МКР: Европа 21-22

21.Європейський вектор зовніш. політики київських князів наприкінці 10 - сер.12ст.

Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв'язки не тільки з Візантією та південними слов'янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних центрів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (на берегах Середземного моря). В новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «з варяг у греки», який їх пов'язував, шляху, що проходив по руських землях. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на Захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Регенбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала на той час і Волга, якою пролягав торговельний шлях до Центральної Азії. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов'язана « з усіма сторонами світу».

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці ХІІ ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку. Як зазначається в одному з літописів Володимир Святославович «жив з князями окольними в мирі - з Болеславом польським і з Стефаном Угорським, і з Андріхом (Ідальріхом) чеським, і були між ними мир та любов».

Окремо слід зазначити про такий компонент тогочасної дипломатії як міждинастичні шлюби. Так, хоча наші предки знали політику сили, політику меча, вони намагалися досягати миру, укладати угоди, домагатися порозуміння з іншими народами, - зокрема будувати свою «міжнародну політику» і на таких засадах як шлюбна.

Mіждинастичні шлюби руських князів беруть початок від Володимира Великого, від його шлюбу з чеською князівною Малфрідою і фіксуються протягом 11 поколінь руських князів, аж до правнуків короля Данила Галицького, тобто від 981 року до 20-х років 14 століття, що складає період майже чотири з половиною століття. Загальний список династичних шлюбів трохи перевищує число 100, з яких понад 30 складали русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю, як не дивно, стоять русько-половецькі шлюби - не дотягнули п'ятнадцяти, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - всі трохи більше десятка, далі по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюби, та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському, русько-хорватському шлюбу.

Династичнi зв’язки Ярослава Мудрого i його нащадкiв дедалi бiльше набували характеру мiждержавних зносин i були свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес.

22.Інтеграція укр.земель у польській державі. Соц. - економ. передумови визвольної війни.

Внаслідок об’єднання Польщі та Литви в Річ Посполиту більшість український земель опинилися в межах однієї держави. І це є найбільшим плюсом Люблінської унії для України.  Це спричинило чимало змін у становищі України. 

Найважливішою подією української історії XVII ст. стала Національно-визвольна війна українського народу. її спалах був обумовлений загостренням суперечностей у різних сферах розвитку суспільства, які спричинили формування передумов війни.
У цей час надзвичайно ускладнилася ситуація в соціально-економічній сфері. Унаслідок зростання в Україні землеволодінь польської шляхти селяни втрачали землю і ставали кріпаками. Значно погіршилося також становище міщанства й реєстрових козаків. Критичним було становище в національно-релігійній сфері. Усіляко обмежувалися можливості українців вживати рідну мову. Незважаючи на проголошувану владою свободу віросповідання, не припинялися утиски православних. У тогочасній Україні саме релігійні утиски були чинником, що об'єднував представників різних верств у їхніх протестах проти польської влади.
На підставі передумов Національно-визвольної війни сформувалися її причини:
-незадоволення  різних  верств  населення  України  швидким зростанням  у  країні  земельних  володінь  польських  магнатів  та
шляхти;
- посилення національно-релігійних утисків православних українців;
- невідповідність  між фактичним  набуттям  козацтвом  політичного лідерства в українському суспільстві й обмеженнями, що
накладалися на нього владою за «Ординацією»  1638 p.;
- слабкість вищої державної влади  Речі  Посполитої (короля й сейму), яка навіть за наявності бажання не мала достатніх повноважень і авторитету,  щоб контролювати дії польських магнатів і шляхти в Україні.