четверг, 6 декабря 2012 г.

МКР Культура (91-100)

91.     Українське образотворче мистецтво Галичини: Іван Трупі, Олекса Новаківський, Петро Холодний.
92.     Музичне і театральне життя. Станіслав Людкевич.
93.     Українська історична  школа (Київська  і  Львівська)  та  історико-культурологічна  думка  в Україні й українській діаспорі. М. Грушевський, І, Крип”якевич, Д. Дорошенко.
94.     Репресивні акції сталінізму та їх трагічний вплив на розвиток української національної культури 20-50-х pp.
95.     Український культурний процес в еміграції. Українська культура 50-70-х pp.
96.     Наука та освіта, преса і радіо, театр і кіно, образотворче мистецтво під час Другої світової війни.
97.      Особливості архітектури та образотворчого мистецтва повоєнних часів.
98.     Творчість українських композиторів Л.Ревуцького, Б.  Лятошинського,  В.  Косенка,  М.  Вериковського,  К.  Богуславського,  В.Барвінського, Д. Січинського.
99.     Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст.
100.     Дві системи в українській музиці 50-60-х рроків.  Б. Лятошинський та його школа. 


91. Українське образотворче мистецтво Галичини: Іван Трупі, Олекса Новаківський, Петро Холодний.

Надзвичайно багатим на імена було й українське образотворче мистецтво. 
He  торкаючись творчості російських, польських, угорських та австрійських 
митців, які жили й творили в Україні або писали твори на українські сюжети, 
можна назвати багатьох національних художників, які відзначились у цей 
час. їхній високий творчий рівень засвідчили виставки. Перша з них 
відбулась у Полтаві в 1903 p. i присвячувалась відкриттю пам'ятника I. 
Котляревському. У ній брали участь відомі митці - Федір Кричевський, 
Сергій Васильківський, Павло Мартинович. Наступного року планувалася 
виставка у Чернігові, але її заборонив губернатор. Лише в 1906 p., теж 
у Полтаві, при відкритті Полтавського будинку земства провели 
чергову виставку. Земський будинок - чудова пам'ятка української 
наддніпрянської архітектури. Його було збудовано за проектом Василя 
Кричевського, а розписано й орнаментовано С. Васильківським. Його 
ж кращі полотна - «Ромадановський шлях», «Козак Голота», «Вибори 
полковника» - прикрашали зали будинку. 1909 р. Сергій Васильківський 
і Микола Самокиш видали чудовий «Альбом української старовини», 
в якому текст до малюнків написав видатний історик Дмитро 
Яворницький. У 1911 р. в Київському художньому музеї відкрилася 
чергова виставка українських художників з Галичини та Наддніпрянщини, 
де показали свої твори О. Мурашко, I. Труш, М. Івасюк, М. Самокиш, 
О. Сластьон, I. Їжакевич, О. Новаківський і багато інших. Багато 
талантів дала земля Західної України. Найвідоміший галицький 
художник Іван Трупі за життя намалював понад 6 тисяч різножанрових 
творів - портретів, пейзажів, натюрмортів, сюжетних полотен.
Талановитим і темпераментним експонентом краківського 
постімпресіонізму був уродженець зазбручанського Поділля Олекса 
Новаківський. Перед українською публікою Новаківський уперше 
виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки»
 (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою 
збірною виставкою у Кракові (1911). Коли ж 1913 він переїхав із 
Кракова на постійний побут до Львова, то завоював собі 
галицьку публіку неподільно. Перша львівська збірна виставка 
Новаківського, укладена 1921, була його великою перемогою.
Особливо сердечно сприйняла митця польська критика, що 
знайшла в ньому українського представника краківської школи.
Петро Холодний — маляр-імпресіоніст з нахилом до ліризму
 і неовізантист, живописець, художник-монументаліст, графік, 
проектант ужиткового мистецтва, педагог, за фахом фізик-хімік.
 Після ліквідації УНР Петро Холодний разом з її урядом емігрував 
до Західної Галичини. Але вже в 1921 р. переїхав до м. Миколаїв 
на Львівщині, а в 1922 р. — і до самого Львова. В тому ж році 
за ініціативою емігрантів зі Сходу України у Львові був створений 
Гурток діячів українського мистецтва — ГДУМ, який очолив 
Холодний. Гурток об'єднував у собі художників, літераторів 
та архітекторів і проіснував до 1927 р. Львівський період
 був найбагатший у творчості Холодного. Тут він почав малювати 
ікони, виконував розписи стін і проектував вітражі. У 1931 р. у 
Національному музеї у Львові відбулася посмертна виставка 
робіт художника, на якій було показано більш ніж 350 експонатів 
за десять років його праці у Львові.

92.     Музичне і театральне життя. Станіслав Людкевич.

Станіслав Пилипович Людкевич увійшов в історію музичної культури як видатний композитор, музикознавець, фольклорист, педагог і музично-громадський діяч. Митець прожив велике творче життя. Воно розпочалося ще наприкінці ХІХ ст., коли Станіслав Пилипович, щойно приїхавши до Львова, взяв активну участь в організації ювілейного вечора І.Франка. Це було 1898 р. Тоді він виступив як диригент і композитор. На концерті прозвучав хор на Франковий гімн “Вічний революціонер”. Завершив свій творчий шлях Людкевич через 80 років після цього пам’ятного вечора.

У січні 1979 р. музична громадськість широко відзначала 100-річчя від дня народження корифея українського музичного мистецтва, народного артиста СРСР, лауреата Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, професора С.П.Людкевича.

С.Людкевич народився 24.01.1879 р. в містечку Ярославі на Західній Україні (зараз входить до складу Польщі). Батько композитора – вчитель народної школи – дуже любив музику. Мати знала й розуміла мистецтво, з особливою повагою ставилася до рідної культури. Гри на фортепіано навчалась у відомого українського композитора М.Вербицього. Вона ж була і першою вчителькою Станіслава з фортепіано.

Вступаючи після початкової школи до Ярославської гімназії, Станіслав Пилипович прагне глибше вивчати музику. Він співає у хорі, а згодом стає його керівником, починає писати музику. Закінчуючи цей заклад, Людкевич уже мав у своєму композиторському портфелі ряд творів – це хори “Гамалія”, “Поклик до слов’ян”, 7 п’єс для фортепіано. До речі, останні з успіхом виконуються піаністами й сьогодні. Це, зокрема, “Пересторога матері”, “Заколисана пісня”, “Тихий вечір” (на тему Й.Брамса). Ці фортепіанні мініатюри продовжують лінію західноєвропейської романтичної музики Ф.Шуберта, Ф.Мендельсона, Й.Брамса. Мініатюри Людкевича щирі, ліричні, вони пройняті українськими народнопісенними інтонаціями.

З 1898 р. по 1901 р. Людкевич навчається у Львівському університеті на філологічному факультеті. Після його закінчення він викладає українську мову в одній із гімназій Львова. Перед цим композитор працює в Музично-драматичному Інституті ім.Лисенка, готує до друку “Галицько-руські народні мелодії”, виступає з музикознавчими статтями та рецензіями тощо.

У 1903-1904 рр. композитор був на військові службі у Відні; там він мав змогу слухати оркестрову та оперну музику, а згодом, у 1907 р. він знову їде до Відня, щоб поповнити свої професійні знання. Протягом року Людкевич навчається у О.Цемлінського (композиція та інструментування) та Г.Греденера (поліфонія), слухає лекції з історії та теорії музики у Г.Адлера та Г.Рімана. За цей час Станіслав Пилипович написав докторську дисертацію, присвячену питанням програмної музики. Повернувшись додому, він знову поринає в роботу. З 1908 р. Людкевич стає директором Музично-драматичного Інституту ім.Лисенка.

1914 р. Людкевича призивають до австрійської армії, невдовзі він потрапляє в полон і до кінця війни перебуває в Церовську (Казахстан). Повертаючись у 1918 р. додому через Київ, Станіслав Пилипович зустрічається із Стеценком і Леонтовичем. Він знайомиться з їхньою творчістю, веде розмову про дальші шляхи розвитку української музики.

На той час Людкевич був уже зрілим музикантом. Формування його світогляду та мистецький позицій пов’язано з тими величезними подіями початку ХХ століття, які сколихнули все життя суспільства. Це події російської революції, діяльність революційних демократів І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, робітничі страйки на Західній Україні, лихоліття першої світової війни і, нарешті, Жовтнева революція.

Творча зрілість прийшла і завдяки його глибокому вивченню музики композиторів ХVIII-ХІХ ст., внаслідок постійної композиторської праці, серйозних пошуків власного музичного стилю. Протягом 1902-1918 рр. Станіслав Пилипович пише багато музики. Це хорові, вокальні, фортепіанні та оркестрові твори. Серед них такі вершинні композиції митця, як кантата-симфонія “Кавказ”, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народно цикл варіацій “Елегія” для фортепіано. Саме ці твори увійшли в історію української музики й визначні класичними зразками.

З 1919-1939 рр. Людкевич написав багато музики різних жанрів. Та провідними у його творчості залишається вокально-симфонічний жанр. Назвемо 2 кантати – “Заповіт” (сл.Шевченка) і “Наймит” (на вірші І.Франка). Саме в цих творах композитор втілив ідею боротьби з поневолювачами, створив яскраві драматичні образи. Продовжує працювати у хорових та романсових жанрах, обробляє українські народні пісні. Варто назвати такі романси, як: “За байраком байрак”, “Одна пісня голосненька”, хори “Наша дума, наша пісня”, обробки народних пісень “Про Бондарівну”, “Бодай ся когут знудив”, “Ой співаночки” та ін.

На другий творчий період припадає захоплення Людкевича інструментальною музикою. Перші спроби відносяться ще до початку століття. Тоді композитор написав “Каприччіо” і “Симфонічний танець”. Значних успіхів композитор досягає вже у 20-30-і роки. Головним чином це одночастинні композиції “Меланхолійний вальс”, “Каменярі”, “Галицька рапсодія”, “Веснянки”, “Мойсей” та ін.

Заслуговує на увагу камерно-інструментальна музика Людкевича. Це його ф-нні твори “Варкарола”, “Пісні без слів”; скрипкові “Чабарашка”, “Тихий спомин”, “Сарабанда”, ф-нне тріо фа дієз мінор. Композитор прагне до високого професіоналізму і водночас до широкої доступності і зрозумілості своїх творів. В них відчувається вплив Лисенка, Чайковського, Рахманінова, Шуберта, Шумана, Брамса і Вагнера.

З 1939 р. С.Людкевич – професор нововідкритої Львівської консерваторії ім.Лисенка, старший науковий працівник філіалу Інституту фольклору Академії Наук УРСР. Багато сил віддає композиторській справі: пише хоровий твір “За мир”, завершує кантату “Наймит”, переробляє раніше створену кантату “Вільній Україні”. Перервана фашистською окупацією творчість Людкевича відновилась у 1945 р. Продовжується і його педагогічна діяльність. Станіслав Пилипович активно працює в симфонічному жанрі, створює оперу “Довбуш”.

Наприкінці 40-х років з’явились 2 симфонічні поеми – “Дніпро” і “Пісня юнаків”, в яких втілено героїку воєнних років.

У першій половині 50-х років Людкевич завершив “Прикарпатську симфонію”, ф-нний концерт та оперу “Довбуш”. Згодом композитор пише ряд програмних симфонічних творів: “Наше море”, “Не забудь юних днів”, “Пассакалію”, сюїту “Голоси Карпат”, увертюра “Ой не ходи, Грицю”. Багато сил віддає вихованню молодих музикантів, науковій праці. Ним розпочато підручник з народної творчості та хрестоматію з історії гармонії.

Помер С.П.Людкевич на 101 році життя у вересні 1979 р.

93.  Українська історична  школа (Київська  і  Львівська)  та  історико-культурологічна  думка  в Україні й українській діаспорі. М. Грушевський, І, Крип”якевич, Д. Дорошенко. 

Театр та музична культура в Україні: нові тенденції
 "Модерний" театр в Україні: передумови та особливості
"Модерний" український театр – це театр, який поєднує в собі риси професійного та національного. "Новий" український театр пройшов складний шлях становлення та розвитку, що зумовлювалося низкою причин та обставин.
Професіоналізація українського театру була типовим явищем доби індустріалізму, наслідком динамічних процесів урбанізації. Театр стає складовою частиною міської культури, центром духовного і культурного життя міста.
Виникнення "нового" українського театру було тісно пов’язано з національним відродженням, визвольним рухом. Театр гуртував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, а з іншого, виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.
Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники – демократизація, масовість, доступність мистецтва. Театральне мистецтво 2-ї половини ХІХ ст. в Україні стає не салонним, як у попередню добу, а масовим, доступним пересічним громадянам, міському плебсу, робітникам, навіть сезонним. Індустріальне виробництво сприяло підвищенню культурного та освітнього рівня населення міста й села, духовні потреби якого і мав задовольняти театр.
Розвиток "нового" українського театру в Східній та Західній частині України мав свої особливості. В Наддніпрянській Україні не було можливості щодо організації професійного театру, протягом тривалого часу театральне життя в Україні було позначено діяльністю численних, розпорошених театральних труп, гуртків, товариств. Українські актори вели мандрівне життя, працюючи в російських театрах, переїжджаючи невеликими змішаними або українськими трупами з міста у місто.
Найцікавішою особливістю "модерного" українського театру було те, що його діячі – це люди універсального таланту: Марко Кропивницький – режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький – письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий – драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру , як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.
В процесі становлення "модерного" українського театру можна виокремити три основних періоди:
1) кінець 1850 – 1 половина 70-х рр. – аматорські гуртки;
2) 1880-1890 рр. – створення професійного українського театру;
3) початок ХХ ст. – організація стаціонарного українського театру, створення шкіл акторського виховання, ідеологічної платформи національного театру.
Аматорський період – кінець 50-х – перша половина 70-х рр. ХІХ ст.
Перший, аматорський період у становленні "нового" українського театру пов’язаний з діяльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники – є театр у с.Сидорівка, при цукроварні відомого підприємця і мецената, українського модернізатора-підприємця Василя Симиренка. Глядачами сидорівського театру були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл. По неділях, задовго до початку вистави, під театром збиралися люди, потім приїздили екіпажі. Театр, за свідченням сучасників, був "не лише повний, але переповнений". Учасником цих аматорських вистав був наприкінці ХІХ ст. син відомого історика В.Антоновича, Д.Антонович. Відомий діяч студентського українського руху, згодом мистецтвознавець, вважав, що вистави сидорівського аматорського театру мали не лише художнє, але й культурно-громадське значення, сприяли пробудженню національного почуття, як і український театр в цілому.
В 1859 р. у Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М.Л
під назвою "Товариство люблячих рідну мову", активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, С.Ніс, О.Лазаревський.
У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав першу п’єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю".
В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство". До речі, Єлисаветргад можна вважати духовною колискою українського театру. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті.
В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п’єсу Т.Шевченка "Назар Стодоля" та оперу "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського.
В першій половині 70-х рр. ХІХ ст. студентський театральний гурток М.Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. В 1871 р. М.Старицький організує українську трупу – "Товариство українських сценічних акторів". Він і М.Лисенко беруть участь у діяльності Старої Київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства.
Формуванню українського професійного театру в 70-ті рр. завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Ємський указ 1876 р. забороняв "різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот".
Доба професіоналізації українського театру 80–90 рр. ХІХ ст.
Важливим етапом становлення "модерного" українського театру стали 80-90 рр. ХІХ ст. Це період позначений переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.
В 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький заснував перший професійний український театр. В його трупу прийшли талановиті актори М.Садовський, М.Заньковецька. Професійна трупа М.Кропивницького виїжджала на гастролі до Києва, Харкова, Полтави, Чернігова. В репертуарі переважали українські п’єси: "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Кропивницького, "Чорноморці" М.Старицького.
В серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М.Кропивницького з трупою М.Старицького. В новий театральний колектив влився І.Карпенко-Карий та П.Саксаганський. Директором української трупи став М.Старицький, М.Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Співпраця двох видатних діячів театрального мистецтва сприяла піднесенню престижу національного театру, рівня режисерської та акторської майстерності. До високопрофесійної української трупи входило більше 100 акторів. Трупа М.Старицького на короткий час об’єднала кращі театральні сили України, до неї входили М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, г. Затиркевич-Карпінська, Ф.Левицький.
Умови діяльності першого українського професійного театру були складні. Губернська адміністрація мала право заборонити гастролі, впливати на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялися лише в супроводі з п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару). Перший український театр не мав стаціонарного приміщення і змушений був працювати у "мандрівному режимі". В 1893 р. заборона на вистави українською мовою була скасована, але місцева адміністрація всіляко перешкоджала українському театру. В цей період починає формуватися національна акторська школа.
Процес професіоналізації українського театру був пов’язаний з виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл.
З театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1885 р. театральна трупа під антрепризою М.Старицького та режисера М.Кропивницького розпалася на два окремі колективи.
В 1890 р. І.Карпенко-Карий та М.Садовський ст
організував П.Саксаганський – "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". Трупа проіснувала до 1898 р.
Окрім цих провідних українських театральних колективів у Наддніпрянській Україні діяло близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп, які були досить популярними в українській провінції, а також у російських губерніях Центру, Уралу, Сибіру (наприклад, трупа Т.Деркача).
Організаційна розбудова українського професійного театру початку ХХ ст.
Після бурхливих подій революції "знизу" 1905-1907 рр., яка принесла політичні права і демократичні свободи всім народам Росії, українське театральне життя набуває нових рис та форм. У цей період поширюються зв’язки з театральними діячами Західної України. Протягом 1905-1907 рр. М.Садовський працює директором та режисером Руського народного театру у Львові (Львівський театр товариства "Руська бесіда").
В цей період створюється українська акторська школа соціально-психологічного театру.
Виникає і перший стаціонарний український театр у результаті революції 1905-1907 рр., коли були усунені всі організаційні перешкоди щодо розвитку національного театру. М.Садовський, повернувшись з Галичини в 1906 р., у Полтаві створює перший стаціонарний український театр. У 1907 р. стаціонарний театр М.Садовський організовує в Києві. В роки революції український театр, позбавлений офіційних репертуарних обмежень, дістав право ставити українською мовою твори класиків та російських авторів, зокрема Л.Толстого, В.Шекспіра.
В 1912 р. П.Саксаганський разом з М.Заньковецькою докладали зусилля щодо створення Українського художнього театру в Києві на зразок МХАТ, але брак коштів та Перша Світова війна стали на заваді здійснення цього проекту українських театральних діячів.
У 1918 р. П.Саксаганський разом з М.Заньковецькою організували в Києві Народний театр, на базі якого у 1922 р. створено Український драматичний театр, з 1923 р. – це театр ім. М.Заньковецької (нині – Львівський драматичний театру ім. М.Заньковецької).
На початку ХХ ст. формується покоління учнів "театру корифеїв" – актори, драматурги. Серед драматургів можна назвати імена Б.Грінченка, Л.Яновської, Л.Старицької-Черняхівської.
Корифеї нового українського театру
Становлення модерного українського театру пов’язано з іменами видатних представників культури модерну, людей універсальних художніх здібностей і таланту.
Марко Кропивницький був одним із засновників аматорського драматичного гуртка у Бобринцях. Його перший твір – мелодрама "Дай серцю волю, заведе в неволю" (1863). В 1870 р. переїхав до Одеси, де працював у професійних російських трупах. Саме тут формувалося його власне творче обличчя.
В 1882 р. організував першу українську професіональну трупу. В 1883 р. об’єднався з трупою М.Старицького. співпрацював з М.Садовським, М.Заньковецькою, П.Саксаганським, І.Карпенком-Карим. М.Кропивницький був режисером, драматургом, актором, літератором, антрепренером.
Як драматург, він написав 45 п'єс, 2 з них російською мовою. Широким був акторський діапазон М.Кропивницького, від шекспірівського Отелло до "Сватання на Гончарівці" г.Квітки-Основ’яненка. Також він писав музику для вистав, водевілів ("Пошилися в дурні", "По ревізії"), вокальних дуетів ("Де бродиш, моя доля"), романсів ("Соловейко), а також пісні ("Ревуть, стогнуть гори, хвилі").
М.Кропивницький, талановитий педагог, який створив власну школу режисури та акторської майстерності (його учні – г.Затиркевич-Карпинська, г.Борисоглібівська, І.Мар’яненко). Він став творцем романтично-побутового театру в Україні.
Михайло Старицький – видатний корифей українського театру. Походив з дворянської родини і виховувався в родині родичів матері – Лисенків, був одружений на сестрі М.Лисенка. Освіту здобув у Харківському та Київському університетах. Ще у 1859 р. організував драматичний студентський гурток у Києві. В 1871 р. організував "Товариство українських сценічних акторів", був душею театрал
О.Пушкіна, М.Лермонтова, А.Міцкевича, У.Шекспіра, г.Гейне, Й.Гете, Ф.Шиллера, Дж.Байрона, В.Гюго. Був одним із засновників української школи перекладу.
У 1883 р., як антрепренер, очолив театральну трупу М.Кропивницького. М.Старицький був і режисером і драматургом. Здійснив низку переробок драматичних і прозових творів. За твором М.Гоголя написав п’єсу "Різдвяна ніч", оперету "Сорочинський ярмарок", лібрето до опер "Тарас Бульба", "Утоплена". В результаті переробки п’єс польського автора Ю.Крашевського "Хата за селом", з’явилася п’єса "Циганка Аза". Твір І.Нечуя-Левицького "На кожум’яках" він перетворив на популярну комедію "За двома зайцями".
М.Старицький був автором історичних драм "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші", популярних водевілів "По модньому", "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка", а також соціальних драм "Не судилось", "У темряві", "Талан", що відбивали соціальні зміни та економічні зрушення в українському селі та містах в добу індустріалізму.
Особлива роль у розвитку української культури, зокрема театрального мистецтва, належить родині Тобілевичів, з якої вийшли такі відомі корифеї, як І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті.
Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) був організатором театральних гуртків у Бобринцях і Єлисаветграді. Своє захоплення театром поєднував з канцелярською службою. У 1883 р. за участь у нелегальному гуртку та допомогу родині Русових, (відомих діячів українського руху), І.Карпенко-Карий був висланий у Новочеркаськ, де виступав у групі М.Старицького, що була там на гастролях. У "новочеркаський період" він створив свої кращі драматичні твори "Бондарівна", "Наймичка", "Безталанна".
І.Карпенко-Карий відомий як критик і публіцист. Найважливішим доробком українського драматурга були сатиричні комедії, що висвітлювали процеси соціального розшарування, урбанізації, соціальних конфліктів – "Розумний і дурень", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море". Він був непересічним актором, зіграв практично в усіх своїх 18 п’єсах й творах інших авторів. І.Карпенко-Карий – представник соціально-психологічного театру в Україні.
Микола Садовський (Тобілевич) – режисер, актор, письменник, перекладач, організатор театрального життя. З 1880-х рр. розпочав акторську діяльність у трупах М.Кропивницького, М.Старицького, П.Саксаганського. В його репертуарі понад 50 драматичних і комедійних ролей. В 1890-1898 рр. очолював "Товариство малоросійських акторів". У 1905-1906 рр. був директором і режисером Руського народного театру товариства "Руська бесіда" у Львові. В 1906 р. створив перший стаціонарний український театр Наддніпрянщини – в Полтаві, 1907 р. – у Києві., де переважав український класичний репертуар. У 1920 р. М.Садовський виїхав з трупою до Галичини, в 1921-1923 рр. – очолює Руський театр в Ужгороді. Згодом опинився на еміграції в Чехословаччині. В 1926 р. реемігрував в Україну. Грав у театрах разом з П.Саксаганським. Акторський діапазон містив трагедійні, драматичні, комедійні ролі. Написав лібрето до опери М.Лисенка "Енеїда".
Відомий актор і режисер Панас Саксаганський (Тобілевич) починав свою театральну кар’єру в трупах Старицького, Кропивницького, Садовського. Протягом 1890-1898 рр. очолював власну групу "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". В 1912 р. разом з М.Заньковецькою зробив спробу створити Український художній театр у Києві. В 1918 р. організував у Києві Народний театр. У 1936 р. здобув звання народного артиста СРСР.
Серед основоположників українського модерного театру особлива роль належить актрисі Марії Заньковецькій. Музичну освіту вона здобула в чернігівському пансіоні у М.Вербицького. Вокальну майстерність удосконалювала у Гельсінфорському відділенні П
М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенко-Карого, Руському народному театрі товариства "Руська бесіда" у Львові, Київському театрі М.Садовського; організовувала аматорські гуртки в Ніжині, Кролевці. В 1897 р. на І Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві М.Заньковецька відстоювала ідею українського театру, закликала скасувати принизливі обмеження (репертуарні, мовні, адміністративні) його існування в Російській імперії.
М.Заньковецька організувала Народний театр у Ніжині. Разом з П.Саксаганським створила Народний театр у Києві, якому в 1923 р. було надано її ім’я (зараз – це львівський український драматичний театр ім.М.Заньковецької).
В 1923 р. М.Заньковецька першою отримала звання народної артистки. Вона створила багато пронизливих жіночих образів, кращі п’єси українських драматургів 80-90-х рр. ХІХ ст. писалися для неї.
М.Заньковецька стала першою виконувачкою головних ролей в п’єсах І.Карпенко-Карого "Безталанна", "Наймичка", М.Кропивницького "Доки сонце зійде", М.Старицького "Циганка Аза", Панаса Мирного "Лимерівна", їй під силу були образи глибоко драматичні й комедійні, тонкі психологічні й типово соціальні.
М.Заньковецька стала однією з перших українських актрис кіно, знявшись у фільмах "Наталка Полтавка" (1910) та "Остап Бандура (1923).
Театральне життя в Західній Україні
Театральне життя на Галичині – найбільш розвиненої частини українських земель у складі Австро-Угорської монархії, як і в Наддніпрянщині, було частиною національно-культурного відродження краю. Завдяки політичним свободам, які отримали мешканці українських провінцій Габсбурзької монархії, у Львові в 1864 р. виникає український професійний театр товариства "Руська бесіда". Разом з тим, український театр на Галичині став заручником протистояння двох таборів у галицькому відродженні – народовського та москвофільського. Ще одна особливість першого західноукраїнського театру полягала в тому, що його репертуарна політика була орієнтована на українських авторів з Наддніпрянщини – І.Котляревського, г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. Літературно-драматургічні зв’язки Галичини з Наддніпрянщиною доповнювалися співпрацею щодо організації театральної діяльності. Існувала практика запрошення до Львова відомих корифеїв театрального мистецтва – М.Кропивницького, М.Садовського.
Український професійний театр у Львові пережив в своєму розвиткові періоди піднесення і занепаду, громадського визнання і забуття. Очолив першу українську театральну трупу у Львові (1864) О.Бачинський, який був антрепренером, актором та режисером одночасно. В театрі переважно ставилися п’єси "Наталка Полтавка", "Москаль-Чарівник" І.Котляревського, "Маруся" за повістю Г.Квітки-Осонв’яненка, "Назар Стодоля" Т.Шевченка. Під антрепризою О.Бачинського українська трупа успішно гастролювала по містах Східної Галичини та Південної Буковини.
Діяльність театру сприяла пожвавленню культурного життя краю, але поступово театр став занепадати через боротьбу за впливи на нього між народовцями та москвофілами. В репертуарі театру замість українських п’єс з’являються водевілі, фарси, оперетки невисокого художнього гатунку.
В середині 70-х рр. ХІХ ст. діяльність театру пожвавлюється. В 1975 р. на посаду режисера театру був запрошений М.Кропивницький, який сприяв підвищенню акторської майстерності та режисерської культури театру. В театрі йшли п’єси відомих російських комедіографів, драматургів М.Гоголя, О.Островського, європейських авторів Ж.-Б. Мольєра, Ф.Шіллера та ін. Значно збагатився український репертуар Львівського театру за рахунок п’єс І.Карпенко-Карого "Безталанна", "Мартин Боруля", П.Мирного "Лимерівна", І.Франка "Украдене щастя", "Учитель" тощо.
За народність та "українськість" українського театру виступав І.Франко, як критик і драматург, він піддавав критиці "недотепні комедії та псевдоісторичні драмища", що засмічували репертуар.
У 90-ті рр. ХІХ ст. художній р
та художнього рівня.

Модерна музична культура Наддніпрянщини
Модерна музична культура в Україні виникла в другій половині ХІХ ст. і означала перехід від аматорської до професійної діяльності на підставі народних музичних традицій, зокрема піснетворчості українського народу.
Провідною рисою "нової" музичної культури в Україні було створення засад української національної музики. В цей період виникає українська опера, формується когорта українських професійних композиторів і виконавців, закладаються основи теорії музики, створюються українські музичні навчальні заклади, національні традиції концертного виконавства.
Модерна українська музична культура характеризувалася інтересом до пісенної народної творчості, національної музики, що поступово витісняла захоплення і безперечне панування італійської музики, опери та виконавців.
Модерна музична культура в Україні була тісно пов’язана з іншими видами мистецтва – літературою (українською, російською, класичною європейською) та театром. Так, музично-драматичний театр М.Кропивницького-М.Старицького сприяв розвитку національної музики. Силами цього театру ставилася опера "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса. На сцені цього театру відбулися прем’єри опери М.Лисенка "Різдвяна ніч", оперети "Чорноморці".
Показово, що всі корифеї українського театру – М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, М.Заньковецька, г.Затиркевич-Карпинська – мали музичну підготовку або спеціальну освіту і були талановитими співаками.
Український народний театр товариства "Руська бесіда" у Львові також ставив опери "Запорожець за Дунаєм" (1881), "Різдвяна ніч" (1890).
Модерна музична культура в Україні була фактором культурно-національного відродження в українських землях на Сході й Заході, формування національної свідомості, а також засобом репрезентації українського народного мелосу і професійної національної музики в європейських країнах.

Фундатором і видатним представником модерної музичної культури в Україні був Микола Лисенко, – видатний композитор, піаніст, диригент, музикознавець, талановитий педагог, відомий громадський діяч.
М.Лисенко походив з козацько-шляхетської родини на Полтавщині. Закінчив Київський університет, де захистив дисертацію з природничих наук у 1864 р. Ще в студентські роки захоплювався музичним фольклором, створив аматорський хор, який виконував народні пісні в його обробці. Вчився в Лейпцігській консерваторії по класу фортепіано. Композиторську майстерність підвищував у Петербурзькій консерваторії під керівництвом М.Римського-Корсакова. Великий вплив на формування М.Лисенка як композитора мали М.Мусоргський, В.Стасов, П.Чайковський, С.Бородін, Ц.Кюї.

Музичний талант М.Лисенка був багатобарвний: виступав з концертами як піаніст, викладав фортепіано в музичній школі, збирав і обробляв музичний фольклор, був учасником Київської старої громади.
Важливим напрямом діяльності М.Лисенка було збирання та обробка українських народних пісень. Він видав 7 випусків народних пісень, покладених на фортепіано; всього близько 600. Займався розробкою історії та теорії української музики: підготував роботу про українські думи та пісні з репертуару відомого кобзаря О.Вересая, а також праці "Дума про Хмельницького та Барабаша" і "Народні музичні інструменти на Україні".
М.Лисенко виступав блискучим музичним інтерпретатором творчості Т.Шевченка. Йому належать цикл творів під назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", зокрема відомі кантати "Б’ють пороги", "Гайдамаки", "Заповіт" та ін.
М.Лисенко – засновник українського оперного мистецтва. Він автор першої української опери "Різдвяна ніч" (1873). Композитор створив різні жанри української опери: історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну – Утоплена" (1883), "Наталка Полтавка" (1889), "Тарас Бульба" (1890), "Енеїда" (1911), "Ноктюрн" (1912
"Тарас Бульба", що пройнята духом народних пісень і дум, вона створювала неперевершений зразок професійної національної музики.
М.Лисенко був талановитим організатором музичного життя в Україні. Брав активну участь в щорічних Шевченківських концертах, писав музику до театральних вистав, був головою ради правління "Українського клубу", разом з О.Кошицем заснував музичне товариство "Боян" в 1905 р. у Львові.
М.Лисенко – відомий педагог, зробив великий внесок у розбудову музичної освіти в Україні. Він викладав у музичних школах, училищах, Інституті шляхетних дівчат. У 1904 р. створив приватну Музично-драматичну школу в Києві, підготувавши нове покоління українських музичних діячів – К.Стеценко, Л.Ревуцький, О.Кошиць, М.Микиша, О.Ватуля, М.Терещенко та ін.

Вагомий внесок у розвиток модерної музичної культури в Україні зробили представники молодшої генерації українських композиторів. Це українська музична "трійця": К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович.

Кирило Стеценко вчився у Музично-драматичній школі М.Лисенка. Писав музику на твори І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Олеся. Найвідоміша його композиція "Заповіт" на слова 
Т.Шевченка. Був активним учасником музичного життя та освіти в Києві. Організував кобзарську школу, в 1918 р. – мандрівну хорову капелу "Думка". До творчого доробку К.Стеценка належать опери "Кармалюк" (що залишилася незакінченою), "Іфігенія в Тавриді", дитячі опери "Лисичка", "Котик і Півник", "Івасик-Телесик", музика до вистав "Сватання на Гончарівці", "Гайдамаки", хори "Бурлака", "Сон", сатирична пісня-сцена "Цар-Горох", близько 50 обробок колядок і щедрівок; солоспіви, церковна музика.
Микола Леонтович мав великий вплив на розвиток української хорової культури як композитор, хоровий диригент. Виступав у концертах хорової музики як диригент та акомпаніатор, брав участь в організації Першої української державної капели. Займався обробкою українських народних пісень (понад 150), найбільш відомі серед яких "Щедрик", "Дударик", "Чумак", "Дума про Нечая". Писав оперу "На русалчин Великдень", яку завершив М.Скорик, хорові поеми "Моя пісня", "Легенда", херувимські пісні, псалми, колядки, щедрівки, аранжував стародавні розспіви. Запропонував нові підходи до обробки народних пісень і музики, розкрив широкі можливості для їх використання.

Яків Степовий (справжнє ім’я – Акименко /Якименко/) народився на Харківщині, вчився в Петербурзькій консерваторії по класу композиції у М.Римського-Корсакова, потім А.Лядова. Я.Степовий – відомий композитор, педагог, викладач, організатор музичного життя в Україні. З 1917 р. жив у Києві, співпрацював з новою владою, очолив Театр музичної драми, Державний вокальний ансамбль. За його ініціативою було створено симфонічний оркестр ім. М.Лисенка, Державний струнний квартет, організовано Народну консерваторію. Писав вокальні цикли на слова Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, фортеп’янні твори, сонати, сюїти для симфонічного оркестру на теми українських народних пісень, романси, хорові обробки народних пісень.

КИЇВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
М.С.ГРУШЕВСЬКОГО: ДОЛІ НАУКОВЦІВ
Час існування київської історичної школи М.С.Грушевського припадає на другу половину 1920-х років. Київська школа є унікальним явищем в українській історіографії. І неповторність її насамперед полягає у тому, що вона була другою школою, яку створив один вчений. Здається, іншого такого історика – засновника двох історіографічних шкіл не лише в Україні, але й у світі немає.
«Львівська історична школа М.С.Грушевського» та «київська історич- на школа М.С.Грушевського» різняться одна від одної особовим складом, часом і місцем діяльності, а також політичними реаліями хронологічних рамок їх існування. Втім, незважаючи на певні розбіжності, київська істо- рична школа була тяглим продовженням львівської історичної школи, а особа їх фактичного засновника – М.С.Грушевського об'єднує ці школи в одне ціле.
Але якщо діяльності львівської історичної школи та її представників
вже присвячено кілька ґрунтовних студій
1 то до розуміння київської істо-ричної школи ми ледве підходимо
Це й зрозуміло: якщо львівські учні М.С.Грушевського будь-що-будь, а таки мали час і можливості для самореалізації, то долі київських науковців виявилися набагато трагічнішими: їх не тільки позбавили часу – визначального у розкритті таланту істориків-професіоналів – та можливості праці в царині історичних дослідів України, а й деяких – життя.
Представниками київської історичної школи М.С.Грушевського ми
вважаємо: О.І.Барановича, Т.М.Гавриленка, С.В.Глушка, П.С.Глядківського,
К.М.Грушевську, В.С.Денисенка, В.С.Євфимовського, В.А.Ігнатієнка,
М.Ф.Карачківського, В.М.Костащука, Д.О.Кравцова, П.І.Нечипоренка,
О.Я.Павлика, Ф.Я.Савченка, Є.С.Смолинську, О.М.Степанишину,
М.М.Ткаченка, С.В.Шамрая, Л.П.Шевченко та В.Д.Юркевича – усього 20 осіб.
Історична школа фактично припинила своє існування у 1930-1931 р.: в
Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії -
В умовах нацистського режиму небезпечно було займатися наукою, а тим більше - українською. Український науковий інститут працював до 1945 р. В 30-ті роки осередки української історичної науки за кордоном залишилися в Чехословаччині та Польщі. Самоліквідація Українського соціологічного інституту у зв'язку з поверненням М. Грушевського в 1924 р. на Україну, політична переорієнтація УНІ-Б на початку 30-х років поставили Прагу в стан провідного захисника української історичної думки в еміграції.
Після повернення до Варшави Д.Дорошенко продовжив наукову діяльність. У 1938 р. вийшла його праця "Мазепа в історичній літературі і в житті" [4], де характеризуються твори українських та іноземних істориків про життя і діяльність І. Мазепи. На думку вченого, В.Липинський і М.Грушевський канонізували в українській історіографії оцінку І.Мазепи як патріота. Цінним було дослідження Д.Дорошенка, присвячене Т.Шевченку, надруковане у Празі в 1940 р., та монографія "Тарас Шевченко. Його життя і твори" (Відень, 1942) . У цих працях історик відносить поета до ідеологів державницького напряму й акцентує увагу на ідейних засадах Шевченкового бачення української історії.
Помітну роль у розвитку українського державознавства відіграв С.Дністрянський. Обіймаючи посаду ректора УВУ в 1922 р., він виголосив інавгураційну промову на тему "Нова держава", у якій говорилося, що ключовим складником сучасної держави мав би бути народ із його невід'ємним правом на самовизначення: "Лінія майбутніх подій може ще не раз зломитися, але ідея ясна, нестримна, нова обновлена держава мусить признати самовизначення народів та відкинути анексії, що противляться сьому визначенню" [6, 14]. Черговим невідривним елементом нової держави мало б стати право, причому "сам народ мусить бути творцем права в усіх суспільних зв'язках" [6, 20]. У цій же роботі по-новому висвітлювалося поняття рівності у державі. "Силу" держави науковець вбачав у прадавніх світосприйняттях - "порядок" та "організація".
С.Дністрянський відзначав колосальний внесок України в історію права. Посилаючися на багаточисленні приклади, він обґрунтував, що Київська Русь мала природу розвиненої європейської держави, а Україна ХVІІ - ХVІІІ ст. була першою національною державою, яка для протиборства із зовнішніми противниками об'єднала український народ. Взаємозв'язок права і держави був однією з головних тем наукових творів С.Дністрянського. У 1925 р. дослідник видав вичерпне дослідження на тему "Погляд на теорії права та держави" , в якому давалася докладна характеристика літератури з даної проблеми. На його думку, фундаментом нової держави були ідеї, проголошені французькою революцією, - ідеї свободи людини та ідеї суверенності народу. Також С.Дністрянський опрацював дві категорії права і держави: філософську та правничу (в рамках кінця XVIII і 1-ої чверті XX ст.). Підрозділ першого розділу був приурочений матеріалістичній теорії Маркса та Енгельса, у другому розділі розглядалася теорія В.Леніна, що спиралася на диктатуру пролетаріату. Обидві теорії були піддані жорсткій критиці. У висновку до свого дослідження С.Дністрянський написав: "Еволюційний розвиток іде в тому напрямку, що нація, маючи своїх людей і свою територію, змагає до того, щоб своїй питомій культурі відкрити шлях до "цивілізації", значить, до того, щоб на своїй національній території витворити питому державну організацію" .
Серед талановитих істориків державницького спрямування, які працювали в Українському вільному університеті, виділялася постать Б.Крупницького (1894 - 1956). Його погляди на історію української державності концентровано відображені у підсумковому дослідженні "Гетьман Данило Апостол і його доба", яке побачило світ у 1948 р. В ньому вперше в українській історіографії ґрунтовно розкривалася державницька діяльність гетьмана Данила Апостола. Б.Крупницький один із перших,
думки державницького спрямування внесла наступна плеяда істориків-державників, що також перебували в еміграції, - І.Крип'якевич, С.Томашівський, І.Кревецький та інші представники історичної школи М.Грушевського. Зокрема, І.Крип'якевич, перебуваючи в еміграції, продовжував досліджувати історію українського козацтва та опублікував "Студії над державою Б.Хмельницького" (1925 - 1931), чим підтвердив свій статус українського історика-державника. Інший представник державницького напряму - С. Томашівський - у 1921 - 1925 роках жив у Берліні, пізніше повернувся до Львова, де згодом очолив редакцію часопису "Політика", а з 1928 р. був доцентом історії України Краківського університету. Після видання праць "Українська історія: нарис І. Стародавні і середні віки", "Бісмарк і Україна" вчений сконцентрував увагу на дослідженні історії української церкви, визнаючи, що церква є берегинею національної і державницької свідомості українського народу.
Діяльність осередків історичної науки і центрів українознавства міжвоєнних років у Західній Україні та діаспорі забезпечила збереження і примноження надбань національно-державницького напряму української історіографії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало історичне право українців на власну державу.
Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції, гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української історіографії. Найяскравішими його постатями були Д.Дорошенко, В.Липинський, С.Дністрянський, В.Кучабський, Б.Крупницький, С.Томашівський та інші. Творча спадщина цього напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією, відіграла велику роль у створенні наукової історії України.

94.     Репресивні акції сталінізму та їх трагічний вплив на розвиток української національної культури 20-50-х pp.
З кінця 20-х рр. Комуністична партія почала розглядати літературу й мистецтво як одну з ділянок культурного фронту.
Спочатку були заборонені літературні товариства. Під невблаганним пресом терору ОПИНИЛИСЯ науковці, освітяни, діячі сфери культури. Посилювалася боротьба проти «націоналістичний ухилів». Як справедливо зазначає український історик О. Бойко, «під гаслом боротьби з «хвильовизмом» почали переслідувати творчу інтелігенцію, боротьба з «волобуєвщиною» зачепила наукову інтелігенцією, а «шум-ськізм» - навіть стару ленінську гвардію».
30-ті рр. пройшли під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Їх одразу зарахували до складу сфабрикованих органами ДПУ «контрреволюційних націоналістичних організацій».
Не витримуючи психологічного тиску, наклали на себе руки письменник М. Хвильовий, та нарком освіти М. Скрипник. Жертвами сталінського терору стали відомі літератори Б. Антоненко-Давидович. М. Яловий, П. Губенко(Остап Вишня), діячі Комуністичної партії Західної України Г. Бараба-Іваненко, П. Ладан, К. Мак¬симович, Ф.Приступа та ін. 
Під час боротьби з «націоналістичною контрреволюцією» знищено в концтаборах режисера Л. Курбаса, засновника української школі монументального мистецтва О. Бойчука, письменників М. Куліша, М. Зерова, Г. Косинку. Зі 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України репресовано 97 осіб. Загалом у роки сталінського терору жертвами режиму стали 500 письменників України.
У сталінських катівнях закінчив свій життєвий шлях відомий учений-сходознавець А. Кримський.

95. Український культурний процес в еміграції

Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів [1,с.290]. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради 
Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки. 
Саме за кордоном України була втілена в життя ідея незалежної української освіти та науки, що сприяло вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундаментатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками ─ С. Дністрянський та М. Грушевський. 
У Празі у 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та інші.
У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. Створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він прагнув, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітені Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.
З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.
У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація, її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. В Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського відбулася презентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного його комплексу до фондів бібліотеки.
У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри . З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у у Мюнхені.
організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.
 
Українська культура 50-70-х pp.
Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946-1948 рр. приймаються постанови ЦК ВКП (б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про кінофільм "Велике життя", "Про оперу "Велика дружба" В.Мураделі" та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці "Короткий курс історії України", "Нарис історії України", твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.
У 50-60-х рр. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є.Плужника, М.Зерова, В.Бобинського, М.Драй-Хмари, Г.Косинки, О.Слісаренка, В.Чумака, С.Тудора та ін.). На початку 60-х рр. було розпочато видання "Української радянської енциклопедії", з’явилися нові літературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т.Шевченка.
У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з´явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих "шістдесятників" насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник, Є.Гуцало, М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Зарецький, А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув´язнено.
У 70-80-х рр. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття "радянський народ", "єдина загальнорадянська культура", "злиття націй і народностей".
Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.
У середовищі передової інтелігенції поширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В.Чорновіл, А.Пашко, І.Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам´яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація".
Попри всі труднощі, українська культура у другій половині XX століття продовжувала розвиватися, засвідчуючи значний творчий потенціал нашого народу. Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов’язкової середньої освіти (з 1966).


96. Наука та освіта, преса і радіо, театр і кіно, образотворче мистецтво під час Другої світової війни. 

Наука
З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Ко-пейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Сверд-ловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.
Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.
М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.
Освіта
У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.
У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.
Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І. Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.
Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.
Преса. Радіо
Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.
Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін.
У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".
Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх віст
мовлення становило 12 годин 35 хвилин.
Театр та кіно
Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів.
Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.
Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".
Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм В. Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії.
Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали. У квітні цього ж року на екрани вийшов перший номер кіножурналу "Радянська Україна" та кілька спеціальних кіновипусків. Важливою подією став документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О. Довженком. Він супроводжується хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, а також глибоко емоційною музикою, яку написали А. Штогаренко і Д. Клебанов.
Образотворче мистецтво
Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор'єв, С. Єржиковський, О. Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В. Бородай, В. Задорожний, І. Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеренко, графіки В. Нерубенко, Л. Вербицький, П. Горілий. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму.





97.      Особливості архітектури та образотворчого мистецтва повоєнних часів.
Повоєнні роки позначились якісним зростанням образотворчого мистецтва. Важливою подією стали з'їзди архітекторів і художників, де розглядалися питання відбудови та нового бачення образу міст і сіл. Відбудовчі роботи почались одразу після визволення території України від фашистів. Відбудовувалися та реконструювалися міста. За генеральним планом відбудовувався Київ. Було проведено конкурс на кращий проект забудови Хрещатика. Як результат кияни мають своєрідний архітектурний ансамбль, образ якого визначають вдало розкритий мальовничий рельєф нагірної частини вулиці, багатоповерхові будинки, оздоблені керамічною плиткою світлого кольору, та широкі тротуари, засаджені каштанами. 

Значним досягненням українського містобудівництва стала Нова Каховка (1951—1954). Чітко розплановано вулиці, вперше використано серії типових житлових будинків. Зведено Будинок культури за типовим проектом І. Рожина, який прикрашено мотивами українських народних орнаментів, що надає архітектурному образу урочистого звучання. 

Серед громадських споруд, зведених українськими архітекторами в першій половині 50-х років, високим художнім рівнем вирізняються матроський клуб у Севастополі (архітектори Богданов, Киреєв); в 1958 р. було завершено будівництво Виставки передового досвіду в народному господарстві України в Києві. 

Тематика українського живопису повоєнних років присвячена подіям Другої світової війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен Д. Безуглим "Форсування Дніпра", С. Отрощенком "Німецькі окупанти на Україні", Л. Чичканом "Помстимося", С. Самусєвим "Подвиг сержанта Якова Приходька". Трагічні події перших днів війни знайшли правдиве відбиття у творі Т. Яблонської "Ворог наближається". Авторами полотен на тему війни переважно були художники-фронтовики, безпосередні учасники боїв, що, безумовно, позначилося на характері їхніх полотен. 

Популярними були історичні теми: "Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша" В. Задорожного, горельєф "Переяславська Рада" І. Гончара, скульптурна група "Перед боєм. Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун" А. Білостоцького та О. Супруна. 

Портрети О. Шовкуненка партизанки Майї Вовчик-Блакитної, народної артистки СРСР Марії Литвиненко-Вольгемут, С. Ковпака вирізняються не лише віртуозною технікою виконання, а й умінням досягти повноти і витонченості у відтворенні духовних якостей героїв творів. 

Великих творчих успіхів у повоєнний час досягло українське театрально-декоративне мистецтво. Оформлення вистав стає лаконічним, посилюється емоційне звучання. На цій ниві працювали М. Духновський, Ю. Злочевський, В. Меллер, Д. Нірод та ін. Видатним майстром сценографії став народний художник СРСР А. Петрицький, який увесь свій талант віддавав театру, оформив вистави "Макар Діброва", "Богдан Хмельницький", "Князь Ігор" та ін. 

Творчими досягненнями позначена книжкова графіка. Провідним майстром української книжкової графіки був В. Касіян, найпопулярнішими стали виконані ним ілюстрації до Шевченкового "Кобзаря" (1954). Митці книги підійшли до вирішення складної проблеми — синтезу ілюстрування й оформлення видань, тим самим підготувавши грунт для бурхливого розвитку української книжкової графіки наступного періоду. 

У скульпторів так само провідними стали події й образи воєнного часу. Створюються меморіальні ансамблі, встановлюються пам'ятники героям війни і праці. Помітною подією в монументальній скульптурі став пам'ятник молодогвардійцям (1954). Його автори В. Агібалов, В. Мухін, В. Федченко та архітектор О. Сидоренко створили монумент, сповнений героїко-романтичного звучання. 

Українські митці засвідчили зміцнення зв'язків українського мистецтва з життям народу, багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натх
ненну працю, пов'язану з відбудовою України.


98. Творчість українських композиторів Л.Ревуцького, Б. Лятошинського, В. Косенка, М. Вериковського, К. Богуславського, В.Барвінського, Д. Січинського.


Музична творчість Левка Ревуцького
Ревуцький автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, у новій редакції 1940, один з найкращих творів P.), два концерти для фортепіано. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в українській музичній літературі. Також у творах менших форм (фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано) Ревуцький дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано, в яких особливо цікаві фортепіанні партії, трактовані наскрізь самостійно (окремі збірники «Гал. пісні», «Сонечко», «Козацькі та історичні пісні»).
Лев Миколайович Ревуцький творчо розвинув методи Лисенка й Леонтовича, які полягали у нерозривному злитті музичного фольклору з досягненнями гармонічного мислення кінця XIX століття. Він збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Композиторський стиль Л.Ревуцького формувався на основі глибокого й всебічного пізнання національного народного мелосу та перетворення традицій сучасної професійної музики. Творам митця притаманна життєствердна настроєність, ліризм, стриманість, широта і багатство емоцій. Розмірена, виразна мелодика поєднується з напруженою складною гармонікою. Л.Ревуцький розкривав дійсність і в лірико-драматичному, і в лірико-епічному ключах. Його творчість увійшла до золотого фонду української класики (Друга симфонія і фортепіанний концерт — перші значні твори цих жанрів в українській музиці). Значний внесок Л.Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень. У його творчій спадщині близько 120 оригінальних обробок. 


Значення творчої діяльності Левка Ревуцького

Разом з Б. Лятошинським Ревуцький вважається найвпливовішим діячем української музичної культури своєї епохи. Він виховав цілу генерацію нинішніх українських композиторів: М. Дремлюгу, В. Гомоляка, О. Андреєва, Г. Жуковського, Г. Майбороди і П. Майбороди, В. Кирейка, А. Филипенка, С. Жданова, А. Коломийця, О. Зноско-Боровського, Л. Левитова, Г.Мірецького, В. Рождественського, Л. Грабовського та ін.
Ревуцький багато зробив для популяризації творчості М. Лисенка. Він був редактором повного видання творів М. Лисенка. Л. Ревуцьким була здійснена фундаментальна редакція, а також доповнені й оркестровані деякі номери його опери «Тарас Бульба». Також Л. Ревуцьким здійснена редакція фортепіанного концерту В. Косенка.
Вшанування
Ім'я Ревуцького носять музичні колективи і заклади, зокрема Державна чоловіча хорова капела України ім. Ревуцького, музичне училище в Чернігові, загальноосвітня школа в с. Іржавці, дитяча музична школа № 5 у м. Києві, пароплав на р. Дніпро. На честь Л. М. Ревуцького названо одну з вулиць Києва, що знаходиться у Дарницькому районі. Щорічно на прикінці лютого проходить вручення Премії ім. Л. М. Ревуцького Міністерства культури України. В с. Іржавець функціонує музей-садиба Л. М. Ревуцького та Д. М. Ревуцького.

Борис Лятошинський
В 1919 році Б. Лятошинський закінчив Київську консерваторію, де він займався в класі Р. М. Глієра, та почав свою композиторську та педагогічну діяльність. 20-ті роки стали для нього періодом формування індивідуального стилю. В цей час композитор дуже цікавився творами сучасників (С. Прокоф’єва, І Стравінського, М. Мясковського, А. Шенберга, А. Берга, А. Онеггера та ін.); він очолював Асоціацію сучасної музики, яка існувала в Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. В цей час він писав переважно камерну музику: Струнний квартет № 2 (квартет № 1 він написав за консерваторських часів), фортепіанне Тріо, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п’єс “Відображення” та низку романсів на вірші поетів-романтиків та символістів. Ці твори мали пошуковий характер, митець обирав свій творчий шлях. Для музичної мови цих творів характерна ускладненість, “виломаність” ритму, речитативність та риси інструментальності в мелодиці, насиченість гармонії. Деякі з тем, що з’явилися в творах цього періоду, пізніше будуть використовуватися в інших композиціях.
В другій половині 20-х років було написано Струнний квартет № 3, скрипкову сонату, Баладу для фортепіано, “Увертюру на чотири народні теми”, оперу “Золотий обруч” (за повістю І. Франка “Захар Беркут”).
В 30-ті роки композитором створені Симфонія № 2, сюїта з музики до кінофільмів, романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано, кантати “Заповіт” та “Урочиста кантата”, опера “Щорс”.
Крім написання власних творів, в цей час Б. Лятошинський оркеструє опери М. Лисенка “Енеїда” (цю оперу також і редагує) та “Тарас Бульба”, балет “Комедіанти” та оперу “Шах-Сенем” Р. Глієра, пише музику для кінофільмів. Також веде велику педагогічну та музично-громадську роботу.
Часи війни композитор провів у Саратові, де виконував обов’язки професора Московської консерваторії (яка була туди евакуйована) та співпрацював із радіостанцією “Тарас Шевченко”, яка транслювала передачі на окуповану територію. Зокрема, було зроблено більш 80 обробок українських народних пісень для хору, а також для солістів-співаків в супроводі фортепіано.
Композиторська праця Б. Лятошинського цих часів була дуже плідною. Він написав “Український квінтет”, Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев’яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського та В. Сосюри. Для камерно-інструментальних жанрів митця дуже характерним є широке використання народного українського мелосу. Центральним твором цього періоду є Український квінтет, за який Б. Лятошинському було надано Державну премію. Наприкінці 40-х – в 50-ті роки композитор пише такі твори, як Симфонія № 3, симфонічна балада “Гражина”, “Поема возз’єднання”, поема “На берегах Вісли”, Концерт для фортепіано з оркестром, хори на слова Т. Шевченка (зокрема, “Тече вода в синє море” та “Із-за гаю сонце сходить”) та О. Пушкіна (цикл “Пори року” та мініатюри “По небу крадется луна” та “Кто, волны, вас остановил”). В цих творах відбилися пережиті воєнні роки, народне випробування.

Віктор Степанович Косенко – український композитор, піаніст, педагог.
Народився 11 (23) листопада в Петербурзі. 1918 року закінчив Петроградську консерваторію по класам композиції у Н. А. Соколова та фортепіано у І. С. Миклашевської і переїхав до Житомира, де почав викладати у Музичному технікумі, а згодом став директором Житомирського музичного училища. В 1938 році училищу було присвоєно його ім’я. З 1929 викладав у Київському музично-драматичному інституті (з 1932 — професор). В 1934-37 працював у Київській консерваторії. В історію української музики Віктор Косенко увійшов, насамперед, як неперевершений лірик. Його вокальна, камерна і симфонічна творчість наповнена романтичними інтонаціями слов’янської музики і народної пісні.
Віктор Косенко – один з небагатьох українських композиторів, котрому пощастило отримати європейську музичну освіту. Дитинство музиканта пройшло у Варшаві. він був справжнім вундеркіндом: у шість років, не знаючи нот, грав на слух Патетичну сонату Бетховена. Унікальні здібності хлопчика розвивали професори Варшавської консерваторії. Музичну освіту Косенко продовжив у метрів Петербурзької консерваторії. Олександр Глазунов, її тодішній директор, оцінив обдарованість учня і звільнив його від платні за навчання. У Петербурзі юний музикант зустрічався з Рахманіновим, Скрябіним.
Більшу частину свого життя Віктор Косенко провів у Житомирі. Тут мешкала його мати Леопольда Йосипівна. Тут він і його друзі-музиканти створили мистецьке середовище, яке не поступалося столичному. Як згадує співачка Зоя Гайдай, їхніми слухачами були, насамперед, селяни, робітники і солдати. У місті над Тетеревом В. Косенко активно займався педагогічною та концертною діяльністю. Тут написав найкращі свої романси, етюди, п’єси, музику до театральних вистав. Зокрема, у меморіальному музеї В.С. Косенка в Києві зберігається рукопис композитора “Музика до п’єси І.А. Кочерги “Фея гіркого мигдалю”".
У Житомирі Віктор Степанович закохався і одружився. Мав свій дім на вулиці Дмитрівській 6, де часто бували цікаві й талановиті люди. Тут завжди збиралися представники житомирського бомонду. Ось, що згадувала про ті часи дружина композитора Ангеліна Володимирівна: “У Житомирі життя наше було сповнене музикою. Навколо Віктора Степановича згуртувалося багато музикантів – і ті, що постійно проживали в місті, і ті, що бували на гастролях.” Репетиції перед концертами Косенко проводив на Дмитрівській. Щоб не заважати під час репетицій сусідам, Віктор Степанович завжди причиняв вікно, але згодом він помітив, що під вікном збираються слухачі. Вони навіть кидали до поштової скриньки записки із “замовленнями” виконати той чи інший твір. А одного разу сім’я Косенків знайшла зовсім курйозну записку, в якій господарів попросили влаштувати під вікнами ослінчик для слухачів.
У пошуках заробітків Віктор Степанович мусив підробляти тапером – супроводжувати музичним акомпанементом демонстрацію німих кінофільмів у кінотеатрі “Рим” (нині ім. Івана Франка). “І до гри в кіно він ставився творчо”, – згадувала Ангеліна Володимирівна. “Підібрав невеличкий оркестр, розписував для нього твори того чи іншого відомого композитора, відповідно до картини, яка йшла на екрані… Публіка приходила не тільки подивитися на картину, а й музику послухати. Бували випадки, коли глядачі дивилися одну й ту ж картину вдруге і втретє, заради музики”.
У 1929 році В.С. Косенка запрошують до Києва на викладацьку роботу в музично-драматичний інститут імені М.В. Лисенка, де він працював до останніх днів життя.
Сучасники розповідають, що глядачі бігали за ним із кінотеатру в кінотеатр, щоб послухати дивовижну гру музиканта. Адже Косенко був феноменальним піаністом. Він залишив по собі десятки творів, які увійшли у золотий фонд української фортепіанної музики. Серед них Альбом дитячих п’єс, на якому зростало багато поколінь юних піаністів. Композитор прожив лише 42 роки. Уже професор Київської консерваторії, Косенко створив симфонічну «Молдавську поему», яку так і не зміг почути. Вона прозвучала лише в наші дні. 

Віктор Степанович Косенко – один із найцікавіших композиторів початку 20-го століття, представник неокласицизму. І саме його цикл “11 етюдів у формі старовинних танців” став зразком неокласицизму в українській музиці.
Помер Віктор Косенко 03 жовтня 1938 року, похований на Байковому кладовищі.
У 1938 році Житомирському музичному училищу присвоєно його ім’я. Також у Житомирі видатному музикантові збудовано пам’ятник.
Нагороджений орденом Трудового Червоного Знамення.

Михайло Вериківський
Творчість М. Вериківського відзначається глибиною розкриття образів, сміливим використанням сучасних композиторських засобів, національним характером.
Церковно-музичний доробок М. Вериківського досліджений ще менше, ніж П. Козицького, і в Україні майже невідомий. Проте його церковні твори настільки цікаві й своєрідні, що разом із творами П. Козицького репрезентують новий напрям у духовно-музичній творчості українських композиторів і водночас у церковному мистецтві, який можна охарактеризувати як духовно-музичний авангард, аналогічний до подібного напряму в церковному живопису бойчуківців.
Першу духовно-музичну освіту М. Вериківський отримав у Кременській церковно-парафіяльній школі, співав у церковних хорах. Під час Першої світової війни написав кілька духовних піснеспівів у традиційній «петербурзькій» манері, серед яких виділяється триголосний чоловічий хор «Тобі співаємо» («Тебе поем», Тверь, 1916). Справжнє піднесення духовної творчості М. Вериківського відбувається на початку 20-х років, коли він разом із переважною більшістю української інтелігенції бере активну участь в утвердженні УАПЦ. 1921 і 1922 роками датується основна частина його духовних творів, деякі з яких вдалося на той час видрукувати на «синьці» у кількох примірниках.
У духовних композиціях М. Вериківського вражає глибина образів та сила втілення могутнього релігійного почуття, незвичне прочитання канонічних текстів. Невипадково Вериківський звертався переважно до співів всенічної, де більшість складають змінні піснеспіви. Мабуть, в усій українській духовно-музичній творчості це був другий, після М. Березовського, випадок драматичного підходу до відтворення біблійного тексту. Проте М. Вериківський обмежувався лише невеликими піснеспівами, окрім хіба що «Великоднього канону». Однак і в малих формах Вериківському вдалося відтворити таку силу драматизму, розкрити таку глибину конфліктності, що його піснеспіви похитнули загальноприйняте уявлення про так званий «церковний стиль» і разом із творами П. Козицького торують дорогу новому сприйняттю духовної музики.
Сміливі ладові зіставлення («Хваліте ім’я Господнє»), гармонічні ускладнення, використання різних типів поліфонії, що ними Вериківський майстерно володіє, оперування вільною метрикою й ритмікою — усі ці засоби спрямовані на відтворення глибоких драматичних переживань, що наче виплескуються у надривному молитовному екстазі. Скупі засоби виразності («Прийдіть, поклонімось», «Богородице, Діво») лише підкреслюють сконцентрованість та напруженість музичної мови композитора.

Костянтин Богуславський
На початку 1920-х років виступив як автор перших українських радянських масових пісень («12 косарів», «Слава волі», «Рік за роком»), створив багато популярних червойоармійських пісень («Червоноармійський марш», «Юнацький марш», «Чапаєвська пісня», «На лінкорі» та ін.), написав велику кількість пісень і хорів для школярів, обробок українських народних пісень. Богуславський є автором струнного квартету на народну тему «Комарик», дитячої опери-гри «Андрійко-козак», кількох музкомедій. Більшість його пісень відзначається бойовим запалом, вольовою пружністю ритмів, за характером мелодики вони дуже близькі до української народної творчості.

Барвінський Василь
Особливістю творчості митця є нахил до мініатюрного та інструментального жанру, особливо до фортепіанного. Ще навчаючись у Празі, В. Барвінський написав великий твір «Українська рапсодія».У 1917 р. створив «Урочисту кантату» й кантату «Заповіт» на слова Т. Шевченка. У 1929—1930 рр. В. Барвінський написав увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся»).
У 30-ті роки Барвінський склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. На теми українських пісень написав низку п'єс для скрипки і фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія»), а також «Струнний квартет для молоді».
Василь Барвінський не залишив праці й у вокальному жанрі. У 1932—1933 рр. створив кантату «Наша пісня, наша туга».Серед останніх виділяються дві пісні на слова І. Франка — «Місяцю князю» і «Благословенна будь» та «Псалом Давида» для тенора з оркестром. Крім того, В. Барвінський опрацював та інструментував кантату М. Лисенка «Б'ють пороги», його солоспів «Не забудь юних днів», «До ластівки» О. Нижанківського, переклав для струнного квартету «Колискову» С. Людкевича. В. Барвінський був прекрасним піаністом. Яких би жанрів не торкався у своїй творчості —камерно-інструментального, сольного, хорового чи симфонічного — він постійно залишався собою. Як музикант був глибоким ліриком, який умів доторкнутися ніжних і потаємних закутків людської душі.

Денис Січинський
Написав пісню на текст Т. Шевченка "У гаю, гаю" та чоловічий хор "Коби я був пташкою" на слова галицького поета І. Грабовича. Лише через чотирнадцять років їх вдалося надрукувати.В 1893 році організував товариство "Боян". Це дало перший поштовх розвиткові професіонального музичного мистецтва на Прикарпатті.
Загалом у творчій спадщині Дениса Січинського - кантата, опера, музика до театральних п"єс, 201 хорових творів, 20 солоспіви, обробка народних пісень.Особливі заслуги Дениса Січинського перед національною музичною культурою пов’язані зі створенням першого в Західній Україні твору оперного жанру — патріотичної народно-музичної драми "Роксоляни»





99.     Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст.

Протягом майже всього XX ст. культура зазнавала найвідчутніших втрат і деформацій внаслідок панування тоталітарних режимів. Тоталітаризм, особливо в першій половині століття, був притаманний не лише окремим країнам і культурам - він став складовою людської психології та свідомості. У найдовершеніших формах тоталітаризм існував у гітлерівській Німеччині в 30-40-ті роки та в сталінському Радянському Союзі. В СРСР протистояння культури тоталітаризму тривало до початку 90-х років, і хоч тоталітарна система і влада зазнали нищівної поразки, її рудименти досить стійкі й донині. Саме вони є однією з головних причин досить повільного просування посттоталітарних держав шляхом демократії і прогресу.
Важливою є проблема сутності, ґенези та коренів тоталітаризму (від лат. totalis - суцільний, всеохоплюючий). Цей термін був введений у політичний та науковий обіг ідеологами італійського фашизму в 20-ті роки і відповідав їх прагненням створити сильну, централізовану, авторитарну державу на відміну від "загниваючих західних демократій" та "безвідповідальної практики більшовизму". У другій половині XX ст. представники західної політології - розробили концепцію тоталітаризму як інструмент для критики фашистських та комуністичних режимів. Згідно з цією концепцією, тоталітарним є тип суспільства, в якому існує жорсткий контроль влади над усіма сферами життя суспільства, а також кожної особистості, панує одна ідеологія, політика, мораль, культура. Це суспільство нетерпиме до інакодумства, однобічне і примітивне в культурному відношенні. Отже, тоталітаризм є антиподом демократії.
Історія людства знала чимало культур, що мали схожі з тоталітаризмом риси. Проте жодна з них (Шумеро-Вавилон, Єгипет, Римська імперія, Візантія, Європа періоду контрреформації та абсолютизму) не була повністю тоталітарною, оскільки складалась із замкнутих культурних прошарків, або соціумів, - селянства, ремісників, буржуазії, дворянства, аристократії. Парадокс полягає в тому, що саме демократія XIX ст. сприяла небаченому тоталітаризмові XX ст. Надавши однакових прав громадянам, розбивши станові перегородки, вивільнивши гігантську енергію мас, вона породила ілюзії на швидке оновлення суспільства на засадах соціальної справедливості і культурної рівності.
Одразу після більшовицької революції в Радянській Росії було створено цензуру, заборонено політичні партії, громадські та культурні об´єднання, що не стояли на комуністичних позиціях. З бібліотек вилучали "ідеологічно шкідливу літературу", оголошено війну релігії і церкві. З країни змушений був емігрувати цвіт інтелігенції. Залишки духовного опору серед інтелігенції остаточно ліквідовано в 1922 p., коли за наказом В. Леніна і Л. Троцького з провідних культурних центрів - Москви, Петрограда, Києва, Харкова та інших - за кордон вивезли десятки вчених, філософів, письменників із світовим ім´ям.
Серед них філософи М. Бердяев, І. Ільїн, С. Франк, соціолог П. Сорокін, історики С. Мельгунов, О. Кізеветтер, В. Мякотін, письменники МІ. Осоргін, О. Ізгоєв. Так вперше в XX ст. людей виганяли з країни не за контрреволюційні дії, а за спосіб думок.
У роки НЕПу, коли ідеологічний тиск і цензура дещо послабшали, в СРСР з´явились талановиті твори, в яких письменники намагалися осмислити революційні колізії та болючі проблеми життя, посилюючи в них мотиви гуманізму: Є. Замятін ("Ми"), І. Бабель ("Конармія", "Одеські оповідання"), Б. Пільняк ("Червоне дерево"), А. Платонов ("Чевенгур"), М. Зощенко ("Оповідання"), М. Булгаков ("Біла гвардія") та ін. Численні газети і журнали, що стали рупорами партійної пропаганди, піддавали ці твори нищівній критиці, ідеологічному цькуванню, органи ДПУ вносили їх до списків соціально небезпечних. У М. Булгакова під час обшуку було вилучено рукописи щоденників та повісті "Собаче серце", доноси складалися на Б. Пильняка та Є. Замятіна. 

Не дивно, що в 30-х роках, коли з НЕПом було покінчено, багато талановитих творів на довгі роки б талановитих творів на довгі роки було заборонено, а їх автори зазнали репресій та поневірянь. У ці ж роки знищено революційний авангард у мистецтві та архітектурі, оскільки, на думку партійних ідеологів, він був надто анархічним, чужим простому народові. Художнє новаторство засуджувалося як буржуазне шкідництво. Було оголошено поза законом мистецькі експерименти Д. Шостаковича, С. Маршака і К. Чуковського, Б. Пастернака.
Прийняттям постанови "Про перебудову літературно-художніх орга-нізацій" (1932) більшовицька партія взяла їх під свій жорсткий контроль. Відтоді всі письменники, композитори, художники об´єднувались у творчі спілки на чолі з парткомом. Участь у спілках була обов´язковою, оскільки лише їх члени здобували право на професійну діяльність та нормальне матеріальне забезпечення.
Перший з´їзд радянських письменників, що відбувся в Москві у серпні 1934 p., проголосив головним методом художньої творчості соціалістичний реалізм. У доповіді на з´їзді М. Горький підкреслював, що соціалістичний реалізм вимагає від літератури "правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку". Мистецтво повинно активно втручатися в життя, оспівувати героїку революційних перетворень та виробничої тематики, бути тільки оптимістичним.
Метод соціалістичного реалізму вважався провідним у радянському мистецтві практично до початку горбачовської перебудови. Радянські дисиденти 70-х років, глузуючи над цим методом, казали що він придатний лише для вихваляння керівництва в доступній для останнього формі.
Подібно до СРСР, культура в нацистській Німеччині в 30 - 40-х роках також підпорядковувалась тотальному контролю з боку влади та держави, виконавчими органами якої були імперські палати (департаменти) в справах літератури, музики, образотворчого мистецтва. Вищою інстанцією було геббельсівське міністерство пропаганди, що дбало про викорінення всього, що може зашкодити націонал-соціалізму, та створювало культурний імідж фашизму. Але, на відміну від комунізму, в культурній політиці нацизму пріоритет віддавався не стільки соціальним або інтернаціональним питанням, скільки традиціям нації, доленосності арійської раси, що повинна нести світу свою високу культуру.
Класична німецька, в тому числі буржуазна, культура всіляко пропагувалась, досить нейтральне ставлення було до релігії. До того що належало першочерговому викоріненню, нацисти віднесли єврейську культуру та різноманітні ліві культурні течії (експресіонізм, кубізм, дадаїзм). Будучи расистами, ідеологи фашизму негативно ставились також до негритянської культури (зокрема джазової музики). Першою великою "культурною акцією" фашистів після приходу до влади було масове прилюдне спалення ідеологічно шкідливої літератури. З Німеччини масово почали емігрувати видатні діячі культури.
Згідно з наказом нацистського керівництва у 1937 р. у Мюнхені одночасно було відкрито дві художні виставки. Одна - "істинно німецького", інша, як її назвали культурологи III Рейху, "дегенеративного, іудо-більшовицького" мистецтва. На задум організаторів цієї акції, народ міг порівняти реалістичні та неокласичні витвори митців рейху із "модерністськими викрутасами" та сам винести їм вирок. Після виставки, більшість із 700 експонованих на ній картин німецького експресіонізму були знищені. У 1939 р. Й. Геббельс частково спалив, а частково продав з молотка майже всі картини модерністів з музеїв та приватних колекцій, у тому числі В. ван Гога, П. Гогена, П. Пікассо, В. Кандинського та їй.
Із середини 30-х років культури сталінського та нацистського режимів стали надзвичайно схожими. В обох країнах панував ентузіазм, міцними підвалинами якого виступали масове ідеологічне запаморочення населення, його недостатня освіченість. Мільйони людей шикувалися в колони на численних парадах, маніфестаціях, святах, у мистецтві впроваджувався новий монументальний стиль (так званий сталінський ампір та неокласика III Рейху), що відрізнявся гігантизмом, культом сили, натуралізмом. 



100.     Дві системи в українській музиці 50-60-х рроків.  Б. Лятошинський та його школа. 
 Розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних Зубових закладів. До цього в Україні існували музичні училища. Але після організації консерваторії! музиканти мали можливість здобувати освіту на батьківщині Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з‘являється блискуче сузір‘я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов‘яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко. В цей час українська національна музика має значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали “Пісня про рушник” на вірші А.Малишка, “Впали роси на покоси”, “Два кольори” на слова Д.Павличка, “Марічка” М.Ткача, “Чорнобривці” М.Сингаївського, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо. Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І.Шамо, В.Сильвестров, І.Карабиць, Є.Станкович. Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера "Золотий обруч" (написана за романом І. Франка "Захар Беркут") та симфонії відкривали шлях українській музиці у СЕІІТОВИЙ музичний простір. Велика заслуга Б.Лятошинського, Л.Ревуцького та С.Людкевича полягала також у створенні національної композиторської школи. Вони були професорами консерваторій, де виховували молоде покоління творців музики. Завдяки їх педагогічній праці, із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких - М.Скорик, Є.Станкович, Леся Дичко, М.Колесса, які, у свою чергу, виховували молодше покоління музикантів.



Комментариев нет:

Отправить комментарий