Тема.
Християнізація Русі до Володимирового хрещення і європейський контекст.
12.
Східна і Західна церкви християнського світу.
Християнізація Європи тривала тисячу
років, просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць
європейського світу, та відіграла провідну роль в «одержавленні» варварських
народів, визнанні законів регулярної влади та становленні нової системи
вартостей.
Християнство зародилося на сході
Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині) в I-му ст. Спочатку
поширилось у переважно грекомовній східній частині Римської імперії.
Общини первісного християнства складали
бідні люди. Доки церков не було, віруючі збиралися або в приватних приміщеннях,
або, при переслідуванні з боку римської влади, у печерах чи катакомбах. Перші
Церкви з'явились у Олександрії та Єрусалимі, потім — у Римі та Константинополі.
У Європі на поширення християнства
суттєво вилинуло Велике переселення народів. У ході частих сутичок із
римлянами, обопільного захоплення полонених, а також у періоди мирного
спілкування відбувалося навернення до християнської віри германських племен.
Одними з перших християнство прийняли вандали, вестготи, остготи.
На початку IV ст. християнство було
найчисленнішим віросповіданням у Римський імперії. Тривалі гоніння на християн
припинились у 313 році, коли імператор Костянтин Великий оприлюднив Міланський
указ, за яким віросповідання християнства вважалося вільним. Міланський едикт
став важливим кроком на шляху перетворення християнства на офіційну релігію
імперії. Згідно з Міланським едиктом всі релігії зрівнювались у правах,
традиційне римське язичництво втрачало роль офіційної релігії. Особливо указ
виділив християн, передбачивши повернення їм власності, яка була відібрана у
них під час переслідувань. За імператора Костянтина християнська релігія
перетворилася на державну, користувалася економічною, політичною та
ідеологічною підтримкою держави.
Три західні префектури Римської імперії
підпорядковувались римському єпископові. А четверта - східна префектура (Від
нижнього Дунаю до Лівійської пустелі) поділялася ще на дві митрополії.
Адміністрація цих всіх підрозділів була різною, але найголовнішим в церковному
житті все ж таки був папа римський.
Основними осередками поширення і
зміцнення християнства в добу раннього і зрілого Середньовіччя стали монастирі.
У середньовічній Європі християнство переважно насаджувалося державною владою.
Спроби масового хрещення людей нерідко викликали більший чи менший супротив
населення, яке продовжувало таємно вірити своїм богам. Протест міг набувати
доволі гострих, навіть трагічних форм.
13.
Загострення стосунків між Римом і Візантією.
На початку IV століття на Заході
імперії починають загрожувати варварські племена гунів і готів, і імператор
Константин був вимушений в 330 році перенести столицю імперії з Заходу на Схід
в Константинополь.
Розмежування між православ'ям і
католицизмом у християнстві почало виявлятися після поділу Римської імперії на
Західну й Східну у 395 р. Основною причиною цього стало суперництво між константинопольським
і римським патріархом, що називав себе папою, за верховенство в християнському
світі.
Під ударами варварів Рим став
послідовно слабшати і втратив свою колишню славу. Коли Константинополь став
єдиним центром римської держави, імператори, щоб піднести свою нову столицю,
старалися збільшити вплив єпископів і давали їм різні переваги. Єпископи
проголосили Константинополь «Новим Римом» і запросили мати перевагу честі після
римського єпископа. Нова влада намагалася стати єдиним авторитетом у вирішенні
державно-полiтичних та церковно-релiгiйних питань.
Посилення суперечностей мiж Римом i
Константинополем поглибилось з появою багатьох аріанських єресей, кампанією
проти почитання ікон та появою вірувань у єдину божественну природу Ісуса
Христа, а не подвійну — божественну і людську.
У міру посилення економічної могутності
римських пап у Західній Європі зростали і претензії константинопольських на
роль глави Всесвітньої Церкви, що іншою Церквою, природно, було визнано
незаконним. З VI ст. константинопольський патрiарх титулується «всесвітнім»,
яким тоді міг титулуватися лише папа римський.
Приводом до ще одного серйозного
конфлікту між Римським Папою і Константинопольським Патріархом послужила
суперечка через підпорядкування церкви в Південній Італії. Ця область тривалий
час належала Візантії, але папа вважав її своїм володінням.
Незважаючи на зниження політичного
значення Риму, римський папа, завдяки великому духовному авторитету, не втратив
свого головуючого положення серед інших єпископів. Завдяки великому
авторитетові серед народу, римський єпископ по-суті залишився єдиним
представником вищої влади в Римі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий