МКР Европа 7-9

7. Розпад імперії Карла Великого.

Карл Великий помер 814 р. і похований в Ахені. Після його смерті імперія проіснувала недовго. Причини розпаду крились у самому характері держави, створеної Карлом Великим. Він силою об'єднав народи, різні за рівнем розвитку і культурою, в яких спільною була лише християнська віра. Господарство мало натуральний характер: усі необхідні речі та продукти вироблялися не для продажу, а для власного споживання. Відсутність торговельних зв'язків сприяла ізоляції окремих областей держави Карла Великого.

Графи, які управляли землями, хотіли закріпити їх за собою у спадкову власність. Навіть дрібні бенефіції володарі вважали своєю власністю. Графства і значні чи дрібні землеволодіння перетворювалися на центри політичного і господарського життя. Оскільки таких володінь було багато, а міцної системи управління у Франкській імперії не існувало, то вона почала швидко розпадатися.

За онуків Карла Великого—Людовіка Німецького, Лотара і Карла Лисого — протистояння загострилося. Два молодші брати — Людовік і Карл — не хотіли визнати імператорського титулу за старшим братом Лотаром і розпочали спільну боротьбу проти нього. Лотар не мав достатньо сил для того, щоб перемогти об'єднані війська братів, і змушений був погодитися на поділ імперії.

У 843 р. на з'їзді у Вердені онуки імператора уклали угоду про поділ імперії на три частини. Імператорський титул зберігався за Лотаром, але ніяких особливих прав щодо братів, які стали самостійними королями, він не мав. Верденський поділ імперії онуками Карла Великого започаткував три майбутні західноєвропейські держави — Німеччину, Італію і Францію.





8. Розвиток феодалізму у зах. Європі. Встановлення однонаціональної держави.

Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.
В історіографії феодальне господарство характеризується такими загальними ознаками:

• протиріччя між дрібним селянським виробництвом і великою власністю на землю;
• монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора";
• умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васально-сеньйоріальної системи;
• позаекономічний примус, особиста залежність селянина від землевласника;
• наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова);
• панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну.

Основними господарськими формами були:

• феодальний маєток,
• ремісничий цех
• і торгова гільдія.

Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.
У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три етапи розвитку:

• Перший етап (V - X ст.) - період генези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального землеволодіння і держав феодального типу.
• Другий етап (XI - XV ст.) - період утвердження феодальних відносин, розвитку феодальних міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій.
• Третій етап (кінець XV - перша половина XVII ст.) - період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Процес становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та ринуарських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.
Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті.
Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені - колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків.
Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приватної власності на землю.
Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності сусідської общини - марки, стала предметом повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджувалася приватна власність на землю франкського короля, дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.
Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.
У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства.
Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII - IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове користування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин віддавали свою землю феодалу, потім брали її в користування, перетворюючись таким чином на залежного від феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.
Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з появою так званих бенефіціїв (буквально - благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість.
Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційного зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного.
Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефіціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.
З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на спадкове володіння - феод, що стало остаточним утвердженням земельної власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини - марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодальне залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей-відробітків, натурального чиншу.
Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані імунітетні права феодалів різного ґатунку. Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося вступати на цю територію.
Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.
Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління Карла, різко змінив позицію земельної аристократії щодо центральної влади. Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається місцем процесу, який розподілив владу між монархом і аристократією.
Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії - одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд - земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним правом" і який не був об'єктом купівлі-продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю.
В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що король дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не обмежену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не землю.
Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності. Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті королівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало магнату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні перше, ні друге не були правом приватної власності на землю.
Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом З0 акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше - грішми. Котери - залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.
Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.
У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж політична роздробленість гальмувала розвиток господарства і посилювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.
У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.
Залежні селяни за своїм складом були далеко не однорідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконували різні повинності. Найбільш поширеною формою феодальної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робочою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і грошовий оброки в Х - ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.
У XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього стали хрестові походи. Викуп був дуже поширений у тих районах, що примикали до великих ремісничих і торгових центрів. Але не всі селяни змогли викупити повинності, тому що для цього потрібні були значні суми грошей.
Селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з'явилася іпотека (позика під заставу землі). Хоч певні форми феодальних повинностей в деяких країнах зберігалися до середини XIX ст., у більшості країн Європи селяни стали особисто вільними в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.

9. Утворення давньоруської держави з центром у Києві.

Джерелами наших знань про утворення східнослов'янської державності є твори візантійських істориків та письменників - Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Костянтина Багрянородного та нотатки арабських купців - Ібн Фадлана, Абу Зайда, Абу Ісхака, Лбуль Касима. А також місцеві літописи, які увійшли до "Повісті минулих літ". У науковій літературі й до сьогодні проблема визначення східнослов'янського державотворення є дискусійною, головним чином між прихильниками так званої норманської теорії та антинорманістами.

Норманська теорія створена у XVIII ст. російськими академіками німецького походження Г. Байєром, Г. Міллером та А. Шльоцером па підставі легенди Нестора-літописця про запрошення новгородцями на княжіння Рюрика. Вони стверджували, що Київську Русь Створили варяги (нормани, вікінги), оскільки слов'яни не здатні були самостійно зробити цього. Антинорманісти (М. Ломоносов, М. Костомаров, М. Грушевський) заперечували їхню версію і доводили, що утворення держави у слов'ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам в середовищі самого слов'янського суспільства.

Більшість сучасних істориків вважає, що процес державотворення у східних слов'ян пройшов такі етапи:

1) родоплемінний устрій I-V cm. н. е. (роди, племена, старійшини, Народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства). Апогею ці процеси сягнули в антів;

2)  військова демократія VI-VII cm. - союзи племен (поляни, Сіверяни) на чолі з військовими вождями - каганами, конунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3)     протодержави (союзи союзів) VII-IX ст. - Славія, Артанія, Куявія, Полунія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний, Аскольд, Рюрик);

4)  ранньофеодальна держава Руська Земля IX cm. - виникла внаслідок об'єднання Олегом у 882 р. північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії - Русі з центром у Києві.

Отже, як бачимо, єдина держава Руська Земля утворилася в результаті тривалих внутрішніх державотворчих процесів. Для її зміцнення перші князі провели такі заходи:

а)  розширення території і зміцнення кордонів (Олег - Ігор -Святослав);

б)  адміністративну та фінансову реформу (Ольга) з поділом на погости та нормуванням данини;

в)  релігійну реформу 988 р. (Володимир) запровадженням християнства;

г)  реформу правової системи (Ярослав) і кодифікацію права в "Руській правді".

Це остаточно утвердило Київську Русь як слов'янську, а не скандинавську державу.