19-20

19. Простір і час як форми присутності людини у бутті.                

Коли людина повертається до свідомості із забуття й одразу не може збагнути, що з нею коїться, вона звертається по допомогу до тих, хто при цьому присутній. Що ж кажуть у подібних випадках? «Де я?», «Котра година?». Отже справжня ствердність людини в бутті найперше передбачає визначеність щодо її місця знаходження та її положення в часі. Й щоб локалізувати у світі будь – яку подію, достатньо мати відповідь тільки на два питання: «Де?» та «Коли?». Іншими словами, простір і час є найзагальнішими формами буття. Без них воно не має дійсної визначеності, не стає загальною умовою достотного існування.

Найважливішими формами буття є простір, час, рух, системність. Простір – форма буття матерії, що виражає протяжність складових об’єктів, їх будову із елементів та часток. Це те, що є спільним всім переживанням, що виникають завдяки органам почуття. Простір нашого світу має три виміри. Тому його називають тривимірним. На протязі багатьох століть обговорювався тільки «абстрактний простір» геометрії. З XVII ст. перед фізикою, що тільки розвивалася, постало питання про «фізичний простір», про його існування. Велику роль у філософських дискусіях відіграє питання про сприйняття простору та часу.

Простір – бік руху, співвідносний з другого боку – часом.

Простір сам по собі ще не є рухом. Тільки спільно з часом він стає рухом. З іншого боку простір не існує поза єдності з часом, тобто поза рухом. Таким чином, простір що розглядається окремо, - це тільки абстракція реального простору.

Структура простору виражається у системі визначень.

Простір перш за все єдність протяжності та розташування. Протяжність виражає безперервно – кількісний аспект простору. Розташування виражає дискретно – кількісний аспект простору. Цим аспектам простору співвідносяться тривалість та порядок часу – аспекти часу.

Протяжність поділяється на обмежену та безмежну. Обмежена протяжність в різних аспектах характеризується наступними поняттями: довжина (ширина, глибина, висота, відстань), площа, об’єм.

Одиниці вимірювання протяжності є метр, сантиметр, кілометр та ін.

Розташування – є відмінність і тотожність місцин. Місце грає таку ж роль у системі просторових субкатегорій, яку момент – у системі субкатегорій часу. Відмінність місцин виражається в понятті рядоположенності. Остання – момент розташування.

Місце – вічко простору, де знаходиться або відбувається щось, звідки або куди рухається щось. Слово «місце» використовується в різноманітних контекстах. Один тільки перелік різних вживань слова вказує, наскільки різноманітний зміст категорії «місце». Далі, простір є єдність симетрії та асиметрії. Це – друге визначення простору. Симетрії та асиметрії в системі субкатегорій часу відповідають оборотній і необоротній. В системі субкатегорій руху у часі їм співвідносяться збереження та зміна, в системі субкатегорій руху в просторі – спокій та переміщення.

Складні органічні форми простору: до них належать біологічний простір та людський (соціальний) простір. Останній ще дуже мало вивчений. Але вчені вже оперують цими поняттями. Визнають їх особливий статус, незводимість до неорганічних форм простору. Так, наприклад, вони активно використовують поняття життєвого простору. Це поняття отримало широку відомість та мало дурну славу завдяки ідеї fix німецьких нацистів про необхідність розширення життєвого простору. Але тепер вчені чудово розуміють наукову значимість цього поняття. Біологи досліджують його матеріалі поведінки тварин. Теж саме вчені роблять при вивченні людської поведінки. Вони, зокрема, з’ясували, що кожній людині необхідний свій мінімум життєвого простору.

Поняття життєвого простору не вичерпує всього змісту поняття людського простору. Важливе значення мають також поняття внутрішнього середовища людського організму та внутрішнього світу людини як суб’єкта, індивіда, особи.

Поняття соціального простору, мабуть, є приватним або залежить від розуміння людського простору, оскільки суспільство не є особливою реальністю, що стоїть над людиною, в яку останній входить як частина в ціле. Суспільство є реальність людських відносин.

Час – це форма буття матерії, що виражає тривалість проходження процесів, послідовність заміни станів у процесі зміни та розвитку матеріальних систем. Це форма виникнення, становлення, руйнування в світі а також його самого із всім тим, що до нього належить. Об’єктивний час, вимірюваний відрізками шляху небесних тіл, потрібно відрізняти від суб’єктивного, який оснований на усвідомленні часу. В незвичайних станах свідомості преображається лінійність часових послідовностей. В один і той самий час можуть виникати сцени із різних історичних контекстів. Вони можуть виглядати значуще пов’язаними між собою за емпіричними характеристиками. Лінійний часовий інтервал, керуючий у повсякденному досвіді, не має тут значення, та події із різних історичних контекстів з’являються групами, якщо в них присутній один і той самий тип сильної емоції або інтенсивного тілесного відчуття. Змінені форми свідомості пропонують багато емпіричних альтернатив лінійного часу та трьохмірного простору, які характеризують наше повсякденне існування.

Час – бік руху, співвідносна з простором. Сам по собі час ще не є рухом. Тільки спільно з простором він стає рухом. З іншого боку, час не існує за межами єдності з простором, тобто за межами руху. Звідси видно, що час, що розглядається окремо, - тільки абстракція реального часу.

Час виражається в системі визначень – понять. Перш за все час є єдність тривалості та порядку часу. Тривалість виражає безперервно – кількісний аспект, порядок часу – дискретно – кількісний аспект часу.

Тривалість ділиться на конечну (часове, що приходить) та безкінечну (вічність, що не приходе, безсмертя). Конечна тривалість характеризується наступними поняттями: мить, момент, секунда, хвилина, година, день, доба, тиждень, місяць, рік, століття, ера та ін.

Порядок часу є тотожність, різність та протилежність  моментів. Приватним випадком порядку часу є послідовність. Остання виражає тільки різність або протилежність моментів часу.

Порядок часу або часовий порядок включає крім послідовності тотожність, оборотність моментів часу (одночасність, одномоментність).

Момент – вічко часу, в якому перебуває або відбувається щось, звідки або кути змінюється щось. Момент – часове поняття; в русі у часі (зміні та збереженні) йому співвідноситься стан.

Тривалість та послідовність виражаються у понятті «плин часу». Останнє означає перехід від одного моменту часу до іншого. «Плину часу» у системі субкатегорій простору співвідноситься шлях (дорога, траєкторія та ін.).

20.Полемічність питання про свободу. Свобода і свавілля.

В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і и духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.

У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.

В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи. Свобода і свавілля завжди в історії філософської думки розглядалися в певному зв'язку. Характер цього зв'язку в різні часи уявлявся теж по-різному - від прямого ототожнення до протиставлення. Ототожнення свободи і свавілля приводило інколи взагалі до заперечення самої свободи. Розрізнення ж цих феноменів частіше всього схилялося до відриву одного від іншого, при цьому свавілля бачилося як щось формальне, негативне, нижче і яке становило загрозу свободі. У результаті принцип свободи як один з основних принципів буття людини у світі опинився розірваним на дві частини, кожна з яких неначебто існувала і функціонувала по-своєму. Такий підхід призвів до того, що позитивний, змістовний момент у визначенні свободи, витіснив її початковий негативний момент. Ф. Гаєк підкреслює, що можна справедливо говорити про різні типи свободи, "свободу від" і "свободу для"; хоча у нашому розумінні "свобода" є одна, вона відрізняється ступенем, але не типом.

Отже, враховуючи і донині існуючу думку, що свавілля повинно бути взагалі відкинуто як випадковість, як антипод свободи, ми все-таки ставимо питання: чи не є свавілля компонентою свободи?

На те, що свавілля є фрагментом, частиною, моментом у складі дійсної свободи, вказує Б. Вишеславцев. Він підкреслює, що свобода є перш за все свавільність вибору, що ігнорування свавілля тягне за собою нерозуміння зла, бо цим самим ігнорується проблема переходу від першої свободи до другої. Подальше ігнорування свавілля означає його недооцінку, заперечення і подавления заради свободи в добрі.

соф� h � � �� �= це особистісна життєва основа філософії. Воно зростає з фундаментального філософського настрою. Кожна людина відчуває потребу у філософуванні настільки, наскільки вона охоплена філософським настроєм. Але саме собою філософування є випадковим, суб'єктивним, фрагментарним і непрофесійним. 

 Головна відмінність філософії від філософування полягає в тому, що філософія перетворює випадковий філософський настрій в систематичний і методичний роздум, який здійснюється на підставі логіки, застосовує структурний аналіз. Унаслідок окультуреної засвоєнням традицій філософської діяльності отримують філософські знання, що становлять зміст філософії.  Філософування як усвідомлення і осмислення суб'єктивних настроїв закінчується постановкою нових загальних питань, які стосуються вже не ситуативно-житейських предметів, а ідеальних об'єктів високого рівня загальності — природи, суспільства, духу, світу в цілому