18-19

18  Особливості англійського абсолютизму.

У Великобританії абсолютизм спостерігався за правління династії Тюдорів. Засновник цієї династії – Генріх VII Тюдор – зайняв англійський престол в 1485 року, після війни Червоної і Білої троянд.

Ця війна провідних аристократичних кланів Ланкастерів і Йорків значно послабила королівську влада.

Тому перед Генріхом VII завданням першочергової ваги стояло зміцнення королівської влади. Він вів безперервну боротьбу з самостійністю баронів й мав підтримку більшої частини аристократії, лицарства, городян. Проведення цієї політики було легшим тому, що  війна Червоної і Білої троянди призвела до загибелі значної частини старої феодальної знаті

Парламент не суперечив монарху, а у всьому його підтримував. 

Подальше посилення королівської влади відбулося правління Генріха VIII (1509 – 1547). Його активна зовнішня політика дозволила Англії бути серед великих європейських монархій. У його правління було закладено основи морської мощі країни, відродилися парламентські інститути.

Абсолютизм відповідав об'єктивним потребам централізації держави, функціонування її економіки як єдиного цілого.

Але раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості англійського абсолютизму:

• продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

• зберігається місцеве самоврядування;

• збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується сильним флотом, в т. ч. і каперським.

Було б не зовсім правильно пояснювати збереження англійського парламенту виключно силою традицій чи дивною забудькуватістю королівської влади. Палата громад висловлювала невдоволення і дозволяла собі гостру критику політики королівського уряду навіть у роки правління Єлизавети І, тобто в період зеніту англійського абсолютизму. Зокрема, нападкам піддавалися питання про престолонаслі-дування (призначення спадкоємця з огляду на бездітність Єлизавети), ставлення уряду до католиків і кальвшістів-пуритан, продаж торгово-промислових монополій тощо. Крім того, парламент неодноразово протестував проти втручання уряду і двору в парламентські вибори, вимагаючи визнання недійсними тих виборів, в яких депутат виявлявся креатурою високопоставлених кіл чи самого королівського двору. Остання сесія парламенту, яка зібралася за правління Єлизавети (1601 p.), закінчилася фактичною капітуляцією королівського уряду. Єлизавета була вимушена обіцяти припинити у майбутньому продаж монополій, тобто виключного права на виробництво чи зовнішню торгівлю певними видами продукції.

Спокуса узяти парламент під свій контроль, а при нагоді повністю відмінити його законодавчу та контролюючу діяльність, була дуже значною. Королівський уряд ще в 1410 р. оголосив своєю прерогативою перевірку правильності парламентських виборів. Генріх VII скликав парламент 7 разів за 24 роки, Єлизавета 1-10 разів за 45 років. Генріх VIII (1509-1547) почав сам призначати спікера, Карл І взагалі 11 років обходився без парламенту. Але, незважаючи на переслідування, цей орган не лише вцілів, але й намагався за сприятливих обставин диктувати свою волю королям. Прикладом може служити останній (четвертий) парламент Якова І, який притягнув до судової відповідальності керівника фінансового відомства графа Мідлсекса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким оголошував недійсними усі патенти на «монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було в королівстві». Протягом усього періоду абсолютистського правління парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча й втратив право контролю за державними витратами.

19   Реформація за Тюдорів

У XVI ст. Англією правила королівська династія Тюдорів. Саме за правління другого короля з цієї династії Генріха VIII (1509-1547) в Англії розпочалася Реформація. На відміну від Німеччини, де вона відбулася «знизу», в Англії Реформація відбувалася «зверху» — за активного втручання самого короля.

Попервах, коли в Європі розгорнулася Реформація, Генріх VIII виступив проти неї. Він навіть взяв участь у полеміці з М. Лютером, надіславши в Рим свій памфлет «на захист семи таїнств», за що отримав від папи почесний титул «захисника віри». Але особиста зацікавленість у звільненні з-під влади та опіки папи змусила Генріха VIII змінити свої погляди.

Приводом для проведення Реформації стала відмова папи Климента VII дати Генріху VIII дозвіл на розлучення з його першою дружиною — іспанською принцесою Катериною Арагонською. За католицькими канонами дати такий дозвіл міг лише папа. Тоді розлючений Генріх VIII примусив з'їзд англійського духовенства ухвалити рішення, за яким король очолив церкву в Англії.

Коли Климент VII почав погрожувати королю за такі дії відлученням від церкви, парламент прийняв Акт про супрематію (верховенство), яким оголосив про виведення англійської церкви з-під зверхності Рима і перехід її під опіку Генріха VIII. Усі католицькі догмати при цьому зберігалися. Сталося це 1534 р. 

Генріх VIII наважився на розрив із католицизмом, сподіваючись на підтримку більшості населення країни. Нова англійська (англіканська) церква посіла чільне місце між католицизмом і протестантством.

За рішенням парламенту в Англії закривалися всі монастирі, а їхнє майно переходило до короля. За часів Генріха VIII в країні було закрито 3 тис. монастирів; їхні землі король роздав своїм прибічникам або розпродав, значно збагативши скарбницю. Землі купували нові дворяни та буржуазія для створення на них нових прибуткових господарств. Отже, реформа церкви сприяла розвиткові ринкових відносин в Англії.

Наступний король Едуард VI (1547-1553) продовжив реформування церкви. Всі церковні служби мали відправлятися англійською мовою, було спрощено і церковні обряди.

За правління королеви Марії Тюдор (1553-1558) — доньки Генріха VIII та Катерини Арагонської, яка дотримувалася католицизму, в Англії було здійснено спробу повернутися до старої, католицької, віри. Марія Тюдор відновила католицьку церкву, почала страчувати протестантів, за що її назвали Марією Кривавою. Однак англіканська церква вже глибоко вкоренилася в англійському суспільстві. Повертати землі монастирям ніхто не хотів.

Після смерті Марії Тюдор корона перейшла до Єлизавети 7(1558-1603). Вона відновила англіканську церкву, бо Рим не визнавав її права на престол.

Було видано суворі закони проти католиків. Перехід з англіканської церкви до католицької вважався державною зрадою. Діяльність ордену єзуїтів було заборонено. У 1571 р. прийнято англійський «Символ віри» (39 розділів), в якому проголошувалися основні принципи англіканської церкви.

Як і в лютеранстві, декларувався принцип спасіння людини вірою, але в Англії зберігалися три таїнства: хрещення, причастя і спокути. Богослужіння мало здійснюватися лише англійською мовою за особливим служебником, затвердженим урядом. В усьому іншому нова церква нагадувала католицьку: було дозволено шанування ікон, зберігалися розкішне вбрання духовенства, органна музика, урочисті процесії.

Порівняно з лютеранством і кальвінізмом англіканська церква мала поміркованіший характер. Серед частини невдоволеної обмеженістю Реформації буржуазії поширились ідеї кальвінізму. Ці люди виступали за «очищення» англіканської церкви від залишків католицизму. Називали їх пуританами (від лат. pura — чистий). Пуритани заперечували будь-яку церковну ієрархію, не визнавали влади єпископів. Поступово порвали з англіканською церквою, вийшли з неї та стали створювати власні церковні громади на чолі з виборними старшинами (пресвітерами).

Пуритани помилково розраховували на підтримку Єлизавети І. Королеві не сподобалися деякі погляди пуритан (відокремлення церкви від держави, підпорядкування короля церкві), і вона почала жорстоко переслідувати та карати їх. «Спершу вони вимагатимуть прибрати єпископів, — казала Єлизавета І, — а потім — і самого монарха». Історія засвідчила, що королева виявилася далекоглядною. У середині XVII ст. відбулася Англійська революція, яку багато істориків називають «Пуританською». У ті буремні роки саме пуритани разом з англійським парламентом виступили проти короля Карла І Стюарта і засудили його до страти.