7-9

7) Філософія в контексті лінгвістичної компетентності студента.

Напишите какое-нибудь предисловие,  в котором говорится о важности грамотной речи и дальше вот это.
Лінгвістична філософія , лінгвістичного аналізу філософія, філософія буденної мови, напрям аналітичній філософії .Виникло в 1930-х рр. і отримало розвиток у Великобританії (Р. Райл, Дж. Остін, Дж. Уїсдом, М. Макдональд і ін. Будучи однією з шкіл неопозітівізма, Л. ф. заперечує світоглядний характер філософії і вважає традиційні філософські проблеми псевдопроблемами, що виникають через дезорієнтуючий вплив мови на мислення. На відміну від прибічників ін. різновиду аналітичної філософії — т.з. логічного аналізу філософії, представники Л. ф. убачають завдання «філософа-аналітика» не в тому, щоб реформувати мову відповідно до деякої логічної норми, а в детальному аналізі дійсного вживання природної розмовної мови з тим, щоб усувати непорозуміння, що виникають унаслідок неправильного вживання мови. Зокрема, згідно Л. ф., такий аналіз приводить до виявлення причин постановки філософських проблем, які ніби то виникають в результаті неправомірного розширення буденного слововживання. Заперечуючи проти будь-яких проявів техніцизму у філософії, зв'язаного з використанням спеціального понятійного апарату, і відстоюючи «чистоту» вживання природної мови, Л. ф. виступає як рішучий противниксциентізма у філософії, зокрема сциентізма логічних позитивістів.

Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання у світлі принципів і методів, властивих природничим наукам

8)Розсудок і розум як способи мисленнєвої діяльності людини

Поділ на розум і розсудок намітився в Арістотеля (пасивний і активний розум), М. Кубанського (розмірковування та інтелект), Дж. Бруно (розум та інтелект). Розрізнення розуму і розсудку найчіткіше проведено у І. Канта та Г. Геґеля.

За І. Кантом, розум і розсудок (нім. vernunf і vertang) — складові психіки людини. За допомогою розсудку впорядковуються хаотичні факти і утворюється цілісність, вноситься порядок у сприйняте: проте, упорядковуючи їх, він не виходить за межі наявного знання. Розум аналізує і оцінює дані органів чуття і надбання розсудку, а також сам себе. Він допомагає людині робити відкриття, винаходи і створювати художні образи.

Г. Геґель розглядав розсудок як нижчу форму мислення, що не спроможна збагнути єдність протилежностей і тому є однобічною.

Розум полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і спирається на розкриття їх природи і змісту. Головна особливість і покликання розумово діючої людини в тому, що вона ставиться до всякої речі, як того вимагає сама її сутність, вона створює нові ідеї, які руйнують системи знання і уявлення, схеми і шаблони дій. Саме з розумом пов'язана продуктивна здатність уяви, за І.Кантом, вона — основа творчості людини в усіх сферах її життя.

Розсудливо діюча людина працює з відомими предметами і явищами, які даються у вигляді якихось дрібних фрагментів. Вона користується раніше заданими схемами і шаблонами обробки відображення без проникнення у змістову сутність формально впорядкованих понять. Схеми і шаблони є готовими «мірилами» оцінки почуттєвого матеріалу і допомагають конструювати результати

9.Про абстрактне й конкретне в мисленні.

Пізнання на емпіричному рівні, як відомо, починається з конкретного, котре сприймається на рівні відчуттів людини. Конкретне (лат. concrescere – зростатися) – багатостороннє, складне, складене. Конкретне – суттєво сприйнята багатоманітність одиничних речей і явищ. На теоретичному рівні пізнання починається з абстрактного. Абстрактне (лат. abstractio – відхилення) – сторона, частина цілого, однобічне, нерозвинене. Абстрактне є відображенням неповноти, нерозгорнутості, нерозвиненості предмета, оскільки він розглядається в загальному, в цілому. Абстрактне знання протистоїть конкретному знанню як неповне, однобічне, нерозвинене, загальне.

Отже, початковим, вихідним, конкретним на емпіричному рівні є одиничне, окрема річ, факт, подія, явища, що сприймається на рівні відчуттів. На теоретичному ж рівні пізнання починається з нерозвиненого, нез’ясованого невивченого, однобічного – абстрактного, котре не сприймається на рівні відчуттів. Абстрактне тоді стане конкретним, коли буде з’ясоване, вивчене. Наприклад, на початковій стадії наукового дослідження будь-яка його тема є абстрактною, оскільки є ще нерозкритою, невивченою. Щоб мати про таку тему конкретну уяву, необхідно її вивчити, розкрити на фактичному матеріалі, наситити фактами, своїми оцінками, судженнями, висновками і т.п., тобто зробити її конкретною. Доки цього не буде зроблено, тема залишиться нез’ясованою, нерозкритою – абстрактною.

�ьно S � `�> �' ння законів і правил логіки). Але людина, яка не вивчала логіки, може «відчувати» логічні помилки в міркуваннях, свідомо ж і кваліфіковано їх позбутися вона не спроможна.

Ефективність мислення людиною визначається здатністю вирішувати завдання, які встають перед нею. Ця спроможність залежить від природної інтелектуальної обдарованості індивід й від його виховання, навчання, самоосвіти, життєвого досвіду, залучення до культури.

Принципові ідеї щодо розуміння діалектики як культури мислення висунув Е.В. Ільєнков у своїх роботах (зокрема в «Философии и культуре». – М., 1991. – 463 с.) порушує питання діалектичної суперечності як основи культури мислення загалом, критичності й самокритичності як вищих ознак філософської культури мислення. В.А. Босенко («Всеобщая теория развития». – К., 2001. – 470 с.) розглядає сутність теоретичної культури мислення та місце в ній «зовнішньої» і справжньої діалектики.

можна сформулювати три основні постулати, яким підпорядковується мислення і на які фактично орієнтується традиційна філософія. Перший постулат - “паралелізму” звучить так :дійсність - не суперечлива, джерело помилок - у міркуваннях, у мисленні. Другий постулат - “автономності”: у мисленні, не звертаючись до інших форм досвіду і життя, можна вирішувати основні проблеми, одержувати знання, знаходити внутрішні стимули для власного розвитку. Відповідно до третього постулату - “єдності”: мислення одне і єдине, не може існувати багатьох і різних мислень. Вже Аристотель намагався створити правила і норми мислення, єдині для всього мислення, потім для свого часу цю ж задачу намагалися вирішити інші філософи.

     2.Яким чином філософія входить у структуру життєдіяльності кожної людини?

Фiлософiя осмислює об'эктивну реальнiсть не саму по собi, а у вiдношеннi "людина - оточуючий свiт".
Питання про позитивну чи негативну роль філософії не має чіткої та вичерпної відповіді. Показником цього може бути сама цивілізація, яка періодично об'являє філософію нікому не потрібною «гімнастикою розуму». Але ось парадокс: скільки б не проголошували остаточну загибель філософії, скільки б не приводили доказів її повної непотрібності, інтерес до філософії не тільки не зберігається, а й зростає, особливо в переломні епохи.

Людина філософствує тому, що вона людина. Будучи свідомою істотою, людина теоретизує, філософствує, вона не може чинити по іншому, тому що це є самий універсальний і необхідний спосіб її духовного існування.

Потреба в безпосередньому застосуванні філософії виникає тільки тоді, коли від готових «рецептів» доводиться переходити до створення нового бачення світу, нових висхідних принципів діяльності.

Таким чином, призначення філософії для людини виражається в слідуючих моментах. Вона:

1. руйнує звичні стереотипи мислення, виступаючи проти обмеженості здорового глузду, за критичний перегляд всього звичного, загальноприйнятого;
2. формує свободне, нестандартне мислення, мислення по аналогії;
3. виховує увагу (та повагу) до інакомислення;
4. служить теоретичною базою для розумної орієнтації людини у світі;
5. формує методику пошуку відповідей на так звані вічні питання.

3.Позначте відмінність між філософією й філософствуванням.

Філософія (грец. philosophia — любов до мудрості) — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія — це логічно перетворена індивідуальна пристрасть.

Філософувати - займатися філософськими проблемами; міркувати, роздумувати на філософські теми. Міра так би мовити "гуманістичної насиченості” тої чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософування

Філософування — це особистісна життєва основа філософії. Воно зростає з фундаментального філософського настрою. Кожна людина відчуває потребу у філософуванні настільки, наскільки вона охоплена філософським настроєм. Але саме собою філософування є випадковим, суб'єктивним, фрагментарним і непрофесійним. 

 Головна відмінність філософії від філософування полягає в тому, що філософія перетворює випадковий філософський настрій в систематичний і методичний роздум, який здійснюється на підставі логіки, застосовує структурний аналіз. Унаслідок окультуреної засвоєнням традицій філософської діяльності отримують філософські знання, що становлять зміст філософії.  Філософування як усвідомлення і осмислення суб'єктивних настроїв закінчується постановкою нових загальних питань, які стосуються вже не ситуативно-житейських предметів, а ідеальних об'єктів високого рівня загальності — природи, суспільства, духу, світу в цілому