История Украины. Модуль (22-28)

Питання 22

В результаті успішної збройної боротьби українського народу проти Польщі гетьманська столиця Чигирин стала мiсцем, де схрещувалися політичні інтереси багатьох європейських та азіатських країн. До встановлення дипломатичних відносин з Україною прагнули Семиградське князівство, Валахія і Молдавія, Швеція і Венеціанська республiка. Постійні дипломатичні зносини мала гетьманська адміністрація з Туреччиною, Кримом, Росією.
Неоднозначно складалися відносини козацької адміністрації з російським урядом після укладення Переяславської угоди. Москва розглядала її як засіб до включення пiд свою зверхнiсть усіх земель, що входили колись до складу давньоруської держави, Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу російської держави для остаточного розгрому Польщi й утвердження державної незалежності України. Ось чому на першому етапі стосунків козацький гетьман мало зважав на детальне юридичне оформлення взаємовідносин між обома державами, зосередивши фактично всю повноту влади в своїх руках. Однак певна невизначенiсть у міждержавних стосунках призвела до погіршення відносин між гетьманською адмінiстрацією і російським урядом у ході окупації Бiлорусії. Козацькі війська, які зайняли значну її частину на півдні в перші місяці війни, просувалися все далі на півнiч, підпорядковуючи білоруські землi безпосередньо Війську Запорозькому. Відносини між Чигирином і Москвою ще більше загострилися у 1655 р., коли Росiя вступила у війну з Швецією і розпочала переговори з Польщею. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори між Росією і Польщею у Вільно, де у жовтні 1656 р. було укладене перемир’я між обома державами.
Ігнорування Москвою українських інтересів викликало обурення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увiйшли Швеція, Бранденбург, Україна, Литва, Семиградське і Молдавське князівства. На підставі цілого ряду окремих міждержавних угод і договорів Польща мала бути розділена між союзниками так, мов її і не було. Військо Запорозьке мало одержати всі західноукраїнські землi. Розпочалися відповіднi воєнні акції. На допомогу Юрію Ракочі, який відкрив компанiю в Польщі, був відправлений козацький 15-тисячний корпус на чолі з київським полковником А.Ждановичем. Пройшовши через усю Галичину до Перемишля, Жданович об’єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли в глибину Польщі, дійшли до Варшави і разом із шведами зайняли польську столицю. Це було яскравим свідченням самостійної зовнішньої політики України, її фактичної протидії міжнародним інтересам Москви.
Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилення своїх позицiй на Поділлi, Волинi та в Галичині. Почалися контакти з місцевою українською шляхтою, яка переживала драматичну ситуацію відчуження від обох полiтичних систем, що склалася в ході війни. Зацікавленість у гетьманському протектораті виявляють волинський магнат князь Степан-Святополк Четвертинський і навіть Радзивiлли, що свідчило про надзвичайне піднесення престижу козацької державності. Хмельницький максимально намагався поширити її межі на захід і північ, повернути давні пiвнiчно-західні українські землi до їх історичного центру, забезпечити комунікації з своїми новими союзниками. В квітнi 1657 р. в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником Б.Хмельницького на гетьманстві його сина Юрiя, що свідчило про намір гетьмана перетворити цю інституцiю у монархічну і зробити її спадковою у своєму роді. Це був період найбiльшого полiтичного і воєнного піднесення України.

Питання 23

У 1113 році помер київський князь Святополк. У місті почалися народні заворушення. Народне віче і боярство Києва запросило Володимира Мономаха на престол, хоча це і було порушенням рішень Любецького з'їзду, бо спадкоємцями влади у Києві були інші князі, сини Святополка. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу, відродити її могутність.

Володимир був привабливою і яскравою постаттю на політичному небосхилі Руської держави, пройшов весь свій життєвий шлях у безперервній боротьбі з ворогами країни. Син Всеволода I Ярославича і доньки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха (звідти прозвище Володимира — Мономах), він з раннього дитинства брав участь в обороні Переяславського князівства, яке Ярослав Мудрий дав в уділ його батькові. Тому військову науку князь опанував ще з юнацьких років. Також рано почав займатися і державними справами. Як пише він у своєму творі «Повчання дітям», із 13 років батько посилав його з дорученнями до інших князівств. Завдяки цьому він ґрунтовно познайомився з життям різних земель, міст Київської Русі, сформував широкий погляд на державні справи. Хоч великим князем Київським Мономах став уже в похилому віці — 60 років, все своє життя він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню політику давньоруської держави.

У державницькій діяльності Володимира II Мономаха найважливішим напрямком була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями, які протягом певного часу загрожували існуванню земель і населення Русі. Володимир Мономах і після повного розгрому половецької орди хана Шаруканя у березні 1111 року та перебазування залишків орди за Дон і на Північний Кавказ продовжував боротьбу. Тепер воєнні дії русичі весь час проводили в глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону були розгромлені сином Мономаха Ярополком у 1116 році, а в 1120 році той же Ярополк вже не знайшов їх у донецькому степу.

Половці відігравали помітну роль у внутрішніх справах київських великих, а також удільних князів, укладаючи союзи то з одним, то з іншим, їх використовували у боротьбі за владу. Мономах у боротьбі з чернігівськими князями користувався допомогою половців 19 разів.^[29] Слід зазначити, що половці легко переходили у православ'я. Промовистим є і факт значної допомоги, хоч і невдалої, руських князів половцям у битві на р. Калка проти татаро-монгольських загарбників у 1223 році.

Відтіснивши половців, Володимир сприяв новій хвилі колонізації степів Причорномор'я. Першими тут осідали так звані «чорні клобуки», залишки різних племен, в тому числі кочових, що підкорилися князям і перейшли до осідлого життя. За ними йшли степові здобичники, що займалися полюванням і скотарством і, нарешті, землероби. Спираючись на них, Мономах намагається закріпитися на Чорнім морі, приєднати гирло Дунаю. Однак це було надто складне завдання, тому що Візантія все ще зберігала могутність і дипломатичними кроками та іншими засобами відвертала від своїх кордонів ці спроби. Візантійський імператор присилав Володимиру Мономаху дорогі дарунки, символи верховної влади, у тому числі так звану «Шапку Мономаха» — діадему невідомого походження. Поряд з цим візантійський імператорський двір породичався з Мономахом: один із синів імператора одружився з онукою князя. Володимир також розширював династичні зв'язки із скандинавськими країнами, Німеччиною, Угорщиною та ін.

Силою свого авторитету, дипломатичними і військовими акціями Мономах об'єднав землі Київську, Турівсько-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську і Поволжя. Пізніше він підкорив мінське і волинське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, що за Ярослава Мудрого входила до складу держави.

Для цього доводилося долати багато перешкод. Зокрема, приєднання Волині викликало конфлікт з Польщею. Польські князі інтригами, погрозами намагатись відірвати і повернути Волинь. В боротьбу проти Мономаха вступила і Угорщина. Тоді Мономах вислав на Польщу половців, і Волинь залишилася за Київською державою.

Володимир приділяв велику увагу і внутрішнім справам. Владу в Києві йому дали народні повстання, і він перш за все подбав про ліквідацію причин масового невдоволення: встановив нові, справедливіші, правила виплати лихварям боргів і значне зменшення відсотків за них, затвердив закони про охорону збанкрутілих купців і закупів-селян, що працею відробляли позики та ін. Влада за часів Мономаха швидко зміцнювалась і доходила до такого рівня, який був у державі Ярослава. Володимир Мономах доповнив новими статтями «Руську правду».

Питання 24

«ВІЧНИЙ МИР» 1686 – договір між Рос. д-вою та Річчю Посполитою, підписаний 6 трав. у Москві. Укладений в результаті складних польс.-рос. переговорів, які розпочалися в лют. 1686. Його текст (складався із 33 статей) підтверджував домовленості Андрусівського договору (перемир’я) 1667 про розподіл сфер впливу над Україною. Згідно з договором, уся тер. Лівобережної України мала залишатися під зверхністю рос. царя. Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва з навколишніми землями – від гирла прит. Дніпра р. Iрпінь вниз по Дніпру до м-чок Трипілля (нині село Обухівського р-ну) і Стайки (село Кагарлицького р-ну), а звідти до р. Стугна (прит. Дніпра), через м. Васильків (нині всі Київ. обл.) до р. Iрпінь. Владі царя мали також підлягати землі по Дніпру від м-ка Стайки до гирла Тясмину (прит. Дніпра) – міста і с-ща Ржищів, Черкаси, Трахтемирів (нині село Канівського р-ну), Канів, Мошни (нині село Черкас. р-ну), Боровиця (нині село Черкас. р-ну Черкас. обл.), Бужин (колиш. село Чигиринського р-ну; нині знято з облікових даних), Крилов (колиш. село при впадінні р. Тясмин у Дніпро; залите водами Кременчуцького водосховища) та Чигирин, спустошені внаслідок військ. дій, що мали залишатися незаселеними. Над більшістю земель Правобереж. України (Київщина, Волинь, Сх. Поділля) закріплювалася зверхність польс. короля.

Статті «В.м.» гарантували вільне віросповідування православ’я українцям і білорусам, які проживали в Польщі. Обидві д-ви зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією. Підписавши «В.м.», Рос. д-ва стала чл. антитурец. «Священної ліги», куди, крім Польщі, входили Австрія, Венеція і Папська церк. обл. (див. Ватикан). Цей договір став актом остаточного міжнар.-правового закріплення поділу Укр. д-ви на дві частини (Правобережжя залишалося під владою польс. короля, Лівобережжя – рос. царя). Однак не була вирішена проблема політ. статусу подніпровських правобереж. земель, які оголошувалися «пусткою».

Проти «В.м.» рішуче виступив гетьман I.Самойлович, який розпочав активну діяльність, направлену на об’єднання Правобережжя з Лівобереж. Україною. Разом з тим козац. військ. полки стали гол. силою укр.-моск. походів на Крим в останніх десятиліттях 17 ст. (див. Кримські походи 1687 і 1689), що було узгоджено з урядами країн «Священної ліги». Договір відіграв значну роль у боротьбі з турец. агресією у Сх. та Пд.-Сх. Європі.

Питання 25

Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.
У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі (к. Казимир ІІІ) і Угорщини (к. Людовіка). Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387р.)

А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.
Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою (10 із 12 синів Ольгерда були православними).

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства.

1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави і не боялися реставрації удільно-князівського ладу.

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Основою економіки України у XIV – ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення. Правовою базою у державі був “Литовський статут”, що мав три редакції: 1529р. – Старий, 1566р. – Волинський і 1588р. – Новий, в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права.

Цей статут був також головним збірником права на Україні, в тому числі головним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840р.

Литовський статут узаконював права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян, а також численні привілеї. Так, статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах.

Статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.  У містах діяло Магдебурське право.

Питання 26

Побожна Русь завжди була міцно пов’язана з Візантією, від якої черпала повною мірою християнську культуру і церковну традицію.

Отже, насправді варязькі конунги були недругами слов’ян і спочатку союзниками, потім суперниками, а потім васалами хазар. Однак горді своєю войовничістю варяги, як показує нам історія походів Русі проти Візантії під їх керівництвом, постійно терпіли поразки. Варязьким воєначальникам не було жалко слов'янських воїнів. Чому так сталося, нам достеменно невідомо але якщо врахувати літописне «запрошення» варягів на Русь для княжіння, то можна допустити існування перших слов’янських «симпатиків заходу», через яких ми втратили свою державність на значний історичний період. Принаймі повторити спробу Вадима Хороброго який намагався вигнати Рюрика із Новгорода у 864 році, в Києві ніхто не спромігся. Другий похід Русі на Візантію стався вже при княжінні Олега, приємника і прямого спадкоємця Рюрика. Згідно «Повісті минулих літ» Олег в 907 р. зробив свій головний подвиг – здійснив похід на Константинополь – «на конях і на кораблях». Руський десант ніби спустошив передмістя Константинополя, легко перемігши захоплених зненацька греків. Потім Олег поставив лодії на колеса і з попутним вітром досяг міських мурів. Перелякані греки дали величезний викуп і уклали договір, дуже вигідний для Русі. Тоді ж Олег повісив свій щит на воротах Константинополя [16, Ч. 1, с. 25]. У літописі все вийшло дуже красиво, але біда ось яка – греки про цей похід нічого не знали, вони його просто не помітили. Ряд істориків прийняли версію Нестора некритично, завдяки чому ця розповідь, не дивлячись на всю невідповідність деталей, закріпилася в історичних підручниках. Справа в тому, що договір 907 р. дуже нагадував історично зафіксовану обома стронами угоду 911р. Проте суперечка продовжується і до нині, бо, хоча фантастичність описаних преп. Нестором деталей очевидна, але мова йде про юридичну сторону проблеми – власне про текст угоди. Ряд вчених дійшов висновку, що Нестор приписав Олегу похід Аскольда 860 р., достовірність якого загально визнана [12, с. 147 – 153.]. На думку В. Д. Ніколаєва який проаналізував хроніку Псевдо-Симеона (X ст.), це був похід русів-дромитів, по простому кажучи грабіжників з великого шляху, які скориставшись нападом арабського флотоводця Лева Триполітанина в 904 році на Константинополь, спробували поживитися із ситуації, що склалася, так як військ поблизу столиці небуло. За візантійськими джерелами цей похід завершився поразкою нападників частина яких врятувалася завдяки надлюдським здібностям свого вождя (в літописі Олег називається «віщим»). Про щит на воротях Константинополя не могло й бути мови так як це вдалося лише хрестоносцям в 1204р. Х століття це поступове зростання могутності Візантії в якій прийшла до влади Македонська династія (з 867 р.). Всі православні християни були потенційними союзниками імперії, а їх число завдяки діяльності свв. Кирила і Мефодія постійно росло. У 867 р. відбулося перше хрещення Русі [9, с.229.], і навряд чи буде помилковим припущення, що варязьке завоювання зовсім зупинило проповідь православ'я. Імперія переживала ренесанс, повернувшись до політики меча, пам’ятної з часів імператора Льва Ісавра. Як помсту іудеям за колишні зради у війнах із арабами, коли єврейське населення малоазійських міст здавало їх без бою, можна розглядати указ імператора Романа Лекапіна (920-945) про насильницьке хрещення візантійських іудеїв. Він спричинив не тільки їхню міграцію за кордон але і новий виток військового протистояння між імперією та каганатом хазар. Цим протистоянням вирішила скористатися Русь. У 939 р. (або на початку 940 р.) вождь русів раптовим нічним нападом узяв місто Самкерц, на березі Керченської протоки, «тому що не було там начальника, раб Хашмоная»

Питання 27

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.

Розвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Селянство в часи Івана Мазепи становило більшу частину населення України. Попри розповсюджену думку ніякого не тільки масового, але й взагалі закріпачення селян в часи Мазепи не відбувалося. Селяни, по перше, ще не втратили юридичні права на землю, і якщо право займанщини вже переставало братися до уваги як право власності, то письмово оформлені документи підтверджували таке право беззастережно, лише значно пізніше, через десятиліття, у другій половині 18 ст. такі письмові угоди селян перестали визнавати за юридичні документи, якщо земля, на якій вони жили була повторно роздана конфідентам верховної влади, по друге, навіть там, де селяни жили на землі державців, вони повністю зберігали за собою право вільного переходу на нове місце проживання, з правом забрати своє рухоме майно, але досить часто продавали й землю, яку вони обробляли, і яка формально-юридично належала державцям, що ставало причиною багатьох конфліктних ситуацій, як це засвідчують документи тих часів. Натомість існує лише один документ, універсал Мазепи, вписаний до полтавських актових книг (і з огляду на відсутність оригіналу точна передача змісту якого може викликати сумніви) що стосується Полтавщини, де селянам забороняються селянські переходи, та попри те, що в тисячі інших універсалів Мазепи такого немає, а навпаки, в них досить широко віддзеркалюються вільні переходи селян від одних державців до інших, в українській історіографії традиційно широко використовуються посилання лише на зазначений вище універсал в роботах, які стосуються соціально-економічного становища України за часів Мазепи, що фатально спотворює дійсний правовий статус селянства тих часів. Матеріальне становище селянства почало помітно погіршуватися за часів Північної війни, коли воно сильно було обтяжене розквартируванням в Гетьманщині багатьох російських полків внаслідок тотальної мілітаризації Росії Петром І, годувати голодних російських солдатів та утримувати коней драгунів мало за свій кошт українське населення, сталося це після Полтави, вже за Скоропадського, мляві спроби якого протидіяти цьому були надто анемічними, щоб Росія взяла їх до уваги, хоч до закінчення Північної війни у нього були деякі дипломатичні можливості, щоб послабити та відтермінувати цей тягар, спричинений брутальним порушенням царським урядом автономних прав Гетьманщини.

Розвиток культури

Не менш важливий був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.

Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

Питання 28

   На початку XIX ст. оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські ложі – у Києві („З’єднані слов’яни”) та в Полтаві („Любов до істини”), а також декабристський рух.
   Основними причинами його виникнення були: вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; посилення реакції царизму після війни 1812–1814 рр.
   Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.
   Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було „Малоросійське товариство”, створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов’язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений „Союз порятунку”, а у 1818 р. в Москві – „Союз благоденства”. Їхні програми передбачали впровадження конституційно-представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.
   В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів – членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів „Союзу благоденства”. Через три роки декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам’янська на чолі з В. Давидовим  і  С. Волконським  та  Васильківська  на  чолі  з  С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге – більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат „Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.
   У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація – Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об’єдналося з Південним товариством.
   Внутрішньополітичною ситуацією, пов’язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мети повстання з боку солдат і населення – все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.
   29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений „Православний катехізис” із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.
   Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання – К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля – було страчено.
   Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до „корінного російського народу”.
   Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об’єднаних слов’ян, інших політичних об’єднань в Україні тієї доби, справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.
   Першою політичною організацією  на Україні було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад’юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов’янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія.