МКР Европа 10-11

10. Київська держва за часів перших Рюриковичів. Її місце у європейському світі.

на північні східнослов’янські племена поширив свою владу войовничий князь-воїн Рюрик. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Одначе 879 р. той помер. Тож щоби завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він був опікуном малолітнього сина князя Рюрика – Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.

Значних успіхів вона досягнула і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. В такий же спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

У Повісті времяних літ описаний похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній у інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

У 911 році був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Ігор I Рюрикович

Наступник Олега князь Ігор I (912—945) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 році за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У 943 році ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

В роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. У 915 році вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 році порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитися в Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і у 941 році починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував у 943 році новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 році було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Загинув Ігор у 945 році під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку приводили до того, що у населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

Княгиня Ольга

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945–964). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їх головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, інших — перетворено на рабів. Та жорстока розправа була законною кривавою помстою, традицією тих часів. Після цього всі останні роки її правління характеризувались миром, спокоєм. Тому літопис ставиться до неї, як до наймудрішої серед людей. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об'їхала на возі і санях величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно. Першою серед князів навела порядок у справі організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. В цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, здійснила у 940 році важливий державний візит у Візантію, встановила з нею досить дружні стосунки, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Таким чином, у складних зовнішніх і внутрішніх обставинах вона здійснювала обережну, виважену політичну лінію, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну дипломатичну діяльність.

Святослав I Хоробрий

Значно розширилась Русь, зросла її могутність та міжнародна вага за часів сина Ігоря і Ольги Святослава (964–972). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, що провів все своє правління у війнах, охопивши своїми походами грандіозну територію у Європі і Азії.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу у 964—965 рр. Пройшовши землю в'ятичів, він наносить удар по союзниках Хазарії, об'єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім завдає поразки Хазарському каганату. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також укріпив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в'ятичів і, в основному, завершив об'єднання всіх племен східних слов'ян в єдиній державі.

У результаті походу 964—965 рр. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Русичі захопили Саркел у 965 році і перейменували його Білу Вежу. Однак поразка цієї країни, що три століття стримувала навалу зі Сходу, привела до небажаних наслідків: було відкрито шлях кочівникам на захід. З цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Рось стали печеніги, що блокували торгові шляхи в країни арабського Сходу.

У 968 році починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і заволоділи Східною Болгарією. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець.

Сам Святослав у 969 році повертається на Дунай і починається його другий Балканський похід.

Та ситуація на Балканах змінилась не на користь Русі. Коли київський князь одержав ряд перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн I Цимісхій пішов з величезним військом вибивати недавнього свого союзника з Болгарії. В ряді битв візантійці були розбиті. Однак в останній, одній з найбільших, битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд з цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 року відновлював дію угод 907 та 944 рр., у результаті чого Русь повернулась до мирних і союзних відносин з Візантією.

Загибель князя Святослава від рук печенігів продемонструвала, що ці орди становили дедалі більшу небезпеку і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього її становища.

11.Християнство за часів давного середньовіччя як фактор першообєднання ранньофеодальної Європи.
Християнство на початку епохи Середньовіччя

На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному та економічному зміцненню.
Із середини IV ст. спостерігається певна відмінність у відносинах церкви й держави на Сході та па Заході імперії, зумовлена особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час па Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, внаслідок чого зріс вплив римських єпископів. Він зміцнювався кількома чинниками: по-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії; по-друге, формувався переказ про Рим як про місце перебування, проповідницької діяльності та мученицької смерті апостолів Петраі Павла, визнаних святими; по-третє, церква поширювала вчення про апостола Петра як намісника Ісуса Христа на Землі.
Саме апостол Петро був першим римським епископом. Уже в V ст. римські єпископи присвоїли собі титул глави церкви і їх почали називати панами (з грец. — батько).
Пани успадкували авторитет й апостольську благодать святого Петра. Це дозволило їм домагатися верховенства над світськими правителями. В утвердженні такої думки велике значення мало вчення єпископа Августина Аврелія (354-430). Це був видатний філоеоф-богослов, який у своїх працях заклав ідейні основи середньовічного західного християнства. Найпонуляриішою працею Августина є «Сповідь», у якій він аналізує свої вчинки іі бажання з позицій совісті — нового морального християнського поняття, яке було невідоме людині Античності.
Свое бачення проблем держави, співвідношення церкви і світської влади Августин описав у трактаті «Про град Божий». У світобудові він розрізняв небесне і земне.
Град Божий, заснований на любові до Бога, — це небесний світ, Єрусалим; град земний — зло і пристрасті, місто диявола, Вавилон. Мета людства — створення на землі граду Божого, царства справедливості, але це стане можливим, коли людина перестане грішити, матиме добро в душі й досконалість у вчинках. Для Августина людина важливіша за державу, бо лише віра й удосконалення людини наближають її до граду Божого. Згодом Августина визнали святим і стали називати Августин Блаженний.
На Заході християнську церкву очолив Пала Римський, а па Сході — Патріарх Констаиіиноиольський. Між ними не втухали безконечні суперечки й дискусії щодо першості та значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. Иа Сході тривало фактичне одержавлеиня церкви, яка залежала від волі імператора, а на Заході папа намагався підкорити світських правителів своїй владі.
 
Християнізація Європи
У Європі на поширення християнства суттєво вилинуло Велике переселення народів. У ході частих сутичок із римлянами, обопільного захоплення полонених, а також у періоди мирного спілкування відбувалося навернення до християнської віри германських племен. Одними з перших християнство прийняли вандали, вестготи, остготи.
У V-VI ст. християнство поширилося серед лангобардів на півночі Італії та серед франків, які вторглися до Галлії. Упродовж цього періоду були християнізовані кельтські племена: бритти в Британії, ігікти і скотти в Шотландії. Ірландія прийняла християнство в V ст. її християнським просвітником був єпископ ГІатрик (бл. 389-461), визнаний згодом святим. Протягом VI- VII ст. християнізувалися вожді й королі англосаксонських племен.
У IX ст. Сербія і Болгарія прийняли християнство й підпорядкувалися Константинопольському Патріархові. Чехи та поляки визнали християнство й залежність від Папи Римського упродовж IX -X ст. Під духовну владу папи потрапили й угорці, які навернулися у християнство наприкінці X ст.
Майже на два століття затяглася християнізація народів Скандинавії. Вона охоплювала період із IX до XI ст. Протягом ХІІ- XIV ст. були примусово охрещені полабські слов'яни, балтійські племена, прусси та литовці.
У середньовічній Європі християнство переважно насаджувалося державною владою. Спроби масового хрещення людей нерідко викликали більший чи менший супротив населення, яке продовжувало таємно вірити своїм поганським богам. Протест міг набувати доволі гострих, навіть трагічних форм. Таким, зокрема,  було вбивство місіонера Боніфація, який поширював        християнство серед германців.