четверг, 6 декабря 2012 г.

МКР Культура (111-120)


111.     Традиції українського народного живопису у творах Т. Яблонської та В. Зарецького.
112.     Національна складова трансформації української культури на радянський манер.
113.     Історія радянської повсякденності в Україні: звичаї, манери, побутові практики.
114.      
115.     Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.
116.     Культурні процеси в Україні після 1991 р.
117.     Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство.
118.     Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі.
119.     Українська культура в умовах глобалізаційних викликів та перспективи її подальшої трансформації.
120.     Основи законодавства про культуру, мови, освіту в незалежній Україні.

111. Традиції українського народного живопису у творах Т. Яблонської та В. Зарецького.
Новими творчими здобутками засяяв у цей час талант прекрасної художниці Т. Яблонської. Ще в 50-х pp. вона здобула визнання й авторитет завдяки своїм чудовим полотнам «Весна», «Ранок», «Хліб» та ін. У 60-х pp. Т. Яблонська демонструє новий стиль створення синтетичних образів на основі давніх традицій українського народного живопису. Разом з В. Зарецьким вона засновує фольклорний напрям в українському образотворчому мистецтві.У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:
«На ярмарку в Солотвині» (1960)
«Весілля» (1963)
«Разом з батьком» (1962)
«Травень» (1965)
«Літо» (1967) та ін.
У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.
В.Зарецький.
Характерним для доби стильовим прийомом неофіційного мистецтва є використання візерунків та (загальна) декоративність рішення композиції. Ці
риси притаманні творчості до київського художника Віктора Зарецького
Творчість В. Зарецького 1960-х років, «селянська естетика» якої є прикладом, що втілює новий шлях українського мистецтва і вирізняє його з-поміж інших національних шкіл у радянському та світовомумистецтві. Особливістю творів «селянського» циклу 
Зарецького є сміливість, з якою митець використовує мотиви народної творчості у композиційному та колористичному вирішенні. «Селянський» цикл став підґрунтям стильової еволюції в напрямку формально декоративної манери.
Народні декоративні мотиви, що мають неповторний національний характер, межують у творах із власними стилізаціями художників. Декоративна ритмічна побудова полотна складається із зображувальних елементів – узагальнених і декоративно вирішених людських постатей, зображень тварин, птахів та квітів, розташованих здебільшого на спрощеному тлі, що утворюється з узгоджено розміщених площин, головні елементи протиставляються другорядним за допомогою руху, форми, тону і кольору. Ритміка елементів,що повторюються, напрямків та розмірів модулів природного матеріалу з якого
твориться зображення, чергування фактурних і текстурних площин, виступає як провідний організатор полотна.
Притаманна народному мистецтву символічність присутня у більшості флоромозаїк митців. Народне мистецтво, у більшій мірі селянське, нерозривно пов’язане із поглядами землероба на навколишній світ, а тому провідними його поняттями є сонце, земля та воде.



112. Національна складова трансформації української культури на радянський манер.
Умови розвитку української культури в повоєнний період. Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. "Наше завдання, — проголошував він, — полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду". Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними.
Апогей цього ідеологічного "закручування гайок" настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну!" впало звинувачення у "націоналізмі", а його автора спочатку "ізолювали", а потім змусили опублікувати принизливе каяття.
У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення.
Дестабілізація. Літературне оновлення 60-х років
У 1956 р. на XX з'їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відлиги" в культурному житті.
був занепад української науки. Частина істориків виступила проти жорстокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до "зубожіння історії". У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою "Український історичний журнал". Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як "Словник української мови", "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва" й дуже деталізована "Історія міст і сіл України". З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською мовою.
Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти "незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України.
Архітектура та образотворче мистецтво
У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі. В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі.
Розвиток театрального мистецтва. Музика
Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.
Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і "Біла ворона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.
В українському музичному процесі 50—60-х років виявляються дві художні системи. "Офіційна музика" доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінують твори, написані на "соціальне замовлення", "ювілейні" тощо. Інша художня система (Б. Лятошинський та його школа) ґрунтується на принципах естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна музика, камерність, що виявляється навіть у традиційних "монументальних" формах (зокрема, симфоніях).
Медичне освіта та наука
Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних закладів в Україні значно зменшилась. У 1948 - 1949 рр. була проведена реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954р. існуючі медичні школи були реорганізовані в медичні училища для підготовки фельдшерів, санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів, акушерок, зубних техніків і фармацевтів.
Вища медична освіта здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних та стоматологічних інститутів, університетів і академій.
Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної медицини проводилися також науково-дослідними інститутами України, яких у 1972 р. було 50.
Розвиток медичної освіти дав змогу розширити систему охорони здоров'я в країні. Так, на кінець 80-х років у країні функціонувало 40 тис. амбулаторно-профілактичних закладів, а також 20 тис. цехових (при промислових підприємствах) лікарських дільниць надавали щоденну допомогу населенню.
1956-1961 рр. КПРС проводить ліберизацію політики щодо укр.культури
Здійснюються кроки в українізації освіти
Зявляється нова група шістидесятники(Світличний, Стус, Костенко, Симоненко, Драч1969-1971 арештовано багато шістидесятників
Репресовані Стус Литвин, Тихий
Відкриваються укр.. культ. Заклади за кордоном. Укр письменники і поети що працювали в еміграції – Є.Маланюк, Гординський, Багряний.
Відомі діячі періоду:
Скульптор:О.Орхипенко
Граф.-живопис:А.Гніздовський
Музика: засновник модернізму в Україні А. Рудницький.

113. Історія радянської повсякденності в Україні: звичаї, манери, побутові практики.
Житлова проблема в містах України традиційно стояла гостро, до того ж її суттєво ускладнювала посилена урбанізація. У 1950-х рр. влада вирішувала житлову проблему завдяки збільшенню фінансування, спорудженню нового житла і заохоченню громадян будувати його власними силами. З'ясовано, що зростання житлового будівництва в містах за рахунок держави здійснювалося до другої половини 60-х рр.; надалі будівництво скорочувалося, хоча поліпшувалася його якість. Встановлено, що в 1950 - 1980 рр. житлова проблема в містах була вирішена лише частково.
У 50 - 80-ті рр. XX ст. відбувалося зростання виробництва й реалізації товарів народного споживання, проте їх вироблялося і завозилося до торгової мережі недостатньо для того, щоб повністю задовольнити попит громадян. Жителі подовгу вистоювали в чергах по товари або ж купували їх за завищеними цінами в перекупників. Особливо дефіцитними товарами були одяг, взуття, килими, швейні машини, побутова хімія.
Харчування жителів міст поліпшувалося, однак у державній торгівлі мали місце перебої з постачанням багатьох харчових продуктів: м'яса, молока, кондитерських виробів тощо, що було наслідком кризи колективного сільського господарства. Нестача харчових продуктів в Україні пояснювалась і тим, що значна їх кількість вивозилася за межі республіки. Виявлено, що в республіці вироблялось і продавалось населенню вдосталь спиртного, а антиалкогольні кампанії через їх половинчастість та непослідовність були безрезультатними і сприяли зростанню самогоноваріння.
Медичне забезпечення населення міст поступово покращувалося
Радянська обрядовість була складовою антирелігійної пропаганди, що особливо активізувалася в першій половині 1960-х рр. Запроваджувалися ритуали громадських поховань, радянських весіль та урочистих реєстрацій новонароджених, що виступали альтернативою традиційному дійству з участю священиків. Фактичні матеріали свідчать, що населення висловлювало невдоволення роботою ритуальних, обрядово-весільних служб. Виявом суспільного стихійного протесту були добровільні спілки пенсіонерів для надання допомоги в організації поховання померлих, таємні хрещення, вінчання, а також поширина практика дотримання громадянами 'подвійного" здійснення ритуалів, а значна частина віруючих і надалі дотримувались релігійного світогляду.
Таким чином, наступом на українські народні традиції радянська влада намагалася денаціоналізувати та русифікувати український народ, позбавити його духовності та самосвідомості.
У висновках сформульовані положення, що виносяться на захист:
- В історіографії становище побуту і дозвілля міського населення України в 50-х - 80-х рр. XX ст. окремо не розглядалося. Історики радянських часів лише фрагментарно торкалися питань харчування, одягу, віросповідання, відвідування культурних установ, звичаїв міського населення. Однак у їх працях не відображена цілісна об'єктивна картина життя трудящих, не проаналізовані всі складові, що входять у поняття „радянський спосіб життя". В умовах незалежної України вітчизняні науковці звертаються до цих проблем і намагаються висвітлити їх неупереджено. Зосереджується увага на позитивні та негативні сторони побуту та дозвілля населення. Різнобічна джерельна база є достатньою і достовірною для дослідження обраної теми, уникнення однобічної оцінки побуту та дозвілля жителів міст районного підпорядкування-
Житлова проблема в містах України завжди стояла гостро. До того ж її значно ускладнювала посилена урбанізація, що спостерігалася внаслідок реформ С. Хрущова та масовому виїзду працездатних з сільської місцевості до міста. Владні органи намагалися пом'якшити житлову проблему, споруджуючи нові будинки та ремонтуючи ті, що вже експлуатувались. Житлово-побутові умови мешканців міст України в 1950 - 1980-х рр. розвивалися нерівномірно. Збільшення житлового фонду в містах відбувалося в другій половині 50-х та першій половині 60-х рр. XX ст. Зростання обумовлювалося збільшенням державного фінансування, залученням коштів громадян шляхом організації будівельних кооперативів. З другої половини 1960-х рр. поліпшується якість житлового будівництва, проте зменшується його обсяг. У кінці 1960-х - на початку 1970-х рр. в Україні житлова
проблема загострилася: відчутно зменшилася кількість сімей, котрі забезпечувалися державним житлом. У першій половині 1980-х рр. кожна п'ята сім'я, що проживала в містах районного значення, перебувала в черзі на отримання житла. Поруч з державним житлофондом розвивався і приватний, що значною мірою послаблювало гостроту житлової проблеми-
Ступінь задоволення населення побутово-комунальними послугами був дуже низьким. У 1950-х-1980-х рр. не все населення міст забезпечувалося природним газом, водою та послугами зв'язку. Трудящі нарікали на роботу служб, що відповідали за санітарний стан міст. їх малоефективна робота ґрунтувалася на дефіциті необхідної техніки для очищення міст від сміття та недбалому виконанні своїх професійних обов'язків багатьма працівниками. Міська влада, посилаючись на відсутність коштів та будматеріалів, не забезпечувала нагальних потреб населення в дорогах з твердим покриттям та освітленням вулиць-
З фізичною смертю Й. Сталіна та приходом до влади більш ліберального керівництва забезпечення жителів одягом і взуттям, товарами масового споживання покращилось порівняно з попередніми роками. Цьому сприяло розширення їх виробництва, а також зростання реальних доходів робітників і службовців. Однак в означені роки запишалася низькою якість товарів вітчизняного виробника. Офіційні дані свідчать, що в 1986 р. питома вага продукції вищої категорії якості складала лише 15,9 %. Можливості задоволення побутових і культурних потреб населення забезпечувалися за рахунок заробітної плати та фондів суспільного споживання. У 1950 - 1980 рр. було підвищено заробітну плату всім категоріям працюючих, запроваджено допомогу на утримання дітей із малозабезпечених сімей, зросла допомога багатодітним матерям. Разом з тим встановлено, що з кінця 1960-х рр. посилилася тенденція до зрівняння рівня оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У кінці 1970-х - на початку 1980-х рр. суттєво скорочуються фонди суспільного споживання, що негативно відбилося на соціальному становищі населення.
Харчування робітників і службовців в 50-х - 80-х рр. XX ст., порівняно з попередніми роками суттєво покращилося. Зріс асортимент харчової продукції в торговій мережі. Однак слабкі виробничі потужності харчової промисловості не забезпечували потреби жителів, багато їстівних продуктів були дефіцитом або ж мали низьку якість. Це стосувалося передусім м'ясомолочної продукції, кондитерських виробів, риби, овочів та фруктів. Більшість жителів міст віддавали перевагу їжі, яку готували в домашніх умовах, зрідка відвідували заклади громадського харчування. Причина полягала в тому, що їх не влаштовували послуги та якість страв, котрі готувалися на державних підприємствах.
В означені роки влада здійснювала заходи щодо поліпшення обслуговування жителів міст громадським транспортом. Однак бездоганого обслуговування жителі так і не відчули В багатьох містах не вирішувалося питання з графіком руху громадського транспорту та освітленням зупинок. При складанні розкладу роботи пасажирського автотранспорту не завжди враховувався режим роботи підприємств та організацій. Часті нарікання викликала низька культура обслуговування в пасажирів. Частина водіїв, касирів, контролерів
В середині 1980 х рр. партійно державне керівництво проголосило нові соціальні програми: продовольчу, житлову, соціального розвитку міст, розраховані на досить віддалене майбутнє. Проте проголошені програми мали суттєвий недолік: їх виконання не забезпечувалося фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.
- Культурна сфера в досліджувані роки розвивалася суперечливо. З'явилися нові культурно-видовищні установи, поліпшилося їх матеріально-технічне забезпечення, виникли нові форми дозвілля: .університети культури", аматорські театри; розширено сферу використання радіо і телебачення. Водночас виявлено, що жителі міст були позбавлені належних можливостей задовольнити свої інтереси в культурній сфері. Це пов'язано з тим, що існувала партійно-державна цензура, яка визначала зміст і характер духовної продукції, передбаченої для поширення в суспільстві. Факти свідчать, що велика кількість жителів міст, особливо молодь, нераціонально використовувала свій вільмий час.
Партійно-державна номенклатура в засобах масової інформації пропагувала здоровий спосіб життя, закликала населення займатися спортом та рухливими іграми, намагалася залучити до секцій здоров'я і гуртків якомоіа більше учасників, ь резульїаіі чою домошася лише кількісних моказникіь із низьким якісним наповненням. В означені роки неповною мірою використовувалися можливості туризму: партійні функціонери розробляли туристичні маршрути і використовували цей вид дозвілля як засіб ідеологічного впливу на маси. У першій половині 1900-х рр. суттєво скоротилися обсяги будівництва культурно-видовищних установ через обмежене фінансування. Кожна друга бібліотека в містах розташовувалася в непридатному приміщенні, а більшість музеїв перебували в непристосованих будівлях і не мали виставкових та лекційних залів. У міських клубах через низьку заробітну плату не вистачало кваліфікованих працівників. Багато гуртків художньої самодіяльності існували фіктивно, а ті з них, що працювали, перебували під жорстким контролем партійно- державної цензури, яка обмежувала творчість із національної тематики-
Партійно-державне керівництво під гаслом формування нової спільності - радянського народу цілеспрямовано згортала народні традиції, закривала культові споруди, забороняла проводити релігійні обряди. Особливо активно переслідувалися греко-католики і представники різноманітних протестантських церков. Наюмісіь влада насаджувала радянську обрядовісіь. окіябрини, іромадські мохорони, комсомольські весілля тощо. Для впровадження радянських обрядів створювалися комісії, які працювали під контролем партійних структур. Переважна більшість міського населення висловлювала невдоволення та не сприймала нові радянські обряди, проте, боячись різних утисків і репресій з боку радянських та компартійних органів влади, мусила дотримуватись обох ритуальних традицій.
Осмислення досвіду минулого дає змогу глибше пізнати історію свого народу, не повторити помилок, творчо використати його кращі надбання для розбудови незалежної держави.

114.

115. Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.

Освіта
Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою.
У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.
Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.
Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів
До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів,
.Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.
Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною
Вища освіта
Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів.
Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут культури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.
Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни.

Наука
на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 рр. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол. Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.
Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевсь- кий написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". 
Було випущено також Українську Радянську Енциклопе дію.
До негативних явищ у науці слід віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90% не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.

Литература
У 60-80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 р., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.
На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Репресії 1965—1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.
Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл.

Архітектура і образ.мист. 
У духовних надбаннях українського народу в 60—80-ті роки гідне місце посідало образотворче мистецтво, яке досягло нового, вищого ступеня розвитку.
Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя.
Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки, тканини, вироби гончарні, різьблені з дерева та ін.
Українські художники в 60-ті роки створили самобутню мистецьку школу, яка стала помітною, а її твори посіли гідне місце у загальному розвитку образотворчого мистецтва.
Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого — негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60—70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами.
Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.
У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам'янець- Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Створюються музеї народної архітектури і побуту. Нині їх в Україні п'ять — у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.
Музика Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів-шіст- десятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. За- горуєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодо- ля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін. Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дрем- люги, сюїта "Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Ко- лодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського. 
Нових барв набула в 70 — 80-ті роки музика Л. Дичко, І. Ша- мо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.
Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели "Думка", "Трембіта", Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.
Кіно та театр. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963 р. 
Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорноюознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

116. Культурні процеси в Україні після 1991 р.

Сучасний етап розвитку культури
Позитивні риси Негативні риси
• Подолання самоізольованості культури 
• Відновлення історичної пам'яті народу 
• Розкріпачення суспільної свідомості 
• Відновлення і поширення релігійної культури 
• Звільнення від догматів та стереотипів радянських часів 
• Поява нових жанрів, типів, напрямків мистецтва і загалом культури 
• «Повернення» емігрантської культури на батьківщину, зв'язок із діаспорою • Необдумане руйнування цінностей радянського періоду 
• Залежність культурного розвитку від примхів ринку, комерціалізація культури 
• Згортання до мінімуму державного фінансування культури 
• Звуження поля діяльності установ культури 
• Поширення і засилля масової культури 
• Криміналізація сфери культури 
• Агресивність деяких релігійних сект 
• Поляризація культури
З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.
Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.
Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", ^статуту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі
Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців. 
Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. 
У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.
У дев'яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції "Світ культури", громадські об'єднання театр-студія "Арабески", "Арт-екзистен- ція", асоціація "Артгалереї України", асоціація "Нова музика", мистецьке об'єднання "Дзига", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.
В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду "Відродження" створено благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін.
Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв
України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, ^ститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення. До культурно-політичних досягнень незалежної України слід віднести систему президентських нагород 1995 р. Окрім впровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність" (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п'ятьох ступенів. Серед перших нагороджених — діячі культури О. Басистаж, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.
Освіта та наука.
З проголошенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті" (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок "репресивної педагогіки", гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.
Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила "Закон про освіту", а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до "Закону про підприємництво", які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.
Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. — 6, 1991 — 24, 1992 — 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.
Позитивні Негативні
• Поступове утвердження у сфері освіти української мови 
• Демократизація навчального процесу 
• Зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціями 
• Поява навчальних закладів різних видів і форм власності 
• Орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням національної специфіки • Обмеженість державного фінансування освітніх закладів 
• Недостатня матеріально-технічна база 
• Падіння соціального престижу педагогічної діяльності і як наслідок загострення кадрової проблеми 
• Помилки в проведенні реформ
• Основні тенденції розвитку освіти

117. Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство.
Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]:
Національне відродження (1917—1933) 
Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».
Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956) 
Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).
Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987) 
В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.
Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.
Національно-духовне оновлення (з 1987) 
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.
Культура незалежної України (1991-2011)
Повільне становлення (через постійне протистояння з боку колишніх радянських керівників) та поступове піднесення.
Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР,Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.
Українство і постмодернізм
Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
В Україні материковій постмодернізм почав розвиватися в 1980-х роках і поширився в 1990-х роках. 
Постмодернізм пов’язаний з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. Постмодернізм характеризується “ентропійним” станом культури, відзначеним есхатологічними настроями, еклектичним змішанням художніх мов, взаємопроникненням стилів, вторинністю образів, іронічним відношенням художника до них і самоіронічним – до себе. У мистецтві постмодернізму присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, осмислення і синтез досвіду всіх попередніх мистецько-стильових традицій.
Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів таких як Юрій Іздрик та Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Орден Чину Ідіотів, Друзі Еліота та інші. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.
Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.
Восени 2001 року в редакції журналу „Кіно - Тетр" відбувся круглий стіл під назвою „Ситуація постмодернізму в Україні", на якому українські інтелектуали спробували встановити статус постмодернізму в українській культурі. Зі своїми роздумами виступили відомі в Україні і за кордоном фахівці Оксана Пахльовська, Вадим Скуратівський, Олександр Івашина та інші.

118. Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі.
Сьогодні в Україні існує досить велика кількість різноманітних молодіжних субкультур. Всі вони певним чином впливають на особистість молодих людей, формуючи їхні цінності, норми поведінки, життєві орієнтації та світогляд. Завданням даної статті є визначення особливостей таких неформальних організацій, а також визначення їхнього впливу на культуру окремої особистості та на національну культуру України.
Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються і усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою (національною) культурою, яка функціонує на суспільному рівні [2, с.66]. Тобто національну культуру можна визначити синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Щодо субкультури, то її визначають як спільність людей, чиї переконання, на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є.
Наше суспільство постійно змінюється: удосконалюється виробництво, створюється нова техніка, розробляються нові технології. Все це не може не вплинути і на культуру населення. Нове покоління уже не задовольняють старі норми та принципи, воно прагне віднайти для себе більш дієву ідеологію. У зв’язку з цим і виникає таке поняття як субкультура, що означає культурні зразни, які тісно пов’язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами 
Дамо характеристику основним видам субкультур, що присутні в Україні.
Емо
Термін «емо» з англ. «еmotional» – емоційний. Ця субкультура підкреслює позитивні чи негативні емоції. Дуже часто це ранимі люди, які не бачать сенс свого існування. Говорять про самогубство, про жорстокість та несправедливість життя Їх вирізняє чорно-рожевий одяг та різноманітні пов’язки на руках.
Скинхеди
Схильні до насилля, підтримують ідеї фашизму та расизму. Задля того, щоб досягти більшої агресивності вживають наркотики. Ведуть бездіяльний спосіб життя.
Готи
До цієї субкультури належать ті, хто зазнав сильного болю і зрозумів, що він може давати силу. Надають перевагу чорному кольору в одязі, часто збираються на цвинтарях та культивують символи смерті (черепи, перевернуті хрести).
Епси
Одна з наймолодших субкультур, прихильники якої є оптимістами, носять барвистий одяг, ведуть безтурботний та життєрадісний спосіб життя.
Отаку
В японській мові під терміном «отаку» розуміють людину, що дуже захоплена чимось. В українській – цим поняттям позначають фанатів аніме та японської субкультури взагалі. Серйозну критику викликає надмірна кількість насилля і еротики в аніме, що може спричинити патологічні форми поведінки.
Фріки
Ті, хто входять у дану субкультуру, прагнуть звільнитися від прийнятих стереотипів, а тому спрямовують свої зусилля на те, щоб виглядати якомога безглуздіше (взимку можуть ходити босими, а влітку – у теплих рукавицях).
Репери
Слухають музику у стилі «реп», носять широкий завеликий одяг. Улюблений вид спорту – баскетбол.
Рейвери
Фанати сучасної клубної музики. Проводять весь вільний час у нічних клубах, на дискотеках, заперечуючи у такий спосіб «сіру» буденність.
Характеристика основних видів субкультур, що присутні в Україні
Насправді, субкультур в Україні набагато більше, це тільки деякі з них, що на наш погляд є найбільш поширеними. Щодо причин виникнення субкультур, то вони досить різноманітні. Дуже часто діюча культура не може забезпечити нове покоління діючою ідеологією, а тому молоді люди прагнуть віднайти для себе нові принципи, моральні норми та погляди на життя. Молодь вибирає для себе інший світ, в якому життя відбувається так би мовити «за їхніми законами». Саме тут, у «своєму світі», вони можуть бути самими собою, діяти згідно з власними переконаннями та самостійно вирішувати власні проблеми (хоча насправді вирішення проблем відбувається шляхом вживання алкогольних чи наркотичних речовин, що зрозуміло не вирішує жодних проблем). Ще однією причиною виникнення субкультур є прагнення віднайти себе, проявити свою індивідуальність. В нашому світі, де люди доволі часто відчувають себе самотніми серед натовпу, виникає потреба бути прийнятим. Саме у певній субкультурі молоді люди відчувають себе потрібними, цікавими для інших і т.д.
Виникнення субкультур – цілком нормальне явище. Завжди і всюди виникали різні неформальні угрупування, які пропагували власні принципи та цінності або протестували проти вже існуючих. Субкультура не означає відмову від національної культури, яка визнана більшістю, але виявляє певні відхилення від неї. Субкультури, існуючи поряд із національною культурою, завжди вносять у неї свої елементи, тим самим урізноманітнюючи та удосконалюючи її. Субкультури так би мовити «оновлюють» національну культуру, не дають їй застаріти.
Тож виникає запитання: «Які елементи субкультур потрібно переймати і додавати до національної культури?» Відповідь досить проста: переконання тої чи іншої субкультури не повинні заперечувати уже існуючі норми, вони просто повинні доповнювати національну культуру новими елементами.
Разом з тим, є й такі субкультури, які досить негативно впливають як на особистість, так і на суспільство загалом (наприклад, скинхеди тощо). Саме тому держава повинна проводити молодіжну політику і створювати всі умови для того, щоб субкультури не суперечили національній культурі, а розвивалися та доповнювали одна одну. Держава повинна створювати для цього можливості і це не тільки стадіони та будинки творчості, а й створення цілої інфраструктури, наприклад, місця для малювання графіті, створення парків для занять скейтбордингом [1, с.90].
Позитивні сторони функціонування та діяльності субкультур:
1. Будучи учасником тієї чи іншої субкультури, молодь тренується у виконанні соціальних ролей, прагне віднайти свій статус, бореться проти несправедливості,
2. Деякі субкультури беруть активну участь у відновленні пам’яток культури, пропагують захист навколишнього середовища.
3. Субкультури створюють власну субкультуру, яка допомагає її учасникам краще пристосуватися до життя, і виконує деякі функції, які не в змові забезпечити школа, сім’я, держава тощо.
4. Субкультури беруть участь у соціалізації молоді, яка в неї входять.
Негативні прояви субкультур:
1. Прояви вандалізму та розпусти.
2. Зловживання наркотиками та алкогольними напоями.
3. Закритість та відстороненість від суспільства.
4. Бездіяльність, що проявляється у переважно відпочинково-рекреаційному характері діяльності субкультур.
5. У деяких молодіжних субкультурах пропагується таке явище, як суїцид.
6. Субкультури впливають на молодь, а самі фактично закриті для зовнішніх впливів.
7. Ідеологія субкультур виховує низькодуховну молодь, яка не здатна повноцінно існувати у соціумі.
Таким чином, можна зробити висновок, що субкультури – це важливий і невід’ємний елемент у процесі розвитку національної культури. Субкультура повинна бути тим інструментом, який би сприяв розвитку домінуючої культури, а також вносив нові елементи, що виникають у зв’язку з розвитком суспільства, та витісняв застарілі. Головне – це проводити своєчасний державний контроль над розвитком та функціонуванням субкультур, спрямовувати їх діяльність для блага національної культури.

119. Українська культура в умовах глобалізаційних викликів та перспективи її подальшої трансформації.Україна, на жаль, навіть по 12 років незалежності залишається культурною колонією Росії - переважно пасивним споживачем вироблених у колишньому імперському центрі культурних продуктів та постачальником периферійних культурних кадрів та сирого культурного матеріалу. Як наслідок, Україна стикається з процесами глобалізації та поширення нових інформаційних технологій великою мірою як російська провінція - через посередництво Москви, російської мови і культури (починаючи від переважно російськомовних програм, що підсвідомо закладають уявлення про "модерність" російської мови і культури та провінціальність української, - і до непропорційно великого місця, що відводиться в дискурсі укр. мас-медіа третьорядним рос. культурним подіям та героям на противагу місцевим чи світовим). Зокрема, на українському ринку обсяг вітчизняного виробництва за різними оцінками, від 2/3 до 9/10 укр. книжкового ринку складає імпорт з Росії. Із 150 назв фільмів, що демонструються в Україні лише 2-3% - українського виробництва, решта-іноземні, переважно-американські комерційні фільми. Записи українських виконавців займають менше 10% музичного ринку, в той час як 50% його становлять записи російських, решта - західних виконавців.
Подолання негативних аспектів глобалізації, представленої у сьогоднішній Україні великою мірою через посередництво Росії, виглядає можливим за умови послідовного здійснення на державному рівні ефективної й цілеспрямованої культурної політики. У найзагальніших рисах вона повинна бути спрямована на максимальне ототожнення у свідомості громадян понять "українського" та "модерного". Іншим завданням є створення профілактичного менеджменту, який міг би у найоптимальнішій для української держави спосіб пов'язати регіональний, національний та глобальний контексти, який би узгоджував інтереси різних культурних спільнот між собою та із зовнішнім світом
Обмежені ресурси мають спрямовуватись на:
• інформування суспільства
• засвоєння іноземних мов
• оперативне представлення наймодерніших подій та явищ світу в Україні
• представлення якісної модерної української культури у світі через заохочення перекладів, веб-сайтів, фестивалів, виставок, стажувань
можна виробити такі рекомендації:
1.Посилити увагу державних органів, що визначають культурну політику України, до масової культури як до важливої галузі сучасного культурного життя світу.
2Актив.ізувати з боку держави процес створення масового культурного телепродукту.
3.Стимулювати створення власної радіо-та телепродукції з метою поступової відмови, або принаймні скорочення від відтворення західних або російських проектів або принаймні значного скорочення їхньої частки в теле- та радіоефірі.
4.Підвищувати ефективність застосування сучасних РК- технологій до просування та реклами на (хоча б) вітчизняному ринку власного маскултьтурного продукту.
5.Провести конференції, круглі столи з метою аналізу ролі і місця фольклора в сучасній культурі.
6.Вживати заходів до актуалізування народної спадщини: сприяти проведенню фестивалів народного мистецтва, культурних акцій.
7.Неухильно дотримуватися вже існуючих в Україні механізмів захисту вітчизняного культурного виробника, зокрема, бюджетного фінансування місцевих закладів культури, квот на національний продукт в ефірі, пільг для вітчизняних кіновиробників тощо.

120. Основи законодавства про культуру, мови, освіту в незалежній Україні.
Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного,
соціального, економічного розвитку суспільства і держави.
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та
найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і
фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,
формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору,
збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного
потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу,
забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.
Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму,
демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і
народами. 
Законодавство України про освіту
Законодавство України про освіту базується на Конституції
України ( 888-09 ) і складається з цього Закону, інших актів
законодавства України.
Стаття 2. Завдання законодавства України про освіту
Завданням законодавства України про освіту є регулювання
суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної,
наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.
Стаття 3. Право громадян України на освіту
1. Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх
державних навчальних закладах незалежно від статі, раси,
національності, соціального і майнового стану, роду та характеру
занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення
до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та
інших обставин.
2. Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів,
студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів,
аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх
навчання і типів закладів освіти, де вони навчаються, сприяє
здобуттю освіти в домашніх умовах.
3. Для одержання документа про освіту громадяни мають право
на державну атестацію.
4. Іноземні громадяни, особи без громадянства здобувають
освіту в закладах освіти України відповідно до чинного
законодавства та міжнародних договорів. 
Стаття 1. Законодавство України про культуру 
Законодавство України про культуру базується на Конституції 
Україниі складається з цих Основ та інших 
прийнятих відповідно до них актів законодавства. 
Стаття 2. Основні принципи культурної політики 
Основними принципами культурної політики в Україні є:
визнання культури як одного із головних чинників самобутності 
української нації та національних меншин, які проживають на 
території України;
утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у 
суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на 
загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над 
політичними і класовими інтересами;
збереження і примноження культурних надбань;
розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за 
кордоном, як основи збереження цілісності української культури;
гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у 
творчий процес з боку держави, політичних партій та інших 
громадських об'єднань;
доступність культурних цінностей, усіх видів культурних 
послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;
забезпечення умов для творчого розвитку особистості, 
підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;
заохочення благодійної діяльності у сфері культури 
підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних 
організацій, окремих громадян;
визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері 
Стаття 3. Пріоритети у розвитку культури 
Пріоритетні напрями розвитку культури визначаються цільовими 
державними програмами, які затверджуються Верховною Радою України.
Держава у пріоритетному порядку створює умови для:
розвитку культури української нації та культур національних 
меншин;
збереження, відтворення та охорони культурно-історичного 
середовища;
естетичного виховання дітей та юнацтва;
проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та 
історії культури України;
розширення культурної інфраструктури села; 
ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН У СФЕРІ КУЛЬТУРИ 
Громадяни у сфері культури мають право на:
свободу творчості;
вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів 
і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення 
долі своїх творів;
здійснення професійної та аматорської діяльності на 
індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою 
будь-яких форм посередництва;
створення закладів, підприємств і організацій культури;
об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, 
фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері 
культури;
збереження і розвиток національно-культурної самобутності, 
народних традицій та звичаїв;
доступ до культурних цінностей;
захист інтелектуальної власності;
Стаття 7. Право громадян на утворення об'єднань у сфері 
культури 
Громадяни мають право за своєю ініціативою утворювати творчі 
спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації та інші 
громадські об'єднання, в тому числі міжнародні.
Діяльність громадських об'єднань у сфері культури регулюється 
законодавством України та статутами (положеннями) цих об'єднань.
Держава охороняє права та законні інтереси громадських 
об'єднань у сфері культури, сприяє створенню умов для виконання 
ними статутних завдань. 
Стаття 8. Права національних меншин у сфері культури 
Держава створює умови для розвитку культур усіх національних 
меншин, які проживають на території України, сприяє прилученню їх 
до спільного процесу творення культурних цінностей.
Громадяни будь-якої національності мають право:
зберігати, розвивати і пропагувати свою культуру, мову, 
традиції, звичаї та обряди;
утворювати національно-культурні товариства, центри, 
створювати заклади культури і мистецтва та навчальні заклади, 
засновувати засоби масової інформації і видавництва.
Мова
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: 
"Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується Конституцією
України та визначається законом".
Один з найвідоміших документів "романтичної доби" становлення українського законодавства, "Основи законодавства України про культуру" (від 14 лютого 1992 року), декларує:
"Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.
Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України" (cm. 4).
Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 року): "
Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.
Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.
Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою" (cm. 9).
Нарешті, Закон України "Про видавничу справу" (від 5 червні 1997 року) встановлює:
"У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України "Про мови в Україні" та інших законодавчих актів України.

Комментариев нет:

Отправить комментарий