27. Українське питання в міжвоєнний час і під час 2 Світової
війни
Ще задовго до початку Другої світової війни Україна
входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир
1918 р. став важливим кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних
планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її
завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в
реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з
появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для
розроблення зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з
різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під
керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння
Ріббентропа.
Українська проблематика займала одне з перших місць У
роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і
підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не
визначальний, вплив на офіційний курс Третього рейху щодо українських земель.
Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо
акцентувала на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції
полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками,
нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної
Європи. Ось чому Розенберг із самого початку пропагував ідею утворення
формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в
Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській
державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам
Гітлера в той період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він
наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... [Разом з нею] Австрія,
Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без
жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські
держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо,
союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без
армій, без власної політики, без власної економіки».
Очевидно, саме
бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробленні питання про
створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в
другій половині 30-х років відбулася певна еволюція поглядів Гітлера. У цей
період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової
держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту»
тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої
світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми політичними
планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б
арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж
йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої
України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».
Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під
протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і
досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не
тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним
плацдармом для розгортання агресії
Початок війни проти Радянського Союзу означав, що
німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого
практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси Третього
рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать
документи. 21 червня 1941 року Гітлер писав у листі до Муссоліні: «Що
стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні
на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам
пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу.
Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться
нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних інтересів над
політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками
рейху, що відбулася 16 липня 1941 року. У відповідь на пропозицію Розенберга
дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності,
відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «ми повинні спочатку
думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде
набагато пізніше».
Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий
збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини
плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб
особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька
днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва
економікою на території СРСР після його завоювання — так звану «Зелену папку
Герінга». Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим
завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких
військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних
об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи
в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця,
масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо
зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка
Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на
окупованих територіях, розрахований насамперед на період війни, але ще в січні
1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим,
стратегічним Генеральним планом «Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації
щодо розв'язання проблем германізації та колонізації районів Сходу на
довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на
період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на
меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних і
трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства
України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри,
комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського
режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.
Програма-максимум
забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього
планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення
«нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили
слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської
території, — писав у своїх зауваженнях до "плану Ост" доктор Ветцель,
— є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців...
Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на
противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян
займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося
переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на
окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів,
безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що Генеральний план «Ост»
створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово,
поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей
28. Зовнішня
політика українського уряду в часи визвольних змагань
Якщо оглянути весь час революції 1917-1921 рр., то можна
виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином:
До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних
театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим
урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської
війни і суттєво вплинув на події в Україні.
Визрів і набрав великої сили український національний
рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від
Росії. В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами.
Найбільшої сили набрав третій конфлікт - прагнення
українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив
революцію в Україні на українську революцію.
У перші ж дні після перемоги лютневої революції
українські діячі подбали про своє представництво в новоутворених органах влади
у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду
були сформульовані основні політичні вимоги українського руху:
- запровадження національно-територіальної автономії для
України,
- призначення українців на керівні пости в Україні,
- утворення комісаріату для українських справ у
Тимчасовому Уряді,
- введення української мови в адміністративну, церковну і
шкільну систему тощо.
17 березня 1917 р. з представників різних політичних,
громадських і культурних організацій була утворена Центральна Рада як головне
представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Основу
політичної платформи Центральної Ради становила вимога "широкої національно-територіальної
автономії України в Російській Федеративній Республіці, на демократичних
підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі".
Абсолютна більшість партій і політичних сил, що входили
до складу УЦР (Української Центральної Ради) і гуртувалися навколо неї, були
палкими прихильниками і провідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної
орієнтації українського суспільства.
Але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що
соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на
зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії
суспільства. Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий,
неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди.
Свою діяльність УЦР розпочала спробами легітимізувати
свою владу. 19-21 квітня 1917 р. був скликаний Всеукраїнський національний
конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні,
культурно-просвітні організації, політичні партії, земства. Саме цей конгрес
проголосив УЦР верховною національною владою.
23 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший
універсал, в якому проголошувалося: "Однині самі будемо творити наше
щасливе життя". Для виконання рішень УЦР було створено уряд - Генеральний
Секретаріат на чолі з В.Винниченком. В уряді домінували соціал-демократи:
секретар військових справ Симон Петлюра, Ї секретар земельних справ - Борис
Мартос та ін.
Війна
Радянської Росії проти УНР (кінець 1917- початок 1918 рр.)
7-8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли
владу, поваливши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і розгін
Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській
війні. Новий орган влади - Раднарком усвідомлював, що без матеріальних та
людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку.
Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в
Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на
всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад.
Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у
Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання,
Раднарком протиправне проголосив Україну у стані облоги і як виклик сприйняв
домовленість між Центральною Радою та Донським військовим урядом генерала
О.Каледіна про взаємний пропуск військових частин.
4-5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський
з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу
Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу
і висловив вотум довіри УЦР.
Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в
Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним та
Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді, в якому
вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон
українські козачі полки, не обеззброювати більшовицькі військові частини
Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані
відкритої війни з Росією.
Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала
готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову
систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів
Росії.
З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком
розпочав повномасштабну війну проти України.За рішенням ЦК РСДРП(б) фракція
більшовиків у складі 124 чоловік залишила Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у
Києві і, переїхавши у Харків, проголосила встановлення радянської влади 11-12
грудня. Було створено радянський уряд України.
10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії
радянських військ під командуванням М.Муравйова, Р.Берзіна та І.Кудинського. В
середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити
Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300
київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним
передмістям Києва - Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з
важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло.
Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. 26 січня більшовицькі
війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого
було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування
залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та
вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті
водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували,
більшовики вивезли також грошові запаси банків.
Гетьманський
переворот. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського
29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес,
на який прибуло більше 6 тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було
висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і
пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у
формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла
Скоропадського. Того ж дня в соборі св.Софії єпископ Никодим миропомазав
гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня
прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби.
УЦР була розпущена. І її голова проф.М.Грушевський оселився у віллі
"Виноградний сад" коло Києва як приватна особа.
Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і
лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в
Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський.
У ніч на ЗО квітня П.Скоропадський видав маніфест -
"Грамоту до всього українського народу", в якому заявив, що взяв на
себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпускаються, але
всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, поновлюється право приватної
власності тощо.
Одночасно вийшли закони "Про тимчасовий державний
устрій України". Замість назви УНР постала назва "Українська
держава". Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках
гетьмана.
Скоропадський намагався удосконалити державний апарат.
Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за
професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти
участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму,
національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів
лише Д.Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд
нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських
родів Ф.Лизогуб, О.Рогоза, А.Ржепецький та інші.
У своїх діях П.Скоропадський керувався не стільки
ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед
собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію,
налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви
суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати
товарний хліб. Закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського
господарства" передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках
реманенту селян.
Західно-українська
народна республіка (ЗУНР)
Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій
війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. В
жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став
Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К.Левицький,
Л.Цегельський, О.Назарук. Своїм першим маніфестом Рада проголосила створення
Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що
розпадалась.
На початку листопада у Львові відбулося повстання
українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро
Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про
створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і
готуватися до скликання Установчих зборів.
Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне
державотворення. 9 листопада був сформований уряд - Державний Секретаріат на
чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секретарів. 13 листопада
Українська Національна Рада затвердила "Тимчасовий основний закон",
який дав назву новоствореній державі - Західно-Українська Народна Республіка.
Після захоплення поляками Львова уряд переїхав до
Тернополя, а згодом - до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до
Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич.
У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті
якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, іа
їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними
селянами.
Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила
Л.Цегельського і Д.Левицького поїхати у Київ для переговорів про об'єднання
Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла громадянська війна, тому 14
грудня у Фастові був підписаний Перед- вступний договір з Директорією УНР, що
включав такі положення:
1) Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання
об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого;
2) Обидва Іуряди мають подбати про виконання цього;
3) ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо, січні
1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила
об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.
22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено
Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і Подержала повну
автономію. Проте, до справжнього об'єднання справа не дійшла. Наприкінці 1919
р. Акт Злуки фактично перестав бути чинним.
Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих І
зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася у стані
війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною.
Регулярне військо ЗУНР - Українська Галицька Армія (УГА)
стримувало наступ поляків. Відома операція - т.зв. Чортківська офензива, під
час якої 25 тис. українських солдат примусили відступити 100-тисячну польську
армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії
УНР.
До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити
польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та
Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали.
Громадянська
війна в Україні
Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були
витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім
Західної України. Почався процес встановлення контролю РРФСР над українським
суспільством. Україна отримала нову назву - Українська Соціалістична Радянська
Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном
Раковським, болгарином за походженням.
У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка
дістала назву "воєнний комунізм", і в основі якої лежав насильницький
злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах.
У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики
"воєнного комунізму" включали в себе:
- націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту,
системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська
Рада народного господарства;
- ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних
господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
- встановлювалась державна монополія на найважливіші
продовольчі товари.
На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все
зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за
встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб
придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору.
Після провалу окупації України військами Антанти
антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої
армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і
восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за
допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент,
білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від
радянської продрозверстки.
Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій
формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського,
так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала
спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість
Денікін взагалі заборонив назву "Україна" - замість неї вживалась
назва - "Юг России".
У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося
масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна
відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920
р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею
Волині і Поділля.
У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом
Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами
польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала
Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.
25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії
- 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на
територію України.
7 травня українські і польські війська зайняли Київ.
СЛетлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та
цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло
українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду.
Радянські війська закріпилися на лінії Бровари -
Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський
уряд України знаходився у Харкові.
З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна
армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія і вже 12 червня
поляки залишили Київ.
Наприкінці червня війська Західного фронту під
командуванням М.Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву.
Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення
домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж.Керзон звернувся з
нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед
лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного
боку, і Білорусією та Україною - з другого. Цей кордон дістав назву "лінії
Керзона". У відповідь на ноту Керзона В.Ленін висунув вимогу прискорення
наступу на Польшу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало
згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія
залишилися в межах Польської Держави.
Завершальний етап боротьби між більшовиками і
білогвардійцями - війна з П.Врангелем. Після відставки А.Денікіна у квітні 1920
р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П.Врангель, який
дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли
проти білогвардійців, очолив М.Фрунзе.
Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із
червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш
наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло,
а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л.Троцького і М.Фрунзе були
розстріляні як вороги революції. Після цього Н.Махно вже боровся проти
більшовиків до кінця життя.
С.Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з
більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на
Правобережжя.
Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період
боротьби за державне відродження України. І як писав І.Лисяк-Рудницький:
"Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки,
така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу
наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному
етапі".
Комментариев нет:
Отправить комментарий