10-12

10. Світогляд, коло світоглядних питань, роль філософії у формуванні світоглядної культури індивіда
У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості.
Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням, людським ставленням до явищ дійсності;
б) предмет світогляду — відношення "людина — світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через нескладовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Світогляд - невід'ємна складова життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку. Головними серед них є такі :"Що таке людина?", "Що таке світ?", "Якими мають бути принципи стосунків людини зі світом?", "Наскільки вільною є людина в виборі способу ставлення до світу?". Коротко світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце в світі.

Світогляд людини - форма регуляції її життєдіяльності. Проявом важливої ролі світогляду в житті людини є синонімічність виразів: "мати світогляд" та "бути особистістю".

Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих в суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу.

Для більш повного та глибокого розуміння світогляду доцільно зосередити увагу на змістовній та рівневій структурах.

В змістовному плані основними компонентами світогляду є такі основні компоненти: знання, цінності та переконання В ході розгляду місця та ролі кожного з компонентів варто зосередити увагу на пошуку відповіді на питання: "Чому головним серед них є переконання?".

Коли ж мова йде про рівневі структури світогляду, то в основу покладені форми узагальнення світоглядного змісту. Основними серед них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. На своєрідності кожної з них варто зосередити увагу в ході осмислення світогляду.

Якщо ми розглянемо в найзагальнішому вигляді існуючі в історії людства світоглядні позиції, то крім їх розмаїття можна також помітити і наявність спільних рис. Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це - міф, релігія та філософія. Всі вони е формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.

Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світогляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

- забезпечення духовного зв'язку поколінь;

- фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

- спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина - частина природи; як світ надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.

За способом свого існування філософія є перш за все засобом фіксації і формою існування глибинних життєвих смислів і поривань. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи інший спосіб служити справі визволення людини чи з під влади забобонів та невігластва, чи від страху смерті, чи з рабства власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне в своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра - ось що вічно відшукувала, звеличувала й стверджувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії. Один з поширених хибних стереотипів стосовно природи філософського знання є зближення та ототожнення його з наукою. Для того, щоб зрозуміти своєрідність філософського бачення світу необхідно зосередити увагу на відмінності прояву в науці та філософії спільного для них обох моменту - спрямованості на пізнання загального. Науку воно цікавить як загальне в чистому вигляді, само по собі, безвідносно до людських оцінок та інтересів. Що ж стосується філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, тобто пізнає загальне виходячи з надій, вірувань і цілей людини. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знанням "зацікавленим", "небайдужим", тобто - світоглядним. Демократична організація суспільства передбачає вільний вияв філософією властивого їй потенціалу як необхідну умову забезпечення духовної і соціальної різноманітності.

Демократія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.

Нормальним слід вважати такий стан речей, котрий передбачає запит суспільства до філософії йде не від верхніх ешелонів влади, а коли він пов'язаний зі світоглядними пошуками індивідуальності в світі, який відповідно влаштований.

11. Історичні типи формування світоглядних орієнтацій.

Світогляд це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини і його відношення до цього світу, а також засновані на цих поглядах переконання, почуття, ідеали, що визначають життєву позицію людини, принципи поводження і ціннісні орієнтації. На ранніх стадіях розвитку суспільства в людей почав формуватися міфологічний світогляд. Це була перша спроба людини пояснити походження й устрій світу, поява людей, тварин, причини стихійних явищ, визначити своє місце. Міфи зв'язувалися з обрядами, звичаями, містили моральні норми і естетичні уявлення, сполучили реальність і фантазії, думки і почуття. У міфах людина не виділяла себе з природи. Пізніше, із розвитком товариства в людей початок формуватися релігійний світогляд. Він відрізнявся від міфічного вірою в існування надприродних сил і їхньої чільної ролі у світобудові і житті людей.

Філософський світогляд орієнтується на раціональне пояснення світу. Загальні уявлення про природу, суспільство, людину є предметом теоретичного розгляду і логічного аналізу. Філософський світогляд успадкував від міфологічного і релігійного сукупність питань про походження світу, його будівлі, місці людини і т.п., але відрізнялося логічною упорядкованістю, систематизацією знань, характеризуючись прагненням теоретично обґрунтувати положення і принципи.

В історико-філософській літературі дуже часто вживається таке розташування, чи порядок цих категорій: на першому місці стоїть міфологія, на другому релігія і на третьому — філософія. Такий порядок має відображати еволюцію світогляду. Адже згідно з такою логікою речей, міфологія дає початок релігії, а релігія — породжує філософію. Звичайно,можна погодитись, що в цьому є частка істини, але приймати цю тезу беззастережно не можна. Згадані форми суспільної свідомості краще розглядати як окремі самостійні сутності, які, однак, дуже тісно пов'язані між собою незалежно від простору і часу їх існування

Філософські вчення були пов'язані з тою чи іншою сферою філософської науки,але загалом вони стосувались трьох речей: 1) загальна наука про буття; 2) загальна наука про пізнання; 3) загальна наука про вартості. Поділ філософії на ці три частини був зроблений в античності. Його визначили ще у IV ст. до н. e. грецькі вчені з платонівської Академії. Такий поділ філософського знання існує і понині.

Перша із цих філософських наук була названа метафізикою і онтологією, друга — епістемологією і гносеологією, & третя отримала назву аксіологія. Ті назви,хоча і грецького походження,є пізнішими за часом. Греки поділяли філософію на фізику, тобто філософію природи (слово «фізика» грецького походження і означає «природа»), логіку і етику. Таким чином, фізика була наукою про буття,логіка — наукою про пізнання,етика — наукою про вартості.

Але розгляньмо спочатку міфологію. В історико-філософській літературі існує багато визначень міфу. Донедавна домінувало,так би мовити,просвітницьке розуміння сутності міфу як первісного наївного способу причинного пояснення явищ навколишнього світу. З таким визначенням сьогодні важко погодитися. Адже розповідаючи про щось, міф виражає не пізнавальні потреби первісного людського колективу, а його емоційний стан і прагнення. Останні передбачають певний спосіб поведінки, зокрема драматизацію уявної події і пов'язаного з нею ритуалу.

Визначальною особливістю міфу є ототожнення суб'єктивного, уявного і дійсного,імені і предмету,частини і цілого. Міф усе оживляє і одушевляє. Він наповнений фантастичним,чудесним і чарівним. Для міфу не існує нічого неможливого. Те,що уявляється і переживається у міфі,є справжньою реальністю. Так,3евс — верховний бог грецького міфу — не тільки означає грім,блискавку,світовий порядок,але сам представляє цей грім, блискавку і всезагальний порядок. Чудесне народження Афіни з голови Зевса - це реальна подія,а не художній вимисел. Геліос (Сонце) — жива істота,що рухається по небу у вогняній колісниці. Існує тісний зв'язок між міфами,що складають ідейний зміст релігійних вірувань, та ритуальною практикою (молитвами, жертвоприношеннями і т.п.)

Міфологічні образи, на відміну від поетичних і взагалі художніх образів, не умовні. Коли, скажімо, кінь Ахілла, набувши дару мови, обіцяє своєму панові скору загибель,то для міфосвідомості пророцтво коня є справжньою метаморфозою, що не містить у собі умовно-поетичного, казкового чи алегоричного моменту.

Картина світу,створювана міфосвідомістю не розчленована,як було сказано, на суб'єктивне і об'єктивне — вона єдина і цілісна. Раціональне ж пізнання зароджується з моменту розрізнення суб'єктивного (бачення, уявлення, фантазії, надання переваги) і (астрономічних, метеорологічних), стали на шлях пошуку єдиного першоначала у світі різноманітних речей і явищ. Вони змінили не тільки термінологію космогонії,але і її зміст.

Тема або зміст космогонічних міфів — це галузь уявного, а не реального,сфера фантастичного,а не дійсного. Міфопоетичні легенди — «драматичні», емоційно насичені, а перші натурфілософські вчення — тверезі ідеї,що висуваються першими філософами,емоційно нейтральні. Важливо відзначити, що перші грецькі мислителі перейшли від питання про те,з чого виник світ,до питання про те,що лежить в основі речей. Вони відмовились від міфотеологічних уявлень про те,як був створений світ і хто підтримує світовий порядок речей, і стали на шлях раціонально-наукових поглядів про світ як процес,що саморегулюється.

Отже, у діях перших грецьких філософів можна вбачати джерела сучасного позитивізму,котрий нівелює справжню філософію. А відтак пізніше вся історія філософії буде розвиватися «хвилеподібно». З одного боку,вона буде ставити більший акцент на ідеальному знанні, з другого — на реальному. Разом з тим у філософії будуть періоди, коли рівновага ідеального та реального буде дотримана. Саме у такі періоди спостерігається розквіт філософії.

Але родоначальники грецької філософії і науки не знали ні чисто матеріального начала, ні чисто ідеальної сутності. Основне питання філософії ставилося ними не як питання про відношення духу до матерії, а як питання про відношення всезагального першоначала до різноманітності речей і явищ.

Лише з грецького мислителя Парменіда філософія остаточно стає на власний шлях розвитку, знаменуючи собою відкриття понятійно-логічного мислення і його перевагу над міфосвідомістю.

Якщо ми можемо говорити про певну і, ми б сказали, відносну перевагу філософії над міфологією, то говорити про якусь перевагу філософії над релігією не можна. Адже релігія — це особлива форма суспільної свідомості, яка пронизує фактично усі форми свідомості. Вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства,систему емоційно-образних уявлень і переживань, вартостей, норм життя, моральних ідеалів. Релігія культивує такі високі гуманістичні норми, як любов, добро, терпимість, співчуття, милосердя, почуття обов'язку, справедливості. Вона відрізняється від міфології тим, що у релігії засвоєння світу здійснюється через його роздвоєння на земний, природній,що сприймається органами чуттів людини,і потойбічний — «небесний», надприродній і надчуттєвий.

Щодо філософії та релігії, то вони дуже тісно переплітаються між собою і часом буває дуже важко відділити їх одне від одного. Ідея Бога проходить через усю історію філософії. У ній немає жодного мислителя,який би так чи інакше не обговорював цієї ідеї. І це обговорення почалося ще в Арістотеля,якщо не раніше. Адже Арістотель почав вести мову про філософію як про метафізику, тобто про те, що перебуває за межами природи, як про надприродне. Цей великий енциклопедист грецької науки чи не вперше вводить навіть термін «теологія» На нинішній день права громадянства набула релігійна філософія.

Безперечно,мав рацію Дм.Чижевський,котрий писав,що філософія завжди цікавилась питаннями про основу всякого буття,про «найвище буття», про «абсолютне буття». Цим «абсолютним буттям» є Бог. Інтерес до цієї проблеми,як до однієї з основних проблем філософії, мусив привести філософію в ЇЇ історичному розвитку до постійного контакту з богословським мисленням — дійсно,філософські течії дуже часто черпали свої питання та відповіді на них зі сфери релігії. Зокрема, початки філософських медитацій виросли з релігійних уявлень: грецька філософія вийшла, виросла з коріння грецької релігійності. І пізніше вона живилась з того самого джерела. В той час, коли греки не утворили ще богослов'я як науки (цьому не сприяв і «адогматичний», позбавлений певних релігійних догм характер грецької релігії), грецька філософія була тим ґрунтом, на якому виросли та розквітли найвищі досягнення грецької побожності та грецької релігійної думки: ми мусимо просто дивуватися, як в часи поганського політеїзму саме філософи дійшли до найвищих релігійних ідей, до ідеї монотеїзму, до ідеї створення світу, до ідеї божественного проводу. Крім того, грецькі філософи, щоправда, використовуючи почасти релігійні вчення грецьких таємних,містичних культів (містерії), поставили перед людиною античного світу ті питання,на які саме християнство дало відповідь,зокрема,питання про «викуплення» людства...

Філософія, з другого боку, виробила той апарат понять, який зробився необхідною передумовою всіх наук, в тому числі і богословської. Тому богословські ідеї усіх часів перебували у тісному зв'язку з сучасною їм філософією. Основи цілої системи понять європейської філософії були вироблені грецькою філософією. Тому вони чималою мірою спричинились до розвитку богословської науки усіх часів; великі грецькі філософи (Платон та Арістотель зокрема) мають у богословській науці навіть ще більше значення, аніж у філософії нашої сучасності.

Отці та вчителі Церкви, також як і видатні богослови пізніших часів, не раз засвідчили це значення філософії для богословської науки. Досить згадати тільки те, що роздуми про значення античної філософії знайдемо у творах,наприклад, Климента Александрійського чи Августина, або у пізніших християнських богословів та філософів усіх християнських визнань, наприклад, у Томи Аквінського або в українського філософа Григорія Сковороди. З повним правом вчені називали декого з грецьких філософів «попередником християнства». До таких думок Дм. Чижевського додаймо, що і римська філософія багато сприяла розвиткові теологічної науки. Візьмемо навіть Лукреція Кара, вже не кажучи про Цицерона, Сенеку, Марка Аврелія чи Епіктета. Всі вони чимось наближали християнську філософську думку.

12. Структура світогляду.
Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:
– світовідчуття. Це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;
– світорозуміння. Це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;
– світосприйняття. Це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів (сприйняттів).
Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.
Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.
За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий (професійний, класовий, національний тощо), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).
За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний і т. д.
За ступенем теоретичної "зрілості" – стихійно-повсякденний ("житейський") і теоретичний (філософський).