История Украины. Модуль (50-55)
50

З кінця XVIII і до початку XX ст., майже 150 років українські землі перебували у складі  двох імперій – Російської і Австро-Угорської. Обидві імперії – це був конгломерат з етнічно і культурно різних народів. В імперіях панувала необмежена централізована політична влада імператора, який не брав до уваги поглядів і бажань підлеглих. Від них вимагали абсолютної покори і вірності. Це був їх політичний, моральний  і релігійний обов’язок. Покора  народу, стабільність і загальний порядок в імперіях підтримувалися з допомогою великої армії, поліції і бюрократичного апарату. І хоч обидві імперії були тюрмою для  українського народу, а їх соціально-економічна політика практично була однаковою – колоніальною, проте в політичному, соціально-економічною та культурному  розвитку східно- й західноукраїнських земель були свої особливості. Умови для політичного і національно-культурного розвою на українських землях під владою Австро-Угорщини були значно сприятливішими, особливо в кінці XIX –  на поч. XX ст.                                                                          В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.                                                                                                                                                                                       Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином ослабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII — XVIII ст.                                                                                                                     Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином ослабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII — XVIII ст.                                                                                                                        Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином ослабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII — XVIII ст.

51                                                                                                                                                                                       В Австрії був створений Коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові. Проте в ньому штучно об’єднувалися західноукраїнські етнічні землі з частиною польських земель. Це стало причиною неприязні між польським і українським населенням, оскільки австрійські урядовці при вирішенні різноманітних питань надавали перевагу більш підготовленим полякам, хоча із 3,5 млн. населення краю 2,4 млн. становили українці. До того ж адміністративні кордони Коронного краю неодноразово довільно змінювалися

                В Росії на приєднану Правобережну Україну було поширено загальноросійський адміністративний устрій. Вона поділялася на Волинську, Київську, Подільську губернії. Адміністративний поділ не враховував специфічних особливостей окремих її регіонів і не визначав точних меж губерній та повітів. Царський уряд залишив у силі польські закони. Діловодство велося російською і польською мовами, що призводило до значних ускладнень в їх роботі. Найперше – не було кадрів. В Брацлавській губернії через відсутність урядовців у місцевих судах справи не слухалися іноді протягом кількох місяців. Процвітали хабарництво і підкуп. Красномовний факт – Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів. В Україні таким виявися лише один Київський цивільний губернатор І.Фундуклей. Цар був здивований, але пояснив: “Не бере, бо дуже багатий”.   Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглося з періодом прогресивних реформ у цій державі, які здійснювалося в кінці XVIII ст. двома цісарями Марією Терезою та Йосифом ІІ.

Їх патентами (указами) було:

скасовано особисту залежність селянина від поміщика (1782 р.);

сільським громадам надано право самоврядування (1784 р.);

запроваджено 3-денну панщину (1785 р.);

введено обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір;

підпорядковано церкву державі, ліквідовано орден єзуїтів;

зрівняно в правах католицьку, протестантську та уніатську церкви;

проголошено загальну середню освіту, в початковій школі на рідній мові, школа фінансувалася державою;

відкрито Львівський університет.

Проте реформи тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним. Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім’ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії.                                                                            В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалася крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модернізаційні процеси, що розпочалася з селянської реформи 1861 р. і могли спричинитися до покращення соціально-економічного становища, проводилися із запізненням, залишилися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру. Соціально-економічні утиски, переважної частини населення українських земель викликали активну протидію.                  

                                                                                                                                                                                                                

52

Київська Русь була ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. Як ранньофеодальна монархія вона була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету.

Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба мати на увазі: по-перше, що самодержавна влада великого князя була лише в періоди централізованої держави (Х – початок ХІІ ст.), зокрема, за правління Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з ослабленням київського централізму й розпадом держави на князівства та закріпленням в них окремих княжих династій старшинство великого князя втратило реальне значення. Його титул зверхника усієї країни став лише почесною історичною традицією; по-третє, державна організація тих часів не знала чіткого розподілу функцій влади. Різні органи управління конкурували між собою. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і частково – віче.

З середини ХІ ст. в державній організації Русі окреслюються зміни: односібна монархія поступово переростає у федеративну. Основною цієї тенденції був бурхливий розвиток феодалізму, а прискорила її вияв поява удільних князів. Свого часу, прагнучи запобігти суперництву синів за великокняжий престол, Ярослав Мудрий запроводив принцип сеньйорату, тобто влади старшого в роді. Землі Русі були поділені за багатством і престижністю і кожен з синів отримав свою частку – «уділ» відповідно старшинству. Зі смертю батька старший син займав його престол, а всі ініші – «піднімалися» на сходинку вище на шляху до нього.

Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.) Давньоруська держава розпалася на ряд окремих князівств: Київське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Галицько-Волинське, Рязанське, Смоленське, Полоцько-Пінське, Переяславське та інші. У них відбувався розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких з них будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги – “милостники”, які разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівства-землі, у свою чергу, поділялися на менші князівства, або “волості”. Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях - "уділах" - сиділи менші князі - васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі – “снеми”.

Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква з центром – митрополією у тому ж Києві.

Вчені не випадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині ХІІ ст., феодальною. Вона настала не раптово, як вважали її сучасники, а стала логічним і неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. І не лише давньоруського. Майже всі європейські народи пройшли через цей етап власної еволюції.

                Галицько-Волинська держава – наступниця Київської Русі. У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІІ-ХІІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз’єдналася з іншими українськими землями лише у 1945 р.

На початку ХІV ст., за правління Юрія І (1301-1315 рр.). князівство переживало нове піднесення. Стабілізувалися суспільні стосунки, розквітли міста і торгівля, зріс добробут населення. Як колись дід – князь Данило, Юрій коронувався, прийнявши титул “Короля Русі та князя Володимирії”. Авторитет країни і її монарха засвідчило заснування в 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої Константинополю.

53

 З VII ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї греками-колоністами починають засновуватися міста-держави (поліси). Найвідоміші з них – Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Феодосія. Ольвія та Херсонес, наприклад, розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей – як аристократична (до утворення Боспорського царства). Законодавчими органами влади в полісах вважалися Народні збори (еклезія) та Рада (буле). Народні збори розв’язували питання відносно зовнішньої політики, оборони держави, виборів посадових осіб тощо. Рада – постійно діючий орган влади, яку обирали Народні збори. Вона готувала рішення Народних зборів, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала їх. Виконавчу владу здійснювали магістратури (колегії), або магістрати (посадові особи). Вищою магістратурою була колегія архонтів, яка керувала всіма іншими колегіями (стратегів, агрономів, астиномів тощо). Серед урядовців згадуються номофілак (наглядав за дотриманням законів), ойконом (скарбник), гімнасіарх (відав вихованням юнацтва) тощо. Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з вільного та невільного населення. Вільне населення в свою чергу поділялось на повноправних і обмежених у правах громадян. Таким чином, вільне повноправне населення античних міст – це аристократія (судновласники, купці, землевласники) та демос (ремісники, землероби). До вільного, але обмеженого у правах населення відносились іноземці (метеки) та вільновідпущеники (колишні раби, яким було надано свободу). Склад невільників – рабів поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими в рабство. Раби поділялись на державних, храмових, приватновласницьких. Джерела та основні риси права. Основними джерелами права в полісах, були мононорми, декрети Народних зборів та Ради, розпорядження колегій. Цивільне право. Існувало поняття приватної власності на землю, рухоме і нерухоме майно, худобу, рабів. Розвинутим було зобов’язальне право, що регулювало відносини кредиту, дарування, купівлі-продажу, оренди. Кримінальне право. Виділялися злочини: проти держави (спроба перевороту), проти приватної власності (крадіжка), проти особи (убивство). У виді покарань застосовувалися: страта, вигнання, конфіскація майна, штрафи, повернення в рабство. Судочинство. Судовий процес мав змагальний характер – позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням.                                                                                    Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичнийполісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, ай активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізаціїПричорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

54

22 червня війська 5, 9 і 15 армії почали пророблення деталей операції, а 23 червня Молотов заявив німецькому послові Шуленбурбу про намір СРСР у найближчому майбутньому приєднати до себе Бессарабію й Буковину. Молотов при цьому підкреслив, що радянська сторона очікує підтримки з боку Німеччини в цім питанні й зобов'язується зберігати її економічні інтереси в Румунії.
25 червня Шуленберг передав Молотову заяву Ріббентропа, в якій ішла мова про несподівані претензії СРСР на Буковину, й висловив занепокоєння долею проживаючих на цих територіях етнічних німців. Він запевнив, що Німеччина залишається вірною московським відносинам і дуже зацікавлена, щоб Румунія стала театром воєнних дій. Німеччина політично натисне на Румунію з метою мирного розв'язку "бессарабського питання" на користь СРСР.
27 червня Румунія оголосила загальну мобілізацію. У той же день Молотов заявив, що у випадку невиконання радянських вимог, війська перетнуть Румунську границю. Пізнього вечора зібралася Коронна рада Румунії, оцінивши становище держави й пришовши до висновку про неможливість опору радянської армії, вирішила виконати вимоги СРСР.
Уночі радянські війська були готові до настання. До складу південного фронту входили 32 південні дивізії, 6 кавалерійські дивізії, 2 мотострілкових дивізії, 11 танкових бригад, 3 бригади ВДВ, 14 корпусних артполків, 16 артполків РГК.
28 червня рано-вранці радянські війська одержали наказ вступити на територію Бессарабії. В 9:00 Румунські війська залишили залізничний міст у Зелещеках і відійшли в тил. В 10:20 радянські війська почали розмінування мостів. В 11:00 румунський посол у СРСР попросив радянський уряд дозволити на кілька днів продовжити евакуацію Бессарабії. В 13:00 Радянські прикордонники взяли всі мости на ріках Черемош, Прут і Дністер, а в 14:00 частина військ Південного фронту перетнула границю з Румунією й вирушили в глиб Буковини й Бессарабії. 15:30 частини 169 СД, форсували Дністер біля Могильов- Подільської.
У результаті з 30 червня по 3 липня вся Бессарабія була звільнена від Румунських військ. 3 липня в 14:00 границя через Прут і Дунай була остаточно закрита. Тих румунських солдатів, які не встигнули відступити в Румунію, затримали й обеззброїли. У цілому населення Бессарабії з радістю зустрічало війська. 3 липня відбувся парад радянських військ і народна демонстрація із приводу приєднання Бессарабії до СРСР у Кишиневу. У мінімальні строки були створені нові органі влади. Так 10 липня діяли 9 комітетів компартії. 1100 сільських, 25 міських і селищних, 54 волосних і 6 повітових виконкомів рад депутатів, куди ввійшли більш 8 тисяч людей.
Після приєднання румунська влада всіляко перешкоджали поверненню жителів Бессарабії на батьківщину. Особливо масово рушили в СРСР євреї. Вони розуміли, що узяття Румунії Німеччиною означає для них вірну смерть.

Навесні й на початку літа 1941 року на всій території Бессарабії й Буковини, що ввійшли у СРСР почалася депортація так званих "небажаних елементів". Сюди входили як колишні жандарми, охоронці, керівники поліції, так і рядові громадяни, на думку НКВС, що становили небезпеку для радянського ладу.
Особливо потужна депортація відбувалася в ніч із 12 на 13 червня 1941 року. При цьому глави родин вивозилися в табори військовополонених, а члени родин висилалися в Казахську РСР, Красноярський край, Омську й Новосибірську області. Загальна кількість засланих переселенців склала 25 711 людей, а сумарна кількість репресованих 29 839 людей.
По закінченні Другої Світової війни було підтверджено остаточне й безповоротне входження до складу Радянського союзу Бессарабії й Буковини. У рамках Паризької мирної конференції, Румунія й СРСР підписали мирний договір, у якому заявлялося про взаємне визнання радянсько-румунського кордону, встановленого угодою від 28 червня 1940 року, що закріпив за Радянським Союзом Бессарабію й північну Буковину.
23 травня 1948 року Румунія передала Радянському союзу острів Зміїний і частину дельти Дунаю. До 1991 року в складі СРСР Бессарабія була поділена між УРСР (Аккерманськая область) і МССР. У такий спосіб при розпаді Радянського союзу вона належить незалежній Україні.
Як бачимо з вищевикладеного, досить дивно виглядають територіальні претензії деяких політичних кіл Румунії до України із приводу північної Буковини й південної Бессарабії. Більше того, після розпаду СРСР президент Румунії Іон Іліеску своїм підписом у договорі від 4 липня 2003 року підкреслив, що Румунія відмовляється від територіальних претензій до Росії як правонаступниці СРСР (у тому числі й до України), у зв'язку із приєднанням Бессарабії й північної Буковини. На жаль, і сьогодні Румунія надає своє громадянство жителям України на основі родинних відносин з особами колись народжених ще в окупованою Румунією Бессарабії до 28 червня 1940 року. Це є прямим порушенням міжнародного права. Не дивлячись на це, возз'єднання земель північної Буковини й південної Бессарабії з Україною є слушним великим історичним актом.

55

Mіждинастичні шлюби руських князів беруть початок від Володимира Великого, від його шлюбу з чеською князівною Малфрідою і фіксуються протягом 11 поколінь руських князів, аж до правнуків короля Данила Галицького, тобто від 981 року до 20-х років 14 століття, що складає перод майже чотири з половиною століття, загальна список династичних шлюбів трохи первищує число 100. В середньовіччі виробилися певні правила і традиції укладання династичних шлюбів, хоча швидше можна говорити про ряд загальновизнаних обмежень, що унеможливлювали шлюби між кревними та духовнопорідненими особами.

Треба пам'ятати, що за окремими винятками династичні шлюби були наслідком політичних комбінацій і розрахунків, у більшості випадків майбутнє подружжя не бачило одне одного до початку процесу укладення шлюбу.

Очевидно, що з династами сильніших держав правителі менших, слабших чи залежних намагалися поріднитися, щоб піднести себе на їхній рівень (принаймі вони цього прагнули), ствердити себе та мати підтримку у конфліктах яких ніколи не бракувало. А сильніші держави через шлюби намагалися убезпечити себе від агресивності сусідів та певною мірою контролювати події а також впливати на політику сусідів.

На час, коли Русь стала фактором тогочасної політики, найбільшою потугою ойкумени була Візантійська імперія, яка іменувала себе Римською імперією, а по суті була етапом розвитку державної формації, яку можна назвати Pax Romanum. Основна відмінність Візантійського періоду імперії (попередній період став основою політичного ладу, культури) у новій універсальній духовній сутності - християнстві. Всі народи і держави, які потрапляли в орбіту імперії, а до таких належало і Руське князвіство, потрапляли під вплив магії Pax Romanum. Вони ненавиділи ту силу, боялися, хотіли бути подібними, і зокрема через шлюб своїх вождів-правителів прагнули поріднитися, і тим самим урівнятися з імператорською родиною.

Найінтенсивнішими шлюбні "контакти" склалися між Руссю та Польщею, їхній початок 1013 (чи 1014) року поклали Ярополк Святославич Окаянний та дочка польського короля Болеслава Хороброго і його третьої дружини Емнільди, останній русько-польський шлюб укладено приблизно у 20-х роках 14 століття між королівною Марією (дочка короля Юрія Льововича) та сином опольського князя Болеслава І Тройденом.                                                                                                          Здійснення династичної шлюбної політики, яка була невід’ємною складовою зовнішньополітичної доктрини мала вагоме значення для Русі та Ромейської імперії. Адже передбачала перед собою певні завдання, які диктувалися обидвами сторонами. Для Русі, яка вийшла з тіні «держави-варвара» укладання династичних шлюбів з Ромейською імперією мало особливо вагоме значення.

Ромейська імперія, саме на період Х століття була еталоном сильної централізованої імперії в усьому середньовічному світі, якій були підвладні величезні території. А тому укладання династичних шлюбів з такою імперією вважалося великою честю. Під такі почесті попадає і Русь - країна, яка лише вийшла на міжнародну арену, але мала сильний військовий потенціал, що було відсутнім на той час саме у Ромейської імперії. Тому однією з причин укладання династичної політики була можливість у військовій допомозі зі сторони русів.