4-6

4.

Видатний сучасний український філософ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка С.Б.Кримський класифікував усі питання, якими переймається людство протягом своєї історії, і виділив такі три групи:

- питання, на які можна дати однозначну відповідь (наприклад: чому йде дощ? чому на зміну ночі приходить день? що таке психіка? і т.д.). На них відповідає наука;

- питання, на які неможливо дати відповіді в загальній формі (наприклад:, що таке дружба? що таке кохання? у чому полягає щастя людини? і подібні до них). Це особисті питання і на них відповідають література й мистецтво;

- у полягає сенс життя? чи можна досягти особистого безсмертя? і т. д.). Це так звані сенсожиттєві питання, на які людина дає відповідь у пограничних життєвих ситуаціях, коли вона опиняється перед вибором: бути чи не бути? якою бути? що краще: смерть чи ганьба? Тобто це питання про власну присутність у світі, коли людина прагне зазирнути в саму себе, в найпотаємніші глибини своєї душі.

С.Б.Кримський вважає, що саме третя група питань і пошуки відповідей на них, що вимагають напруженої роботи розуму й душі особистості щодо формування свого “внутрішнього світу”, складає зону людської духовності. Це є пошук шляху людини до самої себе. Саме тут починається робота філософії.

Але самі ці питання сформувалися задовго до виникнення філософії ще в первісному суспільстві, коли люди прагнули якось пояснити світ природи та виявити свої стосунки з ним. Отже, від самого зародження людства зазначені вище питання поставали як світоглядні.

академік В.І.Шинкарук дав досить влучне визначення світогляду. Він говорив: “Світогляд – це форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює оточуючу дійсність як світ свого буття, а також визначає своє місце в ньому.

Світогляд має історичний характер. Протягом історії людства він пройшов три історичні етапи, яким відповідають наступні історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський.

Міфологічний світогляд (міф – сказання про діяння героїв і богів) був притаманний первіснообщинному суспільству. Він ґрунтувався на тотемізмі (вірі членів роду в надприродний зв’язок даної родової групи з якоюсь твариною, рослиною тощо, які вважалися прародичами і служили об’єктом поклоніння для даного роду).

Перехід до релігійного світогляду ознаменований тим, що через виникнення та розвиток виробництва людина була виділена з природи, почала протиставляти себе природі. У свою чергу, процес виробництва (обробіток землі, скотарство, початок ремісництва) вимагає знання законів природи й веде до розмежування природного та надприродного у свідомості людей.

Філософський світогляд почав формуватися майже одночасно з релігійним, проте він мав інше підґрунтя. Основою виникнення філософського світогляду була потреба в знаннях про природні явища, із якими люди мали справу в процесі виробництва. Необхідно було виявляти конкретні властивості предметів природи з метою задоволення повсякденних потреб, що вело до узагальнень і утворення абстрактних понять, через які й відбувалося формування протонауки, яка закладала підвалини інтелектуального осягнення оточуючого світу. Найважливішою рисою нового типу знання був сумнів у правильності існуючих знань, які приймалися як постулати.

Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії

За своїм змістом філософський світогляд прагне охопити світ як цілісність у єдності різнорідних його частин. Саме тому філософські питання мають граничний характер: у чому полягає сутність світу? якими є його перші й останні принципи? завдяки чому світ єдиний? що таке людина? у чому сенс її життя? та інші, подібні за характером до перерахованих.

Філософія схоплює світ у його всезагальних характеристиках і тому формує специфічні для неї всезагальні поняття, які називаються категоріями. Філософський світогляд оперує такими категоріями, як “світ”, “людина”, “природа”, “буття”, “суще”, “свідомість”, “мислення”, “матерія”, “субстанція”, “рух”, “простір”, “час” і багато інших. Це світоглядні категорії, які допомагають людині правильно орієнтуватися у світі, освоювати його, творити речі і явища матеріальної та духовної культури, формувати власні уявлення про Істину, Добро, Красу, Справедливість тощо, узгоджувати свої уявлення про світ із думками інших людей, шукати шляхи гармонізації індивідуального й суспільного життя. При цьому філософія спирається на досягнення природничих, соціально-гуманітарних та технічних наук, узагальнюючи їх відкриття.

основною проблемою, вирішенням якої займається філософія, є проблема “людина – світ”, тобто проблема теоретичного осягнення світу людиною, виявлення свого місця в ньому та перспектив свого життя. Саме поняття “світ” у філософії теж розглядається специфічно. По-перше, світ – це Космос або Всесвіт, в якому перебуває людина. По-друге, світ – це суспільство, представником і творцем якого виступає людина. По-третє, світ – це духовний стан людини, її почуття, емоції, переживання, знання, переконання, мрії, сподівання; моральні, політичні, правові принципи, якими вона керується у своєму житті; релігійні вірування, естетичні смаки та уподобання; ідеали тощо. Тому філософи говорять, що не лише людина є частиною світу, але і вміщує в собі цілий світ.

Філософія у своєму розвитку пройшла довгий шлях, проте основна її проблема, яка зв’язана з поясненням відношення людини до світу і виявленням її місця у ньому, пронизує всю її історію.. В давньогрецькій філософії Сократ сформулював основне питання так: “Пізнай самого себе”. У Новий час французький філософК.Гельвецій вважав за основне питання філософії питання про шляхи досягнення людьми щастя. У класичній німецькій філософії І.Кант як основні розглядав три питання:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?

Пізніше він говорив, що всі ці питання можна звести до одного: що таке людина? Марксистська філософія в особіФр.Енгельса основним питанням філософії вважала питання про відношення мислення до буття; духу до природи; свідомості до матерії. Це не різні питання, а історично трансформоване питання: як відноситься людське мислення до предметної дійсності? Причому Енгельс розглянув це питання з двох сторін – онтологічної (онтос – буття) тагносеологічної (гнозіс – знання).

 До найважливіших проблем філософії відносяться такі:
—хто така людина і яке місце займає вона в світі?
— яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?
— в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?
— в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?
— як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот?
— людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?
На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.

5.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. «Пізнай самого себе» – такою є вихідна теза сократівського філософствування. І таке знання можна набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми – діалозі, практичній зустрічі умів.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

Філософія Сократа – своєрідний вододіл в історії античної філософії, У всіх досократівських мислителів світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, іш) «розчиняє» і підпорядковує собі людину як «одну з» частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних рамок їх досліджень–відношення «людина–світ»

6. 

буденна свідомість – це свідомість, яка формується в процесі повсякденної, буденної діяльності

Буденна свідомість у цілому – вельми складний феномен духовної культури, який включає в себе пізнавальні, ціннісні, соціально-психологічні та інші компоненти. Розрізнення буденного та науково-теоретичного знання має давню історію. В античній культурі протилежність буденного і теоретичного розглядається як протилежність простої думки і справжнього знання. В філософії Нового часу – це проблема взаємовідносин теоретичних форм свідомості та здорового глузду. Тоді була досить популярною точка зору, згідно з якою буденні знання не мають ніякого відношення до філософії. Рене Декарт настоював навіть на тому, щоб до теоретичного розуму взагалі не примішувалось ніяких чуттєвих уявлень. На його думку, якщо мислення і має відправлятись від чогось, то тільки від самого себе, не запозичуючи нічого зовні. У такому випадку воно повинно бути на перших порах просто нічим не наповненим, голим існуванням: з цього воно й починає, з cogito – з існування розумного мислення як такого.

У Дж. Локка – розум є чистою дошкою (tabula rasa), на якій нічого не накреслено заздалегідь, тобто в розумі самому по собі нічого немає, - нічого, крім самого розуму, уточнює В. Лейбніц. Просвітникам було притаманне переконання в тому, що природу, людину, суспільство слід переробити на принципах розуму, науки, яка являється вищою формою раціональності. Тут панував культ розуму.

І. Кант звертається до буденної свідомості у зв’язку з розмежуванням теоретичного (Vernuft) та практичного (Verstand) розуму. Сокира та пила, казав Кант, цілком годяться для обробки дерева, але для гравірування на міді потрібна гравірувальна голка. І все ж саме Кант чи не вперше усвідомив, що буденні знання, практичний розум є певною глибинною основою філософії. ¹

“Внутрішній зв’язок філософії з буденним знанням, - відзначає Б.Я. Пукшанський, - зумовлений насамперед специфічною світоглядною сутністю філософії, її особливостями як одного із способів духовно-практичного ціннісного освоєння дійсності, як однієї з форм гуманітарного знання”. ² Філософія критично аналізує, осмислює, синтезує буденний досвід людства. Перші філософські проблеми історично виникають з двох джерел, що явно протистоять одне одному: повсякденного досвіду і міфологічного та релігійного світогляду.

На думку Гегеля, справжня філософія має ґрунтуватися не на здоровому глузді, а тільки на спекулятивному розумі. Філософія не повинна оглядатися на здоровий глузд. Буденні знання – це той пласт свідомості, в якому зароджуються елементи філософії. Цей рівень свідомості розташований “нижче” рівня ідей; Це сфера образів, уявлень, вірувань, стереотипів, які витають у суспільній свідомості. М. Хайдеггер вважав, що почуття, навіть найпрекрасніші, не мають нічого спільного з філософією, бо вони представляють собою дещо ірраціональне. Однак “філософія ніколи не зможе спростувати буденний розум, бо він глухий до її мови.

Але саме в буденній свідомості фіксуються тривало діючі уявлення про світ, які розділяє колектив, оскільки людина пізнає і поза наукою. Переважна більшість уявлень людей про світ добуваються із позанаукових джерел, з буденного, повсякденного досвіду.

В буденній свідомості імпліцитно виражені народні філософські погляди та переконання (власне, те, що називають народною мудрістю), оскільки буденна свідомість формується передусім на ґрунті практичного відношення до світу, в процесі практичної діяльності.

Гегель, при всьому його негативному і навіть зневажливому ставленні до буденної свідомості, все ж змушений визнати цей феномен у певній мірі духовним джерелом філософії. У “Вступі” до грецької філософії він пише про житейську мудрість як про одну з умов виникнення філософії: “У народу настає час, коли дух накидається на загальні предмети, намагаючись, наприклад, підвести природні явища під загальні розумові визначення, пізнати їх причини і т.д. Тоді кажуть: “народ починає філософствувати”, бо мислення доводиться рідним як філософії, так і цьому змісту.

Таким чином, природу філософії неможливо глибоко виявити, не звертаючись до буденної свідомості. Філософська свідомість та буденна свідомість близькі між собою за світоглядною суттю та за спеціальними функціями, які вони виконують.