37-38

37. Істина – правда – гадка. Основні властивості істини. Проблема критеріїв істини.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише притому неодмінній умові, що воно істинне. Істина є знання. Знання про світ і навіть про окремі його фрагменти через низку обставин може включати помилки, а іноді і свідоме спотворення істини, хоча ядро знань і складає, адекватне віддзеркалення дійсності у свідомості людини у вигляді представлень, понять, суджень, теорій. Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака істинного знання - ясність. Для Платона і Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є із їхньої точки зору розкриттям духовної, розумної першооснови світу. Д. Беркли, а пізніше Мах і Авенариус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості. Конвенціональна концепція істини вважає істинне знання (чи його логічні підстави) результатом конвенції, угоди. Нарешті, окремими гносеологами як істинне розглядається знання, яке вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип когерентності, тобто сводимости положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду.

Пошук такого надійного критерію йде у філософії здавна. Раціоналісти Декарт і Спіноза вважали таким критерієм ясність. Взагалі кажучи, ясність годиться як критерій істини в простих випадках, але критерій цей суб'єктивний, а тому і ненадійний: ясною може видаватися і помилка, особливо тому, що це моя помилка. Інший критерій: істинне те, що визнається такою більшістю. Проте і цей критерій абсолютно ненадійний, бо початковий пункт, а в даному випадку - суб'єкт. У науці взагалі проблеми істини не можуть вирішуватися більшістю голосів. Практика як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, оскільки іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і відносний через обмеженість практики в кожен історичний період. Так, практика упродовж століть не могла спростувати тезу про неподільність атома. Але з розвитком практики і пізнання ця теза була спростована.

38. Мова в процесі освоєння людиною світу.

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття.            Мова - це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною.    
Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.                    
Мова існує у двох формах: усній і писемній.                    
Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.        
Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант -- добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).                Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.            
Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства.                
Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності.

ei� � n r `�> �' n lang=UK style='font-size:14.0pt;font-family:"Times New Roman"'> 

32. Проблема формування індивідуальної свідомості.

нема, миші з’їли.

33. Сутність і існування людини як проблема.

Сутність й існування людини розглядають за допомогою різних підходів, що отримали назву: екзистенційного й есенційного.

Екзистенційний підхід цікавиться категорією існування.

Існування — категорія онтології, що позначає наявне буття предмета, котре осягається чуттями. Це фактична заданість чого-небудь.

Екзистенційний підхід витлумачує людину як «екзистенцію».

Перевага віддається людській ситуації з одночасним акцентуванням на ірраціональних можливостях людини. Зосередженість на специфічно людському існуванні в світі замикає представників екзистенційного підходу на опосередкованому відношенні до феномену людини і зупиняє їх на судженнях та предметно-логічній думці. Вбачаючи призначення людини у виході «за межі», прихильники людського існування розуміють цей процес як порушення сталості, який супроводжується трансформацією чи то «перевертанням» природних вимірів людини.

Есенційний підхід робить ставку на категорію сутність.

Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, ті особливості предмета, за межі яких людина не може вийти і які осягає розумом. Це становлення, зусилля чого-небудь.

Есенційний підхід прагне віднайти «специфічно людську» рису, не відмінну від інших рис, яка виявляє людину власне іншою (необмеженою, повною) істотою, що не закута в рамки детерміністичного світу. Проте, занурившись у власне розуміння есенційності, представники есенційного підходу продемонстрували набір людських «першосутностей».

І екзистенційний, і есенційний підходи у своїй суперечці між сутністю й існуванням на користь одного намагались віднайти способи самотворення людини як особистості. Через нехтування іншої сторони, продемонстрували одномірне розуміння феномену людини і гнучкість (багатогранність) особистості у процесі звертання до підстави.

ze:14.^ l n `F# - 115%;font-family: "Times New Roman";background:white'>Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.