домів, що призвело до масового окатоличення української шляхти і означало втрату української національної еліти. Український народ на цьому етапі залишився не тільки без значної частини аристократії, а й втратив значну кількість духовних провідників. В ХУІІ ст. під гаслом захисту православної віри відбувалися козацькі повстання, що вилились в національно–визвольний рух під проводом Б.Хмельницького, і носив явний антиуніатський характер. Після Переяславської ради 1654 р. уніатська церква припинила своє існування на території, що не входили до складу Речі Посполитої.
1667 року, згідно з Андрусівською угодою, Правобережна Україна, крім Києва, що був переданий під юрисдикцію Московії, відійшла до Польщі. На Волині та Поділлі почалося відновлення унії. На її бік перейшла більшість народних мас в Західній Україні, де православна церква залишилась без своєї ієрархії та своїх провідників. На рубежі ХУІІ–ХУІІІ ст. навіть старовинні єпархії Львова (Галича) і Перемишля, що свого часу очолили антисобор і відмовились від Берестейської унії, прийняли її. Це було досягнуто завдяки активній пастирській діяльності ченців–базиліан (василіан). Галичина вступила в унію після цілого століття протистояння їй. Таким чином українські християни Польщі, що з 1595–96 рр. були розділені між двома церквами, знову об’єдналися в одну. Зміна юрисдикції Київської митрополії 1686 року започаткувала процес поступової і неухильної перебудови церковно–державних відносин на українських землях. Після прийняття присяги Москві Київського митрополита Гедеона під управління Московського патріарха перейшли найдавніші українські єпархії та монастирі.
Нові соціально–культурні обставини, що склалися в цей період, значною мірою зумовили специфіку формування етнічної і релігійної ідентичності українців. Слід зазначити, що на той час широкі верстви українського населення (селяни, козаки, городяни) ще не усвідомлювали реальну загрозу конфесійно–культурної асиміляції як виклик власній ідентичності.
Остаточне розмежування православних і католиків призвело до формування конфесійного простору з локалізацією православ’я на більшій частині території України та католицизму – в її західній частині.
Таким чином, на етнічних українських землях відбувалася перманентна регіоналізація конфесійного простору, спричинена як «цивілізаційним розломом», що впливав на процес формування української нації, так і політичними реаліями, визначеними історичними подіями протягом багатьох сторіч.
Комментариев нет:
Отправить комментарий