История Украины. Модуль (43-49)

Питання 43

Усі спроби польського уряду залюднити територію Правобережної України, яка спустіла від кровопролитних воєн та втечі населення, були марними: люди не вірили полякам. Тоді 1685 року новий польський король Ян Собеський, який добре знав козаків, вирішив для досягнення своєї мети поновити козаччину. Були створені чотири полки. На чолі Богуславського полку став полковник Самійло Самусь-Іванович, Корсунського — Захар Іскра, Брацлавського — Андрій Абазин, Білоцерківського — Семен Палій. Найвидатнішим серед полковників був Семен Палій.

Від Правобережного Полісся до «Дикого поля» мешканці міст і селищ визнавали владу С. Палія і «покозачувалися». Ця територія, яку називають «Паліївщиною», дуже приваблювала переселенців з Польщі, Молдови, Лівобережжя насамперед тим, що вони там могли безпечно жити й працювати. Фастів, опорне місто Білоцерківського полку, перетворився на справжню фортецю. С. Палій боронив своїх людей як від зовнішніх ворогів, так і від панів. Своєю політикою керманич Правобережжя «руйнував економічну базу польського панування в Україні». Найбільше потерпала польська шляхта, яка те й робила, що вчиняла наїзди, руйнуючи села та вбиваючи селян. Магнати навіть зробили спробу ув'язнити С. Палія, та з допомогою козаків йому пощастило звільнитися. Польський уряд змушений був крізь пальці дивитися на всі витівки С. Палія й не вживав ніяких заходів, щоб його приборкати, бо поки український полковник був потрібен для захисту Речі Посполитої від турків та кримчаків. Адже С. Палій кілька разів разом з лівобережними полками здійснив успішні походи на турецько-татарські фортеці. Таке вигідне становище, а також великий авторитет «народного героя» С. Палій прагнув використати для об'єднання Лівобережної та Правобережної України й спільно скинути польське ярмо. З цього приводу він писав листи й І. Мазепі, і воєводі Ромадановському — та марно. Царський уряд напередодні війни зі Швецією не бажав псувати стосунки з Польщею (союзницею), тому С. Палієві могли запропонувати тільки особистий захист. Ситуація кардинально змінилася не на користь Палія після підписання Карловицького мирного договору. Польському урядові більше не потрібні були козаки, і 1699 року сейм ухвалив скасувати полки на Правобережжі. Звичайно, такий наказ викликав невдоволення козацьких полковників, козаків та народних мас, а в С. Палія — справжній опір.

Народні повстання проти Польщі. У вересні 1700 року Палієва армія відбила наступ 4-тис. польської армії з гарматами на Фастів. Розуміючи, що власних сил замало, С. Палій звертається за допомогою до запорожців та І. Мазепи. Тим часом спалахнули селянські повстання на Поділлі, Брацлавщині, південній Київщині, приєднатися до С. Палія виявили бажання (попри заборону) багато козаків Лівобережжя, а також Запоріжжя.

У цей час російські війська зазнали перших поразок від шведів і це робило реальнішою можливість об'єднати правий і лівий береги Дніпра. Про цю нагоду й говорив С. Палій у черговому зверненні до І. Мазепи. Гетьман не поспішав відгукуватися, оскільки відверто побоювався вельми популярного в народі фастівського полковника С. Палія. Більше того, царський уряд разом з І. Мазепою вимагали припинення боротьби й повстань. Тим часом поляки почали перемагати. Зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, узяли в полон і замордували Абазина в Ладижині, населення потерпало від жорстоких каральних дій уряду.

Семен Палій (Гурко) (1640-ві - 1710) Народився в м. Борзні на Чернігівщині в заможній козацькій родині. Здобув освіту в Київській колегії, по закінченні якої розпочав службу в Ніжинському полку. Через деякий час перебрався на Запорізьку Січ, а у 80-х рм. разом з кількома сотнями козаків вирушив на південну Київщину, де й отаборився. Опорним центром його полку став Фастів, який козаки перетворили на добре укріплене місто-фортецю й звідки потім здійснювали походи на Туреччину й Крим.

1702 року фастівський полковник очолив визвольну боротьбу проти польського панування на Правобережжі. 1705 року С Палія за наклепом І. Мазепи звинуватили у змові зі шведським королем Карлом XII, після чого заарештували й відправили до Сибіру. Після зради гетьмана його повернули до Москви й поновили в полковницьких правах. Брав участь у Полтавській битві, під час якої очолювані ним козаки хоробро билися зі шведами. На початку 1710 року він помер і був похований у Межигірському монастирі. (За «Довідником з історії України»
Можливо, І. Мазепі потрібно було саме тоді проявити силу свого характеру й вплинути на рішення Петра І, адже він не менше бажав об'єднання українських земель. Але на заваді стали розбіжності ідеології і тактики боротьби двох лідерів.

Питання 44

У ХІ–ХІІ ст. на території Давньоруської держави починається період феодальної роздробленості. На її території утворилася низка самостійних князівств: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, Ростово-Суздальське, Муромське, Рязанське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Новгородська і Псковські землі. У цю добу роздробленість набула стійкої, прогресуючої тенденції. Якщо на початку ХІІ ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. сягнула 50.
Це історичне явище було зумовлене економічними, політичними, соціальними, морально-духовними, психологічними причинами1.
Початок феодальної роздробленос­ті Київської Русі привів до її осла­блення в усіх сферах суспільного життя. Тому давньоруська держава не змогла протистояти монголо-татарській навалі.
Багаторічне вивчення проблеми ха­рактеру і впливу монголо-татарської навали на розвиток Київської Русі привели дослідників до різних ви­сновків.
Широковживаний термін «монголо-татарська навала» є умовним і не зо­всім точним. Монголи не становили більшість у війську, проте саме вони були цементуючим ядром, військо­вою елітою, яка вела за собою під­корені народи. Татари — це один із підкорених народів, представники якого обіймали високі посади при дворі монгольського хана. Однак, китайські хроністи називали «тата­рами» всі степові етнічні об’єднання.
Перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинниками відбулась 1223 р. на річці Калці. Тоді об’єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинули 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольської навали розпоча­лась у 1237 р. Тоді на прикордонних рубежах Русі з’явилось багатоти­сячне військо онука Чингізхана — Батия. В 1240 р. під ударами кочів­ників пав Київ. Це відкрило Батию шлях на Захід — татаро-монголи вторглись у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Знекровлене на руських територі­ях військо Батия в 1242 р. змушене було припинити наступ у західному напрямку та, повернувшись у по­низзя Волги, заснувати нову держа­ву в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу встанов­люється іноземне іго на 238 р.
При встановленні монгольської влади руські землі не увійшли до складу Золотої Орди, тут не було створено постійно діючого адміні­стративного апарату завойовників,
ординці не намагались навернути православних у свою віру, не відмі­няли місцевих традицій, звичаїв.
Монголо-татарська навала значно вплинула на економічний розвиток руських земель. Після ординського завоювання панівною верствою за­лишалися феодали-землевласники. Залежною від них верствою були селяни, які ще більше закабаляли­ся. Багато феодалів переходили до співпраці з загарбниками, керую­чись власними інтересами: можли­вістю збереження свого привілейо­ваного становища, феодальних по­винностей. Великим феодалом у цей період залишалась церква, оскільки частина духовенства перейшла на сторону золотоординців, закликаю­чи народні маси до покірності.
Збільшення феодального земле­володіння сприяло подальшому обезземеленню селян, їхній забор­гованості феодалам. З’явились нові категорії залежного селянства: крі­паки (закабалені селяни), неповно­правні члени общини, наймити, під­сусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали на­віть своїх господарських споруд і ту­лилися на подвір’ях багатих сусідів, дольники, яким залишалась лише частина виробленого ними про­дукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися «сябрами», «товаришами», «попліч­никами» тощо.
Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни за­знавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Головним видом податків було зби­рання грошової ренти («подімщи­ни»). Збиралась і дань натурою (ме­дом, воском, хутрами, зерном тощо). Трудове населення виконувало 14 видів ординських «даней» і пови­нностей: «вихід», або «царева дань», податок безпосередньо на ордин­ського хана, торгові збори («мит», «танка»), візничі повинності («ям», «підводи»), утримання ханських по­слів («корм»), різні «дари» і «почес­ті» хану, йог родичам і наближеним. Кожного року до Орди відходила велика кількість срібла. Періодично збиралися великі «запити» на вій­ськові потреби. Збирання данини ор­динські хани віддавали на відкуп, що погіршувало становище населення.
Унаслідок навали було зруйновано майже 50 міст із 74. 14 зруйнованих міст так і не відбудувались, а 15 пе­ретворились на села. Надовго були втрачені традиції кам’яного будів­ництва — лише через сто років піс­ля навали Батия воно досягло до­монгольського рівня. Руйнація міст і величезні демографічні втрати на­селення Київської Русі призвели до занепаду ремесел і торгівлі. Рабство великої кількості ремісників при­звело до втрати спадкоємності в ре­місництві, зникнення цілих галу­зей: виробництва емалі, зерні, чер­ні, різьби по каменю тощо. У свою чергу занепад ремесел, зменшення обсягів виробництва призвели до занепаду торгівлі.
Монгольська навала сприяла зане­паду Києва як економічного та полі­тичного центру давньоруської держа­ви. Тому виникли нові центри кон­солідації, посилювалась феодальна роздрібненість. Це призвело до оста­точного послаблення Русі та роз­членування її земель — в ХІV–ХV ст. південні та західні землі опинились у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородські землі зали­шились під владою Золотої Орди.
Таким чином, період феодальної роздробленості мав ряд негативних тенденцій, які призвели до посла­блення Київської Русі, захоплення її земель іноземцями та гальмування державотворчих процесів корінного населення.

Питання 45

В су­ча­с­них умо­вах еко­но­мі­ч­них скла­д­но­с­тей і за­го­с­т­ре­но­с­ті су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­них ко­лі­зій у кра­ї­ні, ма­те­рі­аль­них не­га­ра­з­дів у сфе­рах на­у­ки і куль­ту­ри пе­ред укра­їн­сь­ким на­ро­дом сто­їть вкрай ва­ж­ли­ве за­вдан­ня - по­до­ла­ти тру­д­но­щі й збе­ре­г­ти на­ці­о­наль­ний су­ве­ре­ні­тет вла­с­ної дер­жа­ви. Не­за­ле­ж­ність Укра­ї­ни вже не раз у ми­ну­ло­му пра­г­ну­ли від­сто­я­ти по-­сво­є­му її пра­ви­те­лі - кня­зі, ге­ть­ма­ни, ко­шо­ві ота­ма­ни, пре­зи­ден­ти... То­му пра­ви­ль­не ро­зу­мін­ня іс­то­ри­ч­них за­ко­но­мі­р­но­с­тей і про­це­сів ста­но­в­лен­ня Укра­їн­сь­кої дер­жа­ви, вра­ху­ван­ня на­бу­то­го до­сві­ду має ве­ли­ке зна­чен­ня не ли­ше для ни­ні­ш­ніх на­у­ко­в­ців, а й уря­до­в­ців. У цьо­му ас­пе­к­ті, на наш по­гляд, прин­ци­по­во­го зна­чен­ня на­бу­ває ана­ліз ді­я­ль­но­с­ті во­ло­да­ря бу­ла­ви по­ча­т­ку ХVІІІ ст. Іва­на Іл­лі­ча Ско­ро­пад­сь­ко­го (1646-1722), за пра­в­лін­ня яко­го пра­к­ти­ч­но при­пи­ни­ло­ся дер­жа­во­т­во­рен­ня в ав­то­но­м­но­му утво­рен­ні - Ге­ть­ма­н­щи­ні й роз­по­ча­в­ся швид­кий за­не­пад са­мо­бу­т­ньо­го ко­за­ць­ко­го уст­рою, ство­ре­но­го ге­ть­ма­ном Б. Хме­ль­ни­ць­ким (1595-1657). У на­ма­ган­нях І. Ско­ро­пад­сь­ко­го збе­ре­г­ти в ос­но­ві на­ці­о­наль­ні ор­га­ни вла­ди, те­ри­то­рію, фі­нан­со­ву си­с­те­му, зброй­ні си­ли, під­не­с­ти між­на­ро­д­ний ав­то­ри­тет кра­ї­ни то­що, без­пе­ре­ч­но, вба­ча­є­ть­ся іс­то­ри­ч­ний зв'я­зок епох, бо са­ме за­раз му­си­мо ви­рі­шу­ва­ти схо­жі про­б­ле­ми.У свій час ві­до­мий укра­їн­сь­кий іс­то­рик, пра­во­зна­вець, ар­хе­о­г­раф, ет­но­г­раф і бе­ле­т­рист, ака­де­мік О. Ле­ви­ць­кий (1866-1922), вивча­ю­чи до­ку­мен­таль­ні ма­те­рі­а­ли про од­но­го з по­пе­ре­дни­ків Ско­ро­пад­сь­ко­го - ге­ть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­ви­ча, ка­те­го­ри­ч­но за­явив: "В іс­то­рії всіх кра­їн і на­ро­дів на­вряд чи мо­ж­на від­шу­ка­ти пра­ви­те­лів, вла­с­на до­ля яких бу­ла б та­кою зра­д­ли­вою та мі­н­ли­вою, на­си­че­ною всі­ля­ки­ми не­ща­с­тя­ми й ка­та­с­т­ро­фа­ми, як до­ля ма­ло­ро­сій­сь­ких ге­ть­ма­нів"У ра­дян­сь­кій  іс­то­рі­о­гра­фії пер­со­на­лі­ям остан­ніх при­ді­ля­лось не­ви­пра­в­да­но ма­ло ува­ги. Її "офіційні" пре­д­ста­в­ни­ки з рі­з­них при­чин не ви­пу­с­ти­ли в світ жо­д­ної мо­но­гра­фії, спе­ці­аль­но при­свя­че­ної ко­мусь з во­ло­да­рів бу­ла­ви Укра­ї­ни, окрім хі­ба що Б. Хме­ль­ни­ць­ко­му, ав­то­ри­тет і за­слу­ги яко­го то­ді бу­ли вже за­галь­но­ви­з­на­ни­ми. За умов па­ну­ван­ня мар­к­си­ст­сь­ко-­ле­нін­сь­кої ме­то­до­ло­гії, з її га­с­лом про про­ві­д­ну роль на­род­них мас в іс­то­рії, в пра­цях су­с­пі­ль­с­т­во­з­на­в­ців про­сте­жу­ва­ла­ся пе­в­на не­до­оцін­ка ді­я­ль­но­с­ті ба­га­тьох не­пе­ре­сі­ч­них осіб, осо­б­ли­во ко­ли во­ни на­ле­жа­ли до се­ре­д­ньо­ві­ч­ної со­ці­аль­ної елі­ти, тобто бу­ли гно­би­те­ля­ми про­с­тих тру­да­рів. Ви­да­т­них ді­я­чів да­в­ньо­го ми­ну­ло­го зо­бра­жу­ва­ли, як пра­ви­ло, ли­ше у ве­ли­ких спра­вах, у не­ор­ди­на­р­них мо­мен­тах їх жит­тя. Об­ра­з­но ка­жу­чи, з них ро­би­ли мо­ну­мен­ти. То­ді як об'єк­ти­в­ність та іс­то­ри­ч­на спра­ве­д­ли­вість ви­ма­га­ли ін­шо­го для них - пра­в­ди­вої біо­гра­фії з ха­ра­к­те­р­ни­ми ри­са­ми й ін­ди­ві­ду­аль­ни­ми мо­раль­ни­ми яко­с­тя­ми. Ще в кі­н­ці 50-х ро­ків на­шо­го сто­літ­тя Ф. Ше­в­чен­ко в од­ній з сво­їх ста­тей за­кли­кав ві­т­чи­з­ня­них на­у­ко­в­ців по­кін­чи­ти з "схематизмом" і по­да­ва­ти в сту­ді­ях ко­ж­ну ви­да­т­ну осо­бу в не­роз­ри­в­ній єд­но­с­ті з по­ді­я­ми пе­в­но­го ча­су. Не­за­ба­ром ця пра­ця за­зна­ла го­с­т­рої кри­ти­ки з бо­ку ви­щих пар­тій­них ке­рі­в­ни­ків. В ди­сер­та­ції ж все­бі­ч­но ви­сві­т­ле­на ді­я­ль­ність од­но­го з про­ві­д­них ге­ть­ма­нів на тлі су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­но­го жит­тя й еко­но­мі­ч­но­го ста­но­ви­ща Укра­їн­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви пер­шої чвер­ті XVIII ст.

Питання 46

Національно-визвольний рух українського народу поси­лився в 1905—1907 рр. Народні маси України вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встанов­лення рівноправності всіх народів, вільного розвитку укра­їнської мови й культури, безперешкодного навчання україн­ською мовою у школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літерату­ри, газет і журналів українською мовою.Під могутнім революційним натиском царизм змуше­ний був послабити національний гніт українського народу. Законом від 21 листопада 1905 р. дозволяли видавати літе­ратуру національними мовами, випускати газети й журна­ли, створювати культурно-освітні товариства і відкривати національні театри.В Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-Подільському та інших і деяких селах виникли культурно-освітні товари­ства «Просвіти». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький. У ряді міст відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25. Першою щоден­ною українською газетою стала «Громадська думка» (пізні­ше «Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серп­ня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товари­ства українських поступовців. Із нею співробітничали про­відні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та інші. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щед­рий меценат Є. Чикаленко.Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед рево­люціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських парти. Ь 497 членів І Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентсь­кий клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.Українці в Думі добивалися насамперед більшої автоном­ності для своєї країни. Українське селянство дещо не­сподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога української освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впев­неніше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.
3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. фактично було здійснено дер­жавний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаган­нями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала по­разки.
Отже, різке загострення економічних, політичних, соціаль­них та національних проблем, посилене поразкою царизму в ро­сійсько-японській війні 1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесен­ня — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспіль­но-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітни­чого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народ­ними масами ефективності та результативності спільного натис­ку на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної ді­яльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активіза­ція процесу масової самоорганізації суспільства (утворення полі­тичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської три­буни.

Питання 47

Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.
Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Короткі відомості

За умовами цього договору:

• Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
• На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.
• У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.
• Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.
• Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.
• Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
• Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

• Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
• територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;
• реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;
• Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.
• гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.
• гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

Переяславська угода 1654 року між Московією та Україною - це, безумовно знакова подія в історії двох братніх слов’янських народів-сусідів витлумачувалася раніше й зараз сприймається з різних позицій — від захвату й беззаперечного схвалення до повного неприйняття дій козачої старшини, що «пішла на службу до московського царя». Але більшість вітчизняних істориків все ж таки оцінюють Переяславську Раду й угоду, підписану в березні того ж року на основі усної присяги, радше як договір двох сторін (хоча й нерівноправних), а не тільки як присягу України «на вірність московському білому царю».
І зараз не заважає відтворити вельми цікаві обставини, за яких відбувалася 348 років тому Переяславська Рада. Перебіг подій під час першого етапу (1648 — 1653 рр.) Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, попри гучні перемоги (під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Батогом...) й не менш гучну трагічну поразку від польсько- литовської армії на полі під Берестечком, виявив одну закономірність: уряд Гетьманщини так і не знайшов союзників, на яких можна було б спиратися в боротьбі за державну незалежність. Кримський хан постійно підступно зраджував Богдана Хмельницького в найбільш важливі моменти битв; молдовський господар був залежною фігурою в руках польського короля, турецького султана й тих же кримських татар. Москва ж перебувала ніби над сутичкою і очікувала часу, щоб втрутитися в конфлікт, який виснажив усіх його «гравців».
В таких складних умовах гетьман Богдан Хмельницький, прагнучи до української незалежності, шукав союзника, яким і виявилась Москва. Укладений згодом договір – Переяславські статті 1654р. – оцінювався сучасниками по-різному: одні тлумачили його як возз’єднання, інші – як поглинання.
Предмет. Історичні передумови українсько-московського договору 1654 року, зміст Березневих статтей Б.Хмельницького та погляд сучасників на зміст і значення цього договору.
Об’єкт. Причини, наслідки та оцінка договору 1654 року.
Завдання. Засвоїти уроки Переяслава та провести паралелі між минулими та сучасними українсько-російськими відносинами.

Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті»; пол. ugoda hadziacka) — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.За умовами Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.Українська армія мала складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманого гетьманом війська^{[Джерело?]}. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам.Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.

Питання 48

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції константинопільського патріарха. Ярослав устійнив церковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Крім призначування митрополитів на київську катедру, Церква Київської Русі користувалася автономією, включно з тим, що 1051 з ініціативи Ярослава собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона митрополитом київським. За цього часу засновано також перші монастирі на Русі: св. Юрія, св. Ірини і славний Києво-Печерський 1051 р., які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школи іконописання.

За Ярослава Мудрого сталася і національна еволюція в Київській державі: варязький вплив залишився тільки в колі військової дружини, а державні діячі рекрутувалися здебільшого з місцевих людей, серед яких були: Вишата, Іван Творимирич, Костянтин, син Добрині та ін.

Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковно-слов`янську мову, переписувано багато книг, був укладений літописний звод.

Київська Русь за Ярослава I Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Щоб зберегти цілість своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод — Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор — Володимир Волинський, В'ячеслав — Смоленщину.

Володимир Святославич (давньорус. Володи́мѣръ Свѧтосла́вичь, 958? — 15 липня 1015) — руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (958–980), великий князь Київський (978 (або 980)–1015). Син Святослава Ігоровича, великого князя Київського, та його коханки-рабині Малуші. 988 року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир

Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку.

За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:
а) 981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;
б) 983 року здійснив вдалий похід на Німан проти сильного балтського племені ятвягів;
в) у 982 і 984 роках відновив владу Києва над землями радимичів і в’ятичів;
г) здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий „срібний шлях” з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв’язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії – Хорезмом;
д) Поширив владу Києва, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.
Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували „гради” на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. На богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.

Питання 49

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Відбудова зруйнованого війною народного господарства країни мала здійснюватися протягом 4 п’ятирічки (1946-1950рр.).Як і в 30-ті роки, четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. У 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 %. У 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальному промисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами.

Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи» 1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження.

Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська політика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод. Тому і результати відбудови сільського господарства виявились досить скромними. На 1950 р. воно досягло близько 60 % рівня 1940 р.