23-24

МКР 23-24

23(Буття)

Проблема буття була предметом багатьох тисяч філософських праць, і питання "Що є буття?" завжди було одним з ключових питань західної філософії.

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об’єктивний світ, матерію. Це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком. Буття передбачає зміну, тобто буття є становленням.

Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття:

- категорія буття не говорить нічого про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;

- поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необґрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей. Філософська категорія буття включає в себе не тільки вказівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор. процесі) і суспільне буття. Головні сфери буття – природа, суспільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загальною основою.

(Самореалізація)

Термін «самореалізація» трактується як «здійснення можливостей розвитку Я». Ідею розкрити свій внутрішній потенціал ми знаходимо у ключовій фразі древньогрецького філософа Сократа «Пізнай самого себе!». На його думку, людина, прагнучи до знання, має черпати його з себе самої шляхом випробовування та самопізнання.

Філософія ідеалізму розглядає самореалізацію у поєднанні з поняттями свобода, духовність, відповідальність. Німецький філософ І. Фіхте був переконаний у здатності людини до самовдосконалення шляхом власних зусиль і вільного прояву творчої діяльності.

Г.Гегель вважав, що свободу людини обмежує суспільство, сім’я, держава, однак виконуючи громадський обов’язок, вона забезпечує свої внутрішні потреби, при цьому отримує задоволення та прагне самореалізуватися.

Яскраво виражена ідея самореалізації і в підходах до особистості прибічників екзистенціалізму, які проблемі людини тут відводять провідну роль, а переважаючими цінностями в житті вважають свободу і відповідальність. Ж. Сартр наголошував на важливості вільного вибору людини у своїх діях та вчинках. Саме вони, а не мораль чи віднайдене в собі істинне почуття створюють буття, за яке сама людина несе відповідальність. Основна думка філософа виражена у фразі «людина стає такою, якою робить себе сама людина сама себе вибирає». Отже, щоб вижити в цьому світі індивіду потрібно зрозуміти свій внутрішній світ, оцінити свої можливості та здібності, а потім зробити правильний вибір.

Представник емпіризму Ф. Бекон вважав недостатнім лише пізнання самого себе. На його думку, варто знайти спосіб, за якого можна вміло й розумно показати і проявити себе. І саме самореалізації він відводив роль реального методу (засобу) змінити і сформувати власну особистість. Звідси випливає, що самостійність у вчинках, виборі та майбутньому самовизначенні особистості є внутрішньою умовою його самореалізації.

Вивченням самореалізації особистості займались і представники різноманітних психологічних шкіл. За визначенням, поданим зарубіжним психологічним та психоаналітичним словником “Самореалізація – це збалансоване та гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних та особистісних можливостей”.

Найбільш яскраво ідея самореалізації особистості виражена в напрацюваннях представників гуманістичного напряму. Проте одним із перших в історії психологічної думки, хто розгледів в інстинктах людини потребу в самореалізації, був З. Фрейд. Заперечуючи прагнення людини до самовдосконалення, вчений все ж стверджував, що глибинна підструктура особистості «Воно» вимагає постійного задоволення і цим самим на несвідомому рівні примушує людину до психологічної активності і, як наслідок, до самореалізації.

Отже, самореалізація особистості – це процес, що відбувається за умови активної життєвої позиції, усвідомлення людиною власних потреб і цілей, залучення сутнісних сил, здібностей, потенцій та здійснення ряду «самопроцесів» (самопізнання, самоактуалізації, самовираження, самоконтроль, самоуправління).

24 (Час як вічність і як минущість)

Вперше проблема розрізнення часу як вічності або «нескінченного часу» та часу як хроноса або історичного часу виникає у грецькій філософії.  Прагнення співвіднести царини одвічного та мінливого породили у грецькій філософії взаємовиключні концепції часу Геракліта та Парменіда. Для Парменіда єдиною реальністю є постійне й незмінне, вічність, для якої не існує минулого та майбутнього, позаяк те й те присутнє у сучасному як єдине й неподільне. Темпоральна модель космосу Геракліта, навпаки, підкреслює унікальну цінність миті у плинному процесі: космос тут – не існуючий і спостережуваний у просторі одвічний речовинний світ, а опановувана на ґрунті Логосу нескінченно-вибухова подія.

Платон спробував співвіднести одвічне з минущим, визначивши у діалозі «Тімей» час як рухливий образ вічності, як певну її подобу. Час створений разом із Всесвітом і разом з ним загине. Тлумачення часу як недосконалого відображення вічності породжувало недовірливе ставлення людини до часу, оскільки як щось, позбавлене самостійності, він нічого не вирішує у долях людських, хоча одвічно несе загрозу рівновазі сущого. На думку Платона, по-перше, час не протиставляється вічності, час є її «подобою»; по-друге, час є творінням і був не завжди; по-третє, вічний лише «образ», «подоба», тобто час не вічний і на відміну від нерухомої вічності час рухається за законом числа.

Систематичну розробку категорія часу як реальної риси мінливості світу дістає у Аристотеля. Час у Аристотеля – це число або міра руху, розглянутого через відношення “раніше – пізніше”. Аналіз зв’язку поняття часу з поняттям руху, розкриття змісту терміну “тепер” насичують концепцію Аристотеля не тільки глибоким філософським, але й фізичним сенсом, позаяк час розглядається у тісному зв’язку з фізичними процесами, передовсім процесами руху й зміни.

Нова сторінка у дослідженнях проблеми часу як вічності та як минущості вписана до історії культури християнством. Августин дає інтерпретацію категорії часу крізь призму інтересів і цінностей людини. Абсолютна трансцендентна залежність творення від творця, земного світу людини від бога зумовила розтин часу на вічність як позачасне буття бога та тимчасове існування земного світу.

Отже, час у ранньому християнстві з реальної характеристики буття у Аристотеля перетворюється на мірило суб’єктивного досвіду людської душі, яка тільки одна здатна викликати з небуття минуле й передбачати майбутнє. Людська душа виявилася точкою перетну двох царин – вічності та минущості: будучи вміщеною у тимчасовому світі, вона прагне вічності.

Еталонним визначенням вічності у середньовічній теології стало визначення Боеція: “вічність – це досконале володіння одразу всією повнотою нескінченного життя”.

Вічність – атрибут самого тільки бога; це – “totum simul”, цілісність, сфокусована у точці. Вона не піддається раціональному осмисленню. Вічність не безконечність часу, а його заперечення; вічність – не слідування часові, а одночасність; вона не може бути виміряна ніякими часовими відрізками.

 Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить – це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час.

М. Бердяєв вважав, що “время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности”, час є “какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности”. Розрив між вічним та тимчасовим М. Бердяєв визначив як “найбільшу помилку свідомості”. В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності – як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення.

Людина постійно звертається до вічності, намагаючися видертися з полону скінченності буття, знайти у ньому позачасове, вічне як виправдання й обґрунтування свого існування. Таким чином, щоб зрозуміти зв’язок минущого й вічного, необхідно наголошувати не на їхній відмінності, а на їхньому збігові, на їхньому зв’язку. Час – не зовнішня оболонка вічності, а якась “внутрішня доба самої вічності” (М. О. Бердяєв).

(Проблема безсмертя)

Мігель де Унамуно писав, що проблема особистого безсмертя – “єдина справді життєва проблема, що зачіпає найглибшу основу нашого буття” . На думку Унамуно, філософія в своїй основі також є спробою людини осмислити проблему смерті та безсмертя: “...жага не помирати, голод по особистому безсмертю... це є афективна сторона всякого пізнання і внутрішній, особистий вихідний пункт всякої людської філософії, людиною створеної та для людей призначеної... Усе інше – або самообман, або спроба обманути інших. І спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе.”

Підтвердження цієї думки можна знайти і у представників протилежного філософського табору – матеріалізму. Так, Фрідріх Енгельс писав: “Велике головне питання усієї філософії, особливо недавньої, є питання про відношення буття й мислення.” Далі він так пояснює цю філософську формулу: “З найдавніших часів ... люди розмірковували про відношення між душею і зовнішнім світом. Якщо, після смерті, вона залишала тіло й продовжувала жити, годі було придумати для неї ще якусь смерть. Так виникла ідея безсмертя...”

А ось як оцінював значення ідеї безсмертя Федір Достоєвський: «...вища ідея на землі лише одна, а саме – ідея про безсмертя душі людської, тому що всі інші "вищі" ідеї життя, якими може жити людина, лише з неї однієї випливають...».

Втім, далеко не всі філософи поділяли позитивну оцінку ідеї і перспективи особистого безсмертя. Сократ вважав, що небуття є кращим, аніж звичайне життя, сповнене страждань;  Епікур вважав, що до перспективи небуття слід ставитися з повною байдужістю.

Фрідріх Енгельс вважав, що віра в існування душі і безсмертя була наслідком незнання: “люди, які ще нічого не знали про будову своїх тіл, під впливом сновидінь, вірили, що їх думки й відчуття були діяльністю не їхніх тіл, а якоїсь душі, що живе в тілі і залишає його після смерті”, і що в давнину перспектива безсмертя зовсім не радувала людей: оскільки життя було дуже важким і сповненим страждань, то віра в безсмертя душі сповнювала людей жахом та безнадією, і що вони тільки й мріяли про те, як би позбутися цього жалюгідного безсмертя.

Радикально негативну оцінку ідеї особистого безсмертя давав Фрідріх Ніцше: “Великий обман особистого безсмертя руйнує розум, нищить природність – все, що є в інстинкті благодійного, все, що сприяє в ньому життю і забезпечує майбутнє, все це віднині викликає підозру.”

Проте навіть в філософії Ніцше ми можемо виявити підтвердження міркувань Унамуно про те, що жага особистого безсмертя є внутрішнім, особистим вихідним пунктом всякої людської філософії, а усе інше – самообман і спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе. Відкинувши ідею особистого безсмертя, Ніцше створив паліатив (замінник) цієї ідеї – вчення про вічне повернення. Згідно з цим вченням, усе, що відбувається, вже відбувалося раніше і відбуватиметься в майбутньому нескінченну кількість разів. Через мільярди або мільярди мільярдів років усе повторюється. А отже, кожний з нас вже проживав і ще проживатиме це саме життя безліч разів. Чим не особисте безсмертя!