25.Західноєвропейські політичні орієнтації Б.Хмельницького
Визвольна війна під
проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило
зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й у деяких
віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати
козацький фактор. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни
(1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя,
все-таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала
могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією
правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа.
Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем
трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь.
До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки,
що до неї було відправлено кілька посольств. Від 1651 р. польський під канцлер
Ієронім Радзєйовський, котрий потрапив у немилість через підозру в таємних
зносинах із козаками, втік до Швеції та почав переконувати шведський уряд у
необхідності розпочати війну з Польщею. Хоча козацько-шведські взаємини
налагодилися щойно 1652 р. (після Батозької битви), вже 1650 р. Б. Хмельницький
розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти
на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а
Росія — на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці
держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на
зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем. Тому не дивно, що
коли 1653 р. Б. Хмельницький намагався відправити посольство на чолі з
полковником Кіндратом Бурляєм через територію Московії до Швеції, то царський
уряд не пустив його. Схожа ситуація повторилася й пізніше — 1655 р.
Ще однією державою, котра
активно (і не вперше) виявляла зацікавлення Україною, стала Венеція.
Встановлення стосунків із козаками, на відміну від згаданих країн-сусідів, у
випадку Венеції не передбачало завдання шкоди Польщі, а мало на меті
скеровувати войовничу енергію козацтва проти Туреччини. Після аналізу
інформації про козаків рада Венеційської республіки вирішила нав'язати
відносини із Б. Хмельницьким. Підготовкою до встановлення контактів зайнявся
венеційський посол у Відні Ніколо Саґредо. Йому папський нунцій у Варшаві Йоан
(Джованні) де Торрес (який, правда, особливих симпатій до козаків не мав) для
цієї справи порекомендував кандидатуру священика Альберто Віміни да Ченеда
(справжні ім'я та прізвище — Мікеле Б'янкі), що перебував при нунції у столиці
Польщі від 1647 р. і непогано знав слов'янські мови. Н. Саґредо у квітні 1650
р. видав А. Віміні інструкцію для посольства та листи для Б. Хмельницького.
Місія венеційського священика була погоджена з Яном II Казимиром і канцлером
Єжи Оссолінським. У Варшаві ширилися чутки, що кримські татари та козаки
буцімто мають намір спільно атакувати Туреччину (що насправді було вигадкою
частини придворних кіл) і Віміна мав з'ясувати достовірність цієї інформації.
Якщо б це виявилося правдою, то цей намір він повинен був усіляко підтримати і
прозондувати можливість залучення до такої акції ще й Валахії та Молдавії. Якби
ж чутки виявилися неправдою, то Б. Хмельницького потрібно було запалити ідеєю
антитурецького виступу, всіляко акцентуючи на могутності Венеції (яка впродовж
22 місяців змогла тримати Дарданелли закритими для турків) і слабкості
Туреччини, котру очолює малолітній султан за постійних придворних чвар.
У травні 1650 р. А.
Віміна вирушив з Варшави через Львів до прикордонного міста Паволочі, де мусив
указати справжню ціль візиту, інакше не був би пропущений далі. Місцеві козаки
висловили підтримку ідеї походу на Туреччину та прихильність до Венеції. Звідти
А. Віміна швидко дістався до Чигирина, де наступного дня після прибуття
потрапив на аудієнцію до Б. Хмельницького. Гетьман справив на посланця
позитивне враження і з розмови виплило, що чутки, поширені у Варшаві, не мають
нічого спільного з дійсністю. А. Віміна мав інформацію, що козаки збираються
йти на допомогу ханові та поцікавився, чи, бува, це не проти Туреччини. Однак
виявилося, що насправді вони мали допомагати татарам у поході на кавказьких
черкесів, які відмовлялися платити данину Криму.
Б. Хмельницький під час
першого прийому схвалив ідею антитурецького виступу, але водночас зауважив, що,
з огляду на складне внутрішнє становище козаків, їхня участь у такому проекті
неможлива. На другій аудієнції гетьман радив не полишати спроб прихилити до
ідеї антитурецького походу кримського хана, а також Валахію та Молдавію. А.
Віміна зробив висновок, що гетьман керується власною вигодою — якби татари були
б утягнуті у протистояння з турками, то це було б дуже корисно для козаків з
огляду на зближення між Польщею та Кримом.
Після наступу польської і
татарської армій с обох сторін, активізувалися українсько-шведські відносини. Ще
в червні 1654 р. В. Хмельницький погодився на переговори зі шведами проти
поляків (гетьман тоді підтримував зв'язки зі Стокгольмом через ігумена Данила
Грека*41). Швеція, очолювана войовничим Карлом X Густавом, у той час
виношувала плани війни проти Польщі та Московії. Після тривалих вагань, проти
кого розпочати війну першою, вирішено було атакувати Польщу (як слабшу країну),
щоб загородити сильнішій Московії шлях до Балтії, особливо доступ до
стратегічно важливої фортеці Динебурга.
26.Українське питання в роки 1 Світової
війни.
Ні
Великобританія, ні Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи
на проголошення про опору на "малі народи". Коли ідея "єдиної та
неподільної" Росії була добре зрозумілою Англії і Франції, то США не мали
чітко сформованих і яскраво виражених інтересів у Європі. Українське питання
більше цікавило царську Росію.
Як і будь-яке питання, пов’язане з
національним відродженням, українське питання було започатковане в українському
громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та
самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське
питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не
лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної
автономії. Незважаючи на роз’єднаність українських земель, українська політична
еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії
України. "Українське питання" із суто внутрішньополітичного поступово
переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних
цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до
Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки
ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і
Четвірного Союзу.
Світова війна незаперечно підтвердила ворожість
царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам.
Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі
за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу
дипломатії західних держав, перетворюючи "українське питання" на чи
не найголовнішу причину розв’язання світової війни, без вирішення якого
примирення було неможливим.
Росія завжди розглядала Україну як окрашу
своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни.
Особливе місце в "українському питанні" Росія відводила Галичині. В
Галичині встановили російську адміністрацію, закрили українські періодичні
видання, а з другої половини вересня 19І4 p., -і українські громадські організації,
переслідували українських громадських діячів.
В роки війни російський чинник проблеми
розв’язання "українського питання" мав безпосередній вплив на країни
Антанти у зв’язку з приналежністю до неї Росії. Російські діячі стверджували:
"Сила Росії - в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від
Білого до Чорного морів". Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз
відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для
Англії.
Таке переконання мали союзники Росії щодо
українського питання. О. Шульгін,
відомий український політик періоду Центральної Ради, обґрунтував, що "українське питання"
для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної
місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися
створити враження звільнення "слабких народів" з-під гніту
"сильних", це питання постало перед європейськими державами. З огляду
на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції "не
було діла до нікому невідомого народу українського".
Отже, у роки Першої світової війни держави
Антанти мали великодержавні політичні цілі. Розв’язання українського питання
залишалося у їх політиці поза увагою.
Комментариев нет:
Отправить комментарий