История Украины. Модуль (36-42)

36. Охарактеризуйте культурно-просвітницький рух на захіодноукраїнських землях у міжвоєнний період.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість.

Українці зазнавали дискримінації у сфері мови та освіти. У 1923 році міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українець» і «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 році вживання української мови було заборонено в усіх державних установах та органах самоврядування.

У 20 –30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства «Рідна школа» і «Просвіта», молодіжні організації «Сокіл», «Луг», «Пласт» та інші. Жіночий рух представляв «Союз українок».

Діяльність культурно-просвітницьких товариств міжвоєнного періоду була спрямована на захист українського населення.

«Рідна Школа» — українське педагогічне товариство (УПТ), освітньо-виховне товариство, засноване 1881 року у Львові як «Руське Товариство Педагогічне». Засноване з метою вирішення проблем навчання українського населення (початкове середнє шкільництво, вища школа), та надання моральної і матеріальної допомоги учням і студентам. У 1926 р. товариство прибрало назву «Рідна школа». У міжвоєнний період «Рідна школа» взяла під свою опіку всі приватні школи Галичини. УПТ «Рідна школа» певною мірою забезпечила освітню потребу галицьких українців у 20-30-х роках ХХ ст.  “Рідна школа”, що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Клопотання УПТ до урядових установ до певної міри сприяли ростові числа шкіл з українською викладовою мовою. Однак,  розгалуженість структури,  незацікавленість основної маси населення в наявності національної системи освіти,  нестача коштів,  обмеження правового поля діяльності негативно позначились на кількісних та якісних результатах діяльності товариства.  Діяльність Товариства припинена в 1939 р.

Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності товариства «Просвіта», яке в 1939 році налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, опубліковувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.

Товариство «Просвіта» — українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Виникло  в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській і русофільській. Наприкінці 1913 року «Просвіта» мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватися бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безкоштовно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, «курси вищої освіти», курси навчання неписьменних. «Просвіта» підтримувала жваві зв'язки з багатьма освітніми організаціями. До важливих здобутків «Просвіти» належить святкування ювілейних річниць — 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. Російська окупація Львова завдала значної шкоди «Просвіті». Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Лише від початку 1920 року знову пожвавилося просвітянське життя. Щоб піднести народний рух, у грудні 1920 року було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!». Для збирання матеріалів про історію визвольної боротьби Головний виділ Товариства створив окреме видавництво «Червона Калина». Про розмах організаційної праці в «Просвіті» свідчать такі дані: за п'ять повоєнних років число філій зросло до 96, а читалень «Просвіти» — до 2934, що перевищило передвоєнні дані відповідно на 9 і 65 одиниць. Розпочатий польською владою на зламі 20-30-х років брутальний наступ на українську культуру призвів до сумних наслідків. Значно скоротилося число читалень і безпосередніх членів «Просвіти», різко зріс в умовах тодішньої економічної кризи її борг. Але Товариство не здавалось і вже 1934 року мало 3046 читалень і близько 500 тисяч членів. Відновлено і відкрито нові читальні. За редакцією професора Василя Сімовича далі виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки фонду «Учітеся, брати мої!», новорічні календарі. 1936 року «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 3209 бібліотек із фондом 688 186 книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді. Після 1937 року «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. 1939 рік став останнім роком існування «Просвіти» на наших землях. Сталінські опричники знищили у центральному будинку Товариства (площа Ринок, 10) його архів, цінні історичні документи і рукописи, друковану продукцію. Так вони вчинили з осередками «Просвіти» і в інших містах і селах.

«Союз українок» — найбільша жіноча організація в Галичині (і на українських землях взагалі), перейменована (1917) з «Жіночої громади», з осідком у Львові. Метою «Союзу українок» була активізація жінок, піднесення їхнього освітнього й економічного рівня (зокрема, фахового досвіду у ділянці хатнього господарства), суспільної гігієни, суспільної праці, участь у світовому жіночому русі тощо. Крім інструкцій, календарів, рефератів Головної Управи та кількох брошур, «Союз українок» видавав журнали: двотижневик «Жінка» (з 1935; редактор М. Рудницька) і популярний журнал для селянок «Українка» (з 1937; редактор М. Струтинська). Членство «Союзу українок» широко користувалося також журналами «Жіноча Доля» й ін., що їх видавала О. Кисілевська. Головами «Союзу українок» були: Євгенія Макарушка (1917 — 22), Катря Гриневичева (1923 — 24), Марія Білецька (1924 — 25), Олена Федак-Шепарович (1925 — 26), Марія Бачинська-Донцова (1926 — 27), І. Вітковицька (1927 — 28), М. Рудницька (з 1928). «Союз українок» своєю працею виховав новий тип української громадянки, а тим самим зміцнив і поглибив українську свідомість й український стан посідання.

Молодіжні товариства діяли на західноукраїнських землях. Їх виникненню сприяли відповідні соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови, які склались у часи багатовікового поневолення українського народу.

Початок організованого молодіжного руху поклало фізкультурно-спортивне товариство «Сокіл» (Львів, 1894 р.). Мета: виховання свідомого, фізично здорового патріота України, борця за її незалежність. Моральною основою “Сокола” був закон Божий і на його основі вироблений сокільський закон – 10 заповідей. Соколи мали свій прапор – малинового кольору, свій гімн – “Соколи, соколи”. Робота у містах мала спортивно-гімнастичний, а в селах – пожежно-спортивний характер. Велике виховне значення мали Сокільські свята. Найкраща доба цього товариства настала з початком співпраці зі знаним педагогом Іваном Боберським.

Товариство «Січ» виникло в 1900 р. Кирилом Трильовським (с. Завалля, Снятинський повіт на Станіславщині). Головна мета діяльності “Січей”, крім гімнастично-пожежної, – ще й виховна, культурно-просвітницька. Якщо діяльність “Соколів” мала більше загальнослов’янський характер, то “Січі” – чисто національний. Організаційна побудова “Січей” нагадувала Запорізьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була малинового кольору, а з 1910 р. – синьо-жовтою. Популярність “Січей” серед населення Східної Галичини (особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916 осередків, які об’єднували понад 30 тис. членів. При панській Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух слабшає.

Більшість січовиків перейшли в нову молодіжну організацію «Луг» (1925 р.), яка була близькою за характером роботи до Січей. Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці 1911 р. у Львові. На відміну від “Соколів”, “Січей”, “Лугу”, які працювали переважно із зрілою молоддю, “Пласт” починав формувати власні і національні риси характеру з дошкільного і шкільного віку.

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт” виховували свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійського та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність.

Важливе місце в культурно-просвітницькому русі на Волині належить місцевій  мережі  товариств  «Волинська  Просвіта». Перші  загальні  збори  товариства  визначили  такі  напрямки  його діяльності:  видання  агітаційних  листків  до  народу,  українських  газет, творення українських політичних організацій, сприяння українізації школи, утворенню українських книгозбірень. “Волинська  Просвіта”  матеріально  підтримувала  український друкований  орган  “Громадянин, залучилася  до  поширення  преси  та літератури  в  сільській  місцевості  та  армійських  частинах. Український  культурно просвітницький рух на Волині періоду березня-листопада 1917 р. вагомою складовою  українського  національного  руху.  Розбудова  національної системи  освіти,  сприяння  українізації  шкільних,  громадських,  державних установ  підвищувало  рівень  національної  свідомості  населення  краю. Широка  культурно-просвітницька  праця  поглибила  процес  національного відродження  серед  українців  Волині,  суттєво  посилювала  загальний державницький потенціал.

Всеукраїнським літературним органом став «Літературно-науковий вісник», на сторінках якого рідною мовою друкувалися найкращі письменники з усієї України.

Розвиток  культурно-просвітницького  руху  створював  належне підґрунтя  для  розбудови  незалежної  держави,  сприяв  піднесенню національної  свідомості  широких  верств  народу та  активізації  українського руху.

37. Охарактеризуйте насильницьку Колективізацію на селі в УСРР.

1. Причини та наслідки колективізації.

Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був проголошений курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Керівництву держави був потрібен механізм безперервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни у 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій у селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни пробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу дозволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.

Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо.

Держава намагалася встановити тотальний контроль над сільськогосподарським виробництвом. Прибутки аграрного сектора мали переводитися на  модернізацію всього господарства, перш за все важкої промисловості. Крім того, більшовики колективізацію також розглядали як засіб боротьби з приватною власністю на шляху до комуністичного суспільства. Вступаючи в колгосп, селянин ніби передавав свої права на розпорядження виробленою продукцією керівнику колгоспу. Крім того, позбавлений власності, а іноді майна, селянин в своєму реальному стані фактично перевертався в кріпака. А через нього державні установи діставали можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу і колгоспників, а скільки — вилучити у централізований фонд. Уже в 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів стали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

Складовим елементом колгоспного ладу були державні машинно-тракторні станції (МТС). Мережа МТС швидко зростала: починаючи з жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р., в Україні кожні два дні з'являлася нова станція. Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС, які обслуговували половину колгоспів, переважно великих.

2. Принципи та етапи колективізації.

Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП (б). На ньому було заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Просільське господарство України і про роботу на селі». У постанові пленуму зазначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. У січні 1930 р. вийшла постанова «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 p.

1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому» — «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». В Україні розпочалася суцільна колективізація — процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 p., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу», почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокрема збройний.

Щоб загнати селян у колгоспи, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, тобто тих, хто опирався сильніше за всіх, а незаможних які не хотіли йти в колгосп, оголошували «підкуркульниками» й теж репресували. Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

У постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» власники господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися «учасники і організатори антирадянських виступів і терористичних актів». Вони мали бути «ізольовані» в тюрмах або таборах. До другої категорії — ті, хто здійснював «менш активний опір» кампанії розкуркулення. їх разом із сім'ями виселяли в північні райони країни. Розкуркуленим сім'ям, які не чинили опору, надавалися невеличкі земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатися за рішенням наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпочала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн. осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спец переселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Замість того щоб покінчити зі спотвореними виробничими відносинами, які змушували колгоспників приховувати власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з нею розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, з за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, селянин діставав повний строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п'ять колосків».

Усього за роки суцільної колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов'язань» по хлібозаготівлях, несплату дуже завищених податків, «невмотивований» забій власної худоби, а найчастіше — внесенням у списки розкуркулених). Фактично ж розпалося майже вдвоє більше господарств, значна їх частка — з волі самих селян. Не в змозі прийняти новий порядок, селяни розпродували майно і виїздили на новобудови у міста, у томі числі за межі України.

3. Наслідки колективізації. Голодомор 1932 –1933 рр.  Голодомор

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запровадження паспортного режиму в містах і так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна.

Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн. осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голодомору в Україні були проведені поминальні заходи.

.

38. Охарактеризуйте причини ліквідації української автономії у XVIII ст.

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини:

По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься важелем антифеодальних виступів українського селянства.

По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії.

По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 p., російські війська оточили Запорізьку Січ. За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою. Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

39. Охарактеризуйте процес об’єднання українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Початок добі литовської політичної зверхності і над Південною Руссю був покладений 1 1340 р. , коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним — як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.

Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням; Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар; Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу; Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

   Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

   Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м´якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв´язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

   II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов´янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ´я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

   Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати».

  III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов´язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

  Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам´янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

   IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван ІІІ вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

40. Охарактеризуйте прояви тоталітарної системи в Україні у 70-80-ті роки. Дайте оцінку характеру суспільно-політичних процесів, що відбувалися в Україні у зазначений період.

Незважаючи на згортання всіх господарських та адміністративно-партійних реформ М.Хрущова після приходу до влади неосталіністів на чолі з Л.Брежнєвим, середина 60-х рр. відзначалася ще однією спробою реформування економіки. Реформи 1965 р. торкалися кількох галузей промисловості, будівництва, сільського господарства. На перше місце висувалися проблеми оновлення й удосконалення господарського механізму, розвиток економічної самостійності підприємств і галузей промисловості на основі госпрозрахунку, зміни в порядку планування і матеріального стимулювання в сільському господарстві та ін. Але, як і попередні реформи М.Хрущова, їх було згорнено. Знову повернулись до звичних директивних методів керівництва.

Слід наголосити, що з середини 70-х років радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну суспільно-економічну, політичну та ідеологічну кризу.

Україна у складі СРСР почала втрачати темпи розвитку, з’явились застійні явища, утворився механізм гальмування. Зокрема, слід підкреслити хижацьку експлуатацію природних багатств України, наростання екологічної небезпеки тощо.

Якщо в галузі економіки  принаймні декларувалися деякі реформи, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були: ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС. Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р. оголосили комуністичну партію „ядром політичної системи суспільства”.

Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не відбулися. В епоху Брежнєва відбулася реанімація сталінізму:

- відновлено „престиж” Сталіна;-    порушувалися громадянські права і свободи;

- демократична активність людей визнавалася за інакомислення;-    здійснювалися незаконні репресії, при збереженні в суспільстві атмосфери „помірного” страху.

У 1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне „п’яте управління” по боротьбі з „ідеологічними диверсіями”, а в дійсності – з інакомисленням.

Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільноти – радянського народу. На практиці це означало тотальну русифікацію України.

Першей секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, був усунутий з посади. Його наступником став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

Динамічне „хрущовське” десятиріччя формувало нову суспільну свідомість, нове покоління людей, яке вперше за багато десятиліть офіційно поставило під сумнів декларовані комуністичні цінності та ідеали. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках в радянському суспільстві виникає нова форма опозиції – дисидентський рух.

Л. І. Брежнєв не повернувся до сталінських репресій, але успішно розправлявся з інакомислячими. Не було необхідності у відтворенні каральних органів у колишньому, сталінському, масштабі, хоча потреба в їх (чіткої( роботі, зрозуміло, не відпала. Неугодних тепер необов'язково було повідомляти політичними супротивниками, можна було обмежитися лише звичайною уголовщиною чи оголосити цих людей психічно нездоровими, а так само просто вислати з країни.

Висвітлюючи процеси посилення політичних репресій і придушення інакомислячих у 60-х роках, слід зазначити, що у боротьбі здисидентством УРСР посіла чи не найперше місце в СРСР. Так, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв’язнів в СРСР нараховувалось близько 600-700 осіб, серед яких українці становили у різні часи від 25% до 75%. Слід мати на увазі, що за сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їх батьки, діти, близькі родичі.

Однак репресії 60-х років не лише не відвернули інакомислячих від політичної боротьби, а й надали тим, хто залишився на волі, натхнення й відваги. Опозиція 60-х років підготувала грунт для подальшої боротьби в 70-80-ті роках. Характеризуючи опозиційних рух цього періоду, необхідно показати нову хвилю репресій проти інакомислячих, широкомасштабні позасудові переслідування тощо. Особливої уваги потребує висвітлення процесу утворення, діяльності і розгрому Української Гельсінської групи.

41. Охарактеризуйте рух Опору в Україні в роки Другої світової війни.

Рух Опору — поняття, що увійшло в політичну літературу під час Другої світової війни і вживається на означення підпільної і повстанської боротьби народів Європи проти окупації Німеччиною та її союзниками. Тоді діяли також Українська повстанська армія та радянські партизани.

22 червня 1941 p. Німеччина та її союзники без оголошення війни напали на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба.

Причинами розгортання руху:

1) окупація батьківщини іноземними загарбниками;

2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.

Форми опору були різноманітними:

— саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з ладу верстатів та устаткування, псування продовольства

— відмова співпрацювати з окупаційними властями;

— антигітлерівське підпілля;

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави.

Течії руху Опору в Україні (1941—1944 pp.)

Характеристика	Течія
	Радянська	Націоналістична
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади	Відновлення української держави
Організаційне офо­рмлення	1941—1942 pp. Партизанські загони, з'єднання; радянське підпілля (3500 підпільних ор­ганізацій і груп)	Похідні групи (1941 p.), Поліська Січ (1941 p.), Українська повстанська армія (УПА) (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН
Кількість, тис. осіб	200—600	50—200 (похідні групи— 5)
Командири	С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Український штаб партизанського руху очо­лював Т. Строкач	Командир Поліської Січі — Тарас Бульба (Бо-ровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка)
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся
Специфіка бойових дій	Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по во­єнних об'єктах, розвідка, допомога в перепра­ві через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Кон­церт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих парти­занських з'єднань по тилах ворога	Переважно діяла як самооборона населен­ня — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини -продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої тери­торії. Напади на воєнні об'єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР), створений у червні 1942 р.

У перший рік війни дії партизан і підпільників, мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців, У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).

Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.

Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців.

Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий характер.

І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

42. Охарактеризуйте соціальний устрій, адміністративний лад, військову організацію Запорізької Січі, політичні ідеали козацтва.

Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, головними елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ – військовий і територіальний. 

У військовому аспекті Січ та її військо поділялися на курені, які були базовою структурною одиницею адміністративно-політичного устрою Січі. Традиційно на Запоріжжі налічувалося 38 куренів. Незмінними впродовж усього існування Січі залишалися їх назви, первісно отримані чи то від імені першого курінного отамана, чи від місця, звідки прийшли за Дніпрові пороги перші козаки – засновники куреня. Більшість із куренів мали назви українських міст, наприклад, Батуринський, Іркліївський, Канівський, Переяславський. У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох, але, водночас, тісно пов’язаних одне з одним значеннях: і як назва певної військово-політичної одиниці, що становила ядро Війська Запорозького, і як спеціальне помешкання для його проживання.

Як спеціальна військово-політична одиниця курінь гуртував запорожців, які мешкали на Січі, й тих, що були до нього приписані, але в мирний час вели своє господарство на зимівниках чи в городовій Україні. Кожного, хто прибув на Січ із бажанням стати козаком, записували до одного з куренів. Замість платні в одній з паланок козак отримував землю для господарювання або право на промисел і, залежно від форми або стадії ведення господарства, перебував на помешканні в бурдюзі, зимівнику, хуторі чи слободі. Частина козаків по черзі виконувала обов’язки з прикордонної та гарнізонної служби. 

Кожний козак мав подвійне підпорядкування: адміністративно-військове та судове – керівництву паланки (як мешканець, воїн і господар) і військово-мобілізаційне та господарче – керівництву куреня (як воїн і господар). Вироблену чи добуту на промислі продукцію козак реалізовував через торгівлю і на зароблені кошти одягався, озброювався та харчувався (зокрема під час гарнізонної служби чи походу), а також сплачував податки до військової скарбниці Січі та скарбниці куреня.
Поза межами Запорозької Січі в розпорядженні товариства перебували землі, відомі під назвою «Вольності Війська Запорозького», які в адміністративно-територіальному аспекті поділялися на окремі округи – паланки (у перекладі з турецької – невелика фортеця, укріплення, де містилося управління певної частини території, себто територіальна адміністрація). На початку XVIII ст. було п’ять паланок, а згодом вісім. Адміністративно-територіальними центрами паланок були слободи або містечка, які водночас служили оборонними форпостами.
Оскільки одруженим проживання в Січі заборонялося, військо також поділялося на січовиків (людей неодружених) і волосних козаків, або «сиднів», які селилися з сім’ями по довколишніх степах. Усі разом – січовики та їхні волосні побратими – становили одну військово-адміністративну організацію, яка офіційно називалася «Низовим Запорозьким військом і товариством». 

Характерною ознакою суспільного життя козацтва є демократизм. Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій потребували тісної взаємодії їх членів. Вони були вільні й рівні, а тому лише на принципах вільного демократизму, довіри, взаємоповаги та взаємодопомоги могли будувати свої стосунки. Усі козаки вважалися рівними й мали однакові права.

Вищим законодавчим адміністративним, судовим органом Запорозької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Учасники ради утворювали широке коло, всередині якого розміщувались урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в обстановці гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини(начальників) ^входили: кошовий отаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. До похідних та паланкових начальників належали: писар, осавул, підписар, підосавул, а також обозний.

Права і обов'язки старшини чітко регламентувалися. Козацьке звичаєве право ототожнювалось з козацькими вольностями і козаки всіляко його захищали. Порушників негайно позбавляли урядів і карали. Із Січі козацькі звичаєві норми поширювались по всій Україні і швидко завоювали великий авторитет серед населення, ставши основою пізніших писаних законодавчих актів.