28-30

28. .Феномен несвідомого. Проблема архетипів колективного несвідомого.

Зигмунд Фройд

«Розмежування психіки на свідоме та несвідоме є головною передумовою психоаналізу Навіть несвідоме ми можемо пізнати лише шляхом перетворення його у свідоме. Згідно із запропонованою теорією індивідуум постає перед нами як непізнанне і несвідоме Воно, на поверхні якого покоїться Я. Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип задоволення, який повністю панує у Воно, на принцип реальності. Сприйняття має для Я таке саме значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, всупереч Воно, яке містить пристрасті…»

Юнг Карл Густав

: відійшовши від теорії З. Фройда, К. Юнг значно збагатив психологічну науку новими, до того не висловленими ідеями, зокрема концепцією колективного несвідомого.
Відповідно до концепції К. Г. Юнга психіка має наступну структуру: Его (центр свідомості та самосвідомості), особисте несвідоме (вмістилище конфліктів, спогадів, що колись були усвідомлені, але потім їх було витіснено та забуто і чуттєвих вражень, якім не вистачило «яскравості», щоб бути відміченими в свідомості) та колективне несвідоме.
Визначено, що колективне несвідоме – це глибинний шар психіки людини, що лежить глибше рівня індивідуального несвідомого і є спільним для всіх людей. Воно містить результат багатовікової історії людства.
Встановлено, що колективне несвідоме, за теорією К. Юнга, втілюється в архетипах. Архетипи можуть проявлятися в міфах та сновидіннях є не певним конкретним мотивом, а сукупністю мотивів, що можуть варіюватися і мати різні форми вираження, лишаючи цілісний зміст. Він виступає в якості схеми, що містить за собою сукупність уявлень та образів.
Відмічено, що слабким моментом теорії колективного несвідомого є неможливість експериментально перевірити та довести його існування, що лишає дану теорію лише на рівні логічних побудов та умовиводів. У своїх пошуках автор користався методом вільних асоціацій, розробленим
З. Фройдом, аналізом сновидінь та фантазій власних пацієнтів, вивченням міфів, фольклору, легенд та казок різних народів.
Теорія К. Г. Юнга описує основні архетипи колективного несвідомого, серед них такі як самість, аніма та анімус, тінь, маска, мудрець, Бог. Архетип є сенсоформою, загальним значенням притаманним всім індивідам, що зберігається на рівні колективного несвідомого і проявляється у вигляді символів. Символ є безпосередньою реалізацією архетипу, але ніколи не вичерпує всього багатства його значень.
Встановлено, що на думку К. Юнга, архетипи мають значення лише реалізовуючись у вигляді символів. Лише цілеспрямована праця та переживання дає людині змогу зрозуміти власні архетипи. Шлях до усвідомлення архетипів К. Юнг назвав - індивідуацією. Він втілює одну з головних життєвих цілей людини - пошук та знаходження самої себе і архетип самості виступає ключовим у цьому процесі.
Подальша перспектива дослідження полягає в уточненні ролі та значення архетипів в контексті української ментальності. Також науковий інтерес представляє теоретичне дослідження проблеми втілення ідей К. Г. Юнга у сучасних наукових концепціях та теоріях.

29.Ідеальне як форма функціонування свідомості. Механізм "породження" ідеального

Категорія «ідеальне» похідна від поняття платонівської філософії «ідея», «єйдос» (дослівно вид)

Трансформація первинного змісту поняття ідеального, який полягає у протиставленні реального і ідеального, привела до формування нового його значення у сучасній філософській мові. І тепер розрізняють поняття «ідеал» і «ідеальне», бо мають різний зміст. Поняття ідеального почало зв'язуватися з психічним, духовним, за ним закріпилося значення, що виражає вторинність відносно матеріального буття. Але таке значення є лише одним з моментів змісту ідеального, крім того, таким, що виділяється переважно у матеріалістичній традиції. Тому і необхідне більш цілісне осмислення ідеального. Ідеальне полягає у виведенні ідеального з процесу буття, визначенні його місця у побудові специфічно людського способу буття у світі.

поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному предметі зміст та значення, що служать програмою для реальних дій людей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є психічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-символічний зміст людської культури.

  Ідеальне існує як особливого роду реальність — реальність суб'єктна, що не зводиться до реальності суб'єктивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реальності об'єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і значення створюються у процесі спільної діяльності людей, у культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у процесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об'єктивуються в предметах культури. Але особливого роду реальністю, що не тотожна своїй матеріальній формі існування, предмети культури стають тільки в тому разі, якщо вони розпредмечуються соціальним суб'єктом (колективним суб'єктом), який залучений до відповідної культури і виступає носієм певних культурних навичок, знань, ціннісних орієнтацій. Так, креслення машини має ідеальний зміст лише для технічно освічених людей, що здатні прочитати креслення і втілити його зміст в об'єктивну реальність. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну матеріальну форму, виявляється та актуалізується лише за наявності суб'єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто ідеальні у будь-якій формі не може існувати без суб'єкта, його свідомості.

  Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існування. Сучасна наука співвідносить психічні процеси з діяльністю певних зон кори великих півкуль мозку. Ви вчення фізіологічних процесів кодування у мозку слів, що промовляються, дозволило розшифрувати кодові характеристики, розпізнати слова, які промовляються мислено. Але думка, переживання, образ не є фізичними предметами чи матеріальними утвореннями. Існування свідомості невідривно від діяльності мозку, нервової системи, тіла людини, але не зводиться до природно-біологічних процесів. Свідомість локалізується у діяльності певних центрів людського мозку, але, по суті, свідомість позапросторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого чи виробляти образ майбутнього. Відома мудрість: «Що є найбільш швидким у світі? Думка». Думка може миттєво, перевищуючи усі фізичні швидкості, подолати простір і час. У цьому теж загадка свідомості, приховані від сучасної людини можливості думки. 

Будь-яке явище «в одному відношенні ідеальне, а в іншому - матеріальне», «в одному сенсі матеріальне, а в другому - ідеальне».

І перш за все - свідомість у всіх її виявах. То вона ідеальна, то вона матеріальна. З якого боку подивитись. В одному сенсі й відношенні - ідеальна, в іншому сенсі й відношенні - матеріальна...

...Звичайно, якщо під словом "свідомість" розуміти не свідомість, а "нейрофізіологічні процеси", то свідомість виявляється "матеріальною". А якщо під "нейрофізіологічними процесами" розуміти свідомість, то нейрофізіологічні процеси доведеться позначати як наскрізь ідеальне явище...

Дуже важливою є та обставина, що цей процес – процес перетворення «матеріального» в «ідеальне», а потім навпаки, який постійно замикається «на собі», на нові й нові цикли, витки спіралі, - суто специфічні для суспільно-історичної життєдіяльності людини…

30.Свідомість і самосвідомість. Предметність і рефлективність самосвідомості.

Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:

—  як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»;

—  як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими.

Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.

Через це людину так хвилює думка інших людей. Якщо людина не має такої здатності, то це є ознакою психічного захворювання.

Самосвідомість характеризується двома взаємопов'язаними властивостями - предметністю і рефлективністю. Перше властивість дає можливість співвідносити наші відчуття, сприйняття, уявлення, уявні образи з предметним світом поза нами, що дозволяє забезпечити націленість свідомості на зовнішній світ.

Рефлексія ж - це така сторона самосвідомості, яка, навпаки, зосереджує увагу на самих його явища та формах. У ході рефлексії людина усвідомлює своє "Я", аналізує його, зіставляючи себе з ідеалом, розмірковуючи про своє ставлення до життя, закріплюючи або, навпаки, змінюючи певні життєві орієнтири.

При цьому в оцінках і самооцінка можливі й помилки. Перевірка і коректування тут можливі за умови уважного ставлення до оцінок інших людей і тверезого зіставлення з ними своїх самооцінок.

Тому самосвідомість не є якась константа, воно не тільки виникає в процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми, але і постійно перевіряється і коректується в процесі поглиблення і розширення міжособистісних відносин.

 Самосвідомість виконує такі функції:

— самопізнання — охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

—  самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

— самооцінки — включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

—  саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.

0� � ; o �� �= :"Times New Roman";mso-ansi-language:UK; mso-fareast-language:RU'>. Але саме собою філософування є випадковим, суб'єктивним, фрагментарним і непрофесійним. 

 Головна відмінність філософії від філософування полягає в тому, що філософія перетворює випадковий філософський настрій в систематичний і методичний роздум, який здійснюється на підставі логіки, застосовує структурний аналіз. Унаслідок окультуреної засвоєнням традицій філософської діяльності отримують філософські знання, що становлять зміст філософії.  Філософування як усвідомлення і осмислення суб'єктивних настроїв закінчується постановкою нових загальних питань, які стосуються вже не ситуативно-житейських предметів, а ідеальних об'єктів високого рівня загальності — природи, суспільства, духу, світу в цілому