МКР Европа 19-20

19.Хрещення України

 Перші кроки князювання Володимира стали останнім спалахом антихристиянської боротьби в Русі-Україні. Обійнявши великокняжий стіл, він був змушений на початку шукати підтримки тих поган­ських елементів, що привели його до влади. На Старокиївській горі знову постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Разом зі створенням пантеону шести поганських богів у Києві великокняжа влада намагалася прискорити об'єднання союзних племен і забезпечити зрівняння усіх головних богів, а значить і найбільш впливових жрецьких кіл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти зміцненню єдиновладдя в країні і перетворенню її столиці Києва на релігійний центр держави. Проте всі спроби Володимира реформувати поганство і спертися на нього в державному будівниц­тві були безперспективними. Стара релігія була безси­лою виконати необхідну для величезної держави, якою стала Русь, об'єднуючу функцію, а також дати їй належні культурні, цивілізаційні імпульси, необхідні для динамічного повноцінного розвитку. З усіх слов'янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Навіть Угорщи­на активно акцептувала християнство як з Німеччини, так і з Болгарії. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивілізованих народів Європи, ставала дедалі очевид­нішою. Напевне тому Володимир вирішив повернутися до мети своїх попередників – прийняття й остаточного утвердження християнства. Наймогутнішим сусідом Русі була християнська Візантія – з її високою культурою, давніми державними традиціями, блиском імпе­раторського двору; все це могло слугувати певним еталоном у створенні нових соціальних і політичних інституцій Київської держави. Володимир прагне стабілізувати стосунки з Константинополем і зміцни­ти міжнародні позиції Києва. Цьому сприяє усклад­нення політичного і воєнного становища, яке переживала Візантійська імперія. Тривала війна на два фронти – з арабами і болгарами – і повстання Варда Фоки, що проголосив себе імператором, поставили імператора Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися за воєнною допомогою до Києва, що надавало Володимирові блискучі політичні шанси. 
Під час русько-візантійських переговорів обговорю­валися питання прийняття християнства Руссю та її володарем, його одруження з сестрою імператорів Анною і воєнна допомога імперії у боротьбі з узурпато­рами. Матримоніальна традиція візантійського імпера­торського дому забороняла мати шлюб з варварами-іноземцями і поганинами, хоча з політичних міркувань візантійські імператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням Оттона І прибув до Константинополя для переговорів щодо одруження сина германського імператора Оттона II, йому було сказано: «Нечувана річ, щоб порфірородна дочка порфірородного Імператора могла бути видана за іноземця». Після кількох років переговорів Оттону І довелося погодитися на шлюб свого сина з племінни­цею Іоана Цимісхія Теофано. Царівна Анна, яку безус­пішно сватав Оттон, стала дружиною київського князя. Новітні дослідження свідчать, що ініціатором шлюбу Володимира і Анни був сам імператор Василь II, оскіль­ки становище імператорсь­кого дому виявилось кри­тичним і змусило порушити його матримоніальну тради­цію в обмін на військову допомогу України-Русі. 
Таким чином, честолюб­ний будівничий нової швид­ко зростаючої держави стає не просто членом родини європейських монархів, але й завдяки своїй порфірород­ній дружині посідає почесне місце в її ієрархії, відтіснив­ши інших претендентів. Саме у цей час руки «дочки священної імперії» для свого сина Роберта домагався засновник нової династії французьких королів Гуго Капет. Відразу після корона­ції Роберта (день Різдва 987 р.) було підготовлено листа ві­зантійським імператорам Василю II і Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз і прохав руки візантійської принцеси. Деякі дослідни­ки вважають, що цей лист короля (він зберігався у зібранні листів Герберта Орійяка – довіреного секре­таря архієпископа реймського) так і не був надісланий до Константинополя. Цей план був облишений після отримання французьким монархом вістей про заручи­ни Анни з руським князем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився із Сусанною – вдовою Арнольда II, графа фландрського. 
Встановлення родинних зв'язків між Рюриковичами і Македонською династією набувало важливого політичного значення і сприяло історичному повороту у справі християнізації України-Русі. Прийняття хри­стиянства не було випадковим явищем. Йому переду­вало тривале проникнення нової віри, початки якого особливо помітні в IX ст., і «визрівання» до прийняття християнства правлячою верствою. Саме готовність давньоруського суспільства сприйняти нову релігійну ідеологію забезпечили її міцність і поширення серед усіх верств населення. Рішучий поворот у суспільному розвитку України-Русі, пов'язаний з прийняттям хри­стиянства, швидко вводив її у політичні і династичні взаємовідносини провідних країн Європи. 
У несподіваному на перший погляд перетворенні фанатика-поганина Володимира на ревного сповідувача християнства корінилися, таким чином, глибинні сощально-політичні, а також духовно-культурні при­чини. Проте перед письменниками – сучасниками суцільного хрещення Русі – стояла проблема пояснен­ня такої метаморфози. Антор похвального слова кага­нові Володимиру митрополит Іларіон вражений глиби­ною і загадковістю обернення київського князя з гони­теля віри Христової на її полум'яного апостола. Київс­ький митрополит вбачає його причину у духовній тала­новитості князя, а також у «благодатному озарінні від Божого Духу». Водночас він засвідчує, що Володимир «завжди чув про славну, христолюбиву і сильну вірою землю грецьку, як там шанують Єдиного Бога у Трійці і поклоняються йому». Про не менш важливі мотиви навернення Володимира свідчить інший письменник кінця XI ст. Яків Мніх: «Володимир чув про бабцю свою Ольгу, як вона з'їздила до Царьгороду і прийняла там святе хрещення», і під впливом цього факту «розгорілося Святим Духом серце Володимира, бажаю­чи святого хрещення». Ці пояснення переплітаються з описом літописцем особистої духовної кризи Володи­мира, який, зокрема, згадує, що син Володимира Святополк був народжений від тої полоненої черниці-гречанки, що була дружиною Ярополка вже в часи його активного утвердження у християнстві. У зв'язку з цим доречно нагадати про значний місіонерський вплив дружин-християнок на чоловіків-поганинів та їхню роль у поширенні християнства в Європі. Чимало історичних прикладів є цьому підтвердженням. Так, навернення до християнства франкського короля Хлодвіга приписується його дружині Клотільді Бургундській, англосаксонського короля Етельберта – теж дружині, франкській принцесі Берті. Сучасники Володимира угорські королі Гейза і Ваїк (Стефан) хрестилися завдяки своїм дружинам – сестрі поль­ського короля та сестрі германського імператора. Існує припущення, що одна з двох дружин Володимира – чешка – була християнкою княжого роду і доводилася родичкою Дубравці – доньці чеського князя Болеслава І, яка вийшла за польського князя Мешка І і принесла у його сім'ю християнство. 
Проте, щоб зрозуміти релігійну політику великого князя київського, а на її тлі і особисту «метаморфозу», слід розглядати їх

у контексті надзвичайно важливих адміністративних, воєнних та судових реформ, що здійснювались у державі. Перетворення головних засад внутрішнього і зовнішньополітичного курсу, об'єктив­но зумовлене дальшим розвитком феодальних відно­син, вимагали подолання поганства і послідовного введення монотеїзму. Мірою того, як зміцнювалися суспільно-політичні позиції Володимира в результаті здійснюваних ним реформ, його зобов'язання щодо поганства ставали анахронізмом, що й викликало різкий поворот у царині релігійній. 
Зв'язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнізації своєї держави і проведення у ній докорінних реформ. Про це свідчить, зокрема, одна зі скандинавських саг ісландською мовою про Олава Тріггвесона – сина норвезького конунга Тріггве. Після тривалих авантюр­но-воєнних пригод він вирушає до Візантії, де охре­щується визначними церковними діячами. Після охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики («Країни міст» – звичайна для саг назва Русі —авт.). Єпископ погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардариці християнство. Незважаючи на певне небажання Володимира, завдяки його дружи­ні Олаву вдалося переконати конунга у необхідності прийняти нову віру. Згідно із сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) і хрестив і конунга, і його народ. Усі ці елементи саги не суперечать реальним історичним подіям. Дійсно, король норвезький Олав Тріггвесон у 993-995 рр. охрестився і охрестив свою країну після тривалих мандрівок по чужих землях. І не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русі, він міг бути одним з місіонерів, які впливали на Володимира через одну з його дружин, або інших впливових жінок князівського двору. Зокрема, на думку академіка Шахматова, мати Володимира – дружина Святослава Малуша – вже була християнкою. 

20.Проблеми організації церкви у К. Русі. Спрби подолання деспотизму.

  Володимира не могла задоволь­нити й інтеграція нової київ­ської церкви у східну право­славну. Всі грецькі ієрархи були у підпорядкуванні візантійських імператорів, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул «імператорів-архієреїв». Візантійські базилевси (імператори) могли призначати і зміщувати найвищих церковних сановників, істотно впливати на рішення вселенських соборів. Таким чином, прийняття хрис­тиянства з Візантії неминуче вело до виникнення полі­тичної залежності великих князів київських від візантійських імператорів, які через церковну організацію могли б нав'язувати Київській державі свою волю. 
Як далекоглядний державний діяч Володимир усві­домлював величезне значення прийняття хрещення з Візантії, що переживала тоді період свого політичного і культурного піднесення. На ті часи вона була наймогутнішою державою християнського світу з високою культурою, давніми традиціями, блиском імператор­ського двору. Саме це спонукало Володимира до нав'язання тісних і добросусідських стосунків своєму могутньому сусідові. Проте, організацію київської церкви було доручено Володимиром болгарсько-охридській церкві, що давало можливість уникнути константинопольської гегемонії. З боку болгарської церкви Володимирові не загрожувала жодна політична небезпека. Тоді як константинопольський патріарх був простим знаряддям у руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла бути природним союзником. Причому, своєю обрядовістю вона була зв'язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю. 
Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополя на незалежність Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Охриду – резиденцію болгарського патріарха – й звернувся київський князь за місіонерами-священиками, які мали б служити хрещенню населення й становленню церковної організації. Князь Володимир поставив свою церкву під покровительство патріарха Болгарського (Охридського). Він прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п'яти автокефальних архієпископств: Кіпрського, Сінайського, Іверійського, Охридського і Сербського. Водночас Володимир підтри­мує зв'язки з Римом. Подібна ситуація виникала після прийняття християнства і в Болгарії. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Візан­тії, відразу ж звернувся до папи з проханням надіслати місіонерів та єпископів. Безперечно, що головною причиною була загроза політичній незалежності Болга­рії з боку Візантії. 
На Україні також з'являються західноєвропейські місіонери після офіційного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Боніфацій, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою місіонерської діяльності серед печенігів. Володимир приязно зустрів його і супроводив до південних кордонів своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостю­вав у князя цілий місяць. Згодом він продовжував свою діяльність у Польщі та Пруссії, де був убитий поганинами. 
Таким чином, створена Володимиром церква була, найімовірніше, або автокефальною, або залежною від самостійної тоді Болгарії. Підпорядкованою Констан­тинополю київська церква стала за часів Ярослава Мудрого, коли він у 1037 р. запровадив залежну від Константинополя митрополію на чолі з першим київ­ським митрополитом греком Феопемтом. 
У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прізвисько Болгаробойця: Болгарія втратила само­стійність і була приєднана як провінція – «катепанат» до Ромейської імперії. Автокефальний архієпископат – патріархат Охридський – був понижений у ранзі. Патріархові Іоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архієпископа, і в цьому вже пониженому сані Іоан відвідав київську ставропігію на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарській церкві ще була залишена імператорами тінь автономії, але після смерті Іоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек – Лев. У зв'язку з цим Ярослав усвідомлював невідворотність підпорядкування київ­ської церкви константинопольському патріархові. Посередництво Охридської архієпископії втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонічне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києві з'являється перший митрополит – грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцію митрополита і першу для греків кафедральну церкву Святої Софії (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкіш і славу Володимирового кафедрального храму – Успіння Богородиці. Для греків цей храм був небажаним символом автономії руської церкви під патронатом болгар. Десятинна церква відійшла у тінь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русі, його грецької дружини Анни і його бабусі княгині Ольги. Отже, відбувся цілий канонічний переворот, і руська церква влилась у річище Константинопольського патріархату як одна з його митрополій. На неї поши­рювалися права патріархів щодо наставлення митропо­литів, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляції на суд митрополитів. Від того часу до Києва послідовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський період лише двічі порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згідно з волею князів місцевими ієрархами. 
Прийнявши церковну залежність від Константино­поля, київська церква стала залежною не тільки від константинопольських патріархів, але й певною мірою від візантійських імператорів. Утворення національної церкви не відповідало ні релігійним, ні політичним інтересам греків. Вони хотіли мати у Києві свою коло­нію і не допускали впродовж понад двохсот років, щоб у Києві правили митрополити-українці і щоб сформу­валася національна церква. 
Київська церква внаслідок підпорядкованості Ві­зантії не зуміла виробити своєї української ідентично­сті. Крім мови вона мало чим відрізнялася від грецької. Київ став однією з константинопольських митрополій, навіть з меншими правами, ніж решта митрополій, що мали право обирати своїх митрополитів. Від 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результаті греки от­римали монопольний вплив на формування церковної організації, права, обрядів, свят, постів, канонізації і значною мірою – церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русі-України із Західною Європою, яка не була в захваті від догматич­но-консервативного прив'язання тогочасного україн­ського суспільства до Константинополя. Особливо після остаточного розколу християнської церкви у 1054 р. 

СПРОБИ ПОДОЛАННЯ ДЕСПОТИЗМУ КОНСТАНТИНОПОЛЯ 
Стрімкий поворот від національ­ної автономії до залежності від Константинополя відбувався до­сить болісно. Управління укра­їнською церквою з візантійської столиці не привело до поліпшення стосунків імперії з Руссю, а збурювало протидію останньої. Війна Ярослава з Візантією 1043 р. є найкращим тому доказом. Після невдалих для Русі воєнних дій і укладення миру Візантія повела тяжку війну з печенігами (1043-1046), які дійшли навіть до стін Константинополя. У цей скрутний для імперії час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалії, то принаймні до автономії, тобто до само­стійного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патріархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвіте­ра церкви княжого села Берестова, що під Києвом, Іларіона. «Муж благ, книжен й постник», він часто уходив в печерку на березі Дніпра, над якою пізніше виріс славнозвісний Печерський монастир. Через якийсь час у печерці поселився також один із заснов­ників майбутнього монастиря Антоній, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Іларіон, стала важливим церковним осередком, що певною мірою протистояв візантійській гегемонії. 
Не слід вважати Іларіона за переконаного анахорета-пустельника. У «Слові про Закон і Благодать» він говорить: «віра і добрі діла справедливості й милосердя неподільні», що є свідченням його західноєвропейсько­го розуміння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало місце на Афоні, ніколи не було популярним на Україні. 
Основною причиною Ярославового рішення щодо призначення нового митрополита було його невдово­лення підпорядкованим становищем Київської Русі у візантійській церковно-політичній системі. Разом з тим, це був період, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва із Західною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосунків між церковною і світською владами. Становище, подібне до існуючого в київській митрополії, було неможливим на Заході навіть у малих державах, де архієпископ визна­вав лише дві влади – вселенську духовну римського папи і світську національної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополію у Гнєзно; Чехія не мала своєї митрополії до 1344 р., оскільки була васалом Німецької імперії, проте вибори чеських єпис­копів були прерогативою лише чеського духовенства. 
У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столиці на чолі з двома єпископами свата­ти княжну Анну Ярославну за французького короля Генріха І. Київський князь вів тривалі бесіди з духовними ієрархами, отримуючи від них інформацію про церковні відносини на Заході. Не виключено, що Яро­слав узнавав про засади національно-церковної органі­зації у західноєвропейських державах також від тих киян, що відвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – від самої князівни, яка вступила у тісні стосунки з французьким духівництвом і папським престолом. Не виключе­но, що Іларіон, як двірцевий капелан, супровод­жував Анну в її подорожі до Франції. 
Надзвичайна увага Ки­ївської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодішньо­му європейському світі. Взірцем і для Володими­ра, і для Ярослава могла бути церковна політика Карла Великого та його нащадків – імператорів Священної Римської ім­перії германської нації. 
Карл, як і київські во­лодарі, був владною лю­диною і неухильно здійснював суворий королів­ський контроль над складом церковної ієрархії і фі­нансами національної церкви. Він особисто призначав єпископів, а іноді й абатів, неодноразово скликав церковні собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слід додати, що імператор франків був до того ж вельми побожною людиною. Як свідчить його біограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно відбувати всі церковні відправи, при цьому він особисто дбав, щоб богослужіння відбувалося з якомога більшою урочистістю, стежив за правильніс­тю співу та читання в церкві. Ця побожність піджив­лювалась як загальнодержавними політичними інтересами, так і особистими амбіціями імператора, якого змалку привчали до думки, що він є оборонець церкви і повинен поширювати віру Христову серед поганських народів. 
У листі до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов'язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені...» 

Звичайно, воєнні, державотворчі та культурницькі здобутки як на заході, так і на сході Європи залежали значною мірою від того, наскільки організованою і багатою була церква, наскільки вона була слухняною своїм світським монархам. Каролінгзькі реформатори ставили собі за мету зміцнити зв'язок між їхньою церквою та нормативним християнством, носієм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з'їхалися єпископи, абати та світська аристокра­тія; на соборі Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень під назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релігійне життя Західної Європи відтепер передбачало більш шанобливе ставлення до папського престолу, чітке відокремлення мирян від духовенства, організацію мирян у постійну структуру парафій, де формувались їхня релігійна свідомість та громадське життя, сплачу­валася церковна десятина тощо. Каролінгзька церква провела чітку межу між білим і чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Статутом» святого Венедикта, в основу якого були покладені правила порядку, суворої ієрархії та стабіль­ності. Замість пастирської діяльності в середовищі мирян ченцям приписувалося сприяти освітньому і культурному відродженню церкви. В Україні-Русі цю місію з часом виконував складений Феодором Студитом у Візантії «Студітський Устав», що також спонукав ченців до освітньої діяльності. Цей «устав» був прийня­тий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим і культурно-освітнім центром – взірцем для багатьох інших монастирів. 
Цілком ймовірно, що, покладаючиеь на досвід Каролінгзької династії, Ярослав сам (без імператора і константинопольського патріарха) «собрав епископы» і вперше поставив митрополитом представника місце вого духовенства. Особиста діяльність Ярослава у релі­гійній сфері, його опікування церквою сприяли форму­ванню загальної побожності у Давньоруській державі, що спиралася не лише на візантійські зразки організа­ції церковного життя, але й на досвід каролінгзького «літургічного» суспільства. Очолення церкви місцевим діячем дало змогу використати загальнохристиянські церковно-політичні та юридичні концепції в ін­тересах Русі й спрямува­ти їх на розв'язання вла­сних проблем.
Акт 1051 р. мав ви­правити попередню по­милку Ярослава й звіль­нити київську церкву від візантійської залежнос­ті; а втім, домогтися по­слідовного втілення по­ставленої мети київський князь не зумів. Усамостійненню української цер­ковної організації та її більш тісному зв'язку з державою могли сприяти запровадження монар­хічного правління на Русі (королівства чи царства) і національна митрополія, затверджені або Римом, або Константинополем. Взірцем подібної далекоглядної політики стала підтримка німецьким духовенством короля Оттона І у проголошенні його імператором. Проте Візантія відмовлялася визнати і тим більше освятити ці інститути у будь-якій державі і, безпереч­но, у свого чи не найголовнішого політичного суперни­ка. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарії під тиском вкрай несприятливих для імперії воєнно-політичних ситуацій. 
Очевидно, наміри та політичні настрої київського князя знаходили підтримку його найближчого оточен­ня, до якого належав і митрополит Іларіон. Недаремно він титулував Ярослава «каганом» або царем, як візантійського імператора. Смерть Ярослава у 1054 р. відзначена записом про успіння «царя нашего» на стіні Софійського собору. Прагнення Іларіона до утвердження церковної самостійності Києва і його протидія візан­тійській гегемонії стояли в одному ряду з Ярославовою концепцією сильної монархічної національної влади. Київський митрополит не поділяв візантійської ідеї підпо­рядкування церкви імператорській владі й виступав за їхні взаємовідносини на західноєвропейський зразок. 
Він домагається канонізації українських святих – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, що служило ваго­мим аргументом на користь церковної самостійності України-Русі. Про західноєвропейську ідейно-культур­ну орієнтацію київського митрополита свідчать окремі місця його творів. У тексті «Слова про Закон і Благо­дать», наприкінці першої частини «Похвали Володи­мирові», Іларіон вміщує гімн «Христос переміг, Христос воцарився, Христос прославився!». Німецький дослідник цього твору Л. Мюллер вважає його поетич­ним перекладом уривку з «королівських славнів» Західної Європи — «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослідники зазна­чають, що такі «славні» були поширені лише у Франції. Цим підтверджується ймовірність відвідин Іларіоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте ідея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успіху в тогочас­ному суспільстві, можливо, саме внаслідок байдужості чи ворожості більшості церковної ієрархії – знаряддя візантійської політики. Ярослав не встиг також зав'я­зати тісніших зв'язків із Римом і зробити відповідних кроків на шляху до коронування королівською чи цісарською короною – подібно до Оттона І, проголо­шеного німецьким імператором. Після смерті Ярослава зробити це вже було неможливо через політичний розклад Руської держави.