21.
Однією з провідних течій суспільної думки
XX ст. є екзистенціальна
філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття,
зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі,
проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль.
Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму,
ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства,
пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин
цієї течії став екзистенціалізм.
Що ж таке екзистенціалізм? Екзистенціалізм-це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Центральними проблемами цієї філософії є:
1. Проблема
існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все,
чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює,
вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку - це існування зовнішнє. У
такому існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи,
зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього
світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення
існування в цьому розумінні й користуються терміном "екзистенція".
Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність,
унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона
є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція
означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути
собою.
2. Проблема
буття людини та буття світу - центральна проблема екзистенціальної філософії.
Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У
Хайдеггера - основна праця "Буття і час", у Сартра - "Буття і
ніщо" та ін. Як же розуміють буття екзистенціалісти і як це поєднується з
проблемою людини? На відміну від класичних філософських вчень про буття, які
розглядають його як об'єктивний, не залежний від свідомості світ,
екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму
лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Світ для людини
існує оскільки, остільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення
та змісту. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі
своїх переживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують
екзистенціалісти, нема сенсу говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ
позалюдського. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як
продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості.
3. Проблема
свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді,
проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому
сутність свободи? Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає
свободу як вибір людиною самої себе: людина така, якою вона сама себе вільно
вибирає. Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору
або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно
погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна
ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її як
обмеження. Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним",
відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси
висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб
насамперед змінити своє ставлення до нього.
Ідеї
екзистенціалізму мали і мають великий вплив на різноманітні течії сучасної
філософської думки. Під впливом цієї філософії розвивалась франкфуртська школа
(Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів
(Ж. М. Бенуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.), що виникли в 70-ті роки XX ст. у
Франції, та ін.
Екзистенційне
буття людини є, !!за Гайдеггером!!, принципово часовим феноменом, причому
часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття,
визначальну роль серед якого набувають часовість та історичність). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» — теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Різновидом часовості виступає
так званий світовий час), який є спільним для всіх людей часом і тому датований
(поділений на дні, місяці, роки тощо) часом — це час людського співбуття. Іншим
різновидом часовості виступає вульгарний (об'єктивний) час. Це, так би мовити,
«чисте тепер», оскільки цей час орієнтований на нескінченність, вічність. У
межах вульгарного часу людина вважає себе ніби «безсмертною»: «У мене ще є час,
я ще зроблю те, те, і те...». Нарешті, ще один різновид — історичний час. (Цілісне людське існування простерте між
народженням і смертю)
22.
Душа людини - творіння Бога. Августин відкидає попереднє існування душ і їх переселення. У тварин і рослин душі немає. Душі є тільки у людей. Створена з нічого душа є вічною. Останнє обґрунтовується тим, що душа існує поза простром, не має частин і тому - неруйнівна. Не існуючи в просторі, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу - це лінія. Час має три модуси (минуле, майбутнє і теперішнє), у ньому можливе також виникнення нового, тобто творчість.
Так з новою концепцією часу у Августина пов'язана і концепція душі. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. З минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім - чекання, з теперішнім - увага. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.
Історію Августин
мислить не у замкнутій циклічності, а в лінійності, поступовому русі до того
часу, коли переможе благодать, а люди знайдуть стан,приякому не будуть грішити.
Теперь ясно становится для меня, что ни будущего, ни прошедшего не существует и что неточно выражаются о трех временах, когда говорят: прошедшее, настоящее и будущее; а было бы точнее, кажется, выражаться так: настоящее прошедшего, настоящее будущего. Только в душе нашей есть соответствующие тому три формы восприятия, а не где-нибудь инде (т. е. не в предметной действительности). Так, для настоящего прошедших предметов есть у нас память или воспоминание (memoria); для настоящего настоящих предметов есть у нас взгляд, воззрение, созерцание (intuitus), а для настоящего будущих предметов есть у нас чаяние, упование, надежда (expectatio). Говоря таким образом, я не затрудняюсь в понимании тройственности времени, оно становится тогда для меня ясным, и я признаю его тройственность…
Можно измерять время только текущее (cum praeterit), а прошедшее, равно как и будущее, которых нет в действительности, не могут подлежать нашему наблюдению и измерению.»
Комментариев нет:
Отправить комментарий