История Украины. Модуль (63-69)

63 політика коренізації Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації". Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин. 3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%]. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування. 5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо. У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути. 2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову]. 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. 5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці). 6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії. 7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців). 9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами. Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю. Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо. Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії. 64  внутр.політика Ярослава Мудрого

Внутрішня політика. Збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави.

Ярослав повернув під свою владу червенські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим;  ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав місто Юр’єв. не полишав будівництва, розпочатого батьком, на північному кордоні Русі. остаточно здолав печенігів. Звістку про останню, переможну для Ярослава, битву проти печенігів, що сталася під мурами Києва, вміщено під 1036 р., одначе сучасні історики відносять її до 1017 р. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місті битви величний храм – Софію Київську.

Розбудова Києва

·         Про Київ часів Ярослава Мудрого казали, що він був окрасою Русі й суперником самого Константинополя.

·         Площа «міста Ярослава» порівняно із дитинцем за Володимира зросла у сім разів. Іще вищими та потужнішими стали мури й вал.

·         Окрасою Києва були Золоті Ворота – парадний в’їзд до міста – із надбрамною церквою Благовіщення, Софійський собор, храм святого Георгія, споруджений на честь небесного покровителя київського князя [церковне ім’я Ярослава – Георгій (Юрій)] та церква святої Ірини.

·         Справжньою перлиною давньоруської архітектури, найвеличнішою спорудою Києва часів Ярослава Мудрого став собор святої Софії.

o    Це була велика, увінчана 13-ма банями кам’яна церква, оточена з трьох боків двома рядами відкритих галерей.

o    Зі заходу до собору було прибудовано дві башти із широкими гвинтовими сходами на церковні хори.

o    Та ще більше, ніж зовнішня грандіозність, приголомшувало внутрішнє оздоблення храму. Найбільш вражали настінні зображення – фрески тамозаїки, з-поміж яких багато було присвячено засновникові храму – князеві Ярославу Мудрому.

o    Київська Софія символізувала поєднання божественного начала й державної влади. Собор одночасно був головним, митрополичим храмом Русі і місцем здійснення найурочистіших державних церемоній – сходження на великокнязівський стіл, прийняття чужоземних послів тощо.

   

Впорядкування законодавства

·         Налагодження внутрішнього життя було неможливим без упорядкування законів.

·         До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь Володимир.

·         Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові – адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів.

·         Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», абоНайдавнішою правдою.

·         Він складався із 18 статей, які започаткували славнозвісний збірник законів –«Руську правду».

·         У статтях Ярослава йшлося

o    про покарання за вбивство,

o    побиття до крові чи синців,

o    за вчинене каліцтво,

o    виривання бороди й вусів,

o    їзду на чужому коні,

o    псування майна,

o    переховування чужого холопа тощо.

·         Покарання передбачало здебільшого грошові виплати, хоч іще зберігалося право родичів на кровну помсту.

·         Грошові виплати сплачувалися або на користь князя – їх називали «вірами», або на користь потерпілого чи його родичів – «головщини». Тілесні покарання мали застосовуватися лише для холопів за побиття вільної людини. З-поміж мір покарання не було й смертної кари.

Підтримка християнської церкви  

Ярослав Мудрий всіляко сприяв утвердженню й поширенню в руських землях християнського віровчення.

·         Він не лише опікувався будівництвом церков, а й підтримував авторитетом князівської влади ще не міцну церковну організацію.

·         Так, за сприяння Ярослава Мудрого року 1051 було обрано першого митрополита з русичів – ним став Іларіон.

·         У 1051 році, сповіщав літописець, ченцем Антонієм було започатковано Печерський монастир – у недалекому майбутньому провідний осередок церковного й культурно-освітнього життя.

Освітня діяльність Ярослава Мудрого

·         Щоб забезпечити потребу руських церков у книгах, Ярослав створив у Києві при Софійському соборі скрипторій-майстерню для переписування книжок.

·         Там-таки навчали грамоти й ознайомлювали з основами наук дітей зі заможних родин.

·         У Софійському соборі діяла своєрідна бібліотека, що могла налічувати до 1000 томів рідкісних книг. У Софійській книгозбірні працювали давньоруські книжники – священики-богослови, літописці, найдавніші руські письменники й учені.

·         Виникали школи й при інших церквах та монастирях. Свідченням поширення письменності серед різних верств тогочасного Києва є графіті.

65 вплив війни 1812 та виступу декабристів на укр. сусп. Рух

Настільки грандіозна перемога мала і грандіозні наслідки для Росії в міжнародному плані - вона поклала початок звільненню народів Центральної та Західної Європи. З одного боку, вона розвіяла на порох наполеонівські плани світового панування і поклала початок загибелі імперії Наполеона, а з іншого боку, як ніколи, високо підняла міжнародний престиж Росії, відвоювала у Франції лідируючі позиції на світовій арені. 
Історичне значення війни 1812 року перебувало в тому, що вона підняла нову хвилю патріотичних почуттів серед всіх верств населення - селян, городян, солдатів. Боротьба з жорстоким ворогом спонукала дрімали досі сили і змусила її побачити себе в новому світлі. Перемога викликала бурхливе зростання національної самосвідомості і направила кращих людей нації до визвольної боротьби проти самодержавства і кріпосництва. Зачинателі цієї боротьби, декабристи, прямо називали себе "дітьми 1812 року". 

Після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа «Любов до істини» (1818—1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство» на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України. Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.
У 1820-ті рр. в Україні діяли таємні декабристські організації: «Південне товариство» (1821—1825 рр.) із центром у Тульчині, очолюване полковником Павлом Пестелем, «Товариство об’єднаних слов’ян» у Новограді-Волинському (1823—1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими. Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основними вимогами декабристів були ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. «Південне товариство» виступало за «єдину і неподільну» Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення, а «Товариство об’єднаних слов’ян» передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Із часом «Товариство об’єднаних слов’ян» злилося з «Південним товариством».
Із програмними документами «Південного товариства» в планах щодо майбутнього Російської імперії не збігалися положення проекту Конституції «Північного товариства» (автор Микита Муравйов). Ним передбачалося встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави. У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольняли членів товариства, і проект Конституції не був затверджений.
Члени «Південного товариства» планували заарештувати Олександра І улітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але у листопаді 1825 р. цар несподівано помер. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчилося поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розміщувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили.
Після розгрому декабристів серед освічених верств населення набували поширення антикріпосницькі ідеї, не припинялися спроби протистояти політиці царизму. Члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання і намагалися намітити шляхи оновлення Росії. Такий характер мав гурток у Харківському університеті, що діяв протягом 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих.

66 Зміни в політиці литовських князів

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.  литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати»

(1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов´язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння.

Або

У результаті військових і дипломатичних успіхів Гедиміна і Ольгерда Велике князівство Литовське перетворилося в кінці XVI ст. в велику державу, яка простягалося від Балтійського до Чорного моря. В цій державі західно-руські землі становили 0,9 всієї території, величезна більшість населення була руською. Однак наприкінці XIV століття Литовсько-Руського державі довелося пережити важку і небезпечну національно-політичну кризу. еликим князем став один з синів Ольгерда, хитрий і жорстокий Ягайло, який погубив свого дядька Кейстута, але зустрів опір деяких обласних князів, своїх братів. 

 (1385 р.) Ягайло видав у Крево польським послам зобов'язання не тільки самому прийняти католицтво, а й перевести в католицьку віру також всіх своїх родичів і підданих і приєднати назавжди свої землі до корони Польської. Унія 1385-1386 рр.. була інкорпорацією Великого князівства Литовського в Польське королівство. Однак вимога знищення державної самобутності Великого князівства Литовського викликало відкрите повстання литовських князів і бояр, на чолі якого стояв двоюрідний брат Ягайла Вітовт. Повстання зустріло загальне співчуття населення Литовсько-Руської держави, і Ягайло змушений був піти на поступки: у 1392 р. в Острові було укладено угоду, за якою Вітовт був визнаний довічним великим князем литовським під суверенітетом польського короля, з тим, однак, що після його смерті його володіння повинні були перейти під безпосередню владу останнього. Однак фактично Вітовт тримав себе як самостійний і незалежний володар.\ Невдача у війні з татарами, які у 1399 р. завдали Вітовту страшної поразки на р. Воркслі, змусила Вітовта знову шукати угоди з Ягайлом, і в 1401 р. договір про унію був підтверджений на умовах угоди 1392 року. Після цього обидва володарі діяли у згоді в питаннях зовнішньої політики і в 1410 р. спільно вели війну проти Тевтонського ордену, якому польські, литовські і руські полки завдали страшної поразки під Грюнвальдом.

У своїй внутрішній і зовнішній політиці Вітовт був сильним і діяльним керівником. Зустрівши і придушивши опір деяких обласних князів, від яких він вимагав «покори» і слухняності, Вітовт скасував великі обласні князювання в Полоцьку, Вітебську, Новгороді Сіверському, Києві, на Волині та Поділлі. Замість колишніх князів Рюриковичів або Гедиміновичів Вітовт став призначати у ці області своїх намісників, які управляли цими областями, як і раніше, за участю місцевого боярства.

У своїй зовнішній політиці Вітовт також досяг значних успіхів. На рубежі XIV і XV ст. він приєднав до Великого князівства Литовського князівства Смоленське і Вяземське, а також цілий ряд так званих верхньоокських князівств. Таким чином, на початку XV ст. Велике князівство Литовськеохоплювало не тільки Литву, всю Північно-Західну і майже всю Південно-Західну Русь, але і західну частину Великоросії (цілком або частину губернії Смоленську, Калузьку, Тульську, Орловську і Курську).

Хоча «влиття» Литовсько-Руської держави і не вдалося полякам, все ж договори про унію і «привілеї», які з'явилися в результаті цих договорів, мали істотний вплив на соціально-політичний лад Великого князівства Литовського. Вони оформили і зміцнили позицію литовської землевласницької аристократії, надавши їй всі ті соціальні привілеї і політичні права, якими користувалися їх «сусіди» і «брати» у короні Польській. Городельським привілеєм 1413 року встановлюється участь литовської знаті в обранні майбутніх великий князів Литовських (і королів польських), а також нараду знаті з великим князем. Таким чином, унія з Польщею (хоча б тільки особиста або династична), зробивши владу великого князя Литовського виборчою, перешкодила утворенню у Великому князівстві Литовському сильної спадкової монархії і зробила литовську аристократію розпорядницею доль держави. У Великому князівстві Литовському створюється ряд вищих посад за польським зразком - воєводи, каштеляни, маршалки, гетьмани, канцлери. Польська мова і польський культурний вплив у середовищі литовської аристократії починають грати переважаючу роль. Частина російської аристократії, прагнучи долучитися до влади і привілеїв панівного шару, приймає католицизм і піддається полонізації, тоді як інша частина залишається вірна своїй вірі і народності, і таким чином в Литовсько-Руській державі виникає національно-релігійна ворожнеча і боротьба.

Після смерті Вітовта (1430 р.) почалася боротьба за велике князювання між Свидригайлом Ольгердовичем, який спирався на прихильність і підтримку руських князів і бояр, і Сигізмундом Кейстутовичем, якого підтримували литовські пани. Сигізмунд переміг, і в 1432 р. литовські та польські посли відновили договір про унію, точніше, про спільне обрання керівників. Видані Сигізмундом привілеї 1432 і 1434 рр. підтвердили права і привілеї не тільки литовської, а й руської знаті, але правом на заняття вищих посад у державі, як і раніше користувалися лише католики.

Військово-політичне становище Великого князівства Литовського в кінці XV століття стає тим більш важким, що останнє зазнавало натиску ворожих сусідів з двох сторін: зі сходу його тіснила Москва, а з півдня на його межі здійснювали спустошливі набіги кримські татари. Під натиском кримців південні межі Литовсько-Руської держави відступили на північ, і широка смуга причорноморських степів опинилася у володінні кримсько-татарської орди .

67. значення діяльності руської трійці. її основні ідеї  та ідеї москвофілів.

Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання "Руська трійця". Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Діяльність "Руської трійці" залишилася пам'ятно. Віхою в історії національного руху в цілому, і зокрема в Східній Галичині. Академік О.ілецький назвав її першим виявом "галицько-руського відродження", а "Русалку Дністрову" – першою заявою "народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність".

Наслідками існування "Руської трійці" було те, що після скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша українська культурно-політична організація "Руська Рада". Всі члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич. У 1893 році після перепоховання М.Шашкевича, австрійська влада видала розпорядження, що в школі повинні вчити писати лише фонетикою. Це був поклін праці і пам'яті М. Шашкевичу.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо.

Головною ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли заперечували існування українців як нації, тобто не визнавали право українського народу на власну державу. Вони доводили благотворність об'єднання всіх слов'янських народів під владою російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для всього слов'янства. Протягом усього XIX ст. москвофільство було спершу панівною, а потім громадсько-політичною течією в Галичині.

68 основні етапи конституційного процесу

Конституційний процес— процес вироблення і прийняття конституції держави.

Дата	Подія
Жовтень 1990 р.	Утворення Конституційної комісії
Червень 1991 р.	Схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України
Липень 1992 р.	Винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України
Жовтень 1993 р.	Подання на розгляд Верховної Ради доопрацьованого проекту Конституції України
Листопад 1994 р.	Утворення нової Конституційної комісії (очолили Л. Кучма та О. Мороз)
8 червня 1995 р.	Укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України
20 березня 1996 р.	Винесення на розгляд Верховної Ради України проекту нової Конституції України
28 червня 1996 р.	Прийняття V сесією Верховної Ради України Конституції України
16 квітня 2000 р.	Всеукраїнський референдум за народною ініціативою з питань, що торкалися змін до Конституції
Осінь 2003 — весна—осінь 2004 р.	Спроби ВРУ затвердити зміни до Конституції України
8 грудня 2004 р.	Прийняття законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції України, які передбачають зміну і перерозподіл владних повноважень вищих органів влади

Перший період (1990–1996)

Перший період конституційного процесу був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період історії Конституції України є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька під періодів:

1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1991 р.;

2) від прийняття Концепції Конституції України 1991 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 p.);

3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України утравні 1993 p.;

4) травень-листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Конституції України;

5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;

6) підготовка та прийняття Конституційного договору України в 1995 p.;

7) від прийняття Конституційного договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.

Другий період (1996–2004)

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду і, одночасно, точкою відліку другого періоду розвитку українського конституціоналізму.

Характерною ознакою другого періоду конституційного процесу стала реалізація положень Конституції через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Основним Законом. Тобто упродовж 1996–2006 років загалом були сформовані нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України.

Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак, — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України, але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 рік. Зазначені кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 рік, поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж сам парламент розколовся на так звану«більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.

На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом ЦВК «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.^[19] відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.^[20]

Третій період (2004-)

Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву «Помаранчевої революції». Ці події ознаменували третій період конституційного процесу, пов'язаний процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону.

Правові здобутки Помаранчевої революції були втілені передусім у Закон України «Про внесення змін до Конституції України»^[21]. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів — Закон про внесення змін до Конституції України, Закон про особливості застосування Закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.^[22], та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування

На початку червня 2009 р. дві найбільші парламентські фракції у Верховній Раді України — Партія регіонів і Блок Юлії Тимошенко — виступили з ініціативою щодо створення широкої коаліції та внесення системних змін до Основного Закону з метою запровадження парламентської республіки, в якій би Президент України обирався Верховною Радою України. Але вихід із переговорного процесу Партії Регіонів унеможливив відповідні конституційні ініціативи. Кожна з політичних сил (ПР і БЮТ) анонсувала внесення до парламенту власних конституційних процесів^[27].

2 квітня 2010 року: ліквідовано Національну конституційну раду^[28].

30 вересня 2010 року: Відновлено дію Конституції України в редакції 1996 року шляхом прийняття рішення Конституційного суду України у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції від 8 грудня 2004 року^[29].

19 листопада 2010 року попередньо схвалений Верховною Радою, 1 лютого 2011 року підписаний Президентом, а 4 лютого 2011 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»^[30].

21 лютого 2011 року: Рішенням Президента України Віктора Януковича створено Науково-експертну групу під головуванням першого Президента України Леоніда Кравчука, що має «напрацювати пропозиції щодо механізму створення і діяльності Конституційної Асамблеї, а також проаналізувати концепції реформування Конституції України»^[31].

69 основні здобутки трипільської культури

Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді.

Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля (Київщина) дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву трипільської. Зразки матеріальної і духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України.

Населення вело розвинуте сільське господарство. Збереглося багато кам’яних серпів, зернотерок. Трипільці сіяли чотири сорти пшениці, два сорти ячменю, жито, просо. Важливою прикметою Трипільської культури було гончарство, яке вражає багатством форм й орнаменту. В музеї Трипільської культури біля містечка «Українка» на березі Дніпра є черепки посуду трипільців. Казали, що шматки цього посуду і зараз знаходяться на території «Українки» та в інших місцях України. Ще одним великим досягненням цієї культури було ткацтво. У пізніших знахідках з’являється мідь, зустрічається й срібло.
Трипільська культура залишила по собі значні сліди в Україні. Її здобутками користуються й до нині. Навіть сьогодні можна спостерігати, як жінки розмальовують хати, печі та інше у стилі Трипілля. У килимарстві, гончарстві, вишиванках, писанках можна помітити багато геометричних та рослинних орнаментів, які виразно нагадують орнамент трипільської доби. Кажуть, що в серці кожного з нас горить багаття Трипілля, і хоча чимало дослідників схиляється до думки, що Трипілля ввібрало в себе не одну культуру народів світу, все ж цю добу неодмінно пов’язують з народом України.