МКР Культура (101-110)

101.     Звинувачення  в “українському  націоналізмі”  О.Вишні  та  В.  Сосюри (вірш “Любіть  Україну”, 1951).

102.     Творчість П. Тичини.

103.     Творчий доробок М. Рильського.

104.     Поява нових творів літератури і драматургії (А. Малишко, О. Гончар, М. Бажан, Остап Вишня та ін.).

105.     Творчість композиторів Г. Майбороди, С. Людкевича та ін.

106.     “Шістдесятники” у боротьбі за національно-культурне відродження України.

107.     Творчість В. Стуса.

108.     Розквіт музично-естрадного мистецтва (В. Івасюк, Н. Яремчук, С. Ротару, В. Зінкевич та ін.).

109.     Кіномистецтво радянської України.

110.     “Поетичне кіно”: С. Параджанов, Ю. Іллєнко.

101. Звинувачення  в “українському  націоналізмі”  О.Вишні  та  В.  Сосюри (вірш “Любіть  Україну”, 1951).
Шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку
вороже чи, принаймні, скептично. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму
близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ
проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався
досягненнями західної цивілізації. "Наше завдання, — проголошував він, —
полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка
перебуває в стані розкладу і занепаду". Ця ідеологічна кампанія дала
новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для
кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина,
який розвинув цю ідею раніше, супроти кожного видатного західного автора
виставлявся "кращий" за нього російський тощо.) Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому
становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською
окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й
саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш
непримиренними. Через деякий час, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний
поет-гуморист — наважився висловити думку, що художник має право
помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів
град звинувачень в "ідеологічній розхлябаності". Сприйнявши цей випадок
як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його
заступник з ідеології К.З.Литвин тут же дали кілька залпів по
українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в "українському
націоналізмі". Апогей цього ідеологічного "закручування гайок" настав у 1951 р., коли
на вірш В. Сосюри "Любіть Україну!" впало звинувачення у "націоналізмі",
а його автора спочатку "ізолювали", а потім змусили опублікувати
принизливе каяття. Їх творчість таврувалася як шкідлива, ідеологічно невитримана, публікації зменшувалися і навіть приховувалися у закритих фондах бібліотек, а автори цькувалися як ненадійні "попутчики". Всього за період з 1945 по 1951 рр. було прийнято 12 партійних "драконівських" постанов, від яких постраждала еліта української інтелігенції.

102.     Творчість П. Тичини.
Павло́ Григо́рович Тичи́на -український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР .Голова Верховної Ради УРСР двох скликань. Міністр освіти УРСР Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук. Усі роки радянської влади Тичина був визнаним поетом. Його твори регулярно друкувалися, він мав найвищі державні нагороди і літературні премії, сім разів обирався депутатом Верховної Ради, був міністром освіти України у тяжкий повоєнний час і писав безліч панегіриків про всіляких «вождів народів», про «щасливе» життя радянських людей, римував пафосні словеса «ростимо ж ми гей», «наші славні п'ятирічки», «будем, будем бить», «партія веде» та багато іншого. Але все це не повинне затулити від нас щире золото поезії — «О панно Інно», «Розкажи, розкажи мені, поле», «А я у гай ходила». У пам'яті людей залишилося й те добре, що Тичина робив для людей особисто. Увесь офіціоз Тичинівської творчості — це спроба поета і людини вберегти себе від повторення страшної долі багатьох митців України, яких було знищено у сталінських таборах, адже і походження, і початок життєвого шляху, і професії братів могли стати причиною арешту та загибелі Павла Григоровича. Пізніше, у своїх автобіографіях, він дуже акуратно добирає слова, говорячи про сім'ю найбільшого розквіту він досяг як поет. Уже перші збірки його творів, які були видані на початку XX століття, здобули найвище визнання. В. Елан-Блакитний назвав поета красою і гордістю нової української поезії. Рецензент і літературознавець Я. Івашкевич писав у 1922 році: «Українська література в особі Павла Тичини здобула геніальну особистість». М. Коцюбинський належно оцінив і підтримав поетичний талант Тичини. Не провина, а біда поета була в тому, що в роки тоталітарного режиму, як сказав поет-емігрант Євген Маланюк, від його перших «Сонячних кларнетів» одна пофарбована дудка зосталась. У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фраґментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

103.     Творчий доробок М. Рильського.
 Украïнська поезiя дала людству таких велетнiв свiтового рiвня як Франко, Леся 
Украïнка, раннiй Тичина, Маланюк, Барка, Стус. Та з-помiж них постать Максима 
Рильського вирiзняється яскравими неповторними гранями. Його творчий доробок 
вражає вагою зробленого, довершенiстю художньоï форми, вишуканiстю образу та 
глибиною думки. Шедеврами украïнськоï поезiï стали вiршi Рильського раннього 
перiоду, серед яких "Яблука доспiлi, яблука червонi!" сприймається з особливою 
глибиною i хвилюванням. У цьому вiршi ми бачимо Рильського, сповненого пластики 
почуттiв, якi навiть у розлуцi розсипаються цiлою палiтрою напiвтонiв. Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем.

104.     Поява нових творів літератури і драматургії (А. Малишко, О. Гончар, М. Бажан, Остап Вишня та ін.). У перші десятиріччя ХІХ століття зароджується нова українська драматургія. Вона виникає на традиціях шкільної драми, інтермедії, вертепу. Церковно-канонічний характер драм-містерій був витіснений сценами повсякденного життя, апокрифічними виставами, інтермедіями. Творчість М. Бажана (1904—1983), що спершу тяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом («Руро-марш», «Протигаз», «Будівлі»).

105.     Творчість композиторів Г. Майбороди, С. Людкевича та ін.
Гео́ргій Іларіо́нович Ма́йборода - український радянський композитор. Народний артист СРСР (1960), депутат Верховної Ради УРСР 7-9 скликань, брат композитора Платона Майбороди. закінчив Київське музичне училище, в 1941 — Київську консерваторію по класу композиції у Л. Н. Ревуцького, в 1949 під його керівництвом — аспірантуру. Г.Майборода вніс значний внесок у розвиток української музики. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Значне місце у творчості композитора займає поезія українських поетів — Т.Шевченка та І.Франка та інших. У 50-х рр. Г.Майборода виступав і як диригент – виконавець своїх творів, як критик і рецензент, як педагог. Так, у 1952-58 рр. він викладав на історико-теоретичному й диригентському факультетах Київської консерваторії курс оркестровки й читання партитур. Перебував у спілчанських правліннях композиторів України та СССР.Композитор наполегливо працює. Він створює опери "Милана" (1957; друга ред. 1967), "Арсенал" (1960), "Тарас Шевченко" (1964), "Ярослав Мудрий" (1973). Написав чотири симфонії, кілька рапсодій, сюїт, увертюр, концертів для голосу й скрипки з оркестром, численні хори, романси, збірники обробок українських народних пісень, що принесли йому заслужену славу й популярність. 1960 р. він удостоєний звання народного артиста СССР, а в 1963 році стає лауреатом Шевченківської премії. Станісла́в Пили́пович Людке́вич — український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог. Доктор музикознавства (1908). Творчість Людкевича перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом.До найграндіозніших творів композитора належить кантата-симфонія «Кавказ», написана на вірші однойменної поеми Шевченка. Першу частину твору композитор закінчив 1905, всю партитуру — 1913. Прем'єра відбулася 1914 у Львьові силами хору товариства «Боян» на концерті, присвяченому 100-річчю від дня народження Кобзаря. Диригував автор. Кантату «Заповіт» Людкевич створив до 120-річчя від дня народження Кобзаря (1934). Перше її виконання відбулося 1935 (львівський хор «Боян» під керуванням автора). У 1950-х Людкевич заново відредагував кантату — і в такому вигляді вона ввійшла до кращих зразків кантато-ораторіального жанру. Лев (Левко́) Микола́йович Реву́цький (20 лютого 1889, Іржавець — 30 березня 1977, Київ) — український композитор, педагог, музичнийі громадський діяч, брат Дмитра Ревуцького, дядько Валер'яна Ревуцького, племінник Олекси та Миколи Стороженків. Доктормистецтвознавства (1941). Академік АН УРСР (1957). 3аслужений діяч мистецтв УРСР (1941), Народний артист СРСР (1944), Герой Соціалістичної Праці (1969). Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1966) Ревуцький автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, у новій редакції 1940, один з найкращих творів P.), два концерти для фортепіано. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в українській музичній літературі. Також у творах менших форм (фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано) Ревуцький дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано, в яких особливо цікаві фортепіанні партії, трактовані наскрізь самостійно (окремі збірники «Гал. пісні», «Сонечко», «Козацькі та історичні пісні»). Значний внесок Л.Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень. У його творчій спадщині близько 120 оригінальних обробок.

106.     “Шістдесятники” у боротьбі за національно-культурне відродження України.
 На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

107.     Творчість В. Стуса.

 Васи́ль Семе́нович Сту́с (*6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля селаКучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України. За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[4], дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…». За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» [5](2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм») Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової - особливо, європейської спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювавсяРильським, Верхарном. Згодом, у 60-их, був Пастернак і "необачно велика любов до нього", від якої "звільнився — тільки десь 1965—1966 рр." ("Двоє слів читачеві"). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея "свободи життєвого шляху". Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників. Прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних "фольклорних" стилізацій - художнього наслідування народної творчості. До останніх віднесемо, наприклад, вірш "М’яко вистелив іній".

108.     Розквіт музично-естрадного мистецтва (В. Івасюк, Н. Яремчук, С. Ротару, В. Зінкевич та ін.).

 Паралельно із формуванням поп-музики в Західних країнах, в Україні, як і інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року. Серед композиторів-піснярів цих років також О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.). вокально-інструментальному ансамблю "Смерічка" потрібні були юні співаки. Голос Назарія, дзвінкий і приємний, сподобався, він легко вписався в колектив, його полюбили всі. Ротару пісні В. Івасюка («Водограй», «Два перстені», «Пісня буде поміж нас»), А.Бабаджаняна («Поверни мені музику», «Твої сліди»), Є.Доги («Моє місто»), О. Мажукова («Червона стріла»), Е.Мартинова («Яблуні в цвіті», «Лебедина вірність», «Балада про матір»), М. Блантера («Вороги спалили рідну хату»), Д.Тухманова («Родина моя», «Дамо земну кулю дітям»).У 1980-і роки Ротару, продовжуючи експерименти з естрадною стилістикою, працює з В. Матецьким («Лаванда», «Луна, Луна, цветы, цветы», «Было, было, было и прошло»), Ю.Саульським («Осіння пісня»), Є. Птичкиним («Присвята») і навіть бере участь у спільному проекту з Д.Тухмановим і групою «Машина часу». У 1970-1980-і роки на фірмі «Мелодія» у Ротару виходять вінілові платівки: «Червона Рута» (1972), «Софія Ротару» (однойменні — 1974, 1975, 1980, 1981), «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару» (1975, 1977), «Ніжна мелодія» (1985), «Монолог про любов» (1987), «Золоте серце» (1988) та інші, випускаються диски також за кордоном. Назарій Яремчук Самобутність творчого почерку "Смерічки" найяскравіше проявляється в пісні "Горянка", за яку В.Зінкевич і Н.Яремчук завоювали звання лауреатів всесоюзного конкурсу "Алло, ми шукаємо таланти". Пісні "Смерічки" того часу відразу стали популярними і з часом увійшли до золотого фонду української естради, принесли всесвітнє визнання. Завойовану високу репутацію підтвердили вдалі виступи у Всесоюзних конкурсах "Пісня - 71" та "Пісня - 72". Володи́мир Миха́йлович Івасю́к -український композитор і поет. Герой України (2009, посмертно).Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

109.     Кіномистецтво радянської України.

 В українському кіно з перших днів працювало чимало режисерів, акторів, операторів, які до революції стояли осторонь соціальних битв, політичного життя. Не всі вони відразу почали створювати радянські фільми. Комуністична партія з усією принциповістю засуджувала позицію «невтручання», орієнтацію на самоплив, особливо у такому молодому мистецтві, як кіно. Радянський уряд виявив терпіння і такт стосовно «попутників», котрі на ранньому етапі розвитку кіно становили значну частину творчої інтелігенції. Створювалися необхідні умови для їхнього швидкого переходу «на бік комуністичної ідеології».
В цих умовах оволодіння марксистським світоглядом робітничого класу, соціалістичною ідеологією стало одним з найголовніших завдань митців, які віддавали свій хист і талант справі служіння народові, розв'язанню невідкладних завдань революційної перебудови життя. Прийнявши революцію, українські кінодіячі принесли в молоде мистецтво свій особистий досвід життя і творчості. У новаторських пошуках монтаж став важливим відкриттям як засіб екранної драматургії, що вносив якісно нове в принципи побудови сюжету, композиції, дозволяв фіксувати увагу на окремій деталі, завдяки їй передавати найсуттєвіше, маневрувати в часі й просторі, будувати дію за принципом контрасту, асоціативного зіставлення, одночасовості чи паралельності. Естетичний ефект монтажу, його, по суті, необмежені можливості так захопили кіномитців, що вони оголосили монтаж «альфою і омегою» кінообразності. Внаслідок цього заперечувалося значення актора в кіно, його розглядали Перед кінопрацівниками з усією гостротою і актуальністю постало питання правдивого відображення буремної доби. Відкриваючи нового героя, стверджуючи пафос революції, кіно активніше починало втручатися у життя. Ленінська думка про те, що на ґрунті соціалізму повинно вирости справді нове, велике комуністичне мистецтво, яке створить форму відповідно своєму змістові, знаходила підтвердження в творчій практиці радянського екрана. Відбувається процес об'єднання, консолідації найбільш прогресивної частини творчої інтелігенції навколо невідкладних завдань кінопроцесу. Ясна річ, це не усувало тих суперечностей, що виявилися і в нових обставинах дуже живучими.
В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, що художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом.
Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей

110.     “Поетичне кіно”: С. Параджанов, Ю. Іллєнко. 
Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).
Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.
Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).