Модульная контрольная работа. Культура (1-10)

1. Теоретико-методологічні аспекти курсу “Історія української культури”. 
2. Українська культура як історичний феномен: загальна характеристика.
3. Предмет і завдання курсу “Історія української культури”, його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.
4. Культурно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.
5. Художній метал  скіфів: пам’ятки  з  курганів Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила.
6. Пам’ятки античної культури в Північному Причорномор’ї.
7. Язичництво: питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі.
8. Культури східних слов’ян.
9. Міфологія східнослов’янських племен.
10. Освіта в середньовічній Русі.

1.     Теоретико-методологічні аспекти курсу “Історія української культури”. 

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією.

У системі сучасного наукового знання культурологія належить до кола гуманітарних наук. Культурологія як спеціальна наукова дисципліна склалася тільки у ХХ столітті. Однак протягом тривалого часу (а особливо з кінця XVIII століття) різні гуманітарні науки, як ті, що мали давню історію, так і ті, що тільки-но виокремлювалися в Новий час як самостійні сфери наукової рефлексії, розробляли широкий спектр специфічно культурологічної проблематики. Ідеї й концепції, висунуті й обґрунтовані представниками різних наукових традицій протягом попередніх століть, утворили історичний фундамент сучасної культурології. Формування культурології як науки пов'язано, перш за все, з багатими традиціями європейської історії філософії.

Перші роздуми про культуру належать ще давнім грекам. Давньогрецькі історики вже принаймні з VІ-ІVстоліть до н.е. починають цікавитися записами і розповідями мандрівників, купців, учасників військових походів та посольств. Так, ще грецькому історикові Геродоту належать перші розгорнуті описи країн та народів відомого йому світу, їх повсякденного життя, звичаїв та вірувань, їх політичного устрою. Звісно, що тут ще не йшлося про систематичний та послідовний опис культур. Рівень наукового мислення ще не дає змоги належним чином відокремити справжні знання від вигадок та міфологічних уявлень, але тут маємо багато цікавих спостережень, нагромаджений великийісторико-культурний матеріал.

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення (colo, colere - обробіток, займатися землеробством).

У середньовічній Європі слово «культура» вживалося в словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

Значні досягнення в осмисленні культури належать гуманістам епохи Відродження. Саме вони прагнули визначити ідеал культурної людини та обґрунтувати ідею культурної наступності. 

Але ні в Античні часи, ні в епоху Відродження, ні в Новий час проблеми культури не розглядалися як самостійна сфера наукового дослідження. Це було зумовлено як низкою світоглядних факторів, так і недостатнім рівнем розвитку знань про світ та людину в цілому. Тільки після критичного переосмислення європейськими просвітителями культурної спадщини попередніх історичних епох відбулося усвідомлення того, що вивчення культури є однією із найважливіших проблем наукового знання. 

У 1684 р. німецький юрист і філософ С. Пуфендорф уживає термін «культура» для позначення суспільної людини, яка пройшла процес соціалізації (входження в суспільство) і ввібрала в себе досягнення цього суспільства. Термін набуває і морального змісту, коли людина визначає мету своєї поведінки в суспільстві, формує духовні цінності, спираючись на моральний обов’язок, традиції і звичаї. Термін вбирає в себе естетичні елементи людської діяльності.

З кінця XVIII ст. зростає потяг учених ряду європейських країн до вивчення власної народної культури у зв'язку з розвитком націй та формуванням національної свідомості.

До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». За останні три сторіччя латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Отже, початок становлення культурології припадає саме на епоху Просвітництва, коли культуру було визначено як особливу соціальну сферу, а поняття "культура" отримало статус однієї із основних категорій філософії історії.

Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть.

Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:

- діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів);

- син хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові).

2. Українська культура як історичний феномен: загальна характеристика.

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини булозрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центрухристиянства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщинаГригорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі більш пізнього європейськогоекзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.

3.     Предмет і завдання курсу “Історія української культури”, його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.Отже, я вважаю що вивчення культури України дає змогу розширити свої знання як оствіти,так і науки,музики,мистецтва і т.д.рідного краю.тобто заглибитись в організм нашої держави.Можемо постійно спостерігати як століттями все повторюється.Не знаючи історію наших цінностей,які має український народ,ми не зможемо створити нове.

4. Культурно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.

КАМ'ЯНИЙ ВІК

ПАЛЕОЛІТ

Перша знахідка палеолітичних знарядь разом із кістками мамутів, викрита на території України в 1871 р. Ф. І. Камінським біля села Гонців на Полтавщині, справила велике враження в наукових колах. Після того на території України було зроблено багато знахідок того ж роду.

Пам'ятки палеолітичної доби знаходять здебільшого у так званих «стоянках»- «стійбищах», де людина перебувала більш-менш довгий час, та у «майстернях» — місцях, де був відповідний до вимог техніки людини камінь. З нього людина виробляла свої знаряддя й залишала уламки каменя. Палеоліт поділяється на кілька періодів, які позначаються за назвами тих місцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавніша палеолітична доба — Шельська характеризується масивними мигдалевидними кам'яними ручними рубилаши. Датується вона приблизно 200 000 років до Хр., коли, між періодами двох зледенінь, було в Европі тепло. Деякі археологи, як от І. Г. Шовкопляс, Я. Пастернак, відносять до Шельської доби знахідки біля с. Лука-Врублевська в Подністров'ї Інші археологи, серед них В. Щербаківський, А. Л. Монгайт та інші, ставляться скептично до цього і вважають речі Луки-Врублевської пізнішої доби. Аналогічні речі знайдено на півдні Англії, на верхів'ях Рони, Райну, Дунаю. Більше матеріялів (і певнішого характеру) про людність України стосуються наступної доби — Ашельської. Вона збігається з наступом на Україну льодовика. Підсоння змінюється, зникають теплолюбні тварини, людина шукає захисту від холоду в печерах, гротах. Вона полює на звірів, м'ясо яких споживає, а з шкір робить одяг. До цієї доби на Україні належать стоянки на Дніпрі, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с. Буремка, на Сулі.

Наступна доба — Муст'єрська, що датується біля 100 000 років до Р. X., припадає на найбільше зледеніння в Україні, 3 тварин живуть мамути, шерстисті носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо. До цієї доби стосується вже багато пам'яток перебування людини в Україні. В. М. Щербаківський вважав, що людина з'явилася в Україні тільки за Муст'єрської доби." Територія, де перебувала людина, дуже обширна: на південь від Пинських болот, басейну Десни, до Сіверського Дінця. Пам'ятки перебування людини знайдено в Чернігівщині (біля Деркуль), на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя), на Волині (Житомир), у Галичині (с. Касперівка) тощо. Вдосконалюється техніка обробки каменю, ручні рубила замінюють конечники, скребла. Вживають також кісток тварин як голок, вил. До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство: вміння здобувати вогонь. Людина користувалася з нього для огрівання й освітлення житла, для печення та варення їжі. Глиняного посуду ще не було, і людина використовувала для варення черепи тварин. До цієї доби належать житла людини в землянках. Так, у Києві на Кирилівській вулиці знайшов археолог В. В. Хвойка селище з землянками та рештками 70 мамутів. Решток людини цієї доби не знайдено в Україні, але у Криму, в печері Кіїк-Коба, серед крем'яних знарядь муст'єрського типу та кісток тварин знайдено такі рештки; руку та кістки дитини. Типом ця людина належить до «неандертальського», названого так за річкою Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено її череп.

На базі Оріньякської культури — першої форми пізнього палеоліту — розвивалася т. зв. Свідерська культура (названа від села Свідра Велька, біля Варшави), яку можна вважати основою балтонордійської культури. В Україні дуже багато знахідок пізнішого палеоліту (епохи: Оріньякська, Солютрейська, Мадленська). Крім гротів та печер, людина мешкає в житлах типу куреня. Стіни їхні обставлено кістками мамугів — іклами та лопатками — і вкрито шкурами тварин. Найвидатніші з знахідок: Деркул у басейні Сіверного Дінця, Пушкарі на Новгород-Сіверщині, Чулагів на Десні, Колесниково на Сівер. Дінтр, Старий Кодак біля Катеринослава, Гонці на Удаю, Мізин на Новгород-Сіверщині, Кирилівська в Києві, Довгоничі біля Овруча, Фастів, Дубова Балка тощо.

Мізинська стоянка, досліджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чикаленком та іншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробів з каменю та кости заслуговують на особливу увагу фігурки пташок, вкриті геометричним орнаментом, браслети з ікол мамута й інші різьблені речі. На них — найстарший в історії мистецтва орнамент меандра, але поставлений похило, навкоси. До Мадленської культури належить чимало мистецьких виробів, наприклад, у Костенках знайдено 43 статуетки. Від цієї доби залишилися поховання й рештки людини. Це вже це неандертальська примітивна людина, а людина кроманьйонського типу, яка мало відрізняється від сучасного європейця. Вона трималася просто, вертикально, руки ії рухалися вільно. Вона володіла мовою. Підбиваючи підсумки, треба сказати, що за доби палеоліту населення України мало багато спільного з населеяням Західньої європи — південної Франції, Піренеїв, Швайцарії, Баварії: і антропологічним типом, і технікою знарядь, і побутом, і мистецтвом, і релігійними поглядами. З другого боку, можна спостерігати чимало рис, які з палеоліту збереглися в мистецтві України (порівняти орнаменти Мізиня з українськими вишивками тощо).

МЕЗОЛІТ

Палеоліт відділяє від неоліту — новокам'яної доби — мезолітична доба. Вона припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовецтаом. Відповідно до цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними — «мікролітами» — для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни. Найбільш характеристична для України Свідерська культура. М. Рудинський вважає, що аналогічна культура мікролітів знайдена ним у багатьох місцях України: біля с. Смячки, коло Охтирки, по течії Тетерева, на Новгород-Сіверщині, в Миргородському повіті на Полтавщині (біля с. Яреськи та Шишаки), на Прип'яті. Л. Са-вицький знайшов мікроліт на Волині. Великий інтерес мають знайдені в 1936 р. та 1938 р. петрогліфи в Мелітоігільському районі, біля с. Терпінне — коло Озівського моря. Там на скелях знайдено декілька сов, видряпаних рисунків тварин — биків, коней, хижаків, мамута — та рисунків лінійно-геометричного характеру. Біля с. Терпінне багато мікролітів

НЕОЛІТ

Біля 13 000 років тому на Україні можна відзначити ряд нових винаходів та досягнень, які в цілому остільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою добою,неолітом, себто новокам'яною добою («неос» — новий, «літос» — камінь). З'являються наземні будівлі — халупи. Здебільшого вони не стояли окремо, а з них складалися села. Про великі села свідчать рештки будівель та цвинтарі.

Головними ознаками в галузі виробництва з каменю бути: пиляння, шліфуванця та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, наконечники списів. Велике значення мало винайдення лука з стрілами Його широко вживали — знаходять силу стрілок різних форм. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука з стрілами, різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, і рибальство було дуже поширене. Вживали для рибальства сіток, неводів, кидали гарпуни, ловили вудками, вживали замість гачків малюсіньких кам'яних платівок. Біля 6-7 тисяч років тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають орнаментами. На вогких ще стінках посуду паличками, кістками, навіть пальцями виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Гончарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду. За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді — як орнамент. Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку.

Скотарство стало значною галуззю господарства. Наприкінці неоліту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сіяти, жати кам'яними серааіаи. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках. За неолітичної доби відомо чимало будівель на плотах, на озерах та річках, а також на палях, які вбивали в дно річок та озер. На них будували мости з халупами. Такі будівлі відомі на Поліссі, на Волині, на Поділлі. За часів неоліту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві перегородки. Такого човна знайдено біля с. Сабатинівки, на р. Возі.

Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки, жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипають червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі. Людина неоліту вірила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землі. Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері, бо діти, з-за відсутности постійних шлюбів, не знали батьків, і спорідгієння велося за розрахунком зв'язків з матір'ю. Так утворився лад, в якому жінці належало першенство в житті групи: матріярхат. Матріярхат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині- матері

ТРИПІЛЬСКА КУЛЬТУРА

Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В. Хвойкою на початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Кивва. На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р. Х„ утворилася культура, яка на всьому свовму протязі мала цілким виразні риси. Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані. Житла будували залезкно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. саману. На Одещині — з каменю- вапняку. Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепї, наприклад, переважали чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих «хаток» (Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали всередині грубу, лави, Пляк хаток нагадує пізніші українські хати, так само, як нагадує їх самий характер будови: дерев'яні, обмащені глиною, стіни. Крім житлових будинків, у селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки». Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм значенням в історії людства, першою европейською і в той же час світовою культурою.

 До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати, комини, печі тощо. У килимарстві, ганчарстві, дереворізьбі, вишивках, нисанках — дуже багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні. На Лемківщіяи, наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хата (рівнобіжне до покладеного в стінах дерева з горизотазніними омурами, що сягає, очевидно, до дуже давніх часів).

КИМЕРІЙЦІ

На цю добу припадає поява на Україні того першого народу, ім'я якого збережено історією. Цекимерійці, яких описав у V ст. Геродот. Земля кимерійців лежала від Карпат та гирл Дунаю до Кубані. Хронологічно культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди. Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам'янця- Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині). Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів, їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина). Вони мали культурні зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком, Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці прийшли з Азії.

Біля Х століття до Р. X. в Евроігі входить у вжиток залізо і витискає дорожчу бронзу. Старіший період цієї доби має назву «Гальштадтського» — за місцем Гальштадт в Австрії, де було вперше знайдено пам'ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залізо прийшло до Европи з Передньої Азії і, правдоподобно, шляхом через Україну. Тому можливо, що на Україні залізо з'явилося трохи раніш, ніж у центральній Европі. Гальштадтська доба характеризується розвитком хліборобства та скотарства, поширенням східньоальпйских культурних впливів та переходом від матріярхату - першенства жінки - до патріярхату - першенства чоловіка та батька

СКИТИ (СКІФИ)

Так називали греки племена, які жили на території України, на північ від грецьких колоній. Скити у VIII ст. підкорили інші племена, що ревіте жили на Україні. Під назвою скитів розуміють усе населеная України. Геродот був в Ольвії, бачив там скитів і писав, що скити прийшли з Азії і вигнали кимерійців. Якби це було так, ми мали б на Україні від VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народів- попередників. Насправді того не було. Культура часів скитських в основному залишилася кимерійською."Скіфи поділяються на чотири племена. Над р. Бугом жили скіфи-скотарі, між Бугом та Дніпром —скіфи-хлібороби, на південь від них — скіфи-кочовики, між Дніпром та Доном — скіфи царські. Скити-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Скити-хлібороби жили осіло, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, цибулю, часник. Продукти скотарського та хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям.

 У скитів було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняйий посуд, часто величезного розміру, високий, стрункий, так звані «амфори» — в них зберігали воду, зерно. Був також прекрасний різноманітної форми посуд, прикрашений, за зразком грецького, сценами з грецького побуту, мітології, вкритий блискучою поливою. Скитський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на ганчарному колі. В ті часи греки виробляли також і металеві речі: залізну зброю, мечі, кинджали, різні стріли для луків, переважно трикутної форми. Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким чином, до скитських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби з золота, срібла.

 Чоловіки носили короткі каптани, підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з повсті. Жінки носили довгі сукні з поясами, на головах гостроверхі шапки з довгими покривалами.

САРМАТИ

Сучасна аркволоня значно зменшує значення сарматських племен на Україні, хоч у 1-11 ст. нашої ери вони на деякий час підкореня частину скитів. Нової культури вони не створили, а прийняли скитську. В IV ст. вони зруйнували Ольвію і пройшли до Дунаю. Чужоземні письменники переносили ім'я сарматівна скитів, а Птоломвй називав уею Скитію «Сарматією».

АЛАНИ

Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у ІІ ст. по Р. Х. і поступово ім'я їх витіснило ім'я сарматів. Принаймні римські історики так називали всіх сарматів у Надчорномор'ї.Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гувами, алани поділилися вя окремі групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Північного Кавказу й стали предкаііи осетинців. Друга група оселилася в Криму.

ҐОТИ

У ІІІ ст. почався рух германських народів на схід. Племена, які у П ст. після .Р. X. сиділи на берегах Висли, Одри, Лаби, рушили на південний схід. Серед ґотів ширилося християнство. Виділився своєю енергійною проповіддю християнства єпископ Ульфіла. Він переклав для готів св. Письмо готською мовою, і переклад став першою пам'яткою цієї мови.

З перебуванням у чорноморських степах готи , Місцеві майстри виробляли для готів дорогі оздоби-фібули, браслети тощо з срібла та золота, викладали їх дорогим камінним. Робили це за традицією звіринного стилю, який дуже подобався готам. Так постав стиль, що його неслушно називають готським, бо хоч він і був викликаний готами, але не вони були його творцями. Згодом ґоти перенесли його на захід, де він набрав льокальних форм і в цілому дістав назву «меровінґського» стилю.

5.     Художній метал  скіфів: пам’ятки  з  курганів Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила.

Чортомлик — велика скіфська могила (висота 20 м, діаметр — 350 м) кін. 4 ст. до н. е., розташована за 22 км на північний захід від Нікополя (Дніпропетровська область) у села Чкалове. . Тут відкрито поховання скіфського царя і цариці та рабів чи воїнів,скелети коней, багато золотих і срібних оздоб та зброї.

Найціннішою знахідкою є срібна ваза-амфора, на фризі якої зображено скіфів, що приборкують диких коней. Знайдені мистецькі об'єкти належать до найкращих творів давньогрецького ювелірного мистецтва; зберігаються в Ермітажі (Санкт-Петербург).

Куль-Оба (в перекладі з кримськотатарської - «пагорб попелу») - зникле в XIX ст. кримсько-татарське село в околицях Керчі й однойменний скіфський царський курган (могила), розташований поруч. Курган розкопали у 1830 р. На жаль, тоді почалася «золота лихоманка» і змагання між офіційними археологами й копачами-"дикунами". Різниця між ними не була значною, бо метою були знахідки коштовностей та витворів мистецтва. Правда, офіційні археологи робили описи і інвентрі і здавали частку знайдених речей в нечисельні тоді музеї. Копачи-"дикуни" мали на меті власне збагачення, золоті речі з курганів переплавляли в зливки, а некоштовні для них кераміку та все інше або продавали, або передавали в музеї. Техніку безпеки на розкопках не використовували. Бували випадки обвалів землі і нового поховання - тепер уже копачів-"дикунів". Їхні кістяки знаходили вже у 20 столітті.

В кургані Куль-Оба було поховання вождя скіфського племені, що жили біля Пантікапею. Знайдені речі свідчили про впливи скіфського мистецтва на вироби грецьких ремісників, а також про вплив грецької культури на побут скіфських можновладців. В кургані Куль-Оба комора вирита в землі та зміцнена кам'яними брилами на кшталт грецьких склепів. Кам'яні брили склепу і використали для будівництва відставні моряки в Керчі.

В поховальній коморі знайшли кістяк вождя на колісниці в багатому вбранні. На голові — войлочний капелюх скіфів, прикрашений золотою діадемою. На шиї — золота гривна (вага якої сягала 461 грам). Зброя померлого була в особливому відділку. Її дерев'яні частини прикрашали тонкі золоті пластини з кабуванням. В потойбічний світ володарю дали жінку, кістяк якої поклали у дерев'яний саркофаг з деревини кипарису. Серед оздоб саркофагу — пластинки зі слонової кістки з рельєфами на міфологічні та побутові теми з життя скіфів. Одяг жінки прикрашали золоті бляшки, парадний поховальний костюм доповнювали золоте кольє, гривна (вага якої сягала 731 грами і перевищувала вагу чоловічої гривни). Поряд поклали ще бронзове дзеркало, два золоті браслети, металевий глечик зі сплаву золота і срібла.

В похованні також знайдені:

• кістяк слуги

• зброя слуги

• два срібних тази

• бронзові котли для варки м'яса

• керамічні амфори (ймовірно з вином та їжею).

• кістяк коня володаря.

Ще одна пам'ятка світового значення з кургану Куль-Оба — скронева підвіска з Афіною. глечик з 4 сценами скіфського побуту. Знахідки з кургану Куль-Оба давно роз'єднані і демонструються у різних відділах музею Ермітаж. Окремо демонструють дерев'яні саркофаги та їх збережені залишки.

"Солоха" — одна з найбагатших скіфських т. зв. царських могил 4 в. до Р. Х., положена на південий захід від села Великої Знам'янки Кам'янсько — Дніпровського району Запорізької області. були знайдені кістки покійника, амфора, бронзові вістря до стріл, золоті бляшки, голка тощо. У пізнішому впускному похованні виявлений кістяк царя з золотими оздобами на шиї і руках і б. нього бронзовий шолом греко-скіфської роботи, бронзова булава, шедевр золотарського мистецтва — золотий гребінь, срібний посуд грец. роботи тощо. У бічних нішах цієї другої комори знайдено кістяки слуг і б. них вістря до списів і стріл, меч і сагайдак з стрілами, оздоблений платівкою з сценою бою. З боку входової ями виявлені кістяки п'ятьох царських коней у збруї, оздобленій золотом, сріблом і бронзою, і б. них конюх з залізним мечем. В окремих нішах містилися казани з кістками, амфори, черпаки тощо. Речі з «Солохи» зберігаються в Ермітажі (Ленінград). Докладний опис «Солохи» і знайдених у ній речей у книзі Я. Пастернака «Археологія України».

Товста могила, скіфський курган 4 ст. до Р. Х. біля міста Орджонікідзе Дніпропетровської обл. У ньому знайдено 5 кістяків. Основний належав особі жіночої статі. Другий за значенням кістяк — малолітній дитині. Обоє були покриті великою кількістю золотих прикрас. Три інші скелети, очевидно, належать слугам (інтерпретуються як куховарка, воїн та візник), які були насильно вбиті. Визначення приналежності слуг до певної професії базується на предметах, що були знайдені коло кістяків: бронзовий посуд коло куховарки; лук і сагайдак зі стрілами поряд з воїном; уламки ритуального візка коло візника. Тіло дитини (2-3 роки за віком) було покладене у дерев'яному прикрашеному алебастром саркофазі. Саркофаг містив золотий браслет і золотий перстень, масивну золоту гривну, золоті сережки. Одяг був повністю обшитий золотими бляшками. В головах дитини знаходилися святі для скіфів посудини із срібла: ритон у вигляді рогу, напівсферична чаша і невеличкий глечик з округлим дном за формою близький до знаменитих ваз з курганів Куль-Оба і Часті. Висока конічна шапка, прикрашена золотими бляшками прикрашала знатну жінку. Одяг її з розширеними на кіцях рукавами також був прикрашений двома рядами золотих бляшок. Взуття — вишите золотом. На додаток тут було знайдено масивні золоті сережки із зображенням богині, що сидить на троні і простягає руки догори; золота гривна з 7-ма фігурками левів, що переслідують коня, 3 золотих бреслети і 11 золотих перстенів, намисто. Предмети туалету — бронзове дзеркало і 3 дорогих ємкості (в тому числі й чорна лакова грецька чаша).

6. Пам’ятки античної культури в Північному Причорномор’ї.

Монументальні кам'яні склепи, з курганними насипами, розписом стін, з багатим поховальним інвентарем — розписним посудом, ювелірними виробами, різними прикрасами тощо — належали представникам найвищої знаті. Разом з тим зустрічаються звичайні грунтові могили з одною чи кількома простими посудинами або й зовсім без них, що являють собою поховання найбідніших жителів, а можливо, і рабів. До нашого часу дійшло багато пам'яток офіційної лапідарної епіграфіки — написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів — кістяних паличок для писання — та інших пам'яток, значна частина населення античних міст була письменною. поширилися ліри, флейти, труби, кіфари. Відомо про існування театрів в Ольвії, Херсонесі та Пантікапеї. Проте розкопано частково лише театр Херсонеса, що виник ще в елліністичний час і проіснував до VI ст. н. е. Цей театр вміщував близько трьох тисяч глядачів. Крім постановки п'єс, у театрах також відбувалися виступи музикантів. На перших етапах розвитку міст досить значне місце посідав імпорт мистецьких виробів з метрополії, спочатку переважно з Іонії, а в класичний час — з Аттіки. Починаючи з V ст. до н. е. стало розвиватися власне мистецтво, яке згодом відігравало дедалі більшу роль у житті північнопричорноморських міст і навколишніх племен. Відособлений розвиток північнопричорноморських міст зумовив появу у мистецтві оригінальних елементів, нових художніх образів, породжених специфічними умовами життя на далекій периферії античного світу. Від споруд культового призначення до нас дійшли тільки залишки фундаментів та окремі деталі ордерів — бази, барабани стволів колон, капітелі, частини антаблементів тощо. Будувалися антові, простильні, периптеріальні та толосові типи храмів, що вирішувалися найчастіше у формах іонійського або дорійського ордерів. Корінфський ордер мав дуже обмежене застосування. Здійснено науково обгрунтовані графічні реконструкції таких храмів у Ольвії (антовий храм іонійського ордера V ст. до н. е., присвячений Аполлону Дельфінію), Пантікапеї (іонійський периптер початку V ст. до н. е.) та на Таманському півострові (толос з зовнішнім портиком дорійського ордера, оточений перістильним подвір'ям, другої чверті III — середини II ст. до н. е.). Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд — склепів. Найвизначніші пам'ятки цього типу відкрито у Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів з псевдосклепінням та багато склепів з фресковими розписами стін. Поліхромні розписи імітували найчастіше звичайну кладку стіни або її ордерне оформлення (так званий структурний стиль). Найяскравішими пам'ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н. е.) першого кургану Васюринської гори та біля Анапи (Таманський півострів). Пізніше над структурним розписом нижньої частини стіни почали вміщувати сюжетні сцени. Так, в одному з пантікапейських склепів II ст. до н. е. зображено сцену битви пігмеїв з журавлями. Дуже цікавим є також склеп Анфестерія із зображенням вершника та жінки, що сидить біля юрти (І ст. до н. е. — можливо початок І ст. н. е.). Монументальний живопис застосовувався також у громадських спорудах та житлових будинках. Велику мистецьку та пізнавальну цінність являють собою надмогильні пам'ятники — стели. Якщо спочатку це були рівні мармурові або вапнякові плити, увінчані карнизом або фронтоном, на яких були тільки написи, то з III ст. до н. е. на стелах зустрічаються рельєфи з зображенням небіжчиків, іноді їх родичів, сцени з життя померлих. Цікавими є боспорські стели IV—III ст. до н. е., в розписах яких простежуються аттічні художні традиції (це, зокрема, стели з зображенням Апфи — дружини Афінея — та воїна), а також портрет юнака з Херсонеса (IV ст. до н. е.), намальований восковими фарбами на кам'яному надгробку. проста та чорнолакова кераміка, прикрашена орнаментом, розмальованим різними фарбами.

7. Язичництво: питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі.

Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і появи першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язичництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.

"Немає більш туманного й невизначеного терміна, ніж "язичництво"; виникнувши в церковному середовищі, він спершу означав усе дохристиянське й нехристиянське; ним покривалась і ведична гімнографія Індії, і літературно оброблена міфологія класичної Греції, і річний цикл слов'янських чи кельтських аграрних обрядів, і шаманство сибірських мисливців".

Ранні релігії класового суспільства були загалом досить розмаїтими. Це пояснюється особливостями розвитку тих чи інших народів кожна з таких релігій пов'язана з певною етнічною спільнотою і становить невід'ємну частину такої спільноти. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто кожна з них являла собою сукупність культів великого числа богів. І хоча один із них вважався головним, жодна з таких релігій ще не мала ознак чітко виявленої стрункої системи. З цього погляду східнослов'янське язичництво кінця I тисячоліття н.е. також відповідало "міжнародним нормам".На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків являв собою складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що виникли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожнювання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць. Водночас розвивається культ предків. Подальший розвиток суспільства спричиняється до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали праці землероба. У середньовічні часи саме землеробство було основним для слов'янського населення території сучасної України.

В IX - X ст. на Русі існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста і соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленням про божественне походження великокнязівської влади зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої символіки, а також різноманітних магічних діянь.

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і длагодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтверджують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий археолог В.В.Хвойка. Час будівництва точно встановити не вдалося: V/VI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику.

Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення.

В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желяні", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.

Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохристиянські часи у східних слов'ян була значна кількість культових споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів у вигляді статуй. Більша частина з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовниками посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (пантеон у Києві та деякі інші комплекси).

Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі.

Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено - то булти меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Всі перераховані елементи похвального обряду вказують на те, що в уявленнях слов'ян перших століть існування Київської русі потойбічний світ нічим не відрізнявся від реального, а небіжчики, переступивши поріг смерті, продовжували своє "життя" без суттєвих змін порівняно із земним.

Розміри окремих комплексів за обрядом кремації і супровідний інвентар у цілому ряді могил на так званих дружинних некрополях перших століть існування русі дозволяють припускати, що у слов'ян так само як у скандинавів тих часів, існували судження про кшталт тексту Саги про Інглінгів": "Тоді вірили, що чим вище здіймається, в повітря дим, тим вище посяде на небі місце той, кого спалювали, і що він буде тим багатший, чим більше майна згорить разом із ним."

Яскравим прикладом такого поховання може бути чернігівський курган Чорна могила, написаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство.

У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в просторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо".

Підтвердженням цього є один із міфів Давньої Греції про Геракла, якого боги з поховального вогнища на хмарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп.

Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще давніших часів, нічим не відрізнялися од світогляду сусідніх народів.

Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, стежили за неухильним дотриманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.

Найдавніше літописне повідомлення про них датується 912 р. і міститься в повісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня.

Про існування волхвів в останні століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних українських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.

Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали ХІХ-ХХ ст., в яких відбиті традиції давнішніх часів. Згідно з ними одну групу населення, дуже нечисленну, ховали в мішках, підрізаючи або м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками яких у давньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посиертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок чого і з'являлось скорчене положення кістяка.

На чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою та золотими вусами. Н апосаді "першого сере перших" він змінив Рода. Згодом його не порубали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави.

Другим богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонца і тепла. Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все наше середовище.

Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювалися холод, непогода. Наступним богом вважався Сімаргл, образ якого трактується як охоронця зерна і посівів.

Єдиною представницею жіночої статті в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять.

Сьогодні можна з певністю стверджувати відбір до пантеону 980 року був цілеспрямований і продуманий. Всі шестеро богів символізували основні аспекти економічного, політичного та військового зверхництва соціальної верхівки Київської держави.

Визначний політичний діяч Київської Русі великий князь Володимир Святославович релігійною язичницькою реформою 980 року хотів опертися на авторитет окремих богів з різних куточків Східної Європи під час феодалізації підлеглих йому земель. Це засвідчує картографування знахідок амулетів-оберегів, що ототожнювалися з певними божествами, найбільш шановними в конкретних місцевостях. Так, символи Перуна частіше зафіксовані на археологічних пам'ятках Правобережжя Дніпра, а "сонячні" та "місячні" символи - на Лівобережжі.

Зміна функцій божеств окремих племінних угрупувань східних слов'ян має численні аналогії в багатьох народів світу на етапі переходу до цивілізації. Наведені матеріали цілком вписують релігію Київської Русі кінця І тисячоліття н.е. до політеїзму - найбільш уставленої, майже повсюдної форми релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі давніх держав. Хоча поступово в усіх політеїстичних релігіях виокремлювалася фігура верховного, головного божества: у греків - Зевса, у римлян - Юпітера, у вавілонян - Мардука, у японців - Аматерасу, - зверхність одного бога майже ніде не спричинялася до зневаження всього сонму великих і малів богів. З перетворенням племінних богів на великі божества державного культу лише змінюються їхні функції. Відтепер боги охороняють недоторканість держави, захищяють її внутрішній устрій, освячують владу царя: цар - улюблений син богів або головного бога, їхній помазанець. у V-VII ст., вже з'являються перші кам'яні споруди для відправлення християнської служби - церкви у формі базиліки, а також поховальні склепи, в особливостях обладнання якої простежуються риси обрядовості. Побічним підтвердженням того, що тільки в другій половині І тисячоліття н.е. в Херсонесі цілком перемагає християнська релігія, може служити факт існування тут обряду кремації тут аж до V ст. (проте цього ритуалу церква виступала найзапекліше вже з часів перших вселенських соборів).

Другим регіоном розповсюдження раннього християнства було межиріччя Дніпра і Дунаю - місцевість, де жили носії черняхівської культури. Такій гіпотезі сприяли писемні джерела, які свідчать проте, що після засудження на Нікейському непокірні ареанські єпископи й священики були вислані до дунайських провінцій, де в цей час активно пересувалися варварські племена (народи з неантичними традиціями життя). Християнським наставником східних готів - одного з германських племен - став єпископ Ульфіла, який і переклав їм Біблію. Наслідком місіонерської діяльності засланих аріан, стало те, що чимало варварів прийняли християнство в єретичному варіанті, що згодом спричинило криваві події: боротьбу між послідовниками різних релігійних напрямків.

Піднесення християнства на більшій частині східнослов'янського світу розпочинається під час формування Київської держави, хоч язичництво продовжувало ще розвиватися протягом певного часу. Реальне знайомство східних слов'ян з новою релігією сталося після походів на Крим та Амастридуі, особливо після вдалого походу на Константинополь. Саме тоді патріарх Фотій у своєму окружному посланні напише: так звані Росси зараз змінили еллінське й нечестиве вчення, котре тримали до цього на чисту й правдиву, християнську віру;замість недавнього, ворожого для нас нашестя і великого насильства з любов'ю поставили себе вчині підданих та друзів. І так розпалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпископа і пастира та вітали християнське богослужіння з особливим запалом і старанністю.

В цей час християнізація була лише однією з форм зв'язків різних народів із візантійською імперією і спочатку усвідомлювалася, як справа політична, ніж релігійна.

З погляду археології проникнення християнства до київського регіону ознаменувалося появою перших хрестоподібних підвісок, окремих ґрунтових захоронень та підкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нової віри. Але це ще не була перемога православ'я. Аж до кінця X ст. християнство, за зауваженням великого знавця церковної історії Є.Є. Голубинського, існувало на русі, як "приватна віра".

Археологічні дослідження слов’яно-руських старожитностей на території Західної Волині і літописних Червенських міст, підтверджують що на момент приходу "руського" панування з Подніпров'я, тут уже існували міста з правлячим класом феодалів, який контролював населені східними слов'янами території. Такий ранній розвиток феодальних відносин міг породити зацікавленість християнських доктрин. В добу середньовіччя реалізація економічних і політичних інтересів відбувалася за використанням релігійних можливостей. У науковій літературі простежено спроби Риму і країн, що прийняли католицтво, включити до сфери своїх інтересів землі східних слов'ян та Київської Русі. Почалося це ще з часів княгині Ольги, коли германський імператор Оттон І 961 року направив до Києва місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Відомо,що що ця спроба, як і інші, не мала успіху.

Є також думка про так зване "слов'янське християнство", яке могло проникати на Русь із заходу, а саме це з країн, які самі сприйняли релігію. З Візантії: з Болгарії, Моравії та Чехії. Християнські впливи поширювалися на Русь завдяки постійним економічним і культурним відносинам, які сприяли зближенню цих слов'янських народів.

Проникнення християнських ідей з території сучасних Чехії і Словаччини підтверджується тим, що на Русі знали житіє В'ячеслава та деякі інші старослов’янські пам'ятки великоморавського та давньочеського походження. І. Франко у своїй праці "Найстаріщі пам'ятки давньоруського писемництва" повідомлення про проживання в червенських містах двох учнів солунських братів - Наума і Горазда. Великоморавські традиції якоюсь мірою відбились і в поховальному обряді західноукраїнських земель.

Переважне число дослідників бачили і бачать основну причину поширення, і офіційного визнання як державної релігії християнства за православним обрядом на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів, що склались за часів первісного ладу, новим відносинам державного рівня. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці, на думку вчених, був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства вибрала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну доктрину.

Послідовна перемога Христа над Перуном не була миттєвістю. Викладені в розділі матеріали показують, що протягом перших віків існування Київської Русі нові ідеї сприймались язичниками не без труднощів. До якогось моменту процес цей проходив мирно і спокійно. Цьому сприяла віротерпимість християнських релігійних вчень, які "дозволяли існувати" всім божествам.

8. Культури східних слов’ян.

Пам'ятки найдавніших історичних східних слов'ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам'яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов'янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською.

Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам'ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до П ст. до н. е., а кінець до II ст. н. е.

На основній території свого поширення пам'ятки зарубинецької культури збігаються з територією поширення пам'яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними є й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи.

Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3— 0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І. Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра — Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю. Площа жител близько 20—25 кв. м.

Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв'язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Поряд із зарубинецькою культурою була пшеворська культура, поширена в басейні р. Вісли. В різних місцях її пам'ятки існували від III ст. до н. е. до IV ст. н. е. Назва культури походить від могильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. її вважають культурою західних слов'ян — нащадків племен лужицької культури. Залишки її пам'яток трапляються на території України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.

У Прикарпатті, Верхньому і частково Середньому Подністров'ї до того ж часу належать пам'ятки липицької культури (від могильника в с. Верхня Липиця Галицького району Івано-Франківської області). За типом і характером поселень вони подібні до пам'яток зарубинецької і пшеворської культур. Але в них є вже й місцевий гончарний посуд, привізний скляний посуд та багато залізних знарядь праці і бронзових та срібних прикрас.

Назва "черняхівська культура" походить від могильника в с. Чер-няхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастими емалями.

Провадилася зовнішня і внутрішня торгівля. На думку вже згаданого І. Шовкопляса, засобом грошового обміну на внутрішньому ринку були римські монети, які потрапляли сюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античних міст Північного Причорномор'я в обмін на різні товари, насамперед на хліб і худобу.

Поселення черняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будували їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла площею 20—ЗО кв. м на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.

Отже, черняхівська культура, як можна судити з її пам'яток у лісостепових районах Середнього Придніпров'я, припинила своє існування наприкінці IV—V ст. н. е. внаслідок великого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов'янських племен — носіїв черняхівської культури — була фізично знищена в боротьбі з прибульцями, друга — поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками та готами взяла участь у "поході варварів" на захід. У зв'язку з цим були знищені спочатку джерела "римських впливів" — римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов'яни — анти — з'явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою для Східної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов'янська колонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південних слов'ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов'янами — антами, і західні слов'яни — склавіни, про що писали візантійські історики.

9. Міфологія східнослов’янських племен.

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських 

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, а також пов'язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов'янське ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між собою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворожнечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під деревами, камінням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад праслов'янських богів вищого рівня дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу — Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда. І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загальнослов'янський термін "Бог". Наприклад, багатий (має долю, багатство) — небога (нещасний, бідний). Термін "бог" входив в імена різних слов'янських божеств — Дажбог, Чорнобог та ін.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Горинича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. Лозко, вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя. Етнографічні знахідки фіксують, що в деяких селах зображення родовідного дерева на дверях хат практикувалось ще на початку XX ст. Чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок — у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квіточками.

Деякі етнографи вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та її доньки Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, які в народі і до наших днів вважаються священною ознакою високої плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку деяких дослідників, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворилося в хатнього домовика, який за народними повір'ями проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний характер яйця як відродження душі померлого була характерна для культури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовтка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розвинуте писанкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Великодніх свят писанки дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я і довголіття. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам'ять про своїх предків.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існують міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфологією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина — в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян — Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були милосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встановлює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску створює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Випльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла. Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

У грецькій міфології лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку. У слов'янській міфології кожний бог іде до людей і допомагає їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюбний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.

У грецькій міфології лише Пан є богом родючості лісів, садів і ланів. Але Пан — це напівлюдина і напівтварина, він є об'єктом глузування іменитих богів грецького Олімпу. У міфах стародавніх слов'ян багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін.). Всі ці боги рівні між собою і мають нормальні стосунки з верховними богами і людьми.

Якщо у стародавніх греків народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов'яни влаштовували свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і веселими були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт і т. д. Характерним є те, що вказані свята були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт. Важливою рисою вірувань слов'янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазначають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

10. Освіта в середньовічній Русі.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю. вторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов'янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі. За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X—XII ст. з'являється термін «школа». Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.

Найпершою згадкою про школи у Києві є повідомлення літопису від 988 р. про те, що київський князь Володимир Великий «почав брати у знатних людей дітей і віддавати на вчення книжне». За тодішніми поняттями «книжне вчення» здобували ті, що були вже грамотними. Школа «була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками». Подібні школи відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.

Князь Ярослав Мудрий, син Володимира, заклав Софійський собор у Києві, благословив літописання, відкрив перші в Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл.

Поширення шкіл (школи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляховий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку — граматики, риторики і діалектики; у другому — арифметики, геометрії, астрономії й музики. Ці цикли становили «Сім вільних мистецтв» — класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв'язок з надбанням античної школи та освіти. Монастирські школи України-Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.

Постійна школа закритого типу працювала при Києве Печерському монастирі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських шкіл, навчання проводилось рідною мовою. За прийнятим у ній статутом до ченців ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденне спілкування з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у церковних книгах менш досвідченим монахам і пастві.

У школі Видубецького монастиря (м. Київ) навчалися і миряни, і майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.

Школи грамоти відкривали при церквах і утримувалися світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників читати, писати, лічити. Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служителі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне виховання, яке здійснювалося на билинах, казках, оповіданнях учасників воєнних походів, піснях та іншими засобами народної педагогіки.

Церковні школи давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читання, письма, церковного співу, християнської моралі, віровчення. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було, вчилися невеликими групами з 3—10 дітей. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливостей, особистого досвіду, моральних якостей вчителів.

Всесвітньо відомим було відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086) перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із шляхетних родів, яке свідчило про прогресивну педагогічну думку щодо рівноправності громадян обох статей.

Більшість дітей простолюду виховувалась у сім'ях. Їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.

В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чоловік, був неписьменним).