История Украины. Модуль (29-35)
29.
Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни.
.Цей документ складався з 10 статей, у яких визначалися міжнародні відносини та зобов’язання сторін. “Українська Народна Республіка, –
зазначалося у статті 1, – з одного боку, і Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, – з
іншого, заявляють, що воєнний стан між ними закінчився. Сторони, які заключають договір,
вирішили жити взаємно в мирі і дружбі” . У другій статті визначалися кордони між країнами, у
третій – встановлювався порядок евакуації союзних військ, у четвертій – йшлося про встановлення
дипломатичних відносин, у п’ятій – вирішувалося питання про відмову від воєнних контрибуцій,
шоста стаття стосувалася питання військовополонених, сьома – регулювала економічні зв’язки
України з державами Четвірного союзу, восьма – визначала правові відносини між сторонами,
дев’ята – констатувала неподільну цілісність умов договору, десята – стверджувала автентичність
усіх текстів договору .
Позиція і участь делегації УНР
На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 більшовицької України.
Позиція і участь делегації більшовицької Росії
Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.
Хід переговорів
Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.
О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.
Умови Мирного договору
У своєму остаточному варіанті договір складався з 14 статей, різних додатків, 2 заключних протоколів та 4 додаткових договорів (між Росією і кожною з держав Четверного союзу), згідно з якими Росія зобов'язувалася зробити безліч територіальних поступок, також демобілізований свої армію і флот.
Від Росії відторгалися прівіслінскіе губернії, Україна, губернії з переважаючим білоруським населенням, Естляндську, Курляндская і Ліфляндськая губернії, Велике князівство Фінляндське. Більшість цих територій мали перетворитися на німецькі протекторати або ввійти до складу Німеччини. Також Росія зобов'язувалася визнати незалежність Україна в особі уряду УНР.
На Кавказі Росія поступалася Карсського область і Батумську область.
Радянський уряд припиняло війну з Українською Центральною Радою (Радою) Українською Народною Республікою і укладало з нею мир.
Армія і флот демобілізовувати.
Балтійський флот виводився з своїх баз у Фінляндії і Прибалтиці.
Чорноморський флот з усією інфраструктурою передавався Центральним державам.
Росія виплачувала 6 мільярдів марок репарацій плюс сплата збитків, понесених Німеччиною в ході російської революції - 500 млн золотих рублів.
Радянський уряд зобов'язувався припинити революційну пропаганду в Центральних державах і союзних їм державах, утворених на території Російської імперії.
Від Радянської Росії була відторгнута територія площею 780 тис. кв. км. з населенням 56 мільйонів чоловік (третина населення Російської імперії) і на якій знаходилися (до революції): 27% оброблюваної сільськогосподарської землі, 26% усієї залізничної мережі, 33% текстильної промисловості, виплавлялося 73% заліза і сталі, видобувалося 89% кам'яного вугілля і виготовлялося 90% цукру; розташовувалися 918 текстильних фабрик, 574 пивоварних заводи, 133 тютюнові фабрики, 1685 винокурних заводів, 244 хімічних підприємства, 615 целюлозних фабрик, 1073 машинобудівних заводи і проживало 40% промислових робітників [4] : 286 .
За оцінкою Річарда Пайпса, на відторгнених від Росії території проживало 26% населення Росії, і одна третина її городян, вироблялося 37% всієї селькохозяйственной продукції, розташовувалося 26% залізничних колій, 28% промислових підприємств, дві третини вугільних шахт і залізних копалень. За підсумками Брестського миру площу Німеччини виростала в три рази.
Одночасно Росія виводила з зазначених територій всі свої війська, а Німеччина, навпаки, туди вводила і зберігала за собою контроль над Моозундскім архіпелагом і Ризьким затокою. Крім того, російські війська повинні були покинути Фінляндію, Аландські о-ва поблизу Швеції, округу Карс, Аргадан і Батум передавалися Туреччині. З лінії Нарва - Псков - Міллерово - Ростов-на-Дону, на якій у день підписання договору знаходиться німецькі війська, вони повинні були бути виведені тільки після підписання загального договору.
У додатку до договору гарантувався особливий економічний статус Німеччини в Радянській Росії. Громадяни та корпорації Центральних держав виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, а особи, які вже втратили майно відновлювалися в правах. Таким чином, німецьким громадянам дозволялося займатися в Росії приватним підприємництвом на тлі того, що відбувалося в той час загального одержавлення економіки. Такий стан справ на якийсь час створило для російських власників підприємств або цінних паперів можливість піти від націоналізації, продавши свої активи німцям.
Брестський договір відновлював вкрай невигідні для Росії митні тарифи 1904 з Німеччиною. Крім того, при відмові більшовиків від царських боргів (події в січні 1918 року) Росія змушена була підтвердити всі борги Центральним державам, і відновити за ними виплати.
Наслідки
Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського
30.
Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті») — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.
Причини підписання угоди
Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допустити Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.
Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполитої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату — на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.
Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.
Новий гетьман Іван Виговський ці умови відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод, які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців, гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич і П. Тетеря, а польську Станіслав-Казимір Бенєвський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.
Угода
В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої.
За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.
Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.
Українська армія мала складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.
Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.
Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.
Наслідки
Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.
Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.
Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.
В підсумку Московія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Москви. Козацтво отримало ще менше привілеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило політичний вплив.
31.
Ольга проявила себе і вмілим реформатором, і спритним дипломатом, і, найголовніше, людиною високої моральності, як її розуміли сучасники Ольги і наступні покоління до наших днів.
Вперше Ольга з'являється на політичній арені після смерті свого чоловіка. Войовничий і нерозбірливий у засобах Ігор вів великі війни з древлянами, що жили в густих лісах і болотах по Прип'яті. Тут він був убитий при спробі отримати з древлян данину нову. Князь Ігор був покараний за свою жадібність і безрозсудність.
«Незважаючи на мізерність літописних звісток, - пише академік М. Тихомиров, - нас вражає кипуча діяльність Ольги. Київська держава являло собою строкате об'єднання окремих земель під владою київського князя. Як тільки слабшала сильна князівська рука, землі починали відпадати від Києва і знову підпорядковувалися тільки після нових військових походів. При Ользі починається внутрішнє зміцнення Київської держави ».
Перше, що зробила Ольга, - «поклала ... данину тяжку »на древлян. «Дві частини данини йшли в Київ, а третя у Вишгород, бо був Вишгород містом Ольги».
Ольга, мала свою резиденцію не в Києві, а в розташованому на високому крутому пагорбі, на березі Дніпра замку Вишгород (в 18 верстах на північ від Києва). Таким чином, дві частини данини, які йшли до Києва, розподілялися, по-видимому, між міською адміністрацією і знаходиться в граді дружиною.
Частина данини йшла безпосередньо Ользі, на її особисті потреби і для її малої дружини, тобто для близьких до неї людей.
Те, що Ольга перебувала на віддалі від центру Київської держави, підкреслює, що вона лише управляла замість свого сина. Київським князем вважався все ж Святослав, і знаходження Ольги поза Києвом переконувало, що не вона править, а її син.
Як говорить літопис, Ольга встановила для древлян «данину тяжку», інакше і бути не могло. Данина передбачалося збирати раз на рік, не частіше. На це вказує рядок літопису: «І прийшла в місто свій Київ із сином своїм Святославом, і пробула тут рік».
Через рік «відправилася Ольга до Новгорода», тобто зробила об'їзд своїх володінь з метою збору данини. Але й тепер данина збиралася мимоволі, княгиня «встановила по Мете погости і данини, і по Лузі-оброки і данини».
Ольга не знову обклала даниною племена, а встановила місця для її упорядкованого збору - цвинтарі, а також фіксований розмір данини і оброків. Знову ж, крім цього, вона визначила свої «ловища» - охотнічьіугодья. «Ловища її збереглися по всій землі і свідоцтва про неї», - мабуть, незабаром ці землі стали спадкової князівської вотчиною.
Нестор передає, що «сани її (Ольги) стоять у Пскові й понині». Це вказує на те, що збір данини відбувався взимку, з санного шляху.
Запевняє літописець і в тому, що «збереглося село її Ольжичі до цих пір ».Землеробство вже міцно утвердилася в Руській землі, але не отримало ще панівного значення. Назва «Ольжичі», здається, говорить за те, що Ольга посадила на своїй землі рабів, які по своїй пані отримали прізвисько Ольжича. Таким чином, Ольга була засновницею першого князівського сів на Русі..
Проводиться розмежування земель, виділяються місця княжих «ловів», мисливських та лісових угідь. Діяльність княгині була спрямована і на охорону кордонів зовнішньої торгівлі, примноження княжої скарбниці, на згуртування окремих земель в сильну державу на сході Європи ».
Коли Давньоруська держава зміцніло, в середині X століття тут була проведена перша відома на Русі господарська реформа, пов'язана з початком другого етапу становлення податкової системи. Повісті временних літ, Костянтин Багрянородний, В. О. Ключевський і С. М. Соловйов розповідають про три складових реформи княгині Ольги (вдови князя Ігоря), яку вона здійснила в 946 році. По всій видимості, небезпеки походів за даниною типу «полюддя», в одному з яких загинув князь Ігор, спонукали княгиню Ольгу перетворити всю цю систему. «І пішла Ольга з сином своїм (Святославом) і з дружиною по Древлянської землі, встановлюючи данини і податки», повідомляється в Повісті временних літ (ПВЛ). Далі, кажуть, що данини і оброки вона встановила по Мете і по Лузі, побувала в Новгороді і Пскові, уздовж Дніпра і Десни. Скрізь встановлювала і погости (від слова «гості» - купці). Княгиня Ольга в 946 році вперше перейшла до збору данини, розміри якої хоча б у загальних рисах встановлювалися заздалегідь. Таким чином, по-перше, скасовувалося «полюддя» або «крутіння» Київського князя з дружиною по підвладним територіям. Дань замість «полюддя» була більш цивілізованою формою податків, здійснювалася один раз на рік збором продуктів, хутра, різних виробів з земель, які ставали волостями, потім повітовими князівствами і т. д. По-друге, для збору данини визначалися спеціальні місця - « погости ». Вони використовувалися також для місцевої (мінової) торгівлі, а поблизу великих міст, на берегах великих річок - і для зовнішньої торгівлі. По-третє, по ряду свідоцтв, визначалися люди для збору данини на цвинтарях - «тіуни». В «Руській правді» про них говориться як про важливі посадових особах. Складальник данини не називається вже «скотарем», як у східних слов'ян до входження їх до складу Давньоруської держави. Ця обставина свідчить про особливе етапі розвитку грошових відносин - від худоби як еквівалента грошей русичі переходять до інших еквівалентам, що нагадує металеві гроші
Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря I). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в бані; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід в землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.
Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання : «Чи може дочка одружуватись з батьком?». Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.
Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов`язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах тзв «города Кия» Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.
32.
Ки́ївська Русь (Русь або Давньору́ська держа́ва) (давньорус. Роусь) — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Уявляла собою об'єднання східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичей. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров’я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві[5]. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України. В цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян та зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу
Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди[7]. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава I Хороброго у 972 році. В цей час були підкорені сусідні східнослов'янські племена, в результаті чого утворилось величезне господарське й політичне об'єднання здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні.
Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980–1015) та Ярослава I Мудрого (1034–1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблений кодекс законів.
Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Початок цього періоду, за різними оцінками, припадає на час смерті Ярослава I Мудрого у 1054 році або кінець князювання останніх успішних правителів Києва — Володимира II Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава I Великого (1125–1132)[8]. Після захоплення та разорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році, політичне й економічне значення міста впало. Монгольська навала на Русь в 1237–1241 рр. і руйнування Києва в 1240 році поклали край існуванню Київської Русі та незалежності давньоруських князівств.
науково-історична назва держави сх. слов'ян, що існувала з кін. IX - до поч. 40-х pp. XIII ст. У давньоруських джерелах держава називалася Руссю або Руською землею. К. Р. виникла внаслідок згуртування розрізнених слов'янських племен Сх. Європи в союзи (V-VIII ст.) і перетворення частини останніх на племенні княжіння в Серед. Наддніпрянщині та в землі ільменських словенів. Початковим етапом на шляху загальнослов'янського державотворення було формування першої східнослов'янської (ще не давньоруської) держави у Наддніпрянщині в серед. IX ст. - Київського князівства Аскольда. Об'єднання східнослов'янських пд. і пн. в часи Олега (бл. 882) стало початком формування давньоруської держави - К. Р. Територіальним центром (ядром) держави була Наддніпрянщина (" Руська земля " у вузькому розумінні). З поширенням влади київських князів на інші землі утворюється "Руська земля" в широкому розумінні. Давньоруська державність народилася в докласовому, пізньому родоплемінному суспільстві і розвивалася шляхом "окняження" території - підкорення київському центрові земель племінних союзів і княжінь, поширення на них систем стягнення данини, адміністрації й судочинства. Ці процеси набирали сили за князювання Ігоря, Ольги, Святослава та Ярополка. В основних рисах К. Р. як держава склалася в роки правління Володимира Святославича (978-1015); її будівництво завершилось за Ярослава Мудрого (1019-1054). К. Р. часів Володимира і Ярослава була ранньофеодальною одноосібною монархією. Феодальний спосіб виробництва почав робити перші кроки на Русі в другій половині князювання Володимира. Після смерті Ярослава державна єдність К. Р. послабилася. Друга пол. XI ст. пройшла в майже безперервній боротьбі за землі й князівства між його синами й онуками. Відновив сильну центр, владу в К. Р. онук Ярослава Володимир Мономах (1113-1125). Та після смерті його сина і наступника на київському престолі Мстислава (1132) К. Р. вступила в добу удільної роздробленості. Вона була спричинена поступом феодальних відносин у суспільно-економічному житті й піднесенням економічного розвитку окремих земель. Проте державність не зникла, а лише змінила форму: з одноосібної монархії стала федеративною. Формування К. Р. здійснювалося в безперервній боротьбі зі степовими кочівниками: до 30-х рр. XI ст. - з печенігами, далі - з турками, а з 60-х - з половцями. Іншим важливим напрямом її зовнішньої політики був візантійський, особливо до серед. XI ст., коли вся руська торгівля спрямовувалась на ринки імперії. Потребою її захисту були зумовлені походи на Константинополь київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969-971), Володимира (989), Ярослава (1043). З серед. IX ст. встановлюються постійні дружні зв'язки К. Р. з країнами Скандинавії. Від князювання Ольги (945-964) К. Р. укладає стосунки з державами Заходу.
К. Р. стояла в першому ряду цивілізованих країн світу, чому великою мірою сприяло запровадження християнства як державної релігії в 988 р., була країною високорозвинутої економіки й культури. У перші чотири десятиріччя XIII ст. відцентрові процеси в К. Р. набули особливої сили. Слабшала влада київських князів. Землі й князівства дедалі більше дробилися, а їх володарі постійно ворогували між собою. Роз'єднана й ослаблена нескінченними міжусобицями й нападами половців, К. Р. впала під ударами навали Батия в 1237-1241 рр.
33.
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара. Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.
34.
I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.
Основні положення I Універсалу:
- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;
- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;
- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;
- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;
- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;
- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;
- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;
- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.
Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.
4.2. Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.
Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.
4.3. II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.
Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.
ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
Основні положення II Універсалу:
- Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
- поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;
а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;
- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;
- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.
У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.
35.
Слобідська Україна
Починаючи із другої половини 16 ст., на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу — українська, викликана, за одними версiями, польсько-шляхетською неволею й визиском, за іншими — силою промислово-добичницьких інтересів населення Наддніпрянщини. Цій масовій народній колонізації не могла дорівнятися не тільки московська урядова колонізація, але навіть і московські втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори Слобідської України і Дону.
Протягом другої половини 16 ст. московський уряд утворює сторожові станиці в різних місцях Дикого Поля, будує міста Орел, Ливни й Вороніж (1585), Єлець (1592), Білгород, Оскол і Курськ (1596), Валуйки (1599).
Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670-1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (дивись Палій Семен) у 1711-1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720-1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.
Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120–200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10 % населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25 %.
Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708-1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751-1757) та ін.
Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687-1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.
Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.
список полків:
Харківський полк
Сумський полк
Ізюмський полк
Охтирський полк
Острогозький полк
Балаклійський полк
Причорномор’я
. Античні впливи простежуються майже на всіх племенах, що населяли тоді Східну Європу. Ці впливи знаходили свій вияв як у соціально-політичному житті та економіці, що сприяло прискоренню суспільного розвитку племен, так і в культурі. Саме тому великий інтерес становить історія античних північнопричорноморських держав, що були складовою частиною античного світу і розвивалися в контакті з містами його основних територій у Східному Середземномор'ї та Причорномор'ї.
Перші центри античної цивілізації з'явилися на північному узбережжі Чорного моря понад 2600 років тому. Вони мали тісні взаємозв'язки з місцевим населенням, що зумовило появу важливих особливостей у політичному, економічному та культурному розвиткові античних держав.
В свою чергу античні міста Північного Причорномор'я відіграли значну позитивну роль у розвиткові соціально-економічних і політичних відносин та побуту місцевих племен. Здебільшого саме через ці міста відбувалися контакти місцевого населення з усім античним світом.
Заселення греками Північного Причорномор'я не було поодиноким, випадковим явищем в історії розвитку античного суспільства. Воно становило один з напрямків їх розселення у VIII—VI ст. до н. е. Цей процес охопив територію Апеннінського півострова, Північної Африки, узбережжя Чорного та Азовського морів.
У ході колонізації VIII—VI ст. до н. е. визначилися грецькі центри, звідки переселення набуло особливо великих розмірів. Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з району малоазійського узбережжя Греції — з Іонії, зокрема Мілета. Значні масштаби переселення звідси у VII—VI ст. до н. е. були викликані майже безперервною внутріполісною боротьбою, періодичними руйнуваннями сільськогосподарської околиці, розоренням громадян тощо.
Заселення греками районів Причорномор'я відбувалося поступово. Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного моря. На той час, мабуть, припадає виникнення тут найдавніших поселень — Сінопи та Трапезунда. Проте заснування Сінопи як міста — колонії Мілета — датується другою половиною VII ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. тут виник Аміс і на півстоліття пізніше — єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська, вихідці з якої згодом заснували Херсонес. З кінця VII ст. до н. е. почалося освоєння західного узбережжя. Тут виникли такі міста, як Істрія, Аполлонія; у першій половині VI ст. до н. е. — Томи, ще пізніше переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Каллатіс.
У Північному Причорномор'ї поява більшості античних міст датується VI ст. до н. е., хоча, судячи з розкопок поселення на о. Березані (Очаківський район Миколаївської області), початок колонізації цього району слід віднести до другої половини VII ст. до н. е., а взагалі перше знайомство греків з Північним Причорномор'ям — до часів гомерівської Греції.
Заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів, причому місцями густота розташування невеликих поселень була досить високою — іноді одне від одного знаходилося в межах видимості. Виділяються три основні райони зосередження античних міст і поселень: район Боспору Кіммерійського (Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (Керч), Фанагорією (поблизу ст. Сінної на Таманському півострові), Гермонассою (ст. Таманська), Горгіппією (Анапа) та Феодосією; узбережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів з найзначнішим центром Ольвією (поблизу с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області); район Західного Криму з основним центром Херсонесом (поблизу м. Севастополя). Слід назвати й узбережжя Дністровського лиману з найбільшим містом Тірою, яке за своїми економічними і політичними зв'язками та особливостями розвитку тяжіло до району Ольвії. Більшість названих міст була заснована вихідцями з Іонії.
Таким чином, засновані на чужих землях міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу, — рабовласницьку демократію. У них був аналогічний соціальний устрій, система й органи влади. Ці держави складалися з міста — економічного, політичного та культурного центру держави і хори — сільськогосподарської округи. В процесі розвитку міст Північного Причорномор'я виявилися загальні історичні закономірності розвитку античного суспільства в цілому. Це були держави класового, рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку пройшли той самий шлях, що й інші грецькі міста.
Формування найважливіших особливостей у житті грецьких колоній зумовлювалося присутністю місцевого населення. Рівень розвитку місцевих племен та характер їхніх взаємовідносин з античними державами породжували певні відмінності в історії, економіці та культурі останніх. Це стосується і північнопричорноморських міст, які мали тісні зв'язки з навколишніми племенами. Впливаючи на них, вони водночас зазнавали зворотного впливу. Від характеру відносин з місцевими племенами значною мірою залежали не тільки економіка й політика, а й саме існування північнопричорноморських міст. Усе це наклало своєрідний відбиток на історичний розвиток і культуру античних держав Північного Причорномор'я. Зокрема, не можна уявити Боспорську державу без її найтісніших взаємозв'язків з племенами сіндів, меотів, скіфів та ін. Ці зв'язки добре простежуються протягом усієї історії Боспору, але особливо посилюються в перші століття нашої ери.
У складі населення античних, особливо боспорських, міст дедалі більше зростав прошарок місцевих елементів, які відігравали все помітнішу роль у їх житті. Разом з тим відбувалася певна еллінізація навколишніх племен, прискорювався процес їхнього соціально-економічного розвитку. Зокрема, в Боспорській державі мав місце досить активний перехід до осілості місцевого кочового скотарського населення.
29.
Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни.
.Цей документ складався з 10 статей, у яких визначалися міжнародні відносини та зобов’язання сторін. “Українська Народна Республіка, –
зазначалося у статті 1, – з одного боку, і Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, – з
іншого, заявляють, що воєнний стан між ними закінчився. Сторони, які заключають договір,
вирішили жити взаємно в мирі і дружбі” . У другій статті визначалися кордони між країнами, у
третій – встановлювався порядок евакуації союзних військ, у четвертій – йшлося про встановлення
дипломатичних відносин, у п’ятій – вирішувалося питання про відмову від воєнних контрибуцій,
шоста стаття стосувалася питання військовополонених, сьома – регулювала економічні зв’язки
України з державами Четвірного союзу, восьма – визначала правові відносини між сторонами,
дев’ята – констатувала неподільну цілісність умов договору, десята – стверджувала автентичність
усіх текстів договору .
Позиція і участь делегації УНР
На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 більшовицької України.
Позиція і участь делегації більшовицької Росії
Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.
Хід переговорів
Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.
О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.
Умови Мирного договору
У своєму остаточному варіанті договір складався з 14 статей, різних додатків, 2 заключних протоколів та 4 додаткових договорів (між Росією і кожною з держав Четверного союзу), згідно з якими Росія зобов'язувалася зробити безліч територіальних поступок, також демобілізований свої армію і флот.
Від Росії відторгалися прівіслінскіе губернії, Україна, губернії з переважаючим білоруським населенням, Естляндську, Курляндская і Ліфляндськая губернії, Велике князівство Фінляндське. Більшість цих територій мали перетворитися на німецькі протекторати або ввійти до складу Німеччини. Також Росія зобов'язувалася визнати незалежність Україна в особі уряду УНР.
На Кавказі Росія поступалася Карсського область і Батумську область.
Радянський уряд припиняло війну з Українською Центральною Радою (Радою) Українською Народною Республікою і укладало з нею мир.
Армія і флот демобілізовувати.
Балтійський флот виводився з своїх баз у Фінляндії і Прибалтиці.
Чорноморський флот з усією інфраструктурою передавався Центральним державам.
Росія виплачувала 6 мільярдів марок репарацій плюс сплата збитків, понесених Німеччиною в ході російської революції - 500 млн золотих рублів.
Радянський уряд зобов'язувався припинити революційну пропаганду в Центральних державах і союзних їм державах, утворених на території Російської імперії.
Від Радянської Росії була відторгнута територія площею 780 тис. кв. км. з населенням 56 мільйонів чоловік (третина населення Російської імперії) і на якій знаходилися (до революції): 27% оброблюваної сільськогосподарської землі, 26% усієї залізничної мережі, 33% текстильної промисловості, виплавлялося 73% заліза і сталі, видобувалося 89% кам'яного вугілля і виготовлялося 90% цукру; розташовувалися 918 текстильних фабрик, 574 пивоварних заводи, 133 тютюнові фабрики, 1685 винокурних заводів, 244 хімічних підприємства, 615 целюлозних фабрик, 1073 машинобудівних заводи і проживало 40% промислових робітників [4] : 286 .
За оцінкою Річарда Пайпса, на відторгнених від Росії території проживало 26% населення Росії, і одна третина її городян, вироблялося 37% всієї селькохозяйственной продукції, розташовувалося 26% залізничних колій, 28% промислових підприємств, дві третини вугільних шахт і залізних копалень. За підсумками Брестського миру площу Німеччини виростала в три рази.
Одночасно Росія виводила з зазначених територій всі свої війська, а Німеччина, навпаки, туди вводила і зберігала за собою контроль над Моозундскім архіпелагом і Ризьким затокою. Крім того, російські війська повинні були покинути Фінляндію, Аландські о-ва поблизу Швеції, округу Карс, Аргадан і Батум передавалися Туреччині. З лінії Нарва - Псков - Міллерово - Ростов-на-Дону, на якій у день підписання договору знаходиться німецькі війська, вони повинні були бути виведені тільки після підписання загального договору.
У додатку до договору гарантувався особливий економічний статус Німеччини в Радянській Росії. Громадяни та корпорації Центральних держав виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, а особи, які вже втратили майно відновлювалися в правах. Таким чином, німецьким громадянам дозволялося займатися в Росії приватним підприємництвом на тлі того, що відбувалося в той час загального одержавлення економіки. Такий стан справ на якийсь час створило для російських власників підприємств або цінних паперів можливість піти від націоналізації, продавши свої активи німцям.
Брестський договір відновлював вкрай невигідні для Росії митні тарифи 1904 з Німеччиною. Крім того, при відмові більшовиків від царських боргів (події в січні 1918 року) Росія змушена була підтвердити всі борги Центральним державам, і відновити за ними виплати.
Наслідки
Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського
30.
Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті») — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.
Причини підписання угоди
Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допустити Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.
Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполитої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату — на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.
Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.
Новий гетьман Іван Виговський ці умови відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод, які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців, гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич і П. Тетеря, а польську Станіслав-Казимір Бенєвський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.
Угода
В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої.
За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.
Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.
Українська армія мала складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.
Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.
Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.
Наслідки
Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.
Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.
Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.
В підсумку Московія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Москви. Козацтво отримало ще менше привілеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило політичний вплив.
31.
Ольга проявила себе і вмілим реформатором, і спритним дипломатом, і, найголовніше, людиною високої моральності, як її розуміли сучасники Ольги і наступні покоління до наших днів.
Вперше Ольга з'являється на політичній арені після смерті свого чоловіка. Войовничий і нерозбірливий у засобах Ігор вів великі війни з древлянами, що жили в густих лісах і болотах по Прип'яті. Тут він був убитий при спробі отримати з древлян данину нову. Князь Ігор був покараний за свою жадібність і безрозсудність.
«Незважаючи на мізерність літописних звісток, - пише академік М. Тихомиров, - нас вражає кипуча діяльність Ольги. Київська держава являло собою строкате об'єднання окремих земель під владою київського князя. Як тільки слабшала сильна князівська рука, землі починали відпадати від Києва і знову підпорядковувалися тільки після нових військових походів. При Ользі починається внутрішнє зміцнення Київської держави ».
Перше, що зробила Ольга, - «поклала ... данину тяжку »на древлян. «Дві частини данини йшли в Київ, а третя у Вишгород, бо був Вишгород містом Ольги».
Ольга, мала свою резиденцію не в Києві, а в розташованому на високому крутому пагорбі, на березі Дніпра замку Вишгород (в 18 верстах на північ від Києва). Таким чином, дві частини данини, які йшли до Києва, розподілялися, по-видимому, між міською адміністрацією і знаходиться в граді дружиною.
Частина данини йшла безпосередньо Ользі, на її особисті потреби і для її малої дружини, тобто для близьких до неї людей.
Те, що Ольга перебувала на віддалі від центру Київської держави, підкреслює, що вона лише управляла замість свого сина. Київським князем вважався все ж Святослав, і знаходження Ольги поза Києвом переконувало, що не вона править, а її син.
Як говорить літопис, Ольга встановила для древлян «данину тяжку», інакше і бути не могло. Данина передбачалося збирати раз на рік, не частіше. На це вказує рядок літопису: «І прийшла в місто свій Київ із сином своїм Святославом, і пробула тут рік».
Через рік «відправилася Ольга до Новгорода», тобто зробила об'їзд своїх володінь з метою збору данини. Але й тепер данина збиралася мимоволі, княгиня «встановила по Мете погости і данини, і по Лузі-оброки і данини».
Ольга не знову обклала даниною племена, а встановила місця для її упорядкованого збору - цвинтарі, а також фіксований розмір данини і оброків. Знову ж, крім цього, вона визначила свої «ловища» - охотнічьіугодья. «Ловища її збереглися по всій землі і свідоцтва про неї», - мабуть, незабаром ці землі стали спадкової князівської вотчиною.
Нестор передає, що «сани її (Ольги) стоять у Пскові й понині». Це вказує на те, що збір данини відбувався взимку, з санного шляху.
Запевняє літописець і в тому, що «збереглося село її Ольжичі до цих пір ».Землеробство вже міцно утвердилася в Руській землі, але не отримало ще панівного значення. Назва «Ольжичі», здається, говорить за те, що Ольга посадила на своїй землі рабів, які по своїй пані отримали прізвисько Ольжича. Таким чином, Ольга була засновницею першого князівського сів на Русі..
Проводиться розмежування земель, виділяються місця княжих «ловів», мисливських та лісових угідь. Діяльність княгині була спрямована і на охорону кордонів зовнішньої торгівлі, примноження княжої скарбниці, на згуртування окремих земель в сильну державу на сході Європи ».
Коли Давньоруська держава зміцніло, в середині X століття тут була проведена перша відома на Русі господарська реформа, пов'язана з початком другого етапу становлення податкової системи. Повісті временних літ, Костянтин Багрянородний, В. О. Ключевський і С. М. Соловйов розповідають про три складових реформи княгині Ольги (вдови князя Ігоря), яку вона здійснила в 946 році. По всій видимості, небезпеки походів за даниною типу «полюддя», в одному з яких загинув князь Ігор, спонукали княгиню Ольгу перетворити всю цю систему. «І пішла Ольга з сином своїм (Святославом) і з дружиною по Древлянської землі, встановлюючи данини і податки», повідомляється в Повісті временних літ (ПВЛ). Далі, кажуть, що данини і оброки вона встановила по Мете і по Лузі, побувала в Новгороді і Пскові, уздовж Дніпра і Десни. Скрізь встановлювала і погости (від слова «гості» - купці). Княгиня Ольга в 946 році вперше перейшла до збору данини, розміри якої хоча б у загальних рисах встановлювалися заздалегідь. Таким чином, по-перше, скасовувалося «полюддя» або «крутіння» Київського князя з дружиною по підвладним територіям. Дань замість «полюддя» була більш цивілізованою формою податків, здійснювалася один раз на рік збором продуктів, хутра, різних виробів з земель, які ставали волостями, потім повітовими князівствами і т. д. По-друге, для збору данини визначалися спеціальні місця - « погости ». Вони використовувалися також для місцевої (мінової) торгівлі, а поблизу великих міст, на берегах великих річок - і для зовнішньої торгівлі. По-третє, по ряду свідоцтв, визначалися люди для збору данини на цвинтарях - «тіуни». В «Руській правді» про них говориться як про важливі посадових особах. Складальник данини не називається вже «скотарем», як у східних слов'ян до входження їх до складу Давньоруської держави. Ця обставина свідчить про особливе етапі розвитку грошових відносин - від худоби як еквівалента грошей русичі переходять до інших еквівалентам, що нагадує металеві гроші
Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря I). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в бані; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід в землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.
Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання : «Чи може дочка одружуватись з батьком?». Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.
Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов`язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах тзв «города Кия» Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.
32.
Ки́ївська Русь (Русь або Давньору́ська держа́ва) (давньорус. Роусь) — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Уявляла собою об'єднання східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичей. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров’я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві[5]. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України. В цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян та зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу
Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди[7]. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава I Хороброго у 972 році. В цей час були підкорені сусідні східнослов'янські племена, в результаті чого утворилось величезне господарське й політичне об'єднання здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні.
Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980–1015) та Ярослава I Мудрого (1034–1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблений кодекс законів.
Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Початок цього періоду, за різними оцінками, припадає на час смерті Ярослава I Мудрого у 1054 році або кінець князювання останніх успішних правителів Києва — Володимира II Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава I Великого (1125–1132)[8]. Після захоплення та разорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році, політичне й економічне значення міста впало. Монгольська навала на Русь в 1237–1241 рр. і руйнування Києва в 1240 році поклали край існуванню Київської Русі та незалежності давньоруських князівств.
науково-історична назва держави сх. слов'ян, що існувала з кін. IX - до поч. 40-х pp. XIII ст. У давньоруських джерелах держава називалася Руссю або Руською землею. К. Р. виникла внаслідок згуртування розрізнених слов'янських племен Сх. Європи в союзи (V-VIII ст.) і перетворення частини останніх на племенні княжіння в Серед. Наддніпрянщині та в землі ільменських словенів. Початковим етапом на шляху загальнослов'янського державотворення було формування першої східнослов'янської (ще не давньоруської) держави у Наддніпрянщині в серед. IX ст. - Київського князівства Аскольда. Об'єднання східнослов'янських пд. і пн. в часи Олега (бл. 882) стало початком формування давньоруської держави - К. Р. Територіальним центром (ядром) держави була Наддніпрянщина (" Руська земля " у вузькому розумінні). З поширенням влади київських князів на інші землі утворюється "Руська земля" в широкому розумінні. Давньоруська державність народилася в докласовому, пізньому родоплемінному суспільстві і розвивалася шляхом "окняження" території - підкорення київському центрові земель племінних союзів і княжінь, поширення на них систем стягнення данини, адміністрації й судочинства. Ці процеси набирали сили за князювання Ігоря, Ольги, Святослава та Ярополка. В основних рисах К. Р. як держава склалася в роки правління Володимира Святославича (978-1015); її будівництво завершилось за Ярослава Мудрого (1019-1054). К. Р. часів Володимира і Ярослава була ранньофеодальною одноосібною монархією. Феодальний спосіб виробництва почав робити перші кроки на Русі в другій половині князювання Володимира. Після смерті Ярослава державна єдність К. Р. послабилася. Друга пол. XI ст. пройшла в майже безперервній боротьбі за землі й князівства між його синами й онуками. Відновив сильну центр, владу в К. Р. онук Ярослава Володимир Мономах (1113-1125). Та після смерті його сина і наступника на київському престолі Мстислава (1132) К. Р. вступила в добу удільної роздробленості. Вона була спричинена поступом феодальних відносин у суспільно-економічному житті й піднесенням економічного розвитку окремих земель. Проте державність не зникла, а лише змінила форму: з одноосібної монархії стала федеративною. Формування К. Р. здійснювалося в безперервній боротьбі зі степовими кочівниками: до 30-х рр. XI ст. - з печенігами, далі - з турками, а з 60-х - з половцями. Іншим важливим напрямом її зовнішньої політики був візантійський, особливо до серед. XI ст., коли вся руська торгівля спрямовувалась на ринки імперії. Потребою її захисту були зумовлені походи на Константинополь київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969-971), Володимира (989), Ярослава (1043). З серед. IX ст. встановлюються постійні дружні зв'язки К. Р. з країнами Скандинавії. Від князювання Ольги (945-964) К. Р. укладає стосунки з державами Заходу.
К. Р. стояла в першому ряду цивілізованих країн світу, чому великою мірою сприяло запровадження християнства як державної релігії в 988 р., була країною високорозвинутої економіки й культури. У перші чотири десятиріччя XIII ст. відцентрові процеси в К. Р. набули особливої сили. Слабшала влада київських князів. Землі й князівства дедалі більше дробилися, а їх володарі постійно ворогували між собою. Роз'єднана й ослаблена нескінченними міжусобицями й нападами половців, К. Р. впала під ударами навали Батия в 1237-1241 рр.
33.
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара. Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.
34.
I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.
Основні положення I Універсалу:
- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;
- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;
- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;
- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;
- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;
- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;
- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;
- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.
Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.
4.2. Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.
Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.
4.3. II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.
Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.
ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
Основні положення II Універсалу:
- Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
- поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;
а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;
- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;
- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.
У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.
35.
Слобідська Україна
Починаючи із другої половини 16 ст., на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу — українська, викликана, за одними версiями, польсько-шляхетською неволею й визиском, за іншими — силою промислово-добичницьких інтересів населення Наддніпрянщини. Цій масовій народній колонізації не могла дорівнятися не тільки московська урядова колонізація, але навіть і московські втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори Слобідської України і Дону.
Протягом другої половини 16 ст. московський уряд утворює сторожові станиці в різних місцях Дикого Поля, будує міста Орел, Ливни й Вороніж (1585), Єлець (1592), Білгород, Оскол і Курськ (1596), Валуйки (1599).
Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670-1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (дивись Палій Семен) у 1711-1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720-1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.
Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120–200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10 % населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25 %.
Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708-1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751-1757) та ін.
Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687-1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.
Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.
список полків:
Харківський полк
Сумський полк
Ізюмський полк
Охтирський полк
Острогозький полк
Балаклійський полк
Причорномор’я
. Античні впливи простежуються майже на всіх племенах, що населяли тоді Східну Європу. Ці впливи знаходили свій вияв як у соціально-політичному житті та економіці, що сприяло прискоренню суспільного розвитку племен, так і в культурі. Саме тому великий інтерес становить історія античних північнопричорноморських держав, що були складовою частиною античного світу і розвивалися в контакті з містами його основних територій у Східному Середземномор'ї та Причорномор'ї.
Перші центри античної цивілізації з'явилися на північному узбережжі Чорного моря понад 2600 років тому. Вони мали тісні взаємозв'язки з місцевим населенням, що зумовило появу важливих особливостей у політичному, економічному та культурному розвиткові античних держав.
В свою чергу античні міста Північного Причорномор'я відіграли значну позитивну роль у розвиткові соціально-економічних і політичних відносин та побуту місцевих племен. Здебільшого саме через ці міста відбувалися контакти місцевого населення з усім античним світом.
Заселення греками Північного Причорномор'я не було поодиноким, випадковим явищем в історії розвитку античного суспільства. Воно становило один з напрямків їх розселення у VIII—VI ст. до н. е. Цей процес охопив територію Апеннінського півострова, Північної Африки, узбережжя Чорного та Азовського морів.
У ході колонізації VIII—VI ст. до н. е. визначилися грецькі центри, звідки переселення набуло особливо великих розмірів. Переселенський потік у Причорномор'я виходив головним чином з району малоазійського узбережжя Греції — з Іонії, зокрема Мілета. Значні масштаби переселення звідси у VII—VI ст. до н. е. були викликані майже безперервною внутріполісною боротьбою, періодичними руйнуваннями сільськогосподарської околиці, розоренням громадян тощо.
Заселення греками районів Причорномор'я відбувалося поступово. Так, у VIII ст. до н. е. грецькі мореплавці освоїли південно-східне узбережжя Чорного моря. На той час, мабуть, припадає виникнення тут найдавніших поселень — Сінопи та Трапезунда. Проте заснування Сінопи як міста — колонії Мілета — датується другою половиною VII ст. до н. е. Наприкінці VII ст. до н. е. тут виник Аміс і на півстоліття пізніше — єдина в цьому районі дорійська колонія Гераклея Понтійська, вихідці з якої згодом заснували Херсонес. З кінця VII ст. до н. е. почалося освоєння західного узбережжя. Тут виникли такі міста, як Істрія, Аполлонія; у першій половині VI ст. до н. е. — Томи, ще пізніше переселенці з Гераклеї Понтійської заснували Каллатіс.
У Північному Причорномор'ї поява більшості античних міст датується VI ст. до н. е., хоча, судячи з розкопок поселення на о. Березані (Очаківський район Миколаївської області), початок колонізації цього району слід віднести до другої половини VII ст. до н. е., а взагалі перше знайомство греків з Північним Причорномор'ям — до часів гомерівської Греції.
Заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів, причому місцями густота розташування невеликих поселень була досить високою — іноді одне від одного знаходилося в межах видимості. Виділяються три основні райони зосередження античних міст і поселень: район Боспору Кіммерійського (Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (Керч), Фанагорією (поблизу ст. Сінної на Таманському півострові), Гермонассою (ст. Таманська), Горгіппією (Анапа) та Феодосією; узбережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів з найзначнішим центром Ольвією (поблизу с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області); район Західного Криму з основним центром Херсонесом (поблизу м. Севастополя). Слід назвати й узбережжя Дністровського лиману з найбільшим містом Тірою, яке за своїми економічними і політичними зв'язками та особливостями розвитку тяжіло до району Ольвії. Більшість названих міст була заснована вихідцями з Іонії.
Таким чином, засновані на чужих землях міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу, — рабовласницьку демократію. У них був аналогічний соціальний устрій, система й органи влади. Ці держави складалися з міста — економічного, політичного та культурного центру держави і хори — сільськогосподарської округи. В процесі розвитку міст Північного Причорномор'я виявилися загальні історичні закономірності розвитку античного суспільства в цілому. Це були держави класового, рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку пройшли той самий шлях, що й інші грецькі міста.
Формування найважливіших особливостей у житті грецьких колоній зумовлювалося присутністю місцевого населення. Рівень розвитку місцевих племен та характер їхніх взаємовідносин з античними державами породжували певні відмінності в історії, економіці та культурі останніх. Це стосується і північнопричорноморських міст, які мали тісні зв'язки з навколишніми племенами. Впливаючи на них, вони водночас зазнавали зворотного впливу. Від характеру відносин з місцевими племенами значною мірою залежали не тільки економіка й політика, а й саме існування північнопричорноморських міст. Усе це наклало своєрідний відбиток на історичний розвиток і культуру античних держав Північного Причорномор'я. Зокрема, не можна уявити Боспорську державу без її найтісніших взаємозв'язків з племенами сіндів, меотів, скіфів та ін. Ці зв'язки добре простежуються протягом усієї історії Боспору, але особливо посилюються в перші століття нашої ери.
У складі населення античних, особливо боспорських, міст дедалі більше зростав прошарок місцевих елементів, які відігравали все помітнішу роль у їх житті. Разом з тим відбувалася певна еллінізація навколишніх племен, прискорювався процес їхнього соціально-економічного розвитку. Зокрема, в Боспорській державі мав місце досить активний перехід до осілості місцевого кочового скотарського населення.
Комментариев нет:
Отправить комментарий