МКР Европа 14-15

14)Початок проникнення християнства на Русь.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий піл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель, Володимир військовими походами 981— 993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій державі в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім’ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб’єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X — XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

15)Нормани, Русь і європейські країни.

Питання про походження Давньоруської держави дискусійне. Ряд іноземних та українських вчених вважають, що певну роль у становленні Русі відіграли нормани. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами (північними людьми) а на сході варягами, з кінця VII – на початку IX ст. стали проникати в Західну та Східну Європу. Варяги, як політичнасила, з’явилися на території східнослов’янських племен та їхніх сусідів у першій половині IX ст. За переказами літописців, варяги-нормани ходили як охоронці караванів по шляху “із варяг у греки” і брали данину з навколишніх ільменських слов’янських племен. Зібравшись з силами, ільменські слов’яни вигнали варягів та перестали давати данину.

Але коли між самими слов’янами розпочалися сварки й усобиці, згідно літопису “Повість минулих літ” Нестора, частина їх вирішила вдатися за допомогою до варягів. У 862 р. до норманів-русів прибули слов’янські посли і сказали: “земля наша велика і багата, а порядку в ній нема, прийдіть княжити і володіти нами”. На цей заклик, як пише Нестор, відізвалися 3 брати, князі – конунги варязького племені. Найстарший з них – Рюрик оселився на Ільмені, інший – Синеус – на Білоозері, а третій – Трувор – в Ізборську (біля теперішнього Пскова). Після смерті братів Рюрик зосередив у своїх руках владу над усім північним племінним об’єднанням східних слов’ян. Можливо і таке, що варягів не запрошували, а вони самі встановили владу над слов’янами. Через деякий час у 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього сина Ігоря (Інгівара). Опікунство над ним і фактичне князювання встановлює близький родич Рюрика – Олег (Хелег).

В кінці IX ст. на землях Середнього Подніпров’я відбулася корінна зміна етнокультурної традиції: місцева тюркомовна цивілізаціяпотрапила під могутній політичний і культурно-господарський вплив слов’янської народності, приведеної сюди варяго-руським князем Олегом. У 882 р. він захопив Київ, убив Аскольда, об’єднав Новгородську й Київську землі, примусив платити данину навколишні племена. Центром нової об’єднаної держави став Київ, проголошений Олегом “матір’ю городів руських”. З цього часу почалась епоха Київської Русі. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією, Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Київської держави став син Рюрика – Ігор (912-945 рр.), заснувавши тим самим великокнязівськудинастію Рюриковичів. Велику частину часу він провів у військових походах. Приєднав до Русі територію між Дністром і Дунаєм. У 915 р. Ігор першим зіткнувся з тюркомовними печенігами, підписавши з ними мирний договір, через 15 років порушений (із-за Візантії, яка не була зацікавлена в посиленні Русі). Потерпів поразку від Візантії у 941 р. В 943-944 рр. Ігор захопив Дербент і Південне Прикаспіє (союзників Візантії). Отримав незначну перемогу над Візантією у 944 р. Через великі витрати на військові походи Ігор збільшив данину, що привело його до смерті (вбитий у 945 р. древлянами за спробу зібрати данину вдруге).

Після загибелі Ігоря київський престол зайняла його дружина Ольга (Хельга) (945-964 рр.). Вона помстилась за вбивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян. Провела податкову реформу: визначивши кількість данини – “уроки” і місця збору данини – “погости”. Особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет Київської Русі.

Ольгу змінив син – Святослав (964-972 рр.) – перший князь династії Рюриковичів з слов’янським ім’ям. Більшу частину свого життя він провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість. Святослав розгромив Хазарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію та ін. Ввів традицію призначати князями у других містах своїх синів (для укріплення єдності Русі), хотів перенести столицю із Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгівельних шляхів), але потерпів в 971 р. поразку під Доростолом від візантійців, із-за чого відмовився від претензій на дунайській землі. У 972 р. повертаючись до Києва загинув в бою з печенігами в районі дніпровських порогів.

Отже, характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, постійна рухливість її кордонів, розширення території країни, зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території і держави; слабкість великокнязівської влади, шо не була ще чітко організованою тацентралізованою..