10-11

10   Англосаксонське завоювання 5-6 ст.

Англосаксонське завоювання - завоювання кельтської Британії германськими племенами англів, саксів, ютів і фризів в 5-6 століттях. До кінця 6 століття склався ряд англосаксонських королівств (Кент, Уессекс, Суссекс, Ессекс, Східна Англія, Нортумбрія, Мерсі). Цей процес розтягнувся на кілька століть. Бритти відчайдушно пручалися, часом здобуваючи перемоги але поступово відступали на захід, до Ірландського моря. Частина бритів переселилася на північний захід Галлії, частина була підкорена і надалі асимільована. Об'єднанню Англії сприяла зовнішня загроза від датчан. Вони з'явилися біля берегів Англії в 787 р. Протягом декількох десятиліть данці обмежувалися розбійними нападами, але з середини IX ст. приступили до колонізації і захоплення країни. Перелом настав при королі Уессексу Альфреда Великого (871-899). Альфред почав зміцнювати військові сили англосаксів, спираючись, з одного боку, на піше селянське ополчення (фірд), з іншого - на створене ним кінне тяжкоозброєних військо дрібнопомісних землевласників. Альфред побудував також великий флот і сильні прикордонні укріплення. У 878 р. вщент розбив данців в битві біля Едінгтона. І уклав з ними мир, Він також вдавався до збору «датських грошей», але не для виплати данини, а для будівництва прикордонних фортець, створення сильного флоту і реорганізації армії. Була проведена реформа державного апарату, що дозволила поліпшити збір податків і місцеве управління. Узагальнивши Альфред видав свій судебник, що став першим общеанглійскім зведенням законів. При ньому почалося ведення «Англосаксонської хроніки». Він особисто переклав на англійську мову деякі твори Августина, Орозій, Боеція, Григорія Великого та Біди Високоповажного, супроводивши їх своїми коментарями. До кінця правління Альфред став іменувати себе «королем англосаксів», але офіційно цей титул прийняв тільки його син Едуард.

Англосаксонський народ поділяється на шляхетних = тенів (Thegns = Degen, Thane), вільних воїнів = керлів (Cerols = Kerle) та невільних. Управління і суд села перебувають у руках 4"кращих" тенів. У X столітті у зв'язку із створенням територіальних сотень відбувається новий адміністративний поділ держави, однак зберігаються й більші територіальні одиниці. Пізніше виникають шайри (Shir) (графства із замками в центрі), які починаючи з Вессексу, поступово охоплюють усю країну. Великі райони ерлдоменів (Earls), що часто виникали через усереднення самостійних невеликих власників й об'єднання кількох графств у одних руках, створюють небезпеку для королівської влади, яка усувається за допомогою призначених залежних королівських чиновників. Шериф (shiregereta = граф шайра) стає королівським контролюючим чиновником для графа і поступово стає впливовим у сотнях завдяки відвідуванню місцевих судів («turn» шерифа).

 Утворення шотландської держави

Консолідація пікських племінних союзів у примітивну державу здійснювалася в умовах постійних збройних сутичок, що переходили у війну з сусідніми бритськими королівствами на півдні та з Далриадою - королівством скоттів - на заході Шотландії. Історія не зберегла будь-яких суттєвих відомостей про подальшу долю варварського королівства піктів, оскільки держава піктів припинила своє існування після її приєднання до Далриади у IX ст. джерелами XII - XV ст. В останній третині VI ст. скотти Далриади були обернені у християнство, а до кінця VII ст., шотландська Далриада представляла собою об'єднання семи родових союзів у примітивне державне утворення ранньофеодального типу. Подібно до бритських королівств центральна влада належала королеві, який вибирався разом з таністом / наступником/ військовими вождями, що очолювали туати. Кожне королівство ділилося на такі адміністративно-територіальні одиниці / туати/. Останні часто співпадали з старими кордонами родових об'єднань / кланів/. Клани складалися з декількох родів - септів, що об'єднували крупні патріархальні сім'ї - фіни. Зазначена сталість родових зв'язків відбивалася на уповільненні соціальної диференціації, формуванні феодальної форми залежності в таких королівствах. Але як би там не було, все ж таки при збереженні сімейної общини та общинної власності на землю, у скоттів Далриади існували примітивні форми особистої та поземельної залежності .

Організація сплати данини полягала у тому, що спочатку вона збиралася з вільних членів патріархальних сімей, які в VII ст. складали основну масу суспільства шотландської Далриади. Процедуру зборів данини в межах туатів здійснювала місцева родова знать, а потім зібрана з усіх туатів данина переправлялася у королівський двір.

При заступленні на посаду нового глави роду общинники повинні були сплачувати йому одноразовий податок, як зазвичай, з поголів'я худоби, що служило своєрідним підтвердженням зобов'язання вождя захищати рядових членів від зовнішньої небезпеки . З общинників стягувалися і інші види податків на користь роду і його верхівки. Важливу роль в організації державного управління у варварських королівствах відігравав інститут жрецтва. Згідно з письмовими джерелами, у Британії налічувалося двадцять вісім жерців та Три верховних жерця, владі яких підкорялися інші служителі культу та віруючі. Верховні жерці перебували "у трьох найвідоміших містах держави, а саме в Лондоні, Ебораці та Місті Легіонів". Пізніше, десь з VI ст. зазначені міста стають трьома центрами - архієпископствами, яким король бриттів Луцій передав "володіння та пасовиська, що належали раніше язичницьким храмам" і "більше того, багато землі та багаточисельні садиби, звільнивши від всяких та всіх повинностей" .

Починаючи з півдня Британії християнство з V ст. н.е. поступово розповсюджувалося на території інших бритських королівств .

Поза увагою залишився, на жаль, такий важливий орган управління родоплемінною організацією як рада старійшин. Це пояснюється тим, що прямих письмових свідоцтв про наявність племінних старійшин у бритській родоплемінній організації не зустрічаємо. За свідченнями Гальфрида Монмутського ми бачимо вже зародки тої королівської ради, основою якої, можливо, була попередня рада племінних старійшин .

З VI ст., коли посилилося проникнення у Британію північно-германських племен, англи, що заселяли східні області Англії, почали систематичні вторгнення на території бритських королівств. Згодом, більшість з таких королівств втратили свою незалежність, підпавши під вплив одного з найбільших англосаксонських королівств Нортумбрії. Одному лише Стретклайду вдалося відстояти бритську державність та суверенітет. Пізніше, з об'єднанням Далріади з державою піктів в 843 році в одну державу Скотія перед небезпекою нападу нового агресора - норвежських і датських вікінгів - Стретклайд втрачає політичну незалежність і входить на початку XI ст. до складу єдиної шотландської держави.

Дослідження процесу виникнення держави у бритських та суміжних з ними племен давньої Шотландії на підставі уривчастих письмових даних, зрозуміло, не може дати суцільної картини становлення ранньофеодального суспільства, детальніше схарактеризувати окремі інститути родоплемінної організації бритського суспільства. Зазначимо, що народні збори як важливий орган управління родоплемінною організацією бриттів взагалі не знайшов свого відбитку у середньовічній хроніці. Разом з тим, матеріали письмових джерел дозволяють стверджувати, що під час виникнення держави на території Шотландії проявилися в повній мірі загальні закономірності, властиві процесу виникнення держави у Східній, а також в Центральній Європі.

У Західній Європі, зокрема, на Британських островах, виникнення перших варварських держав також було спричинено соціальним розшаруванням. Старій /родоплемінній/ верхівці і новій /служивій/ знаті, між якими здійснювалося зрощення внаслідок земельних подарувань, привілеїв та державних посад, що надавалися королівською владою, протистояла маса общинників-селян, що зберігали особисту свободу, але несли тягар поборів та служб/ повинностей/.

У давньошотландському суспільстві мали місце такі ж основні етапи переводу від родового устрою до класово-державного, як це було властиве для інших європейських народів. Організація управління у вигляді верховного воєначальника, ради старійшин та народних зборів досягла у своєму розвитку найвищої межі, що іменується епохою військової демократії. В цей період зростання ролі військового вождя у процесі розпаду родоплемінного устрою і зародження держави, ускладнення його функцій є характерними для північної /острівної/ і континентальної Європи.

Прослідковуючи історію кельтського населення Британії від початку її заселення і до утворення перших варварських королівств, матеріал аглосаксонських хронік та анналів у повній мірі підтверджують ту закономірність, що справжня державна влада заявляється в результаті розвитку влади верховного воєначальника, в особі якого представляється король Артур та ряд інших правителів давньої Шотландії. Навколо такого правителя утворюється коло особливо наближених осіб, які складають підвалини державного апарату, що є також характерним і для інших європейських народів на їх шляху побудови держави. Якщо на початковому етапі створення королівської влади особистість короля ще не має непохитної святості, і бували випадки розправи з ним з боку простого народу /гл.89 "Історії бриттів" Гальфрида Монмут-ського/, то з початку англосаксонських завоювань спостерігається централізація державної влади в руках короля, хоча й зі зберіганням деяких пережитків родоплемінної демократії.

Окрім загальних закономірностей виникнення держави на території давньої Шотландії, характерних і для інших народів Європи, слід відмітити і наявність певних особливостей, характерних лише для давньошотландського суспільства II-VII ст. н.е.

Достатньо довге зберігання общинної власності на землю і, що особливо характерно, сталість родових зв'язків уповільнювали процес класоутворення. Становлення ранньофеодального суспільства протікало при збереженні визначальної ролі родової общини. У період II-VII ст. на території ще не знали сусідської общини, яка була пізніше впроваджена германськими племенами. Ось чому родинні зв'язки протягом довгого часу продовжували зберігати своє значення навіть при виникненні територіального поділу на туати, що прийшли на зміну попередньому поділу на родоплемінні клани. В процесі формування варварських королівств кланова верхівка йшла на службу до королівської влади. Вожді крупних родоплемінних союзів ставали королівськими намісниками /мормери, тани/, на яких покладався збір з населення натуральних податків. Король наділяв їх правами юрисдикції на території всього туата.

В період становлення держави важливу роль у давньошотландському суспільстві відігравали друїди /жерці/. Особливість їх політичного положення полягала в тому, що жерці та барди вливалися в оточення короля, набуваючи значного впливу у новоствореному апараті королівського двору. їх вплив ще послаблюється лише після масової християнізації давньошотландського суспільства в VI-VII ст.

Особливістю розвитку державності давньошотландського суспільства було те, що новоспечена королівська влада відзначалася деякою невпорядкованістю. Невпорядкованість принципів спадковості не сприяла стабілізації центральної влади в королівствах, призводила до боротьби поміж наближеними до короля особами /служилою верхівкою та бувшими главами племінних союзів/.

Разом з тим, зазначені особливості становлення держави у давніх шотландців не суперечать висновку про те, що виявлені загальні закономірності виникнення державних форм розвитку на острівній частині Європи не містять в собі нічого нового, властивого лише для цієї території. Історія становлення держави давньої Шотландії виступає як частина загальноєвропейської історії, коли кінець періоду військової демократії завершується виникненням перших, спрощених з точки зору своїх внутрішніх та зовнішніх функцій держав - так званих "варварських королівств".

11   Норманська доба в історії Англії.

У соціальному плані нормандське завоювання призвело до знищення англосаксонської військово-служилої знаті ( тенів) і формування нового панівного шару феодального лицарства, побудованого на принципах васально-ленних відносин і володіє судово-адміністративною владою над селянським населенням. На зміну напівнезалежних ерлам англосаксонської епохи прийшли нормандські барони, сильно залежні від короля і зобов'язані йому за свої володіння лицарської повинністю (виставлянням певної кількості озброєних лицарів). У феодальну систему було включено також вище духовенство [50]. Процес закріпачення селянства, що почався ще в англосаксонський період, різко прискорився і привів до домінування в середньовічній Англії феодально-залежних категорій селянства, що призвело до ще більшого закріпачення [сн 10]. При цьому слід відзначити практично повне зникнення рабства в Англії [сн 11] [51].

Найважливішим наслідком нормандського завоювання в соціальній сфері було введення в Англії класичних феодальних відносин і васально-ленної системи за французьким зразком. Генезис феодалізму в Англії почався в IX - X століттях, проте виникнення соціальної системи, заснованої на земельній триманні, яке обумовлюється виконанням власником строго певних обов'язків військового характеру, чий обсяг залежав не від розміру ділянки, а від угоди з сюзереном, є безумовною новацією нормандського завоювання [сн 12]. Яскраво виражений військовий характер земельних держаний також став одним з головних наслідків нормандського завоювання. У цілому соціальна структура суспільства стала більш суворої, жорсткої та ієрархічної [50].

В організаційному плані нормандське завоювання призвело до різкого зміцнення королівської влади і формування однієї з найбільш міцних і централізованих монархій Європи епохи високого Середньовіччя. Про мощі королівської влади яскраво свідчить проведення загального перепису земельних володінь, результати якої увійшли до Книгу Страшного суду, безпрецедентного і абсолютно неможливого в інших сучасних європейських державах підприємства. Нова державна система, хоча і заснована на англосаксонських традиціях управління, досить швидко набула високу ступінь спеціалізації та формування функціональних органів управління, таких як Палата шахівниці, Казначейство, канцелярія та інші [52].

У культурному плані нормандське завоювання впровадило в Англії феодальну культуру лицарства на основі її французьких зразків. Англосаксонський мова була витіснена зі сфери управління, а мовою адміністрації і спілкування панівних соціальних верств став нормандський діалект французької мови. Близько трьохсот років англо-нормандський діалект панував в країні і зробив великий вплив на формування сучасного англійської мови [53].

У політичному плані була закінчена самоізоляція країни, що була у англосаксонської епохи. Англія виявилася тісно включеної в систему міжнародних зв'язків Західної Європи та почала відігравати одну з найважливіших ролей на європейській політичній сцені. Більше того, Вільгельм Завойовник, що зв'язав особистою унією Англійське королівство з герцогством Нормандія, став могутнім правителем Північно-Західної Європи, повністю змінивши баланс сил в цьому регіоні [26]. У той же час той факт, що Нормандія була васалом короля Франції, а багато нові англійські барони і лицарі володіли землями за Ла-Маншем, різко ускладнив англо-французькі відносини. Як герцоги Нормандії англо-нормандські монархи визнавали сюзеренітет короля Франції, а як королі Англії мали рівний з ним соціальний статус. В XII столітті, зі створенням Анжуйськой імперії Плантагенетів, англійський король володів майже половиною території Франції, залишаючись юридично васалом французького монарха. Ця подвійність стала однією з причин тривалого англо-французького протистояння, з'явився одним з центральних моментів європейської політики середніх століть і досяг своєї кульмінації в ході Столітньої війни.