История Украины. Модуль (84-90)
84. Причини Липневої революції та утвор. Центральної Ради …..

Липнева революція

Причинами революції в Росії були: протиріччя між відсталою політичною надбудовою (самодержавством) та новими суспільно-економічними відносинами; протиріччя між працею й капіталом; невирішеність аграрного питання: існування поміщицького господарства, безземелля значної частини селян; невирішеність національного питання; загострення всіх проблем Російської імперії внаслідок невдалої участі в першій світовій війні.Завданнями революції в Росії були: ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для вільного розвитку ринкових відносин; вирішення аграрного питання; демократизація суспільно-політичного життя країни; гарантія захисту соціальних прав трудящих; забезпечення вільного розвитку націй, що населяли Росію; виведення Росії з війни.

Центральна Рада

Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 березня 1917 було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено про створення громадського комітету.В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка отримала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина»[1] з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Законодавство Центральної Ради в галузі державного будівництва.

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. Після проголошення І Універсалу лідери УЦР розпочали організацію роботи над проектом Української Конституції – “Статуту автономної України”. 28 червня було засновано Генеральний Секретаріат УЦР.  Він виконував функцію уряду.Генеральний Секретаріат прийняв, зокрема, Декларацію від 27 червня 1917 р., яка зазначала, що УЦР з виконавчого органу об’єднаних партійних і громадських груп стала найвищим виконавчим і законодавчим органом усього українського народу; з моральної влади вона перетворилась у публічно-правову; Декларація в загальних рисах визначила головні напрями діяльності УЦР і Генерального Секретаріату та повноваження усіх секретарств.

На початку липня пленум УЦР ухвалив рішення про те, що УЦР як орган української революційної демократії складається, головно, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також представників від Генерального Військового комітету, учительської спілки, кооператорів, студентства і духовенства та губерній, великих міст і колоній; було ухвалено й спеціальне рішення про обов’язкове представництво в УЦР національних меншин. У галузі державотворення після проголошення УНР передусім постає проблема розподілу компетенції між УЦР і Генеральним Секретаріатом, що так і не була розв’язана (навіть у Конституції УНР): УЦР як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як виконавчий орган займались одними й тими ж питаннями, з яких приймали, відповідно, закони чи постанови. Але українській справі значно більшої шкоди завдало не протистояння гілок влади, а партійні чвари і суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

25 листопада 1917 р. УЦР ухвалила Закон про порядок видання нових законів, що фактично заклав правові основи державного будівництва і передбачав залишення у силі всіх державних органів і установ, що перебували на території УНР до 7 листопада 1917 р. пристосовуючи старий державний механізм до потреб національного самовизначення.

І Універсал передбачав обрання місцевої адміністрації у кожній волості, кожній повітовій чи земській управі, ІІІ Універсал також закріплював місцеве самоврядування.

85.Причини, характер, наслідки Гайдамацького руху

Причини повстання:

– посилилось соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщини сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили.

– релігійний фанатизм польської шляхти, наступ на права православних на півдні Київщини (застосувались польські війська з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнювались православні священики, карались різками). Одним з натхненників боротьби за православ'я, енергійним організатором мас став ігумен М.Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Очевидно, йдучи на такий крок, Росія прагнула послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і протистоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.Значна частина польської шляхти перейшла до активних дій, створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі) – військово-політичне об’єднання польської шляхти і духовенства), зібравши 10 тис. війська, пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню.Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти польської влади. У відповідь навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудово розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.

Гайдамацький рух зазнав поразки через стихійність, неорганізованість, невизначеність цілей.

86. Україна напередодні та під час Першої світової війни

Україна на передодні Першої Світової війни. Зародження українського руху

Війни міждержавні і громадянські, локальні і світові, справедливі і загарбницькі. Ще у первісні часи люди воювали за їжу, за зручну печеру, за жінку. Пізніше - за іншу здобич, за дорогоцінне каміння, золото. Потім загарбували території заради природних ресурсів, світового панування... Різні часи, різні масштаби, різна зброя - та лишалася сутність. Адже так чи інакше, війна - це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають прості люди, плачуть матері й вдови, зростають сиротами діти. Перша світова війна (1914-1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких зазнало господарство земної кулі.  Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне й епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни стали могутні революційні катаклізми, що мали своїм добутком розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів; почався незворотний процес руйнування колоніальних імперій - Великої Британії, Франції; на історичну арену вийшли нові держави, серед них і Українська Народна Республіка.  Вплив подій Першої світової війни в Україні та розгортання громадсько-політичних процесів в українських землях є проблемою, яка ще потребує детального і ґрунтовного дослідження.

Українські землі в роки першої світової війни

Реалізація аграрних реформ була перервана Першою світовою війною, що спалахнула у 1914 р.. Ця війна виросла із протиріч двох угруповань європейських держав, які змагалися за розділ і перерозподіл світу. Чільне місце у планах ворогуючих блоків відводилось українським землям. Царська Росія намагалася посилити свій вплив на Балканах, для чого необхідно було добитися ослаблення Австро-Угорщини шляхом відторгнення від неї Галичини та Буковини. Австро-Угорщина не тільки наполягала на збереженні свого панування на цих територіях, а й обґрунтовувала, необхідність включення до свого складу Волині та Поділля. З українськими землями були пов'язані інтереси великих німецьких промислових монополій, які розраховували значно ослабити Росію відторгненням від неї українських земель і включення їх до складу Німеччини. На приєднання українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливими для себе умовами розвитку війскового конфлікту розраховувала Румунія. Усе це призвело до того, що в урядових колах обох угрупувань під постійним контролем перебувало так зване українське питання. Для чого робилися, спроби спровакувати і всіляко підтримати сепаратистські настрої у протилежному таборі для ослаблення потенційного противника. Уже з самого початку Першої світової війни, яка з боку обох ворогуючих таборів вважається Імперіалістичною, несправедливою, загарбницькою, державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту, а українські землі стали плацдармом кровопролитних боїв упродовж кількох років. В арміях обох сторін було чимало українців. Кілька мільйонів їх було мобілізовано до лав російської армії, а понад 250 тис. українців, а також кілька тисяч українських січових стрільців воювали на боці австро-німецького блоку. На 450-кілометровому фронті розгорнулася одна з найбільших у Першій світовій війні Галицька битва(18 серпня-21вересня1914р.) за участю з обох боків понад 1,5 млн солдатів і офіцерів. Вона була успішною для Росії. Із завойованих нею територій було утворено чотири губернії, об'єднаних у військове генерал-губернаторство. До спеціально створеного табору було кинуто ЗО тис. українофілів і русофілів . Під час відступу австрійська армія вдалася до репресій щодо українського населення, запідозрюваного у симпатіях до Росії. Після приходу в Галичину російських військ почалося переслідування прибічників Австро-Угорщини і уніатського духовенства. Навесні-влітку 1915 р. австро-угорські війська внаслідок масштабного контрнаступу повернули більшу частину втраченої території. Почалися нові репресії проти мирного населення, особливо тих, хто з різних причин співпрацював з російською адміністрацією. Після брусилівського прориву навесні 1916р. Росія знову захопила Галичину і Волинь, і події почали розвиватися за відомим сценарієм. Тим часом війна суттєво підірвала продуктивні сили. В Україні у 1914-1916 рр. закрилося понад 1400 підприємств , значно скоротилися посівні площі, на 200 млн пудів знизився збір зерна порівняно з 1913 р. Війна, таким чином, не тільки не виправдала сподівань царизму на зміцнення свого панування та нові територіальні придбання, а навпаки, значно прискорила його загибель. Початок XX ст. у житті українського народу насичений подіями-великої історичної ваги. Національно-визвольний рух піднявся на новий щабель розвитку. На його стан, а також на зміцнення робітничого і соціал-демократичного руху безпосередній вплив справили демократична революція у Росії та Перша світова війна.

87. Роль Шевченка у формуванні демократично-революційного світогляду 40-60 рр 20ст

Тарас Григорович Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях. Виходець з кріпаків - селян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад. З найблагороднішими почуттями він ставився до всіх пригноблених, до найріднішої підневільної України. Характеристика минулого України переслідувала мету розкрити історичну основу для аргументації ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеному в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів.

 Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені І в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим щ віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили однодумців. Царський уряд викрив і розгромив Кирило-Мефодієвське товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність заарештували і в 1847 році віддали в солдати. Більше десяти років томився поет у неволі, і лише в 1858 році царський уряд, розраховуючи, що казарма задушила революційний дух, дозволила Тарасу Шевченку повернутися до Петербургу. Але і в засланні, в солдатах, і після повернення до Петербургу в діяльності Тараса Шевченка знайшли продовження передові традиції дворянських революціонерів, яких називає поборниками священної волі».

Заслуга Тараса Шевченка полягає в тому, що визволення України з-під національного гноблення розглядав складовою частиною соціального розкріпачення народів Росії, викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини, ті серцем жебраки, каліки...». Та Тарас Шевченко не тільки звертався до минулого, але й бачив зразок демократизації державно-політичного ладу в республіканському ладі Сполучених*] Штатів Америки. Ідеєю природного права обґрунтовується висновок, що закон, який дозволяє полоненого продавати, купувати,! зробити рабом і тримати його безпідставно, не має ніякого права, ні справедливості. Всупереч офіційній ідеї про необхідність, насамперед, надати освіту, відполірувати народ, а потім уже дарувати йому свободу, Тарас Шевченко стверджував, що відполірувати народ інакше не можна, як через полегшення його труднощів. Події 40-50-х років XIX ст. в багатьох країнах Європи мали величезний вплив на активізацію суспільно-політичного руху в Росії і в Україні. Повстання робітників і селян Франції, Німеччини! Австрії. Італії завдали могутній удар феодальній системі, відкрили шлях розвитку капіталістичних виробничих відносин. На арену революційної і політичної боротьби виходить буржуазія і робітничий клас - прогресивні сили суспільства.

88. Суть столипінської аграрної реформи її наслідки

Суть

Під враженням революційних подій 1905-1907 рр. правляча верхівка Російської імперії усвідомила необхідність проведення економічних та соціальних змін. Великі сподівання покладались на аграрну реформу, що пов’язувалась з ім’ям голови Ради міністрів П.Столипіним. Її планувалось здійснити за 15-20 років.

 Головною причиною аграрної реформи було існування феодальних пережитків на селі, які гальмували розвиток сільського господарства. Основні серед них - поміщицьке землеволодіння та сільська община. Сільські общини були юридичними власниками землі, без їх дозволу селяни не мали права вільно розпоряджатися своїми наділами. Всередині общини між її членами періодично відбувався перерозподіл земельних ділянок. До того ж, селянський наділ складався з декількох смуг (відрізків), розташованих у різних місцях общинної землі. Отже, селянин не був зацікавлений у застосуванні сільськогосподарських машин чи аграрних нововведеннях, бо після чергового перерозподілу він міг отримати землю набагато гіршої якості. Багато селян, не маючи робочої худоби і знарядь праці, здавали свої наділи в оренду, але продовжували вважатися платниками податків. Кругова порука прикріплювала селян до общині. Наслідками такого порядку було зубожіння селянства та посилення його протестних настроїв.

 Окрім того, більшість селянських господарств мали натуральний характер, а не орієнтувались на ринок. Майже усе, що вирощувалось селянами йшло на власні потреби. З іншого боку, попит на сільськогосподарську продукцію зростав у зв’язку із швидким розвитком промисловості та урбанізацією. Нерозв’язаність проблем села, де проживало близько 80% населення Наддніпрянщини, породжувало соціальну напругу, наслідком якої стали революційні події 1905-1907 рр.

Аграрна реформа мала на меті комплексно розв’язати низку проблем:

створити орієнтоване на ринок міцне товарне селянське господарство;

зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, ліквідувавши общини і передавши селянським господарствам землі, якими вони користувались, у приватну власність;

сприяти посиленню у селян почуття власника і зняти їхнє незадоволення політикою влади;

зберегти поміщицьке землеволодіння при частковому продажі ними своїх земель заможним селянським господарям;

пом’якшити аграрне перенаселення шляхом організації державою переселенського руху селян з України до слабо заселених і неосвоєних азіатських районів Російської імперії.

Реформа розпочалася у листопаді 1906 року указом прем'єр-міністра П.Столипіна «Про виділення селян з общини». Остаточно вона була юридично оформлена двома законами 1910 і 1911 років.

За умовами реформи кожен домогосподар одержував право закріпити за собою у приватну власність частину общинних земель, які попередньо були в його постійному користуванні. Селянин міг викупити у общини і «надлишки» землі. Окрім того, закріпивши за собою землю, він мав право вимагати від общини зведення його землі в один наділ в межах хутору або відрубу. Селяни, які вийшли з общини, могли переселитися із села на виділену ділянку землі - хутір, де будували собі житло та обзаводились господарством. Або вони могли зберегти садибу в селі, розгорнувши своє господарство на відведеному індивідуальному наділі - відрубі.

У тих регіонах, де протягом останніх 24 років не було перерозподілів общинної землі, селяни ставали власниками своїх наділів автоматично. Тільки угіддя - ліс, сіножаті - залишалися у спільному володінні. Поміщицькі землі, як і раніше, залишалися за їх власниками. Для успішного забезпечення аграрної реформи уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених Селянським банком у поміщиків земель, які мали продаватися селянам на виплату протягом 55,5 років. На цих землях створювались хутірські і відрубні господарства.

Наслідки

Закон 14 червня 1910 р. діяв до 1915 р. За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі України — 48,9 % селян, на Півдні — 42, на Лівобережжі — 16,5 % (за іншими даними, відповідно 50,7, 34,2, 13,8 %). Масової хуторизації на Україні не відбулося (дані за 1913 р.).

За 1906—1912 рр. було утворено 226 тис. хуторів, що становили 5,1 % всіх господарств, а в 1916 р. їх налічувалося 440 тис., або 14 % селянських дворів.

Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — в розмірі 100 %.

Проте встановлення Селянським банком високих цін на землю зробило неможливим для основної маси селян користуватися його допомогою. Протягом 1906—1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907—1912 рр. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселенців. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.

89. Зовн. І внутр. Політика Лева1, Юрія1, Юрія2

Лев1

Внутрішня

1272 - переніс столицю Руського королівства до Львова.

Приєднав до Королівства Русі частину Закарпаття з Мукачевом  і Люблінську землю

Докладав багато зусиль по створенню Галицької митрополії, яка постала 1303 року, вже за князя Юрія I Львовича.

Зовнішня

Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.

Після смерті краківського князя Болеслава V Соромливого (1279) в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава Мазовєцького (сина сестри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним.

Лев Данилович підтримував союзні стосунки з Золотою Ордою

Юрій1

За володарювання Юрія I Львовича Польща відвоювала у Руського королівства Люблінську землю у 1302 році, а Угорщина — частину Закарпаття. Проте в стані миру Галицько-Волинська держава зазнала розквіту і економічного добробуту. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнародними зв'язками. Зокрема Юрій I Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений з Ефимією, сестрою Владислава I Локетка. Його заходами засновано в 1303 році Галицьку митрополію, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Холмська, Турівська.

Юрій2

Будучи змушеним католиком,самостійно прийняв православну віру й ім'я Юрій. Намагаючись протистояти експансії Польщі та Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом і Литвою та Священна Римська имперіяєю. Робив спробу повернути Люблінщину, яку 1303 р. захопила Польща підступно вбивши намісника Георгія Рознью. Юрій II Болеслав був 1331 р.намовлений польським посольством та частиною боярської верхівки одружитися з донькою великого князя литовського Гедиміна Офкою-Евфимією. Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував розселення німецьких колоністів, задумав запровадити католицтво. Ці заходи Юрія II Болеслава підривали значення місцевої української аристократії та великої частини православного духовенства.

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Руського королівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать майже відішла від адміністративної влади, місцеве населення насильницько наверталось до католицизму. Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для активної агітації, а й до активних насильницьких дій. 1340 р. бояри організували проти Юрія II Болеслава змову і отруїли його у Володимирі ініціатором були Данило Тобільськийта управитель дому Теодор Варра. Разом з тим за Юрія в 1331 р. знову відроджується галицька митрополія, очолена митрополитом Гаврилом.

90. Передумови утвердження тоталітарної системи в радянській Україні. Наслідки тоталітаризму для економіки УСРР-УРСР

Передумови

Тоталітаризм має свої соціальні передумови і причини. До найважливіших із них относятся:

1. Саме індустріальне суспільство, ускладнення громадських зв'язків і взаимозависимости;

 2. Наростання раціоналізму і організованості у суспільства, нові змогу маніпулювання свідомістю ( радіо, засоби зв'язку , СМИ);

3. Поява монополій та його зрощення з державою;

 4. ЕтатизацІя суспільства, посилення у громадському свідомість культу держави, поширення колективістських поглядів;

 5. Масова емоційна упевненість у можливість швидкого поліпшення життя з допомогою планування і раціональних перетворень;

 6. Масова психологічна незадоволеність, відчуженням особистості її незахищеністю і самотністю. Тоталітарні руху дають ілюзію прилучення до «вічним цінностям»: класу, нації, государству;

7. Гострі соціально-економічні кризи ведуть до маргіналізації суспільства, появі численних люмпенских і полулюмпенских верств особливо восмприимчевых до тоталітарної ідеології й схильних до політичного радикалізму; Основними властивостями люмпена є: нігілізм стосовно минулому і справжньому, занепокоєння, агресивність, честолюбство, чутливість, скрутність, эгоцентричность. А ще робили ставку вожді тоталітарних режимів. Слід пам'ятати розбіжність у програмних установках між елітою руху, і більшістю: у перших – розважливе, раціонально -індустріальне бачення мети, в тих- прагнення злитися улаштуванням , традиционно-общинный колективізм . Адресати в різних рухів , верстви куди вони впираються , теж відрізняються: у Росії, більшовики це були пролетаріат і найбідніше селянство, у нацистів Німеччини – службовці і дрібна буржуазія, жертви економічної кризи. У кожному разі інтереси та потреби цих верств обмаль пов'язані з завданнями таких рухів і потрібні їм лише як привід для приходу до партії влади. У носіїв тоталітарного свідомості вирізняються такі відмітні риси: нетерпимість до будь-якого інакомисленню, прагнення політично і навіть фізично знищити незгодних чи його насильно перевиховати в дусі правильного вчення, й інші ідей, їх плюралізм вони розглядають як оману чи свідому брехня Їм властиво прагнення «математичного безпомилковому загальному счастью».

Наслідки

Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:

- демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави. Формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державних владних структур;

 - трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; виховання у громадян бажання і вміння бути власником, господарем; розвиток підприємництва;

 - національне відродження, відродження українського менталітету і духовності, оздоровлення міжнаціональних відносин;

 - завоювання міжнародного авторитету, встановлення рівноправних зв'язків із світовим співтовариством.