Зарубежка зачет 49-60 (без 51 53)

49. Епоха бароко — одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу — смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, — епоха бароко надзвичайно близька по духу. Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають Memento mori! памятай про смерть! і Vanitas суєта. Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора-і-Арґоте закликає не поспішати народжуватися в імя життя, а навпаки — поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть. Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах зявляються амури й купідони тощо. Таке поєднання непоєднанного і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно сплавляє символіку з побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик бароко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом.

50. Письменник порушує в ній важливі питання людського існування: що таке життя, що таке людина, у чому полягає сенс її буття, що таке свобода, що обумовлює вчинки особистості, яке її місце у світі, що є моральною основою для її життя та ін. Центральними категоріями, які цікавлять митця, є такі поняття, як Доля, Людина, Світ, Бог, Честь, Життя, Добро, Зло, Свобода. Кожен із персонажів їх розуміє по-своєму, і з їхніх висловлювань складається цілісний образ епохи бароко. Каль-дерон став виразником барокового світосприйняття. У п’єсі показано залежність людини від вищих сил, Долі й божественного Провидіння. Життя людини — непізнанна таїна, воно лише «сон», де немає нічого певного й сталого.

Світ, як і Доля, є суперечливим і мінливим, і особистість постійно відчуває на собі цю мінливість. Людина не є вільною у власних вчинках, бо прикута ланцюгами до своєї Долі.

Душа людини — арена боротьби добрих і злих начал. Та чи здатна особистість знайти себе у стрімкому коловороті життя, чи подолає вона в собі темні сили, чи збагне справжню сутність свого земного буття? Ці проблеми порушуються у творі іспанського драматурга. Кальдерон уперше у світовій літературі відобразив могутність звільненого людського духу, показав, які руйнівні сили приховані в глибинах особистості, й водночас наголосив на величі людини, котра йде нелегким шляхом до пізнання себе й вищих істин.

Великого значення автор надає Божій волі. Герої постійно звертаються у своїх монологах і діалогах до Бога. Сехисмундо, головний герой п’єси, щиро молиться Богові: «Боже правий, змилостився, заміни на ласку гнів!» Дивовижні повороти в житті принца зумовлені не лише щиросердим розкаянням його батька, а й волею Бога. Світ у зображенні Кальдерона сповнений суперечностей, у ньому все швидко змінюється. Людське щастя, як і горе, минає, як сон. І життя в цьому світі — лише сон.

Релігійну ідею спасіння людської душі Кальдерон поєднав з актуальним соціальним змістом: людина повинна бути не покірною й пасивною істотою, що в усьому покладається на волю Божу.

Вона має сама перетворювати себе, боротися із собою, прямуючи тяжким шляхом до вищого абсолюту. Опорні поняття: сенс буття, світосприйняття, головний герой, образ епохи.

51.хуй

52. Уільям Шекспір і Педро Кальдерон де ла Барка писали свої драми в одну й

ту ж епоху, епоху європейського бароко. Хоч Шекспір писав свої п’єси

дещо раніше, можна сказати започаткував нову добу, то Кальдерон писав їх

в самий розквіт цієї епохи бароко.

                    Головні герої п’єс Шекспіра “Гамлет” і Кальдерона “Життя – це сон”

Гамлет і Сехисмундо з одного боку дуже схожі, але з іншого, зовсім різні

люди.

                    Як Гамлета, так і Сехисмундо знемагає почуття помсти. Та якщо Гамлет

бажав помститися за свого батька, то Сехисмундо хотів згубити свого

батька за своє зіпсоване життя.

                    Гамлет на відміну від Сехисмундо не був іграшкою сліпої долі чи

грандіозних зовнішній сил, як це характерно для драматургії бароко.

Тоді, як Сехисмундо щомиті долав у собі звіра, Гамлет був носієм

гуманістичної самосвідомості, вступав у конфлікт з антагоністами, які

становили невблаганну реальність “часу, що звихнувся”. Можна сказати, що

Гамлет – це герой-гуманіст, герой-інтелектуал, який не морже звести

свого завдання до акту особистої помсти. Гамлет клянеться стерти “всю

мудрість книжну”, та стерти її він не може, і тому залишається

інтелігентом гуманістом.

                    Після великої несправедливості, коли Сехисмундо відправили назад у

вежу, він був зовсім самотнім, оточений ворожим світом, біля нього не

було нікого на відміну від Гамлета, який не міг нікому довіряти, окрім

свого вірного друга Горація. Гамлет так і не зміг пробачити Клавдію

(своєму дядьку) вбивства батька в результаті чого і загинув і Гамлет, і

Клавдій від отрути. Сехисмундо ж прощає батька і повертає йому трон,

звертається до нього, як підданий до монарха. Це сприймається як

дивовижна метаморфоза “звіра”, сутність людини, що пов’язує її з

безкінечністю, з Богом. Спізнавши те, що життя – це сон, Сехисмундо

спізнав і глибинні істини й дійсні цінності буття. В заключному монолозі

він пояснює тим, хто дивується його переродженню: “Мій наставний – сон,

// І дуже боюся я, // Що, прокинувшись, чи не опинюся // Знову в темниці

глухій? // І хоч марна була тривога, // Достатньо сну, щоб знати, // Що

щастя і весь світ минають // Як швидкоплинний сон // За одвічним

присудом Бога”. Йому відкривається марнота життя, тих принад і жадань,

якими живуть люди – багатства, вдоволення, честолюбства, влади тощо, не

відаючи того, що “кожен тільки бачить сон // І про це нічого не знає. В

другому “Життя – це сон” послідовно проводиться ідея: людина може і має

бороти не долю, а саму себе шляхом духовного й морального удосконалення,

і це є той істинний шлях, що веде до Бога.

53.хуй

54. Маньєри́зм (італ. manierismo — від maniera — «манера», «стиль», буквально — примхливість, химерність, штучність) — течія в європейському мистецтві та архітектурі 16 століття, що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження. Характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною.
Деякі дослідники (особливо літературознавці) не схильні вважати маньєризм самостійним стилем і вбачають у ньому ранню фазу бароко.
Важливою особливістю маньєризму як стилю був його аристократизм, недемократичність, орієнтованість на смаки багатих володарів, взагалі припалацовий характер. Головними замовниками і споживачами мистецтва маньєризму була церковна і світська аристократія . Не дивно, що значні центри маньєризму гуртувались при дворі папи римського, герцогського двору у Флоренції, при королівських палацах в Фонтенбло (Франція), Ескоріалі (Іспанія), Празі (Чехія), Кракові (Польща). Навіть коли мистецькі центри розташовані поза межами відомих центрів маньєризму, вони все одно виконують замови аристократів (зброярі Мілану (Італія) десятиліттями працювали на замовлення королів Франції з маньєристичними смаками).
Маньєризм настояний на протиріччях, в переліку яких - палке вивчання творів геніїв Високого Відродження і несамовите бажання працювати в їх же манері ( звідси назва маньєризм ), відмова від спостереження за природою і поклоніння авторитетам, віртуозність виконання художніх робіт, домінанта індивідуалізму, висока освіченість майстрів і нестримна фантазійність, теоретичні заяви про спадковість свого мистецтва і при цьому надзвичайна штучність, примхливість художніх манер, майже повна відмова від класичних канонів в архітектурі, в композиціях картин, втрата гармонії заради дисонансів, тривожності, асиметрії, надзвичайного впливу на почуття і свідомість замовника і глядача. Фантазійність навіть ставала головною метою митця-віртуоза.
Характерними особливостями художнього рішення робіт, що відносяться до стилю маньєризм, можна вважати підвищену духовність (нерідко суміщену з не менш сублімованим еротизмом або, навпаки, підкреслено протипоставлену йому); напруженість і зламаність ліній (зокрема, використання так званої «змієвидної» лінії в композиціях ), видовженість або навіть деформованість фігур, напруженість поз (контрапост), незвичайні або чудернацькі ефекти, пов'язані з розмірами, освітленням або перспективою, використання дратівливих хроматичних кольорових гам, перевантаження композиції фігурами і деталями тощо.
Зовні наслідуючи майстрів Високого Відродження, маньєристи в Італії наполегливо підкреслювали трагічні дисонанси побуту, владу ірраціональних сил, суб'єктивність мистецтва. На межі 16 і 17-го століть на зміну маньєризму прийшов стиль бароко. Але маньєризм ще декілька десятиліть співіснував з бароко, особливо в країнах за межами Італії (Франція, Голландія, Німеччина, Чехія тощо).
55. Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль­ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва.
Хронологічно - це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміц­ненням національних держав Європи, докорінними еконо­мічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.
Із становленням у Західній Європі буржуазного сус­пільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Анг­лії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві­тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю­дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов­жували гуманістичні традиції доби Відродження.
Просвітництво в різних країнах мало й специфічні від­мінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвро­пейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причи­ною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі за­хідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

56.Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI—го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.
Визначальні риси класицизму: - раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); - наслідування зразків античного мистецтва; - нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); - обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); - у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви; - встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

Визначальні риси реалізму

•       раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
•       правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
•       принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
•       характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
•            конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
•          вільна побудова творів;
•       превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя  мистецтва;
•       розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Сентименталі́зм (фр. sentimentalisme, від фр. sentiment — почуття) — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст.
Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей. Початки сентименталізму пов'язані з творчістю англійських письменників першої половини 18 ст. С. Річардсона, Д. Томпсона, Т. Ґрея й ін. Сентименталізм вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії.

Основна риса: у творах сентименталістів зображується внутрішній духовний світ людини з розкриттям його почуттів (смуток, радість, гнів..тощо) з метою викликати належну реакцію.

Найбільш видатні представники сентименталізму - Джеймс Томсон, Едуард Юнг, Томас Грей, Лоренс Стерн (Англія), Жан Жак Руссо (Франція), Микола Карамзін (Росія).

57.  Даніель Дефо був одним з основоположників побутово - реалістичного роману в Англії. Автор багатьох романів, Дефо створенням самого лише "Робінзона Крузо" посів місце в світовій літературі поруч з Рабе, Сервантесом, Світом.

 Дефо в "Робінзоні Крузо" виступив за прогресивні ідеї. Він оптимістично розглядає життя людини. Джерело цього оптимізму він бачить перш за все в трудовій активній діяльності людини.

 Історія Робінзона Крузо з усіма її перипетіями - це розгорнута, обросла багатьма подробицями розповідь про Людину, про її зіткнення з Природою, про її боротьбу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість.

 Історія ця не позбавлена філософського змісту. Робінзон Крузо був першою "природною людиною" у великій європейській літературі доби Просвітництва, тобто людиною, вирваною із звичного соціального оточення і поставленою в цілком природні, не обмежені дією будь - яких соціальних інститутів умов.

 Робінзон втілює просвітницькі уявлення про "природу людини" у його взаємодіях з природою. Однак Робінзон - це не тільки людина "взагалі", яка діє відповідно через свою "природу" і розум; Робінзон - це цілком типовий представник буржуазії, який сформувався під впливом певних суспільних відносин.

 І якщо кращі риси характеру Робінзона - людини змогли виявити себе далеко від суспільства на безлюдному острові, проте вони не змогли поглинути в ньому справжнього буржуа. В цьому ми бачимо його ділову винахідливість, практичність комерсанта. Дефо показує рядового "справжнього англійця", типового "героя" свого класу.

 Але насправді автор "Робінзона Крузо" віддав належне розуму, волі й працьовитості Людини, яка перемагає в нелегкій боротьбі з відчаєм і зневірою. Робінзон Крузо - це просвітительський ідеал "природної людини".

 Роман Дефо "Робінзон Крузо" витримав найважче для творів мистецтва випробування - випробування часом. І в цьому, безперечно, заслуга автора.

58. Французьке Просвітництво зазнавало сильний вплив аристократичної культури. Це проявилося у витонченості і вишуканості літературних творів, що склали його славу. У аристократії просвітителі запозичали і салонну форму спілкування. Атмосфера вибраності, що панувала в салонах, підсилила схильність французьких просвітителів до відверненого теоретизування. Французьке Просвітництво багато в чому виходило з ідей філософів XVII ст. Рене Декарта і Локка. Відповідно до розробленого Декартом раціоналістичному методу пізнання, істина повинна чітко і ясно убачатиметься людським розумом. Чимало послідовників у Франції знайшло вчення Локка про суспільство і державу.

Постійні конфлікти з владою створили французьким просвітителям репутацію потрясателей основ і радикалів. Насправді в своїх конституційних поглядах багато хто з них не йшли далі принципів англійського Просвітництва. Слідом за Локком ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову розробляв Шарль Монтеск'є.

При цьому він виступав не просто за розмежування функцій між органами державної влади, а за поділ влади як політичних сил, кожна з яких могла б реально служити противагою іншій.

Монтеск'є важко визнати радикалом ще й тому, що він обмацав межі, в яких тільки й можливо змінити суспільство і держава. Він вважав, що "дух законів" того чи іншого народу визначається сукупністю об'єктивних передумов: кліматом, характером грунту, розмірами території, ландшафтом, способом життя народу, релігією, чисельністю населення, формами господарської діяльності та ін

59. Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших , про своє місце в суспільстві . В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю . Просвітителі ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі.

Що ж є головним, визначальним, на їхню думку, у людській природі? Просвітителі переконані, що все проникаючий розум - державна риса, що визначає якість людини. Особливо раціоналістичне раннє Просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: «чи існують межі разуму?» Тоді порятунку шукають у «безпосереднім знанні», у відчуттях, в інтуїції, а десь перед видніється і діалектичний розум. Але доти поки будь-яке збільшення знання прийметься за благо, ідеали просвітництва залишаються непорушними.

60. Творчість Ґете була своєрідним підсумком століття Просвітництва, підсумком його шукань і борінь. А трагедія "Фауст", яку поет створював понад тридцять років, відбила рух не тільки наукових і філософських ідей, але і літературних напрямів. Хоча час дії у "Фаусті" не визначено, рамки його нескінченно розсунуті, весь комплекс ідей чітко співвідноситься з епохою Ґете. Адже перша частина його написана в 1797-1800 роках під впливом ідей і здійснень Великої Французької революції, а останні сцени написані 1831 року, коли Європа пережила зліт і падіння Наполеона, Реставрацію.
      В основі трагедії Ґете - народна легенда про Фауста, що виникла в XVІ столітті, її герой - бунтар, який прагне проникнути в таємниці природи, що виступає проти церковної ідеї рабської покірності та смиренності. У напівфантастичній формі образ Фауста втілював у собі сили прогресу, які не можна було задушити в народі, як не можна було зупинити хід історії. Ґете був близький цей шукач істини, не вдоволений німецькою дійсністю.
      Просвітителі, і Ґете в тому числі, не відкидали ідею Бога, вони лише брали під сумнів доктрини церкви. І в "Фаусті" Бог виступає як вищий розум, що стоїть над світом, над добром і злом. Фауст у трактуванні Ґете - насамперед учений, що піддає сумніву усе - від устрою світу до моральних норм і правил поведінки. Мефістофель для нього - знаряддя пізнання. Засоби наукових досліджень у часи Ґете були так недосконалі, що багато вчених погодилися б продати душу дияволу для того, щоб зрозуміти, як улаштоване Сонце і планети чи людське око, чому існують епідемії чуми і що було на Землі до появи людини. Бунт Фауста, його внутрішні муки, каяття і прозріння, яке полягає в тому, що тільки праця на користь людства робить людину невразливою для нудьги і зневіри, - усе це художнє втілення ідей епохи Просвітництва, одним із геніїв якої був Ґете.